Русифікація

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Перейти до: навігація, пошук

Русифікація або росифікація, російщення — сукупність дій та умов, спрямованих на зміцнення російської національно-політичної переваги в Україні й інших країнах Східної Європи, за допомогою переходу чи переведення осіб неросійської національності на російську мову і російську культуру та їх подальшої асиміляції[1]. Русифікація зумовлена державною політикою російських режимів — спочатку царського, а згодом радянського, та обставинами, що в них перебували внаслідок своєї приналежності до Російської Імперії чи Радянського Союзу неросійські народи[2].

Зміст

[ред.] Історія питання

Русифікація здійснюється за допомогою різноманітної системи заходів, головним чином таких, як навчання в російських за мовою викладання школах, мішані подружжя, перебування в російськомовному середовищі (армії, в російськомовних установах, підприємствах, на будівництвах тощо), ідейна, політична, й культурна індоктринація, переміщування населення, відривання людей від їх національної групи чи середовища і від їх національної мови й культури, позбавлення їх етнічної та національної свідомості, накидання російської мови як мови зв'язку й порозуміння — та, як так званої, другої мови неросійських народів[3].

Швидка політична експансія Московської (пізніше Російської) Імперії була і є пов'язана з русифікацією автохтонів Східної Європи і північної та середньої Азії. У цьому процесі зникають малі народи і племена, а чималий їх відсоток (зокрема розпорошених) користується російською мовою (за радянським переписом 1970 5,4 % неросіян вважало російську мову за свою рідну, а 17,3 % вільно нею володіло.[4] В кількісному вираженні згідно перепису 1926 р. кількість неросіян, що вважало російську мову рідною, було зафіксовано 6,4 млн, в 1959 р. — 10,2 млн, в 1979 р. — 13 млн, в 1989 р. — 18,7 млн.[5]).

До речі це дозволяло офіційним часописам ще з 1959 року почати мову про те, що радянська федерація виконала свою історичну місію і невдовзі її може заступити унітарна держава[6]. Проте все це викликало досить нервову реакцію представників неросійських народів.[7]

Згідно зі згаданим переписом 1970 p., кількість населення у неросійських народів збільшується швидше, ніж у росіян, при цьому найвищі темпи приросту населення спостерігаються у найменш русифікованих мусульманських народів. Колишні сподівання на перемішування населення також виявилися перебільшеними [8]. Шукаючи розв'язання цих проблем, деякі радянські суспільствознавці пропонують розпочинати мовну асиміляцію неросіян з наймолодшого віку, або, як пропонує один з авторів, з «доконкурентоспроможної» фази формування особистості[9].

Російська Імперія притягала у свої столиці і адміністративні, промислові чи культурні центри і русифікувала найздібніші елементи інших національностей. Це торкається також численних учених і фахівців, що прибували на роботу з Західної Європи. Захоплені політичною могутністю Росії та вбачаючи в ній порятунок від загрози з боку Туреччини і Німеччини (Австрії), русифікувалися окремі одиниці Балканських народів, та навіть Польщі, Галичини.[10][11][12][13]

Поступова русифікація України почалася після Переяславської угоди, зокрема в процесі обмеження і ліквідації української автономії, особливо після перемоги Росії під Полтавою 1709 р. У 1720 р. заборонено друкувати книжки українською мовою[14], а українські видання церковнослов'янською мовою наказано звірювати з російськими виданнями, «щоб не було ніякої різниці». Створеному у 1734 так званому Правлінню гетьманського уряду (очоленого князем Шаховським) наказано було в таємній інструкції провадити політику злиття українців з росіянами також шляхом мішаних шлюбів. Русифікацію України посилено за Катерини II[15][16], після скасування гетьманства і зруйнування Запорізької Січі. Другій Малоросійській Колеґії (під проводом П. Рум'янцева-Задунайського) доручено здійснити широку програму русифікації України[17], встановлюючи російську мову як обов'язкову в школах, як єдину у друкованих книгах тощо. На російську мову викладання перейшла також Києво-Могилянська Академія. У другій половині 18 ст. введено російську мову в діловодство українських консисторій та зобов'язано священиків виголошувати проповіді церковно-слов`янською мовою з російською вимовою. Клопотання Києво-Печерської Лаври 1769 р. про дозвіл друкувати для українського населення абетки українською мовою Священний Синод відхилив. Політика русифікації поступово охоплювала всі ділянки суспільного життя, спершу на Лівобережній Україні, у Києві й на Слобожанщині, а пізніше, після придушення польського повстання 1830—1831, також на Правобережній Україні.

Русифікація України посилилася у другій половині 19 ст.: Валуєвський циркуляр 1863 p. та Емський указ 1876 p. загальмували до революції 1905 український літературний процес. Навіть після 1905 залишилися обмеження української мови й літератури[18], а під час першої світової війни український друк в Україні був практично повністю заборонений[19] [20][21]. Низка видань була заборонена, діяла військова цензура, яка особливо суворою була в окупованій Росією Галичині. Одночасно російська культура й література, яка досягла великого розквіту у 19-20 ст., особливо впливали на духовість[22][23] українських й інших народів, що перебували під політичним чи культурним впливами Росії. Незважаючи на офіційні заходи й заборони, до 1917 русифікація мала вплив майже винятково на міста і промислові центри[24][25][26][27], куди напливали росіяни й вищі прошарки українського суспільства (інтелігенція, землевласники, духовенство, частина міщанства). Проте частина цих прошарків залишилася під впливом української національної стихії і не втрачала зв'язку з українськими традиціями, мовою й культурою. Головна маса населення українських земель під Росією — селяни (вони становили 95 % всього українського населення), залишилася україномовною і на неї не мали значного впливу ані школа, ані церква, тільки подекуди військова служба.

[ред.] Русифікація в СРСР

Дерусифікація України, розпочата революцією 1917 і відродженням української державності була перервана окупацією України радянським військом у 1919—1920. Встановлення радянської влади відновило панівне становище росіян в Україні[28], що виявилося зокрема у пануванні російської мови. Російською мовою було ведено діловодство партійних і державних, установ; нею ж друкувалася більшість офіційних органів преси, декретів, відозв тощо. Книжкова продукція 1919—1923 за мовою була переважно російською[29]. Розпочата на підставі постанови XII З'їзду РКП(б) 1923 декретом Ради Народних Комісарів УС СР від 27 липня 1923 українізація[30] шкільновиховних і культурно-освітніх установ, поширена постановою ВУЦВК і РНК УРСР від 1 серпня 1923 на державний апарат, була ведена з не абиякими труднощами, при опорі з боку росіян або зрусифікованих елементів. Та незабаром темп українізації був чимало послаблений. Виступаючи офіційно проти будь-яких «спроб утворити для російської культури в Україні панівне становище, що його вона мала за царату», ЦК КП(б)У, в постанові від 19 квітня 1927, вирішив «визнати за російською мовою особливе значення». У наступні роки, зокрема з 1930, у партійних колах посилився активний опір українізації, поєднаний з тенденцією ревізувати постанову XII з'їзду РКП(б) і визнати її неактуальною. 1932—1933 українізацію замінив гострий протиукраїнський і одночасно русифікаційний курс[31]. Культурні, державні або й партійні діячі, які здійснювали українізацію, були заарештовані, заслані чи розстріляні, а один з головних ініціаторів українізаційного руху, нарком освіти УРСР у 1927—1933 М. Скрипник — вчинив самогубство. Була припинена незначна українізація на Кубані та на інших українських територіях в РРФСР, і посилалася русифікація українців поза межами УРСР.

Порівняно з русифікацією царського часу теперішня радянська охоплює всю українську територію — адміністративну й етнічну, всі українські прошарки, включно навіть з селянством (його традиційний устрій, під впливом колективізації і посиленої еміграції, ґрунтовно змінився, а його відсоток порівняно з усім українським населенням знизився з 95 до 52 %) і ведеться досконалішими й більш рафінованими методами, зокрема у духових ділянках. Русифікація здійснюється з допомогою численного державного й партійного апарату і мільйонів поселених в Україні росіян, при активному сприянні також Російської Православної Церкви[32][33][34][35][36][37].

Русифікація, особливо посилена у 1940—1950-х pp. (зокрема на приєднаних до УРСР західно-українських землях[38][39][40][41][42]), викликала з початку 1960-х pp. рух опору, що охопив певні кола українські інтелігенції, а почасти й робітництва. Тоді були висловлені домагання, щоб вести українською мовою навчання в усіх вищих і середніх спеціальних школах і виховання в усіх дошкільних закладах, перевестити на українську діловодство в установах і на підприємствах, залізницях, торгівлі і збільшити кількість видань АН УРСР, університетів і видавництв українською мовою, а також українських кінофільмів. Проте відповіддю на ці домагання було посилення репресій проти діячів опору, і в УРСР далі продовжує діяти «потужний і добре налагоджений механізм русифікації» (І. Дзюба). Російською мовою ведуться тепер усі справи партійного, державного і громадського життя, всі галузі господарського життя та їхнє діловодство, вища, середня технічна і професійна освіта. У Києві та інших великих містах України школи з українською мовою навчання нечисленні, і в них навчається тільки 20 % дітей. Такий же стан у культурно-освітній роботі. Одним з головних чинників русифікації залишалася радянська армія.

Особливу увагу в процесі русифікації звернено на народну освіту[43][44][45][46] . Якщо йдеться про загальноосвітні (початкові й середні) школи, то в УРСР кількість учнів у школах з російською і українською мовою навчання змінилося у 1951—1962 pp. так:

Співвідношення українських та російських шкіл
× Роки Українські школи у тис. у % Російські школи у тис. у %
1 1951-52 5 551 81.3 1207 17.7
2 1955-56 3 846 72.8 1 392 26.3
3 1961-62 4 170 64.5 2 000 30.9

Отже, за 10 років відсоток учнів в україномовних школах зменшився на 16,9, у російськомовних школах збільшився на 13,2 (1959 українці становили 76,8 % всього населення, росіяни — 16,9). Зокрема русифікації зазнавали україномовні учні у великих містах УРСР, бо більшість їх вчилася у російськомовних школах. Кількість учнів українців у російськомовних школах у деяких містах, згідно з статистикою Міністерства Освіти УРСР (за даними І. Коляски), у 1958—1959 була така (у дужках відсоток українців порівняно з усім населенням):

Співвідношення учнів українських та російських шкіл по містах
× Учнів українських шкіл у тис. у % Учнів російських шкіл у тис. у %
Київ 22,5 26,8(66) 61,2 73,1
Харків 9,9 4,1(49) 68,8 95,1
Одеса 4,7 8,1 (40) 53,0 91,9
Дніпропетровськ 11,1 17,4 (58) 52,3 82,6
Донецьк 0,9 1,2 (38) 76,3 98,8
Луганськ 1,5 6,5(44) 21,7 93,5
Івано-Франківськ 2,7 39,4 (66) 4,1 60,6

Майже цілковито зрусифіковано професійно-технічні школи і середньо-спеціальні навчальні заклади, за винятком культурно-освітніх і педагогічних. Така ж ситуація і в ділянці вищої освіти. В університетах Дніпропетровська, Одеси, Харкова й Донецька викладання відбуваються російською мовою, за винятком кафедр української мови й літератури; в іншиї університетах (Київському, Львівському, Ужгородському й Чернівецькому) української мови дотримується частина викладачів на факультетах суспільних наук. Всі інші вузи УРСР: політехнічна, промислова, медична, торговельна, сільсько-господарська та економічна цілком зрусифіковані, за винятком деяких у західних областях. Кількість їх випускників, докторів і кандидатів наук та загальна кількість науковців в УРСР постійно зменшується. За національністю в усіх вищих навчальних закладах СРСР в 1972—1973 було 618 000 українців і 2 774 000 росіян, тобто на 10 000 рос. населення припадало 214 студентів і на 10 000 укр. населення — 151 студент. На всіх 35 426 українських науковців в СРСР у 1960 тільки, 63,6 % працювали в Україні, решта 36,4 % поза її межами. До того ж, з 22523 науковців в Україні у 1960 тільки 48,3 % становили українці, решта росіяни й інші національності.

Русифікація в УРСР унаочнюють також числа про наукову видавничу продукцію. З усіх 472, назв наукових записок, праць, збірників й інших серійних видань, опублікованих у 1966—1967, 386 (81,8 %) були надруковані російською і лише 80 (17,0 %) українською мовою. З усіх 1 512 назв видань, які з`явилися у видавництві АН УРСР 1968, 1 211 (80,1 %) були надруковані російською і 276 (16,6 %) українською мовою; українська мова переважала тільки у виданнях Секції суспільних наук: 146 українською і 92 російською мовою. Усі 616 авторефератів докторських і кандидатських дисертацій в усіх секціях АН УРСР були надруковані винятково російською мовою. Таке саме відсоткове відношення, як у виданнях АН УРСР, виявилося й у книжковій продукції університетських видавництв УРСР.

Перевагу російськомовних видань виявляє також загальна видавнича продукція в УРСР. Кількість виданих в УРСР книжок і брошур українською мовою зменшилася з 4 041 у 1961 до 2 981 в 1973, російською — з 4416 до 4403. Серійних видань в УРСР було у 1973 р. 131 українською і 269 російською мовою, газет — 802 українською і 427 російською. Тому що в УРСР масово кольпортується і навіть передруковується російська преса, видавана у Москві, газети й журнали російською мовою поширені значно більше, ніж українською.

Русифікація УРСР і дискримінація її супроти РРФСР наявна також в інших ділянках культури. Кількість україномовних книжок у масових бібліотеках УРСР (згідно з частковими даними) становила всього 10 — 20 % (в усіх переважали російськомовні книжки), кількість музеїв зменшилася з 174 у 1940 до 147 у 1972 (в РРФСР збільшилася з 592 до 610), театрів з 140 до 72. Така ж ситуація в радіомовленнях і телевізійних програмах: більшість населення України користується радіо і телевізійними програмами, передаваними в УРСР російською мовою, або з російських, передаваних з РРФСР. Пам'ятки української історії й культури нищаться або відсуваються на задній план, натомість плекаються й популяризуються російські. Русифікація української мови здійснюється шляхом зближення літературної мови й наукової та технічної термінології й лексики з російською.

Панівна в політиці Радянського Союзу була настанова, що тільки за допомогою російської мови радянські громадяни можуть користатися з скарбів не лише російської, але й всесвітньої культури, літератури, науки й техніки, є дискваліфікаційною для всіх неросійських мов в СРСР, за якими залишаються тільки щонайбільше їхні література і мистецтво.

Русифікація в УРСР, зумовлена колоніальною політикою Росії й СРСР щодо України, виявилася також і в збільшенні кількості росіян в Україні, зокрема з 1945. Одночасно збільшується й масса русифікації українців і національних меншин. У 1926 російську мову за свою рідну визнало в УРСР 4,5 % усіх українців (5,2 % всіх неросіян), у 1959 — 6,5 % (7,7 %), 1970 — 8,5 % (11,1 %). Разом з тим збільшується кількість росіян за мовою: з 4,5 млн (11,9 % всього населення УРСР) у 1926 до 10,2 млн (24,4 %) у 1959 і 13,3 млн (31,6 %) у 1970.

Поширення російської мови видно також з даних про другу мову, яка не є рідною мовою, але якою вільно володіє частина населення. У 1970 — 13,5 млн мешканців УРСР назвало російську мову як таку другу мову (українською мовою як другою вільно володіли 4,4 млн осіб); Поширення обох головних мов в УРСР було таке: українською мовою (як рідною і другою) володіло 37,1 млн осіб (79 % всього населення), російською мовою — 26,8 млн (57 %).

Поширення російської мови зокрема характерне для міського населення УРСР, серед якого росіяни становили 30,2 % (українці 63,5 %). Російську мову вважало за рідну 45,1 % (українську 53,1 %), а (крім того, добре володіло російською мовою 32,6 % (українською — 9,8 %); тобто російської мови не знало тільки 7,4 % міськ. населення, української — 30,6 %.

Найбільше мовно зрусифіковані ті області й райони, у яких росіяни становлять великий відсоток: Крим, що у ньому росіяни становлять 67,3 % всього населення, а російську мову вважають за рідну 82,3 % всього населення, (у тому числі 41,0 % українців); Донецький басейн (відповідні відсотки — 41,0 %, 68,5 % і 26,5 %); Дніпровський промисловий район (23,7, 39,6 і 11,1); Харківська область (29,4, 42,6 і 15,4) й Одеська (24,2, 39,6 і 16,1).

Значно сильніше русифікація зазнали ті частини СРСР, які відокремлено від української етнічної території та приєднано до РРФСР: Північна Слобожанщина (південна частини теперішніх областей — Білгородської, Воронізької й Курської), частина Донеччини (частина Ростовської області) та західна Кубань (Краснодарський край) — разом 114 300 км? з (1926) 5 093 000 населення, у тому числі 3 357 000 українців (66,0 % усіх). Ці землі — це єдина в СРСР велика суцільна неросійська територія, яку було включено безпосередньо до РРФСР, навіть без прав автономної республіки чи автономної області; на ній українці не мають жодних національних прав: нема українських шкіл (за винятком недовгого часу українізації), преси, книжкової продукції, а приплив українського друкованого слова з УРСР штучно утруднений. За переписом 1970, на цій території українці становлять ледве 9 % всього населення (за мовою ледве 2 %). Докладніші числа українців є лише для цілих областей: Білгородської, Курської, Воронізької, Ростовської й Краснодарського краю. Зміна частини українців на цій території (у тис. і % всього населення) така: 1926 — 4 140 (35,5 %), 1959 — 542 (4,2 %), 1970 — 534 (3,9 %); число осіб, які подали українську мову, як свою рідну: 1926 — 3040 (26,2 %), 1959 — 183 (1,5 %), 1970 — 180 (1,3 %).

Цілковитої русифікації, згідно з переписами, зазнали українці на мішаному україно-російському Східному Передкавказзі — 163 400 км? з (1926) З 500 000 мешканців, у тому числі 1 170 000 українців (33,4 %); 1970 — лише 50000 українців або 2,3 %. На Надволжі й на Уралі число українців мало б зменшитися з 771 000 у 1926 до 540000 у 1970.

На території Азійської частини СРСР, що до неї українці постійно іміґрували, українці зазнали таких змін (у тис.): 1926 — 2138, 1959 — 2209, 1970 2 235. За обчисленнями В. Кубійовича, число осіб українського походження в Азії становить 8—9 млн.

Можна припускати, що русифікація українців в СРСР за межами УРСР не пішла так далеко, як подають переписи, але безперечно вона значно посунена, і великі простори колективних етнічних українских земель тепер мають російську більшість населення.

Одною з важливих метод русифікації є примусове чи добровільне переселення українців на суто російскі землі, на далеку Північ і до неросійских реслублік й переміщення тамтешнього населення в Україну. Наприклад, 1970 у надбалтицьких республіках (Литві, Латвії й Естонії) жило 106 700 українців (їх до 1945 не було), а в УРСР — 22 800 литовців, латишів і естонців. І ті, й ті можуть, порозумітися з своїм оточенням лише за допомогою російської мови, і цим сприяють дальшому поширенню русифікації.

Позбавлені українських шкіл, преси, книжкових видань, театру, радіо й телебачення українською мовою, українці поза межами УРСР все більше русифікуються, приймаючи російську мову як свою рідну чи як мову порозуміння.

Опоненти або противники русифікації і, навіть, її критики зазнають адміністративних і судових репресій: звільнення з роботи, ув'язнення у тюрмах і таборах суворого режиму, заслання.

Головною метою русифікації є створення єдиного так званого радянського народу з російською мовою й культурою. Ініціаторами й пропагаторами русифікаці в УРСР стають також партійні й радянські діячі українського роду, що, керуючись мотивами кар'єризму й вислужництва, висуваються на керівні посади в партійно-урядовій ієрархії, стаючи ворогами власного народу (І. Кравцев, В. Маланчук, І. Білодід, А. Скаба та ін.).

[ред.] Новітня русифікація

Дедалі погіршується становище з україномовними виданнями: якщо в 1995 році вони складали 70 відсотків від загальної кількості, то в 2004 році — лише 28 відсотків. Питома вага річного тиражу газет, що видається українською мовою, від 1995-го до 2004 року впала з 50 до 32 відсотків. Російськомовні газети в Україні в загальному тиражі зросли за цей час з 45 до 59 відсотків.[47][48]

2005 року міський голова Харкова Шумілкін (на той час член партії НСНУ) вводить у місті регіональну мову - російську, через що ряд партій відмовились його підтримати (НРУ, КУН, УНП, Пора, ВО "Свобода"), на відміну від "пропамаранчевих" партій, які так чи інакше підтримали цю пропозицію (ПППУ, НСНУ, БЮТ, УРП "Собор").[49]

16 січня 2006 року Кабінет міністрів України прийняв постанову про дублювання кінофільмів. Ним передбачався поступовий перехід з дублювання російською мовою до дублювання українською. З вересня 2006 року фільмів з українським дублюванням мало бути 20 %, з 1 січня 2007 року — 50 %, а з 1 липня 2007 року — 70 %. Проте 17 жовтня, Київський апеляційний суд скасував цю постанову. Другий уряд Віктора Януковича не оскаржував це рішення суду. 10 липня 2008 року Вищий адміністративний суд України скасував постанову апеляційного суду. [50] [51][52][53] [54][55]

Новий наступ на українську мову розпочався у вересні 2008 року спільним голосуванням фракцій БЮТ та Партії Регіонів за зміни до Закону про державну службу, згідно з якими державний службовець зобов'язаний володіти окрім української ще й російською мовою для прийняття на посаду.

Стаття 21. Загальні вимоги до осіб, що вступають на державну службу і претендують на зайняття посад державної служби 1. Особи, що вступають на державну службу і претендують на зайняття посад державної служби, повинні відповідати таким вимогам: 3) вільно володіти державною та російською мовами[56];

Шквал критики на адресу БЮТ змусив фракцію змінити точку зору. [57]

[ред.] Хронологія русифікації[58]

  • 1627 рік. Указом царя московського Олексія Михайловича та його батька патріарха Філарета звелено було книги українського друку зібрати і на пожежах спалити із суворою забороною будь-коли в майбутньому купувати українські книги. Так, у Москві спалено 'Учительное євангеліє' Транквіліона-Ставровецького разом з іншими його книгами та 'Катехизис' Лаврентія Зизанія Тустановського.
  • 1669 рік. Після Люблінської унії — гоніння на українські книги, надруковані на польській території,
  • 1672 рік. Указ про заборону в усіх містах усіх чинів людям тримати в себе вдома та на території Польщі відкрито чи таємно українського друку книги, а хто їх має, то суворо наказано приносити і здавати воєводі, місцевому правителю.
  • 1677 рік. Патріарх московський Іоаким наказав з українських книг знищити листки, які мають різницю від книг московських.
  • 1689 рік. Синод заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати І том 'Четьї-мінеї' Данила Туптала.
  • 1690 рік. Московський патріарх Іоаким указом заборонив усе українське письменство, а І том книги 'Четьї-мінеї' Данила Туптала звелено спалити.
  • 1693 рік. Лист Московського патріарха до Києво-Печерської лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.
  • 1709 рік. Указ Петра І про заборону друку книг українською мовою, а книги, друковані церковно-слов'янською мовою, звіряти з російським виданням, щоб у них ніякої різниці не було.
  • 1720 рік. Указ Петра І, щоб знову книг ніяких, крім церковних попередніх видань, в Україні не друкувати, а ті старі книги з книгами великоросійського друку зрівняти, щоб ніякої різниці і особливого наріччя в них не було.
  • 20 грудня 1720 року. Петро І видав указ київському губернському князю Голіцину, щоб - во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные.
  • 1721 рік. Наказ Синоду надсилати книги з українських друкарень у синодальну контору для виправлення їх згідно з російськими вимогами та вимовою й звірення клеймом цензора.
  • 1724 рік. Друкарня Києво-Печерської лаври оштрафована на одну тисячу карбованців за друкування книг, не у всьому схожих з великоросійськими. На таку ж суму і за таку ж 'провину' оштрафовано і Чернігівську друкарню, яку перевезли до Москви.
  • 1726 рік. Київський митрополит Іосиф Кроковський склав акафіст святій Варварі. Москва дозволила Лаврі друк, але з умовою його перекладу на російську мову («на великороссійское нарЂчіе»). У серпні 1726 р. розпорядження Синоду про заборону друкувати будь-яку книжку, яка раніше не друкувалася санкт-петербурзькою або московською синодальною друкарнями. Знову наказано, щоб правопис і наголоси точно повторювали московські.
  • 1729 рік. Наказ Петра І про переписування в Україні державних постанов та розпоряджень з української мови на російську.
  • 1740 рік. Російська імператриця Анна Іванівна створила правління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія Шаховського та запровадила російську мову в діловодстві на території України. Переписи 1740 — 1748 рр. свідчать, що в семи полках Гетьманщини на 1094 села припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою. У 1804 р. було видано царський указ, який заборонив навчання українською мовою. Результати національного гніту одразу позначились на стані освіти в Україні. Уже перепис 1897 р. показав, що на 100 осіб було лише 13 письменних.
  • 1748 рік. Наказ Синоду Київському митрополитові Самуїлу Милославському ввести в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України російську мову викладання, в результаті чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.
  • 1750 рік. Після скасування Канцелярїї міністерського правління малоросійських справ у м. Глухові з неї вилучені та перевезені до Росії справи таємного діловодства. Документи архіву Запорозької Січі, знайдені під час розорення Січі генерал-поручиком Текелією у скрині під престолом січової церкви, опинилися в Московському відділенні загального архіву Головного штабу.
  • 1755 рік. Синод наказав Києво-Печерській лаврі перекласти на російську мову 'Четьї-мінеї' св. Дмитрія Ростовського та Києво-Печерський патерик.
  • 1763 рік. Указ Катерини ІІ про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.
  • 1764 рік. Скасування Катериною ІІ українського гетьманства, а з ним — ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади україномовних чиновників.
  • 1765 рік. Ліквідація Катериною ІІ козацького устрою на Слобожанщині та козацьких шкіл.
  • 1766 рік. Синод видав суворий указ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які в московській друкарні друкуються та апробовані Синодом.
  • 1769 рік. Синод заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати букварі українською мовою і наказав відібрати у людей ті букварі, які були вже на руках.
  • 1782 рік. Катерина ІІ створила комісію для заведення в Росії народних училищ, завданнями яких було запровадження єдиної форми навчання та викладання російської мови в усіх школах імперії.
  • 1784 рік. Синод наказує митрополитові Київському і Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи учителів Києво-Могилянської академії за відхід від російської мови.
  • 1785 рік. Наказ Катерини ІІ по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою. Російська мова заведена у всіх школах України.
  • 1786 рік. Синод знову наказує митрополитові Київському контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московськими виданнями не було, а в Києво-Могилянській академіі негайно ввести систему навчання, узаконену для всієї імперії.
  • 1789 рік. У Петербурзі з ініціативи Катерини ІІ видано Порівняльний словник усіх мов, у якому українська мова визначається як російська, спотворена польською.
  • 1811 рік. Закриття Києво-Могилянської академії.
  • 1847 рік. Розгром Кирило-Мефодіївського братства.
  • 1853 рік. Покалічено видання Літопису Грабянки.
  • 1862 рік. Позакривано українські недільні школи. Припинилось видання українського літературного та науково-політичного журналу Основа.
  • 1863 рік. Валуєвський циркуляр: 'Української мови не було, немає і бути не може, а хто цього не розуміє — ворог Росії'.
  • 1864 рік. Тисячі пудів архівних матеріалів вивезли до Москви після судової реформи. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 року, туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсонськоїта Чернігівської губерній.
  • 1869 рік. За законом, чиновникам усіх відомств призначалась значна доплата за русифікацію.
  • 1876 рік. Емський указ. Заборона ввозити українські книги з-за кордону, заборона підписувати українські тексти під нотами, заборона українських вистав. Невипадково хор М.Лисенка змусили співати у концерті українську народну пісню Дощик французькою мовою.
  • 1881 рік. Закон про дозвіл на друкування словників українською мовою, але за російським правописом, а постановка українських вистав залежить від місцевого начальства.
  • 1887 рік. Рукопис граматики української мови цензор повернув, не читаючи, відписавши авторові, що нема потреби дозволяти до друку граматику тієї мови, яка приречена на небуття.
  • 1888 рік. Указ Олександра ІІІ 'Про заборону вживания в офіційних установах української мови та хрещення українськими іменами'.
  • 1889 рік. У Києві, на археологічному з'їзді, дозволено читати реферати всіма мовами, крім української.
  • 1892 рік. Російський уряд наказує цензорам суворо стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів з російської мови.
  • 1894 рік. Заборона ввезення українських книг з-за кордону.
  • 1895 рік. Заборона української читанки та українських книг для дітей.
  • 1903 рік. На відкритті пам'ятника І.Котляревському у Полтаві не дозволено промови українською мовою.
  • 1905 рік. Кабінет Міністрів Росії відкинув клопотання Київського та Харківського університетів про скасування заборони української мови, визначаючи це несвоєчасним.
  • 1906 і 1907 рік. Закриття Просвіти в Одесі та Миколаєві.
  • 1908 рік. Указ сенату про те, що освітня робота в Україні шкідлива й небезпечна для Росії.
  • 1910 рік. Указ Столипіна про зарахування українців до розряду інородців і про заборону будь-яких українських організацій.
  • 1914 рік. Указ Миколи І про заборону української преси.
  • 1919 рік. Після завоювання України більшовиками — знищення національно свідомої частини населення та заборона всіх українських літературних, драматичних та усних творів, серед яких лише українських народних пісень — триста тисяч.
  • 1921—1923 роки. Голод в Україні.
  • 1922 рік. Ліквідація Просвіт на Кубані, в Зеленому Клину та в інших місцях проживання українців.
  • 1929 рік. Арешт українських науковців та духовенства — заміщення їх російськомовними.
  • 1932 рік. Спланована та здійснена за підтримкою, чи пак з мовчазної згоди 'світового співтовариства', акція ліквідації українського народу. В Україні, яка володіє 40 % світового чорнозему, умертвлено голодом до 12 мільйонів носіїв української мови, саме селян, щоб зберегти зрусифіковане міське населення. У містах введено карткову систему та паспорти.
  • 1933 рік. Телеграма Сталіна про припинення українізації і знищення більшості українських письменників.
  • 1938 рік. Постанова ЦК КП(б) про обов'язкове вивчення в школах республіки російської мови.
  • 1939 рік. Після «визволення» Західної України — закриття частини українських і відкриття російських шкіл.
  • 1940 рік. Депортація населення Галичини у Сибір.
  • 1946 рік. Постанова Ради Міністрів Радянського Союзу про затвердження українського правопису, наближеного до російського. Голод в Україні.
  • 1947 рік. Каганович провів чистку серед діячів української культури. Знов депортація в Сибір населення Західної України. План вивезення українців у Сибір зірвався через нестачу вагонів.
  • 1949 рік. Заборона повертатися в Україну тим робітникам, котрі були вивезені під час війни разом зі своїми заводами. Для відбудови промисловості в Україні присилали росіян. З КП(б)У виключено за націоналізм 3 % комуністів на XVI з'їзді партії. На цілину — в Казахстан та Сибір — вивезено 100 тисяч українських юнаків та дівчат.
  • 1958 рік. Постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід українських шкіл на російську мову викладання. 17 вересня 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла відповідну Постанову.
  • 1961 рік. ХХІІ з'їзд КПРС — нова програма партії про злиття націй в єдиний радянський, тобто російський, народ.
  • 1962 рік. Репресії проти захисників української мови.
  • 1970 рік. Наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист усіх дисертацій лише російською мовою. Затвердження тільки в Москві.
  • 1972 рік. Друга після війни чистка і репресії проти українства. Усунення з посади Першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста за недостатню боротьбу з націоналізмом. Арешти.
  • 1975 рік. Нова цензура Кобзаря Т.Шевченка.
  • 1978 рік. Колегія Міносвіти УРСР. Директива Про вдосконалення вивчення російської мови в українських школах.
  • 1979 рік. Ташкентська конференція — Російська мова — мова дружби народів.
  • 1983 рік. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів Радянського Союзу Про поліпшення вивчення росіиської мови у школах республік. Доплата за російську мову викладання 15 % та поділ класів.
  • 1989 рік. Постанова ЦК КПРС Про єдину офіційну загальнодержавну мову в Радянському Союзі (російську). Те ж у проекті Конституції М.Горбачова.
  • 1990 рік. Верховна Рада Радянського Союзу. Закон про мови народів Радянського Союзу закріплює за російською мовою статус офіційної на всій території Радянського Союзу.
  • 1994 рік. Намагання надати російській мові статус офіційної в незалежній Україні.
  • 1995 рік. Алма-Ата. Спільний науковий простір (тобто російський) для СНД.

[ред.] Дивіться також

[ред.] Примітки

  1. ↑ НДІУ Слабкі місця сучасної українознавчої термінології
  2. ↑ http://narodna.pravda.com.ua/life/45e36af4131cf/ Як боролися з українською мовою: хронологія подій
  3. ↑ Орест Субтельний. Історія України. Частина п'ята. Україна у XX столітті. Застій та спроби реформ. Русифікація. Ст.450-454
  4. ↑ Огляд національних аспектів перепису населення 1970 p. див.: Szporluk R. The Nations of the USSR in 1970 // Survey. — 1971. — 17. N 4. — P. 67-100.
  5. ↑ Новейшая история России 1945—2006. СССР в середине 1960х — начале 1980х гг. ГЛАВА 3. 15. Формирование политического курсанового руководства
  6. ↑ Детальний огляд радянських праць, що стосуються проблем визначення «нації» та природи радянського федералізму, див.: Hodnett G. The Debate over Soviet Federalism // Soviet Studies. — 1967. — 18. N 4. — P. 458—481; What's in a Nation? // Problems of Communism. Soviet Studies. — 1967. — 16. N 5. — P. 2-15. Імовірність близького злиття радянських націй публічно висловлювалась і деякими післяхрущовськими авторами (Фазулов М. В дружной семье целинников. — Алма-Ата, 1966. — С. 115, 122; Семенов П. Г. Программа КПСС о развитии советских национально-государственных отношений // Сов. государство и право. — 1961. — № 12. — С. 25). Ідея про те, що радянська федеративна система «виконала своє завдання й повинна поступитися місцем унітарній», критикувалась у різних авторитетних радянських працях, деякі з яких процитовано в кн.: Шерстобитов В. П. Образование СССР и исторические судьбы народов нашей страны // История СССР. — 1972. — № 3. — С. 36-38.
  7. ↑ Арутюнян Ю. В. Конкретно-социологическое исследование национальных отношений // Вопр. философии. — 1969. — № 12. — С.129-139. Щодо цього див. коментар проф. В. В. Покшишевського, зокрема його думку про поширені серед географів та етнографів традиційні уявлення про те, що саме село, з його тенденцією зберігати відмінні етнічні особливості (на противагу місту з його стандартизованою матеріальною культурою та змішаним етнічним компонентом, що розглядається як щось «антиетнографічне»)… нині може реалізувати втрачені можливості, особливо коли йдеться про основні етнічні групи, на основі яких сформовано союзні та автономні республіки (Урбанизация и этногеографические процессы // Сов. география: обзоры и переводы. — 1972. — № 2. — С. 114—116).
  8. ↑ Огляд національних аспектів перепису населення 1970 p. див.: Szporluk R. The Nations of the USSR in 1970 // Survey. — 1971. — 17. N 4. — P. 67-100.
  9. ↑ Арутюнян Ю. В. Зазнач, праця. — С.139.
  10. ↑ Журнал «Нева» 2004, № 6 Игорь Яковенко Я — русский. Кто я и зачем я? Послесловие А. Мелихова: «В СССР центр, и прежде всего столица, оттягивал на себя ярких, талантливых, перспективных специалистов в любой сфере деятельности.» http://magazines.russ.ru/neva/2004/6/iak12-pr.html
  11. ↑ Також мається на увазі те, що російська імператриця Катерина ІІ наполегливо запрошувала в Росію талановитих людей.
  12. ↑ Збигнев Бжезинский. Великая шахматная доска (Господство Америки и его геостратегические императивы). Перевод О. Ю. Уральской. М.: Междунар. отношения, 1998. ISBN 5-7133-0967-3 Компьютерный набор: Сергей Петров, 09.11.00 http://www.lib.ru/POLITOLOG/AMERICA/bzhezinskij.txt «Россия ассимилировала многочисленные нерусские и неевропейские народы.»
  13. ↑ Один из эпизодов деятельности российских агентов в Галиции в начале 1870-х годов мне удалось проследить достаточно подробно. См. Miller A. Panika Galicyjska 1772 — 1773. //Przegląd Polski. 1988, N. 1. См. также Himka J.-P. Hope in the Tsar: Displaced Naive Monarchism Among the Ukrainian Peasants of the Habsburg Empire // Russian History. 1980. Vol. 7. Pts. 1 — 2.
  14. ↑ [1] 1720 р.- Указ Петра І про заборону друкування нових книжок українською мовою
  15. ↑ Історія України. Орест Субтельний. Київ. Либідь 1991 р. Ст. 157 (Част. 3. Козацька Ера.) Звідси її негативне ставлення до української, а також лівонської та фінської автономії. «Ці провінції,- казала вона,- слід русифікувати…»
  16. ↑ * При Екатерине ІІ начинается системное наступление на украинское слово, …. Этот процесс был усилен русификацией элиты через поголовное воспитание детей в … [ukrlife.org/main/evshan/mova_ru1.htm]
    • Інструкція Катерини ІІ князю О. В'яземському про посилення русифікації України,Смоленщини,Прибалтики та Фінляндії.
  17. ↑ Історія України. Орест Субтельний. Ст.158
  18. ↑ Тільки у 1905 р. під тиском громадськості царський уряд змушений був певною мірою послабити цензурний тиск і дозволити видання окремих українських книг і газет. Так, 12 листопада 1905 р. у м. Лубни, що на Полтавщині, з'явилася перша в Російській імперії українсько-мовна газета «Хлібороб». Невеличке двошпальтове друковане видання відкрило нову еру в історії української преси. «Хліборобом» відразу зацікавилась публіка, він швидко розходився п'ятитисячним накладом. http://vip-reklama.info/advert/ad_12.php
  19. ↑ 1914 р. З початком першої Світової війни Микола ІІ видає указ про заборону української преси. Документи про заборону української мови (XVII — XX ст.)[2]
  20. ↑ Патер І. Союз Визволення України: проблеми державності і соборності, Львів 2000, с. 36-73.
  21. ↑ У роки Першої світової війни (1914—1918 рр.) книговидання на українських землях різко зменшилося. У Росії випуск книг українською мовою знову опинився під забороною, за дуже незначними винятками. http://izbornyk.org.ua/isaevych/is33.htm
  22. ↑ *1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей української мовою
    • 1946 р., 8—10 березня — Ліквідація греко-католицької церкви і підпорядкування її Російській православній церкві
    • 1949 р., 28 серпня — Скасування уніатської греко-католицької церкви на Закарпатті на релігійному з'їзді в Мукачеві.
  23. ↑ Аналіз матеріалів. І. Огнієнко «Нариси З Історії Української Православної Церкви.» Глава XII [3]
  24. ↑ «Промисловість поглинала українських селян, керуючи їх до міст, де в російському оточенні вони швидко русифікувалися.» ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА «ПРОСВІТА». СЛОВО ПРОСВІТИ. НЕМАЄ МОВИ — НЕМАЄ ДЕРЖАВИ [4]
  25. ↑ Переселення в міста селян, переважно українців, основних носіїв ….. швидко русифікувалися. Соціально-демографічне «розщеплення»[5]
  26. ↑ Інтерференція в усному мовленні мешканців села Смирнове …Крім того, русифікації село фактично не зазнало: школа постійно мала основною мовою навчання українську, офіційне справочинство велося українською, … [6]
  27. ↑ 10/2001 рік, Леся Ставицька: Кровозмісне дитя двомовності «Україномовне село принаймні до XIX століття не зазнало тотальної русифікації хоча б тому…» [7]
  28. ↑ Проголосивши 1917 р. принцип інтернаціоналізму і запроваджуючи його аж до початку 30-х років, більшовики, зрештою, відмовилися від нього. Великою мірою це зрушення було зумовлене реальним балансом сил між росіянами та неросійськими народами, який склався впродовж першого десятиліття радянської влади. Справжня революція, яка перетворила частину націй Радянського Союзу в спільноти, підлеглі росіянам, і стала на перешкоді еволюції деяких інших народів у повноцінні нації, відбулася в 30-ті роки. Саме тоді була фізично знищена еліта неросійських націй і народів, а російська мова й культура впевнено зайняли ті «провідні» позиції, які вони мають і в наші дні.
    Нації та Російське питання в СРСР: ІСТОРИЧНИЙ НАРИС
    Роман ШПОРЛЮК. ІМПЕРІЯ ТА НАЦІЇ (з історичного досвіду України, Росії, Польщі та Білорусі) Київ 2000[8]
  29. ↑ Іван ОГІЄНКО. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ. КИЇВ — 2001 (Перше видання Вінніпег — 1949) XVI. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА ПІД СОВЄТАМИ: «…скажемо, за рік 1927 в СССР видано 36680 назв книжок, а в Україні — 2921, цебто 7 %, тоді як українців в СССР 20 %.»[9]
  30. ↑ Історія України. Орест Субтельний. Київ. Либідь 1991 р. Ст. 337—340 (Част. 5. Україна у ХХ ст. Українізація) та Ст. 340—342 (Част. 5. Україна у ХХ ст. Національний комунізм)
  31. ↑ Історія України. Орест Субтельний. Київ. Либідь 1991 р. Ст. 367—368 (Част. 5. Україна у ХХ ст. Кінець Українізації)
  32. ↑ РОСІЙСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА. В СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ 1917—1921 рр. Київ-2002 [10]
  33. ↑ На цьому етапі, коли ми окреслюємо основні проблеми нашої подальшої дискусії, зауважимо, що імперія не стала російською національною державою. Натомість, за висловом Ладіс К. Д. Крістоф, вона запроваджувала «росіянізацію», тобто «розвивала непохитну вірність та безпосереднє підкорення особі царя, Божою волею єдиного самодержця та голови Церкви». Основа «росіянізації» — православ'я, а не російськість. «Православна ідея, а не російська мова чи культура, була spiritus movens царизму. Росія передусім була священною, а не російською».[11]
  34. ↑ Kristof Ladis K. D. The Russian Image of Russia: An Applied Study in Geopolitical Methodology // Ch. A. Fischer (ed.) Essays in Political Geography. — London: Methuen, 1968. p. 350.
  35. ↑ Роль етнічного чинника в міжконфесійних стосунках у Західній Україні напередодні німецько-радянської війни[12][13]
  36. ↑ З Патріархом Київським і всієї Руси-України ФІЛАРЕТОМ бесідує письменник Валентин ЧЕМЕРИС [14]
  37. ↑ «Загадкова історія повернення з обновленського розколу митрополита Сергія, його декларація вірності урядові СРСР від 29 липня 1927 р., нічна домовленість митрополитів Сергія, Миколая й Олексія з Йосифом Сталіним з 4 на 5 вересня 1943 р., діяльна участь керівництва РПЦ в міжнародній комуністичній агентурі та в русифікації іУкраїни в повоєнний час — цього було більш ніж досить для віруючого християнина, щоб прагнути каяття перед Богом і своїм народом за перебування в РПЦ та шукати шляхи до повернення під омофор законної церковної влади.» Чи українці винні в розколі православ'я та чи постане на нашій землі Фортеця Господа замість фортеці шовінізму наших сусідів? ОЛЕКСАНДР ЛІТОПИС [15]
  38. ↑ 1947 рік. Каганович провів чистку серед діячів української культури. Знов депортація в Сибір населення Західної України. План вивезення українців у Сибір зірвався через нестачу вагонів.
  39. ↑ У руслі політики русифікації вищих навчальних закладів Львова 3 червня 1949 р. наказом міністра вищої освіти України кафедру історії УРСР у Львівському університеті було об'єднано з кафедрою історії СРСР.[16]
  40. ↑ «Якщо на Сході і Півдні України у повоєнний період. швидких обертів набирали власне асиміляційні процеси, то на Заході важли-. вим чинником русифікації…». Даниленко В. «ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗАЦІЯ» РАДЯНСЬКОЇ УКРАЇНИ [17]
  41. ↑ «Досить активно ішов процес русифікації в повоєнний період» [18]
  42. ↑ «Як правило, керівники різних рівнів, скеровані до Львова, не були обізнані з місцевими особливостями, активно сприяли русифікації». Інтелігенція Львова в 1944 — 1953 роках [19]
  43. ↑ Арутюнян Ю. В. Зазнач, праця. — С.139
  44. ↑ В. М. Литвин — Академік НАН України, віце-президент НАН України «…Для цього періоду характерна активізація політики щодо централізації та русифікації системи народної освіти в Україні.»[20]
  45. ↑ Як боролися з українською мовою: хронологія подій | Народна правда. Русифікація початкової освіти в Україні. …. Постанова Пленуму ЦК КПРС «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток народної освіти», … [21]
  46. ↑ Освітня діяльність інтелігенції на Правобережній Україні в 2-й …політика і практика самодержавства в царині народної освіти на Україні носила антинародний характер. Адже в школі провадилася русифікація і денаціоналізація … [22]
  47. ↑ Національний інститут стратегічних досліджень Питома вага річного. тиражу газет, що видаються українською мовою, за 10 роківскоротиласяз 50 % у … [23]
  48. ↑ Український Правозахисний Портал Питома вага річного тиражу газет, що видаються українською мовою, за 10 років скоротилася з 50 % у 1995 році до 32 %. [24]
  49. ↑ http://hram.od.ua/newspodrobno.php?news=1115
  50. ↑ http://nru.org.ua/news/?id=3999
  51. ↑ http://ua.glavred.info/archive/2008/07/15/100856-14.html
  52. ↑ http://pravopys.vlada.kiev.ua/index.php?id=487
  53. ↑ http://cun.org.ua/ukr/content/view/1312/33/
  54. ↑ http://maidanua.org/wiki/index.php/UV2006-kharkiv-blshum
  55. ↑ http://telegrafua.com/310/politics/5733/
  56. ↑ http://gska2.rada.gov.ua/pls/radac_gs09/g_frack_list_n?ident=3113&krit=66
  57. ↑ http://unian.net/ukr/news/news-274353.html
  58. ↑ Подається за статтею «Нищення української мови поневолювачами України» («Всеукраїнська правозахисна газета», число 3, листопад 1995 р.) Богдан Козярський, доцент кафедри україністики Українського інституту підвищення кваліфікації керівних кадрів освіти

[ред.] Література

[ред.] Примітки

[ред.] Посилання

п • о • р
Українська мова
Історія Праіндоєвропейська до 10 ст. до н. е. • Праслов’янська до 7 ст. н. е. • Протоукраїнська до 11 ст. • Давньоукраїнська до 14 ст. • Староукраїнська до 18 ст.
Славенороська • Язичіє • Угроруська
Українська в Російській імперії • Українська в Австро-Угорщині • Українізація • Дерусифікація • Русифікація • Українізація 1920—30-х • Суржик • Поширення
Фонетика Фонетика • Наголос • Асиміляція і дисиміляція приголосних
Графіка Кирилиця • Глаголиця • Абецадло • Українська латинка • Ярижка • Драгоманівка • Українська абетка
Морфологія Морфологія • Іменник • Прикметник • Займенник • Числівник • Дієслово • Прислівник • Службові частини мови • Вигук
Синтаксис Синтаксис • Пунктуація
Лексикологія Лексикологія • Активна й пасивна лексика • Лексика за походженням • Лексика зі стилістичного погляду • Фразеологія • Діалекти
Отримано з http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D1%83%D1%81%D0%B8%D1%84%D1%96%D0%BA%D0%B0%D1%86%D1%96%D1%8F
Особисті інструменти