Русифікація

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Палац Сташиця у Варшаві був збудований в 1820—1823 роках на початку російського панування над Польщею в класичному стилі для Варшавського товариства друзів науки. У 1832 р. товариство було ліквідоване, а 1890 року палац було перебудовано у псевдоруському стилі (фото ліворуч), в ньому було облаштовано православну церкву. У 1924 році фасад будівлі було відновлено (фото праворуч).

Русифіка́ція або росифіка́ція, помосковщення, зросійщення, змосковщення — сукупність дій та умов, спрямованих на зміцнення російської національно-політичної переваги в країнах, що входять до складу Росії, чи перебувають в сфері її впливу, за допомогою переходу чи переведення осіб неросійської національності на російську мову й російську культуру та їхньої подальшої асиміляції[1]. Русифікацію зумовила державна політика російських режимів — спочатку царського, а згодом радянського, та обставини, що в них перебували внаслідок своєї приналежності до Російської Імперії чи Радянського Союзу неросійські народи[2].

Історія питання[ред.ред. код]

Максимальна експансія Російської імперії
Синім позначено країни, де російська мова має офіційний статус на державному рівні, зеленим — де нею розмовляє значна кількість жителів.

Русифікація здійснюється за допомогою різноманітної системи заходів, головним чином таких, як навчання в російських за мовою викладання школах, мішані подружжя, ідейна, політична, й культурна індоктринація, перебування в російськомовному середовищі (армії, в російськомовних установах, підприємствах, на будівництвах тощо), переміщування населення, відривання людей як від національної групи чи середовища, так і від національної мови й культури, позбавлення етнічної та національної свідомості, накидання російської мови як мови зв'язку й порозуміння — та, як так званої, другої мови неросійських народів[3].

Швидка політична експансія Московської держави (пізніше Російської Імперії) була і є пов'язана з русифікацією автохтонів Східної Європи й північної та середньої Азії. В цьому процесі зникають малі народи й племена, а чималий їхній відсоток (зокрема розпорошених) уживає російську мову (за радянським переписом 1970 5,4 % неросіян вважало російську мову за свою рідну, а 17,3 % вільно її вживало.[4] В кількісному вираженні згідно з переписом 1926 р. кількість неросіян, що вважало російську мову за рідну, було зафіксовано 6,4 млн, в 1959 р. — 10,2 млн, в 1979 р. — 13 млн, в 1989 р. — 18,7 млн.[5]).

До речі, це дозволяло офіційним часописам ще з 1959 року почати розмову про те, що радянська федерація виконала свою історичну місію й невдовзі її може заступити унітарна держава[6]. Проте, це все спричинило досить нервову реакцію представників неросійських народів.[7]

Згідно зі згаданим переписом 1970 p., кількість населення в неросійських народів більшає швидше, ніж у росіян, заразом, найвищі темпи приросту населення спостерігають у найменш русифікованих мусульманських народів. Колишні сподіванки, що населення перемішається, також виявилися перебільшеними [4]. Шукаючи розв'язання цих проблем, деякі радянські суспільствознавці пропонують розпочинати мовну асиміляцію неросіян з наймолодшого віку, або, як пропонує один з авторів, з «доконкурентоспроможної» фази формування особистості[8].

Русифікація в Російській Імперії[ред.ред. код]

Русифікація литовців в Російській імперії. Два видання литовського популярного молитовника, «Auksa altorius» (Золотий вівтар). Ліворуч — незаконне видання, оскільки воно було надруковане латинкою. Праворуч — законне та оплачене державою, оскільки видане кирилицею (на яку намагались перевести литовську писемність).

Російська Імперія притягала у свої столиці й адміністративні, промислові чи культурні центри й русифікувала найздібніші елементи інших національностей. Це стосується також до численних науковців і фахівців, що прибували на роботу з Західної Європи. Захоплені політичною могутністю Росії та вбачаючи в ній порятунок від загрози з боку Туреччини й Німеччини (Австрії), русифікувалися окремі одиниці Балканських народів, та навіть Польщі, Галичини.[9][10][11][12]

Поступова русифікація України почалася після Переяславської угоди, зокрема в процесі обмеження й ліквідації української автономії, особливо після перемоги Росії під Полтавою 1709 р. У 1720 р. заборонено друкувати книжки українською мовою[13], а українські видання церковнослов'янською мовою наказано порівнювати з російськими виданнями, «щоб не було ніякої різниці». Створеному 1734 р. так званому Правлінню гетьманського уряду (його очолював князь Шаховський) наказано було в таємній інструкції провадити політику злиття українців з росіянами також шляхом мішаних шлюбів. Русифікацію України посилено за Катерини II[14][15], після скасування гетьманства й зруйнування Запорізької Січі. Другій Малоросійській Колеґії (під проводом П. Рум'янцева-Задунайського) доручено здійснити широку програму русифікації України[16], встановлюючи російську мову як обов'язкову в школах, як єдину в друкованих книжках тощо. На російську мову викладання перейшла також Києво-Могилянська Академія. В другій половині 18 ст. впроваджено російську мову в діловодство українських консисторій та зобов'язано священиків виголошувати проповіді церковно-слов'янською мовою з російською вимовою. Клопотання Києво-Печерської Лаври 1769 р. про дозвіл друкувати для українського населення абетки українською мовою Священний Синод відхилив. Політика русифікації поступово охоплювала всі ділянки суспільного життя, спершу на Лівобережній Україні, в Києві й на Слобожанщині, а пізніше, після того, як придушено польське повстання 18301831, також на Правобережній Україні.

Поширення української, російської та інших мов на теперішній території України в 1897—1910 роках

У Польщі та інших південно-західних губерніях Російської імперії політика русифікації застосовувалась після придушення повстань 1831 та 1863 років. Вона була відмінною по відношенню до кожної нації: поляків, українців, євреїв, а також іноземців із лімітрофних країн. Заходи, що вживалися супроти поляків, євреїв та іноземців мали спільну рису: їм було заборонено мати земельну власність (між 1881 та 1894 роками було введено у дію кілька царських указів). Що ж до промислових переселенців, що прибували із Прусії та Австро-Угорщини, то їх примушували наймати росіян, або ж вивчати російську мову, часто, також, звільняючи робочих-іноземців.

Суворі заходи були вжиті по відношенню до євреїв. Із п'ятидесятиверстної прикордонної смуги були примусово виселені усі євреї. Їх переселяли із сільської місцевості у міста. Була встановлена норма для євреїв при вступі до гімназій та університетів, наприклад, 3% для університетів обох столиць, 5% для міст Росії і 10% для міст західних губерній, навіть для міст із значним відсотком єврейського населення (більше третини чи половини населення).
Заходи супроти поляків виявилися ще суворішими. Обмежувалося право займати державні посади, мати земельну власність у південно-західних губерніях, які не входили до власне Польщі. 1869 року польська мова була викреслена із програми середньої освіти. Після 1870 року те ж було зроблено для вищої (Варшавський університет) та початкової школи. Було заборонено вживати польську мову в установах, де, на той час, нею ще користувалися. Назви вулиць та, навіть, вивіски магазинів мали бути російською мовою. Переслідувалося також духовні товариства і католицьке духовенство.

Русифікація України посилилася в другій половині 19 ст.: Валуєвський циркуляр 1863 p. та Емський указ 1876 p. загальмували до революції 1905 український літературний процес. Урядом Російської імперії було прийняте рішення про примусове обернення у православну віру українців у Холмщині. Від 1866 року вживалися заходи зі знищення особливостей уніатських церковних обрядів, що наближали їх до католицького богослужіння. Від 1875 року російська адміністрація почала поширювати у Холмщині та прилеглих землях звернення до царя про відновлення православ'я, підписи під якими добувалися російською владою залякуванням, хитрощами та репресіями: до непокірних застосовувалися штрафи, ув'язнення, заслання, покарання різками.

У прибалтійських провінціях — Ліфляндії, Естляндії та Курляндії — після обстеження, за дорученням Олександра III, сенатором Манасеіним становища прибалтійських провінцій, були вжиті заходи щодо уніфікації адміністрації та судової системи. Російська мова стала обов'язковою в усіх установах, за тимчасовим винятком для повітових судів. Потім русифікація була поширена на навчальні заклади, гімназії, початкові школи. Місто Дерпт перейменовано на Юріїв (1895), так само Дерптський університет був перейменований та реорганізований.

Провадилась боротьба із місцевою релігією та мовами, окрім пропаганди, ще й адміністративними засобами. Із під керівництва місцевого дворянства та лютеранських пасторів школи були підпорядковані міністерству народної освіти. Гоніння на релігію супроводжувалися війною проти мови.

У Фінляндії за царювання Олександра III були створені російські гімназії, у вищих урядових установах почали вимагати знання російської мови, усе офіційне листування, між урядом та російським генерал-губернатором з одного боку і генерал-губернатором та фінляндським сенатом з другого, від 1891 року мало вестися російською мовою. Були об'єднані поштові відомства обох країн, був ліквідований спеціальний комітет у справах Фінляндії. Обов'язковим став вжиток російського рубля.

З приходом Миколи II політика русифікації була продовжена. У Польщі вона була дещо пом'якшена. У Фінляндії ж був збільшений контингент призовників на військову службу до Росії, 15 лютого 1899 року виданий імператорський указ, за яким він, великий князь Фінляндський, підтвердив своє право одноособово встановлювати законодавство щодо питань, що стосувалися одночасно усієї імперії і великого князівства. З'явилися нові укази про поширення застосування російської мови, особливо у діловодстві сенату. Таким чином, автономія Фінляндії, що ще існувала на папері, у дійсності була істотно обмежена.

На всіх окраїнах Російської імперії, що мали національний характер,— від Фінляндії і до Кавказу, де вірмени також були об'єктом пригнічення, зросійщення створювало або ж посилювало неприязнь до російської влади.

В 1905 році під тиском громадськості царський уряд змушений був певною мірою послабити цензурний тиск і дозволити видавати окремі українські книжки й газети. Так, 12 листопада 1905 р. у м. Лубни, що на Полтавщині, з'явилася перша в Російській імперії українськомовна газета «Хлібороб». Невеличке двошпальтове друковане видання відкрило нову еру в історії української преси. «Хліборобом» одразу зацікавилася публіка, він швидко розходився п'ятитисячним накладом. Проте, вже під час першої світової війни український друк в Україні було практично повністю заборонено[17] [18][19]. Низку видань було заборонено, діяла військова цензура, що особливо суворою була в окупованій Росією Галичині. Одночасно російська культура й література, що досягла великого розквіту у 19-20 ст., особливо впливали на духовість[20][21] українських й інших народів, що перебували під політичним чи культурним впливами Росії. Попри на офіційні заходи й заборони, до 1917 русифікація мала вплив майже винятково на міста і промислові центри[22][23][24][25], куди напливали росіяни й вищі прошарки українського суспільства (інтелігенція, землевласники, духовенство, частина міщанства). Проте частина цих прошарків залишилася під впливом української національної стихії і не втрачала зв'язку з українськими традиціями, мовою й культурою. Головна маса населення українських земель під Росією — селяни (вони становили 95 % всього українського населення), залишилася україномовною і на неї не мали значного впливу ані школа, ані церква, тільки подекуди військова служба.

Академік І.Дзюба у своїй книзі «Нагнітання мороку. Від чорносотенців початку XX століття до українофобів початку століття ХХІ»[26] доводить, що усі кроки з русифікації України були прописані сто років тому, зокрема і київським цензором Сергієм Щоголєвим. Той ще у 1912 році у своїй книзі «Украинское движение как современный этап южно-русского сепаратизма» давав чіткі рекомендації, як швидко й ефективно провести русифікацію. Щоголєв вказував, що головне правильно — спрямувати шкільну освіту, відівчити молоде покоління від мови й запровадити «меры против периодической печати на украинском языке». Ще один з заповітів Щоголєва — не допускати, щоб Боже слово звучало українською мовою, не дозволяти священикам проповідувати по-українському.

Тотальна русифікація здійснювалась російською владою під час окупації Галичини в період Першої світової війни[27]. Зі вступом російських військ до Галичини головнокомандувач армії великий князь Микола Миколайович оголосив маніфест, в якому, зокрема, говорилося: «Хай не буде більше під'яремної Русі! Володіння Володимира Святого, земля Ярослава Осмомисла і князів Данила та Романа, скинувши іго, нехай піднімуть прапор єдиної, нероздільної і великої Росії. Хай здійсниться Промисел Божий, що благословив справу великих збирачів землі російської. Хай допоможе Господь царюючому своєму помазанику, імператору Миколі Олександровичу всія Русі, завершити справу великого князя Івана Калити»[27]. Із цього документу випливало, що російські урядовці розглядали Галичину як «исконно русскую землю». Ця думка була чітко озвучена новопризначеним російським генерал-губернатором графом Галичини Олексієм Бобринським. Виступаючи перед представниками громадськості Львова, він заявив, що Східна Галичина й Лемківщина є частинами єдиної Великої Русі і що в цих землях корінне населення завжди було російським. Тому тут устрій повинен грунтуватися на російських засадах. Відповідно, передбачалося запровадження російської мови та права. Про серйозність планів Петрограда щодо Галичини засвідчив візит самого російського царя до Львова весною 1915 р. Русифікація краю набула брутальних форм[27]. Насильницькими методами впроваджувалася російська мова в діловодство й сферу освіти. Для виконання цього завдання з Росії направлялися відповідні кадри — чиновники, вчителі тощо. Планувалося навіть перевести до Львова Варшавський російський університет[27].

Русифікація в СРСР[ред.ред. код]

Русифікація в УРСР[ред.ред. код]

Відсоток населення, який вказав мову своєї
національності, як рідну за даними переписів[28] [29]
1959 1989 Зміна
Українці 87,7% 81,1%  — 7,5%
Білоруси 84,2% 70,9%  — 15,8%
Татари 92,1% 83,2%  — 9,7%
Молдавани 95,2% 91,6%  — 3,8%
Чуваші 90,8% 76,5%  — 15,7%
Мордва 78,1% 67,1%  — 14,1%
Удмурти 89,1% 69,7%  — 21,8%
Марійці 95,1% 80,8%  — 15,0%
Карели 71,3% 47,8%  — 33,0%
Чукчі 93,3% 70,3%  — 24,7%
Комі 88,3% 70,3%  — 20,4%
Осетини 89,1% 87,0%  — 2,4%
Буряти 94,9% 86,3%  — 9,1%

Дерусифікація України, розпочата революцією 1917 і відродженням української державності була перервана окупацією України радянським військом у 19191920. Встановлення радянської влади відновило панівне становище росіян в Україні[30], що виявилося зокрема в пануванні російської мови. Російською мовою велось діловодство партійних і державних, установ; нею ж друкувалася більшість офіційних органів преси, декретів, відозв тощо. Книжкова продукція 19191923 за мовою була переважно російською[31]. Розпочата на підставі постанови XII З'їзду РКП(б) 1923 декретом Ради Народних Комісарів УС СР від 27 липня 1923 українізація[32] шкільновиховних і культурно-освітніх установ, поширена постановою ВУЦВК і РНК УРСР від 1 серпня 1923 на державний апарат, була ведена з не абиякими труднощами, при опорі з боку росіян або зрусифікованих елементів. Та незабаром темп українізації був чимало послаблений. Виступаючи офіційно проти будь-яких «спроб утворити для російської культури в Україні панівне становище, що його вона мала за царату», ЦК КП(б)У, в постанові від 19 квітня 1927, вирішив «визнати за російською мовою особливе значення». У наступні роки, зокрема з 1930, у партійних колах посилився активний опір українізації, поєднаний з тенденцією ревізувати постанову XII з'їзду РКП(б) і визнати її неактуальною. 19321933 українізацію замінив гострий протиукраїнський і одночасно русифікаційний курс[33]. Культурні, державні або й партійні діячі, які здійснювали українізацію, були заарештовані, заслані чи розстріляні, а один з головних ініціаторів українізаційного руху, нарком освіти УРСР у 19271933 М. Скрипник — вчинив самогубство. Була припинена незначна українізація на Кубані та на інших українських територіях в РРФСР, і посилалася русифікація українців поза межами УРСР.

Частка учнів шкіл з українською мовою навчання у 1991/1992 н.р
Відношення частки учнів україномовних шкіл у 1991/1992 н.рр. до частки населення, що назвало рідною українську мову під час перепису 1989 р.

Порівняно з русифікацією царського часу теперішня радянська охоплює всю українську територію — адміністративну й етнічну, всі українські прошарки, включно навіть з селянством (його традиційний устрій, під впливом колективізації й посиленої еміграції, ґрунтовно змінився, а його відсоток порівняно з усім українським населенням знизився з 95 до 52 %) і ведеться досконалішими й більш рафінованими методами, зокрема в духових ділянках. Русифікація здійснюється з допомогою численного державного й партійного апарату й мільйонів поселених в Україні росіян, при активному сприянні також Російської Православної Церкви[34][35][36][37][38][39].

1938 року вийшла постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Об обязательном изучении русского языка в школах национальных республик и областей». В цій постанові не було прямих вказівок про якісь особливі превілеї для російської мови, але реалізація цієї постанови на практиці в різних регіонах СРСР призвела до поступового обмеження сфер функціонування місцевих національних мов різних народів СРСР[40].

Русифікація, особливо посилена у 19401950-х pp. (зокрема на приєднаних до УРСР західно-українських землях[41][42][43][44][45]), викликала з початку 1960-х pp. рух опору, що охопив певні кола українські інтелігенції, а почасти й робітництва. Тоді були висловлені домагання, щоб вести українською мовою навчання в усіх вищих і середніх спеціальних школах і виховання в усіх дошкільних закладах, перевести на українську діловодство в установах і на підприємствах, залізницях, торгівлі і збільшити кількість видань АН УРСР, університетів і видавництв українською мовою, а також українських кінофільмів. Проте відповіддю на ці домагання було посилення репресій проти діячів опору, і в УРСР далі продовжує діяти «потужний і добре налагоджений механізм русифікації» (І. Дзюба). Російською мовою ведуться тепер усі справи партійного, державного і громадського життя, всі галузі господарського життя та їхнє діловодство, вища, середня технічна і професійна освіта. У Києві та інших великих містах України школи з українською мовою навчання нечисленні, і в них навчається тільки 20 % дітей. Такий же стан у культурно-освітній роботі. Одним з головних чинників русифікації залишалася радянська армія.

Особливу увагу в процесі русифікації було звернено на народну освіту[46][47][48][49] . Якщо йдеться про загальноосвітні (початкові й середні) школи, то в УРСР кількість учнів у школах з російською і українською мовою навчання змінилося у 19511962 pp. так:

Співвідношення українських та російських шкіл
× Роки Українські школи у тис. у % Російські школи у тис. у %
1 1951-52 5 551 81.3 1207 17.7
2 1955-56 3 846 72.8 1 392 26.3
3 1961-62 4 170 64.5 2 000 30.9

Отже, за 10 років відсоток учнів в україномовних школах зменшився на 16,9, у російськомовних школах збільшився на 13,2 (1959 українці становили 76,8 % всього населення, росіяни — 16,9). Зокрема русифікації зазнавали україномовні учні у великих містах УРСР, бо більшість їх вчилася у російськомовних школах. Кількість учнів українців у російськомовних школах у деяких містах, згідно з статистикою Міністерства Освіти УРСР (за даними І. Коляски), у 19581959 була така (у дужках відсоток українців порівняно з усім населенням):

Співвідношення учнів українських та російських шкіл по містах
× Учнів українських шкіл у тис. у % Учнів російських шкіл у тис. у %
Київ 22,5 26,8(66) 61,2 73,1
Харків 9,9 4,1(49) 68,8 95,1
Одеса 4,7 8,1 (40) 53,0 91,9
Дніпропетровськ 11,1 17,4 (58) 52,3 82,6
Донецьк 0,9 1,2 (38) 76,3 98,8
Луганськ 1,5 6,5(44) 21,7 93,5
Івано-Франківськ 2,7 39,4 (66) 4,1 60,6

Майже цілковито зрусифіковано професійно-технічні школи і середньо-спеціальні навчальні заклади, за винятком культурно-освітніх і педагогічних. Така ж ситуація і в ділянці вищої освіти. В університетах Дніпропетровська, Одеси, Харкова й Донецька викладання провадиться російською мовою, за винятком кафедр української мови й літератури; в інших університетах (Київському, Львівському, Ужгородському й Чернівецькому) української мови дотримується частина викладачів на факультетах суспільних наук. Всі інші вузи УРСР: політехнічна, промислова, медична, торговельна, сільсько-господарська та економічна цілком зрусифіковані, за винятком деяких у західних областях. Кількість їх випускників, докторів і кандидатів наук та загальна кількість науковців в УРСР постійно зменшується. За національністю в усіх вищих навчальних закладах СРСР в 19721973 було 618 000 українців і 2 774 000 росіян, тобто на 10 000 рос. населення припадало 214 студентів і на 10 000 укр. населення — 151 студент. На всіх 35 426 українських науковців в СРСР у 1960 тільки, 63,6 % працювали в Україні, решта 36,4 % поза її межами. До того ж, з 22523 науковців в Україні у 1960 тільки 48,3 % становили українці, решта росіяни й інші національності.

Русифікація в УРСР унаочнюють також числа про наукову видавничу продукцію. З усіх 472, назв наукових записок, праць, збірників й інших серійних видань, опублікованих у 19661967, 386 (81,8 %) були надруковані російською і лише 80 (17,0 %) українською мовою. З усіх 1 512 назв видань, які з'явилися у видавництві АН УРСР 1968, 1 211 (80,1 %) були надруковані російською і 276 (16,6 %) українською мовою; українська мова переважала тільки у виданнях Секції суспільних наук: 146 українською і 92 російською мовою. Усі 616 авторефератів докторських і кандидатських дисертацій в усіх секціях АН УРСР були надруковані винятково російською мовою. Таке саме відсоткове відношення, як у виданнях АН УРСР, виявилося й у книжковій продукції університетських видавництв УРСР.

Перевагу російськомовних видань виявляє також загальна видавнича продукція в УРСР. Кількість виданих в УРСР книжок і брошур українською мовою зменшилася з 4 041 у 1961 до 2 981 в 1973, російською — з 4416 до 4403. Серійних видань в УРСР було у 1973 р. 131 українською і 269 російською мовою, газет — 802 українською і 427 російською. Тому що в УРСР масово кольпортується і навіть передруковується російська преса, видавана у Москві, газети й журнали російською мовою поширені значно більше, ніж українською.

Русифікація УРСР і дискримінація її супроти РРФСР була наявна також в інших ділянках культури. Кількість україномовних книжок у масових бібліотеках УРСР (згідно з частковими даними) становила всього 10 — 20 % (в усіх переважали російськомовні книжки), кількість музеїв зменшилася з 174 у 1940 до 147 у 1972 (в РРФСР збільшилася з 592 до 610), театрів з 140 до 72. Така ж ситуація в радіомовленнях і телевізійних програмах: більшість населення України користується радіо і телевізійними програмами, передаваними в УРСР російською мовою, або з російських, передаваних з РРФСР. Пам'ятки української історії й культури нищаться або відсуваються на задній план, натомість плекаються й популяризуються російські. Русифікація української мови здійснюється шляхом зближення літературної мови й наукової та технічної термінології й лексики з російською.

Панівна в політиці Радянського Союзу була настанова, що тільки за допомогою російської мови радянські громадяни можуть користатися з скарбів не лише російської, але й всесвітньої культури, літератури, науки й техніки, є дискваліфікаційною для всіх неросійських мов в СРСР, за якими залишаються тільки щонайбільше їхні література і мистецтво.

Русифікація в УРСР, зумовлена колоніальною політикою Росії й СРСР щодо України, виявилася також і в збільшенні кількості росіян в Україні, зокрема з 1945. Одночасно збільшується й масса русифікації українців і національних меншин. У 1926 російську мову за свою рідну визнало в УРСР 4,5 % усіх українців (5,2 % всіх неросіян), у 1959 — 6,5 % (7,7 %), 1970 — 8,5 % (11,1 %). Разом з тим збільшується кількість росіян за мовою: з 4,5 млн (11,9 % всього населення УРСР) у 1926 до 10,2 млн (24,4 %) у 1959 і 13,3 млн (31,6 %) у 1970.

Поширення російської мови видно також з даних про другу мову, яка не є рідною мовою, але якою вільно володіє частина населення. У 1970 — 13,5 млн мешканців УРСР назвало російську мову як таку другу мову (українською мовою як другою вільно володіли 4,4 млн осіб); Поширення обох головних мов в УРСР було таке: українською мовою (як рідною і другою) володіло 37,1 млн осіб (79 % всього населення), російською мовою — 26,8 млн (57 %).

Поширення російської мови зокрема характерне для міського населення УРСР, серед якого росіяни становили 30,2 % (українці 63,5 %). Російську мову вважало за рідну 45,1 % (українську 53,1 %), а (крім того, добре володіло російською мовою 32,6 % (українською — 9,8 %); тобто російської мови не знало тільки 7,4 % міськ. населення, української — 30,6 %.

Найбільше мовно зрусифіковані ті області й райони, у яких росіяни становлять великий відсоток: Крим, що у ньому росіяни становлять 67,3 % всього населення, а російську мову вважають за рідну 82,3 % всього населення, (у тому числі 41,0 % українців); Донецький басейн (відповідні відсотки — 41,0 %, 68,5 % і 26,5 %); Дніпровський промисловий район (23,7, 39,6 і 11,1); Харківська область (29,4, 42,6 і 15,4) й Одеська (24,2, 39,6 і 16,1).

Значно сильніше русифікація зазнали ті частини СРСР, які відокремлено від української етнічної території та приєднано до РРФСР: Північна Слобожанщина (південна частини теперішніх областей — Білгородської, Воронізької й Курської), частина Донеччини (частина Ростовської області) та західна Кубань (Краснодарський край) — разом 114 300 км? з (1926) 5 093 000 населення, у тому числі 3 357 000 українців (66,0 % усіх). Ці землі — це єдина в СРСР велика суцільна неросійська територія, яку було включено безпосередньо до РРФСР, навіть без прав автономної республіки чи автономної області; на ній українці не мають жодних національних прав: нема українських шкіл (за винятком недовгого часу українізації), преси, книжкової продукції, а приплив українського друкованого слова з УРСР штучно ускладнений. За переписом 1970, на цій території українці становлять ледве 9 % всього населення (за мовою ледве 2 %). Докладніші числа українців є лише для цілих областей: Білгородської, Курської, Воронізької, Ростовської й Краснодарського краю. Зміна частини українців на цій території (у тис. і % всього населення) така: 1926 — 4 140 (35,5 %), 1959 — 542 (4,2 %), 1970 — 534 (3,9 %); число осіб, які подали українську мову, як свою рідну: 1926 — 3040 (26,2 %), 1959 — 183 (1,5 %), 1970 — 180 (1,3 %).

Цілковитої русифікації, згідно з переписами, зазнали українці на мішаному україно-російському Східному Передкавказзі — 163 400 км2 з (1926) З 500 000 мешканців, у тому числі 1 170 000 українців (33,4 %); 1970 — лише 50000 українців або 2,3 %. На Надволжі й на Уралі число українців мало б зменшитися з 771 000 у 1926 до 540000 у 1970.

На території Азійської частини СРСР, що до неї українці постійно іміґрували, українці зазнали таких змін (у тис.): 1926 — 2138, 1959 — 2209, 1970 2 235. За обчисленнями В. Кубійовича, число осіб українського походження в Азії становить 8—9 млн.

Можна припускати, що русифікація українців в СРСР за межами УРСР не пішла так далеко, як подають переписи, але безперечно вона значно посунена, і великі простори колективних етнічних українських земель тепер мають російську більшість населення.

Одною з важливих метод русифікації є примусове чи добровільне переселення українців на суто російські землі, на далеку Північ і до неросійських республік й переміщення тамтешнього населення в Україну. Наприклад, 1970 у надбалтицьких республіках (Литві, Латвії й Естонії) жило 106 700 українців (їх до 1945 не було), а в УРСР — 22 800 литовців, латишів і естонців. І ті, й ті можуть, порозумітися з своїм оточенням лише за допомогою російської мови, і цим сприяють дальшому поширенню русифікації.

Позбавлені українських шкіл, преси, книжкових видань, театру, радіо й телебачення українською мовою, українці поза межами УРСР все більше русифікуються, приймаючи російську мову як свою рідну чи як мову порозуміння.

Опоненти або противники русифікації і, навіть, її критики зазнають адміністративних і судових репресій: звільнення з роботи, ув'язнення у тюрмах і таборах суворого режиму, заслання.

Головною метою русифікації є створення єдиного так званого радянського народу з російською мовою й культурою. Ініціаторами й пропагаторами русифікаці в УРСР стають також партійні й радянські діячі українського роду, що, керуючись мотивами кар'єризму й вислужництва, висуваються на керівні посади в партійно-урядовій ієрархії, стаючи ворогами власного народу (І. Кравцев, В. Маланчук, І. Білодід, А. Скаба та ін.).

Русифікація угро-фінських народів[ред.ред. код]

Динаміка асиміляції воді, угрофінського народу, тубільного населення північного-заходу європейської частини Росії:

Динаміка асиміляції іжорців, угрофінського народу, тубільного населення північного-заходу європейської частини Росії:


Динаміка асиміляції тверських карелів, угрофінського народу, що історично проживав у Тверській губернії, на північному заході європейської частини Росії:

* на території СРСР[50][51]

** на території Тверської області

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Слабки місця сучасної українознавчої термінології — http://www.ualogos.kiev.ua/fulltext.html?id=1520
  2. http://narodna.pravda.com.ua/life/45e36af4131cf/ Як боролися з українською мовою: хронологія подій
  3. Орест Субтельний. Історія України. Частина п'ята. Україна у XX столітті. Застій та спроби реформ. Русифікація. Ст.450-454
  4. а б Огляд національних аспектів перепису населення 1970 p. див.: Szporluk R. The Nations of the USSR in 1970 // Survey. — 1971. — 17. N 4. — P. 67-100.
  5. Новейшая история России 1945—2006. СССР в середине 1960х — начале 1980х гг. ГЛАВА 3. 15. Формирование политического курса нового руководства
  6. Детальний огляд радянських праць, що стосуються до проблем визначення «нації» та природи радянського федералізму, див.: Hodnett G. The Debate over Soviet Federalism // Soviet Studies. — 1967. — 18. N 4. — P. 458—481; What's in a Nation? // Problems of Communism. Soviet Studies. — 1967. — 16. N 5. — P. 2-15. Імовірність близького злиття радянських націй публічно висловлювали й деякі післяхрущовські автори (Фазулов М. В дружной семье целинников. — Алма-Ата, 1966. — С. 115, 122; Семенов П. Г. Программа КПСС о развитии советских национально-государственных отношений // Сов. государство и право. — 1961. — № 12. — С. 25). Ідею про те, що радянська федеративна система «виконала своє завдання й повинна поступитися місцем унітарній», критиковано в різних авторитетних радянських працях, що деякі з них процитовано в кн.: Шерстобитов В. П. Образование СССР и исторические судьбы народов нашей страны // История СССР. — 1972. — № 3. — С. 36-38.
  7. Арутюнян Ю. В. Конкретно-социологическое исследование национальных отношений // Вопр. философии. — 1969. — № 12. — С.129-139. Щодо цього див. коментар проф. В. В. Покшишевського, зокрема його думку про поширені серед географів та етнографів традиційні уявлення про те, що саме село, з його тенденцією зберігати відмітні етнічні особливості (на противагу місту з його стандартизованою матеріальною культурою та мішаним етнічним компонентом, що його розглядають як щось «антиетнографічне»)… нині може реалізувати втрачені можливості, особливо коли йдеться про основні етнічні групи, що на їхній основі сформовано союзні та автономні республіки (Урбанизация и этногеографические процессы // Сов. география: обзоры и переводы. — 1972. — № 2. — С. 114—116).
  8. Арутюнян Ю. В. Зазнач, праця. — С.139.
  9. Журнал «Нева» 2004, № 6 Игорь Яковенко Я — русский. Кто я и зачем я? Послесловие А. Мелихова: «В СССР центр, и прежде всего столица, оттягивал на себя ярких, талантливых, перспективных специалистов в любой сфере деятельности.» http://magazines.russ.ru/neva/2004/6/iak12-pr.html
  10. Також треба мати на увазі те, що російська імператриця Катерина ІІ наполегливо запрошувала в Росію талановитих людей.
  11. Збигнев Бжезинский. Великая шахматная доска (Господство Америки и его геостратегические императивы). Перевод О. Ю. Уральской. М.: Междунар. отношения, 1998. ISBN 5-7133-0967-3 Компьютерный набор: Сергей Петров, 09.11.00 http://www.lib.ru/POLITOLOG/AMERICA/bzhezinskij.txt «Россия ассимилировала многочисленные нерусские и неевропейские народы.»
  12. Один из эпизодов деятельности российских агентов в Галиции в начале 1870-х годов мне удалось проследить достаточно подробно. См. Miller A. Panika Galicyjska 1772 — 1773. //Przegląd Polski. 1988, N. 1. См. также Himka J.-P. Hope in the Tsar: Displaced Naive Monarchism Among the Ukrainian Peasants of the Habsburg Empire // Russian History. 1980. Vol. 7. Pts. 1 — 2.
  13. [1] 1720 р.- Указ Петра І про заборону друкувати нові книжки українською мовою
  14. Історія України. Орест Субтельний. Київ. Либідь 1991 р. Ст. 157 (Част. 3. Козацька Ера.) Звідси її негативне ставлення до української, а також лівонської та фінської автономії. «Ці провінції,- казала вона,- слід русифікувати…»
  15. * При Екатерине ІІ начинается системное наступление на украинское слово, …. Этот процесс был усилен русификацией элиты через поголовное воспитание детей в … [ukrlife.org/main/evshan/mova_ru1.htm]
    • Інструкція Катерини ІІ князю О. В'яземському посилити русифікацію України, Смоленщини, Прибалтики та Фінляндії.
  16. Історія України. Орест Субтельний. Ст.158
  17. 1914 р. З початком першої Світової війни Микола ІІ видає указ про заборону української преси. Документи про заборону української мови (XVII — XX ст.)[2]
  18. Патер І. Союз Визволення України: проблеми державності і соборності, Львів 2000, с. 36-73.
  19. У роки Першої світової війни (1914—1918 рр.) книговидання на українських землях різко зменшилося. У Росії випуск книг українською мовою знову опинився під забороною, за дуже незначними винятками. http://izbornyk.org.ua/isaevych/is33.htm
  20. *1881 р. Заборона викладати в народних школах та виголошувати церковні проповіді українською мовою
    • 1946 р., 8—10 березня — Ліквідація греко-католицької церкви і підпорядкування її Російській православній церкві
    • 1949 р., 28 серпня — Скасування уніатської греко-католицької церкви на Закарпатті на релігійному з'їзді в Мукачеві.
  21. Аналіз матеріалів. І. Огнієнко «Нариси З Історії Української Православної Церкви.» Глава XII [3]
  22. «Промисловість поглинала українських селян, керуючи їх до міст, де в російському оточенні вони швидко русифікувалися.» Тижневик Всеукраїнського товариства «Просвіта». Слово просвіти. Немає мови — немає держави [4]
  23. Переселення в міста селян, переважно українців, основних носіїв ….. швидко русифікувалися. Соціально-демографічне «розщеплення»[5]
  24. Інтерференція в усному мовленні мешканців села Смирнове …Крім того, русифікації село фактично не зазнало: школа постійно мала основною мовою навчання українську, офіційне справочинство велося українською, … [6]
  25. 10/2001 рік, Леся Ставицька: Кровозмісне дитя двомовності «Україномовне село принаймні до XIX століття не зазнало тотальної русифікації хоча б тому…» [7]
  26. Ірина Штогрін. Діагноз: українофобія Веб-сайт «Радіо Свобода» 19.06.2011. Назва з екрану.
  27. а б в г Між молотом і ковадлом - Галичина під час Першої світової війни Петро КРАЛЮК, доктор філософських наук, професор.
  28. http://lost-empire.ru/index.php?option=com_content&task=view&Itemid=12&id=207 Народное хозяйство СССР в 1960 году. Статистический ежегодник. Территория и население СССР. Часть I
  29. http://lost-empire.ru/index.php?option=com_content&task=view&Itemid=12&id=443 Народное хозяйство СССР в 1990 г. Статистический ежегодник. Население. Часть I
  30. Проголосивши 1917 р. принцип інтернаціоналізму й запроваджуючи його аж до початку 30-х років, більшовики, зрештою, відмовилися від нього. Великою мірою це зрушення було зумовлене реальним балансом сил між росіянами та неросійськими народами, що склався впродовж першого десятиліття радянської влади. Справжня революція, яка перетворила частину націй Радянського Союзу в спільноти, підлеглі росіянам, і стала на перешкоді еволюції деяких інших народів у повноцінні нації, відбулася в 30-ті роки. Саме тоді була фізично знищена еліта неросійських націй і народів, а російська мова й культура впевнено зайняли ті «провідні» позиції, що вони мають і в наші дні.
    Нації та Російське питання в СРСР: історичний нарис
    Роман Шпорлюк. Імперія та нації (з історичного досвіду України, Росії, Польщі та Білорусі). Київ, 2000 [8]
  31. Іван Огієнко. Історія української літературної мови. КИЇВ — 2001 (Перше видання Вінніпег — 1949) XVI. Українська літературна мова під совєтами: «…скажемо, за рік 1927 в СССР видано 36680 назв книжок, а в Україні — 2921, цебто 7 %, тоді як українців в СССР 20 %.»[9]
  32. Історія України. Орест Субтельний. Київ. Либідь 1991 р. Ст. 337—340 (Част. 5. Україна у XX ст. Українізація) та Ст. 340—342 (Част. 5. Україна у XX ст. Національний комунізм)
  33. Історія України. Орест Субтельний. Київ. Либідь 1991 р. Ст. 367—368 (Част. 5. Україна у XX ст. Кінець Українізації)
  34. Російська православна церква в суспільно-політичному житті України 1917—1921 рр. Київ-2002 [10]
  35. На цьому етапі, коли ми окреслюємо основні проблеми нашої подальшої дискусії, зауважимо, що імперія не стала російською національною державою. Натомість, за висловом Ладіс К. Д. Крістоф, вона запроваджувала «росіянізацію», тобто «розвивала непохитну вірність та безпосереднє підкорення особі царя, Божою волею єдиного самодержця та голови Церкви». Основа «росіянізації» — православ'я, а не російськість. «Православна ідея, а не російська мова чи культура, була spiritus movens царизму. Росія передусім була священною, а не російською».[11]
  36. Kristof Ladis K. D. The Russian Image of Russia: An Applied Study in Geopolitical Methodology // Ch. A. Fischer (ed.) Essays in Political Geography. — London: Methuen, 1968. p. 350.
  37. Роль етнічного чинника в міжконфесійних стосунках у Західній Україні напередодні німецько-радянської війни [12][13]
  38. З Патріархом Київським і всієї Руси-України ФІЛАРЕТОМ бесідує письменник Валентин ЧЕМЕРИС [14]
  39. «Загадкова історія повернення з обновленського розколу митрополита Сергія, його декларація вірності урядові СРСР від 29 липня 1927 р., нічна домовленість митрополитів Сергія, Миколая й Олексія з Йосифом Сталіним з 4 на 5 вересня 1943 р., діяльна участь керівництва РПЦ в міжнародній комуністичній агентурі та в русифікації і України в повоєнний час — цього було більш ніж досить для віруючого християнина, щоб прагнути каяття перед Богом і своїм народом за перебування в РПЦ та шукати шляхи до повернення під омофор законної церковної влади.» Чи українці винні в розколі православ'я та чи постане на нашій землі Фортеця Господа замість фортеці шовінізму наших сусідів? ОЛЕКСАНДР ЛІТОПИС [15]
  40. Русский язык в межнациональном общении (рос.)
  41. 1947 рік. Каганович провів чистку серед діячів української культури. Знов депортація в Сибір населення Західної України. План вивезення українців у Сибір зірвався через нестачу вагонів.
  42. У руслі політики русифікації вищих навчальних закладів Львова 3 червня 1949 р. наказом міністра вищої освіти України кафедру історії УРСР у Львівському університеті було об'єднано з кафедрою історії СРСР.[16]
  43. «Якщо на Сході і Півдні України у повоєнний період швидких обертів набирали власне асиміляційні процеси, то на Заході важливим чинником русифікації…». Даниленко В. «Інтернаціоналізація» Радянської України [17]
  44. «Досить активно ішов процес русифікації в повоєнний період»
  45. «Як правило, керівники різних рівнів, скеровані до Львова, не були обізнані з місцевими особливостями, активно сприяли русифікації». Інтелігенція Львова в 1944 — 1953 роках [18]
  46. Арутюнян Ю. В. Зазнач, праця. — С.139
  47. В. М. Литвин — Академік НАН України, віце-президент НАН України «…Для цього періоду характерна активізація політики щодо централізації та русифікації системи народної освіти в Україні.»[19]
  48. Як боролися з українською мовою: хронологія подій | Народна правда. Русифікація початкової освіти в Україні. …. Постанова Пленуму ЦК КПРС «Про зміцнення зв'язку школи з життям і про дальший розвиток народної освіти», … [20]
  49. Освітня діяльність інтелігенції на Правобережній Україні в 2-й …політика і практика самодержавства в царині народної освіти в Україні носила антинародний характер. Адже в школі провадилася русифікація і денаціоналізація … [21]
  50. Коми народ / Online-газета / Статьи
  51. Демоскоп Weekly — Приложение. Справочник статистических показателей

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]