Бреттон-Вудська система

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Готель Маунт Вашингтон, в якому була підписана Бреттон-Вудська угода (1980)

Бре́тон-Ву́дська систе́ма (англ. Bretton Woods system) — створена після Другої світової війни міжнародна валютна система, яка регулювала валютні курси. МВФ сприяв стабілізації валютних курсів, а золото і долар США використовувалися як міжнародні валютні резерви.

Історія[ред.ред. код]

Валютна система отримала таку назву від міста Бретон-Вудс (США), в якому на конференції 1944 року було укладено відповідну угоду. Держави, що брали участь в ній, зобов'язалися сприяти тісному валютно-політичному співробітництву в ім'я забезпечення збалансованого і безперешкодного розвитку міжнародної торгівлі.

Принципи діяльності[ред.ред. код]

Основні принципи Бретон-Вудської валютної системи, які закріплювалися у Статуті Міжнародного валютного фонду, такі:

  • функції світових грошей зберігалися за золотом, але масштаби його використання у міжнародних фінансах і його регулятивна роль суттєво зменшувалися;
  • у ролі міжнародних платежів використовується нарівні із золотом — долар США. Долар декларативно прирівнювався до золота в ролі еталона цінності валюти.
  • резервні (ключові) валюти обмінювалися на золото таким чином:
    • долар США могли обмінювати центральні банки та урядові установи інших країн у Скарбниці США за офіційно встановленим 1934 року співвідношенням (35 доларів за 1 тройську унцію, тобто 31.1035 грам золота);
    • долар США могли обмінювати центральні банки, урядові установи та приватні особи з метою тезаврації на ринках золота (передусім Лондонському). Ціна золота на ринках складалася на базі офіційної (до 1968 року вона майже не відхилялася від останньої);
  • прирівнювання валют одна до одної та їх взаємний обмін здійснювалися на основі офіційно узгоджених країнами-членами з МВФ валютних паритетів, виражених у золоті та в доларах США. Ці паритети були стабільними, їх зміна могла відбуватися тільки з санкції МВФ і за певних умов, що на практиці траплялося дуже рідко;
  • ринкові курси валют не повинні були відхилятися від фіксованих доларових паритетів цих валют більш як на +0,75%. У разі значних відхилень національні банки зобов'язувались засобом купівлі чи продажу валюти відновити співвідношення курсів.

До 1971-го МВФ успішно досягнув своєї мети за допомогою, по-перше, твердих валютних курсів, по-друге, вільній оборотності (конвертованості) валют, і по-третє, за допомогою багатосторонніх кредитів.

Починаючи з 1973-го, валютні курси в країнах-членах МВФ стали рухомими. Відповідно до статті 4 Статуту МВФ кожен його учасник може вибрати таку систему валютних курсів, яка видається йому найкращою. З 13 березня 1979, коли вступила в силу Європейська валютна система, валюти членів Європейського співтовариства стали орієнтуватися на нову грошову одиницю — ЕКЮ. Емісійні банки країн, що беруть участь в МВФ, зобов'язалися не допускати відхилення своїх валют від магістрального курсу по відношенню до ЕКЮ більш ніж на 2.5% шляхом інтервенції на валютному ринку. З допомогою ЕВС Європа повинна була перетворитися на зону валютно-політичної стабільності.

Причини кризи Бреттон-Вудської валютної системи:

  • Нестійкість та суперечності економіки.
  • Посилення інфляції, яка негативно впливала на світові ціни та конкурентну здатність фірм, та заохочувала спекулятивні переміщення «гарячих» грошей.
  • Нестабільність платіжних балансів.
  • Невідповідність принципів Бреттон-Вудської валютної системи зміненому співвідношенню сил на світовій арені.
  • Активізація ринку євродолара.
  • Дезорганізуюча роль транснаціональних корпорацій.

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]