Вікіпедія:Проєкт:Енциклопедія історії України/Статті/ЄВРОАТЛАНТИЧНА ЦИВІЛІЗАЦІЯ

ЄВРОАТЛАНТИЧНА ЦИВІЛІЗАЦІЯ — провідна цивілізація сучасності (ін. її назва, яка свого часу була осн. й поки що за традицією побутує в літ., — зх. цивілізація). Її специфічні начала як цивілізації певного типу ств. переважно романо-герм. народами ранньосередньовічної Зх. Європи (з участю кельтів, зх. і частини пд. слов’ян, угорців, басків) на ґрунті християнства лат. обряду (див. Католицизм). У подальшому ця цивілізація поширилася й на ін. народи Європи та на народи колонізованих європейцями тер. Пн. Америки, Австралії з Новою Зеландією та частково Пд. Африки. Від 2-ї пол. 2 тис. вона стала ядром макрохристиян. цивілізаційного світу, до складу якого ввійшли також східнохристиян.-слов’янська та латиноамериканська цивілізації. Впродовж останніх століть Є.ц. складається з 2-х осн. субцивілізацій: західноєвроп. (Зх., Центр., Пн. Європа та більша ч. Пд. Європи) і північноамер. (США і Канада).

Соціокульт. підґрунтям Є.ц. були: а) антич. цивілізація (див. Античність) в її зх., лат., варіанті; б) християнство лат. обряду; в) варварські, частково кельтські, але переважно герм. етноси періоду, що передував падінню Рим. імперії (див. Рим Стародавній), та раннього середньовіччя. Ці етноси в 5—6 ст. утворили на теренах Зх. Рим. імперії низку «варварських королівств» (вестготів, остготів, вандалів, лангобардів, бургундів, франків та ін.), в системі яких військ. еліти герм. походження панували над романомовним у своїй більшості нас. колиш. рим. провінцій, яке сповідувало християнство ортодоксального Нікео-Константиноп. символу віри (див. Собори вселенські) й у церк. відношенні підпорядковувалося первосвященикові Риму (рим. папі), тоді як віруванням майже всіх герм. етносів було аріанство. Все це призвело до того, що в житті «варварських королівств» існували етнокульт., мовні та конфесійні бар’єри. Виняток складали франки, які наприкінці 5 ст. прийняли християнство в ортодоксальній формі й визнали церк. владу рим. папи. Це визначило сталий союз папства і франкських королів у 6—8 ст. Найвизначніший серед франкських королів — Карл Великий — створив величезну д-ву, до складу якої входили як колиш. рим. області (Галлія — тер. сучасних Франції, Люксембургу, Бельгії, ч. Нідерландів, ч. Швейцарії, — Пн. Італія, включно з Рим. областю, та Пн. Іспанія до р. Ебро), так і землі герм. етносів між ріками Рейн і Ельба. 800 Карл був коронований рим. папою Левом III імператорською короною й юридично став правонаступником західнорим. імператорів, що змушена була визнати й Сх. Рим. імперія (Візантія). Його верховний авторитет визнавали: князівства Пд. Італії; дрібні англо-саксонські «королівства» Британії; Астурія на пн. зх. переважно захопленої арабами Іспанії; порубіжні з імперією Карла слов’ян. етноси: полабські і, частково, поморські слов’яни, чехи, моравани, хорутани, а також розгромлені ним авари Середнього Подунав’я та ін. Через підпорядкування папству та реліг.-культ. спорідненість до системи західнохристиян. цивілізації належала також Ірландія. Ченці з цієї країни розгорнули потужну місіонерську діяльність в Зх. та Центр. Європі, заснували чимало монастирів. Отже, зх. цивілізація склалася впродовж раннього середньовіччя внаслідок романо-герм. синтезу при міцному союзі франкської державності та папства на ідейно-ціннісному ґрунті християнства лат. обряду, яке після розділення християн. церков 1054 остаточно конституювалося як католицизм.

До часів Реформації єдність західнохристиян. світу (яка усвідомлювалася як його представниками, так і сусідами, православними й мусульманами) перш за все визначалася: а) катол. церквою, б) спільними особливостями світогляду, ціннісними орієнтирами та ментальністю, в) однаковістю соціально-екон. системи та політ. структур. Його диференціація в 9—11 ст. зумовлювалася, з одного боку, поділом імперії Карла Великого на окремі територіально-політ., здебільшого підпорядковані одна одній за принципом феод. ієрархії (див. Феодалізм), структури, з яких поступово почали утворюватися прообрази сучасних д-в чи їх осн. складових (Англія, Франція, Неаполітанське королівство, Папська (церк.) область, Венеціанська республіка, землі-князівства, такі як Баварія, Австрія чи Саксонія тощо); з ін. — залученням до системи західнохристиян. світу сусідніх народів та ін. ранньодерж. утворень як через відносно мирне навернення їх у християнство лат. обряду (Данія, Швеція, Норвегія, Ісландія, Польща, Чехія, Угорщина, Хорватія, пізніше за всіх — Литва), так і внаслідок завоювань (завоювання шведами Фінляндії, а німцями — більшості областей Пд. та Сх. Прибалтики, за повної асиміляції окремих слов’ян., таких як ободрити й лютичі, та балтських — пруси, етносів; див. Тевтонський орден, Лівонський орден). Від кін. 11 ст. експансія західнохристиян. цивілізації була спрямована на пд. сх. (хрестові походи з тимчасовим загарбанням ч. Сирії, Палестини та Греції з Константинополем, венеціанська та генуезька колонізації Егеїди з Кіпром та окремих місцевостей Пн. Причорномор’я; див. Італійська колонізація Північного Причорномор’я). Але впродовж 2-ї пол. 13—16 ст. унаслідок турец. експансії католики втратили в Сх. Середземномор’ї, Егеїді та Причорномор’ї всі свої позиції. Водночас саме в ці століття західнохристиян., гол. чин. польс., експансія охопила терени України (починаючи з Галичини) та Білорусі, докотившись на поч. 17 ст. до Москви. Внаслідок цього східнохристиян. укр. та білорус. землі на певний час опинилися в підпорядкуванні сх. філіації Є.ц. (Лівобережна Україна до серед. 17 ст., Правобережна Україна (без Києва), Поділля, Волинь, Білорусь до кін. 18 ст., Буковина до поч., а Галичина й Закарпатська Україна до серед. 20 ст.), при цьому в зх. областях України й Білорусі в результаті конфесійного симбіозу виникло греко-катол. віросповідання (див. Берестейська церковна унія 1596, Ужгородська церковна унія 1646, Українська греко-католицька церква), яке до нашого часу панує в Галичині, а також в ін., східнороман., формі — в зх. областях Румунії. Подібних форм симбіозу з католицизмом частково набули й вірм. (монофізитське) християнство та деякі ін. східнохристиян. групи Бл. Сходу. Всі вони утворюють своєрідну «перехідну смугу» між Є.ц. та східнохристиян. цивілізацією.

Паралельно, з 15 ст., експансія західнохристиян. цивілізації була спрямована в бік Африки (експансію здійснювали португальці, до яких згодом приєдналися голландці, англійці та французи, а з межі 19—20 ст. — також німці, бельгійці та італійці) та Америки: Пд. (іспанці, португальці), Центр. (іспанці) з Карибікою (іспанці, потім — голландці, англійці, французи) та Пн. (іспанці, потім — французи та англійці). Вирішальна роль у колонізації Пд. та Центр. Америки належала іспанцям та португальцям (Бразилія), які разом зі значною мірою асимільованими ними індіанцями, творцями великих цивілізацій Мексики і Перуансько-Болівійських Анд, та за участі завезених з Африки невільників-негрів і їхніх нащадків утворили окрему латиноамер. цивілізацію, що остаточно конституювалася впродовж 19 ст. після здобуття більшістю країн цього регіону незалежності.

Кардинальні зміни, які визначили трансформацію західнохристиян. цивілізації середньовіччя в новоєвроп. цивілізацію з її подальшим розвитком у Є.ц., припали на кін. 15 — 1-шу третину 16 ст. В цей час увійшли в резонанс, обумовивши унікальний у світ. історії кумулятивний ефект, процеси та явища, що спочатку відбувалися переважно в окремих країнах чи групах країн Європи, як-от: Ренесанс (Італія; див. Відродження), Великі географічні відкриття (Португалія, Іспанія), Реформація (Німеччина, Швейцарія) з певним розвитком капіталізму (Нідерланди, Англія, Франція), становленням централізованих д-в (Франція, Англія, Іспанія, Португалія, Данія, Швеція), зокрема абсолютистських (Іспанія, Франція; див. Абсолютизм), та з виразними тенденціями парламентаризму (Англія, Швеція) і початком формування новоєвроп. націй (Франція, Англія, Іспанія, Португалія, Нідерланди, Данія, Швеція). За цих умов складається притаманний саме Заходу соціокульт. тип особистості, який передбачає раціоналізм, індивідуалізм, прагматизм, специфічну трудову етику. На периферії цих процесів опинилися центральноєвроп. країни: Чехія, Угорщина та Польща й Литва (з 1569 — Річ Посполита; див. Люблінська унія 1569), через які відповідні імпульси в трансформованому польс. посередництвом вигляді передалися правосл. нас. України (див. Православ’я, Православна церква в Україні) та Білорусі. Протиріччя, що були притаманні початковій фазі новоєвроп. цивілізації (як певному етапу розвитку зх. цивілізації), у 16 — 1-й пол. 17 ст. призвели до громадян. війн під реліг. гаслами («релігійні війни» в Німеччині та Франції) та ранніх бурж. революцій (Нідерланди, Англія), викликавши потужну катол. реакцію у вигляді Контрреформації, яка мала значний вплив на долю країн Пд. Європи (Італія, Іспанія, Португалія). Внаслідок Реформації і Контрреформації, реліг. війн та ранньобурж. революцій Захід у цивілізаційному плані диференціювався на: а) протестантську Північ (див. Протестантизм), заселену переважно народами герм. мовної групи, де інтенсивно розвивалися капіталізм і парламентаризм, та б) катол. Пів-день, репрезентований гол. чин. романомовними народами, де відповідні процеси були загальмовані й на певний час міцно утвердився абсолютизм. Формально це було закріплено Вестфальським миром 1648, що поклав край Тридцятилітній війні 1618—48. Франція в цьому відношенні перебувала на проміжній стадії розвитку. Створивши ідеологію Просвітництва (див. Просвітництва доба) і здійснивши революцію (див. Французька революція кінця 18 століття), вона вийшла на капіталіст.-парламентаристський шлях державотворення, а наполеонівські війни (див. Наполеон I) франц. революція 1842 й європейські революції 1848—49 підірвали основи «старого порядку» в більшості країн континентальної Європи, «розчистивши» шлях до капіталістичного розвитку в Німеччині, Італії, Іспанії. Паралельно в Англії відбувався промисловий переворот, що почав здійснюватися й у інших країнах Зх. Європи (Франція, Голландія, Прирейнська Німеччина) та, приблизно з 1800, на Атлантичному узбережжі Пн. Америки. З цього часу Є.ц. вступає в індустріальну фазу розвитку, сприяючи входу до неї й решти світу. Впродовж 19 ст. в усіх осн. її складових утверджується сусп-во індустріального типу (див. Індустріальне суспільство).

Від поч. 17 ст., з появою голл., франц., англ. колоністів на Атлантичному узбережжі Пн. Америки, новоєвроп. цивілізація починає набувати рис власне Є.ц. — завдяки формуванню північноамер. філіації, згодом субцивілізації Зх. Внаслідок тривалої боротьби, зокрема Семилітньої війни 1756—1763, панівну роль у Пн. Америці почала відігравати Англія, але невдовзі підвладні їй колонії, розташов. південніше Канади, в ході Амер. революції 1775—83 здобули неза-лежність і утворили США. Вони стрімко розширювали свої межі й у серед. 19 ст. консолідувалися у своїх сучасних кордонах, купивши згодом 1867 у Російської імперії Аляску та Алеутські о-ви і приєднавши 1898 Гавайські о-ви (від 1959 — 50-й штат США). До громадян. війни 1861—65 у США принципово різнилися соціально-екон. уклади капіталіст. пн. і рабовласницьких пд. штатів (госп. лад останніх був подібний до ладу тогочасних Куби або Бразилії), але після цієї війни та бурж. реконструкції півдня країна набула певної гомогенності й вступила в стадію стрімкого екон. піднесення, вже в 20 ст. «підтягуючи» до свого рівня Канаду та поширюючи своє домінування на Карибіку та Лат. Америку. Таким чином, у 19—20 ст. сформувалася Є.ц. з австрал.-новозеландською та частково південноафриканською філіаціями. Укр. емігранти та їхні нащадки проживають в усіх її частинах, переважно ж у США та Канаді, утворюючи зх. українську діаспору.

Розвиток Є.ц. у 1-й пол. 20 ст. проходив в умовах кризових явищ та подій, якими були: Перша світова війна, світ. екон. криза 1929 та подальша Велика депресія 1929—33, загострення сусп.-політ. боротьби з утвердженням в окремих країнах тоталітарних фашистських і нацистських режимів (Італія, Німеччина; див. Тоталітаризм, Фашизм) та жорстких авторитарних режимів (Іспанія, Португалія, Угорщина тощо), Друга світова війна та посилення боротьби народів Азії й Африки проти колоніалізму, здобуття більшістю країн цих регіонів держ. незалежності (1940—60-ті рр.). Паралельно, починаючи з 1930-х рр., а особливо впродовж 1-го десятиліття після II світ. війни, найбільш розвинені країни Є.ц. здійснюють докорінні соціально-екон. перетворення. Вони визначалися тенденціями лібералізації політ. життя (за наявності окремих коливань у протилежний бік, як маккартизм у США) й полягали в посиленні соціальної підтримки та гарантій найчисельнішим верствам нас., усуспільненні вир-ва (зростання питомої ваги держ. сектору, акціонування капіталу тощо) та удосконаленні парламентської (парламентсько-президентської) системи зі створенням соціально орієнтованої ринкової економіки. Захід вступив у піз-ньоіндустріальну фазу розвитку, якій відповідало т. зв. сусп-во масового споживання, прикрашений образ якого за часів «холодної війни» виступав альтернативою «реальному соціалізмові» рад. зразка в СРСР. На поч. 1970-х рр. темпи розвитку економіки Є.ц. уповільнилися. Проте на ці роки припадає остаточне подолання залишкових явищ авторитаризму (Іспанія, Португалія) та колоніалізму (Португалія), а також початок становлення постіндустріального суспільства — сусп-ва високих інформаційних технологій, яке незабаром отримало назву інформаційного (див. Інформаційне суспільство). Останнє в осн. своїх рисах у провідних країнах Є.ц. (а також в Японії) утвердилося на поч. 1990-х рр., які позначилися бурхливим розвитком економіки Є.ц., гол. чин. США. Водночас СРСР, все ще перебуваючи на рівні індустріального сусп-ва, остаточно програв США гонку озброєнь, утратив своїх центральноєвроп. і балканських сателітів (1989) і розвалився (1991; див. Біловезька угода про створення СНД 1991). Постсоціаліст. центральноєвроп. і прибалт. д-ви впродовж 90-х рр. 20 ст. та перших років 21 ст. інтегрувалися в євроатлантичні (НАТО) та загальноєвроп. (Європейський Союз) структури.

Останнім часом, зокрема внаслідок зникнення спільної для всього Заходу «червоної загрози» з боку СРСР, тенденції диференціації північноамер. та західноєвроп. субцивілізацій Є.ц. посилюються. Ознакою цього є внутр. консолідація кожної з них, що виявляється в створенні Північноамер. зони вільної торгівлі (США та Канада з залученням Мексики) та інтеграції країн Зх. і Центр. Європи в структурі ЄС (куди входять правосл. Греція й грец. ч. Кіпру, а також мають перспективи увійти традиційно правосл. балкансько-придунайські країни, але не входять такі автентично зх. д-ви, як Швейцарія й Норвегія). Отже, межі осн. субцивілізацій Є.ц. не повністю збігаються з об’єднаннями, що створюються на їх ґрунті, але в системі останніх «іншоцивілізаційні додатки» (як Мексика або Греція) відіграють підпорядковану роль. Є.ц. виступає найрозвиненішим центром і провідною силою як у межах макрохристиян. цивілізаційного світу, так і на планеті в цілому. Обидві її провідні субцивілізації разом з Японією утворюють, за Є.Валлерстайном, «світ-системне ядро», хоча нові члени ЄС, Піренейські д-ви, більша ч. країн Центр. Європи та країни Балтії, за термінологією цього дослідника, належать скоріше до категорії напівпериферійних. Є.ц. як «багата Північ» за рівнем соціально-екон. розвитку, дотриманням прав людини та громадян. свобод, якістю життя тощо є протилежністю «бідного Півдня». Водночас у сучасному світі вона співіснує та інтенсивно взаємодіє не лише з найближчими до неї східнослов’янсько-православною та латиноамериканською цивілізаціями в межах макрохристиян. світу, а й з країнами мусульмансько-афроазійської, інд.-південноазійської, китайс.-східноазійської та япон.-океанійської цивілізацій, з тропічноафр. цивілізаційною спільністю та транс-цивілізаційною спільнотою Пд.-Сх. Азії. Япон.-океанійська цивілізація, гол. чин. в особі своєї провідної сили — Японії, вийшла на рівень інформаційного сусп-ва паралельно з найрозвиненішими країнами Є.ц. Останніми роками на Далекому Сх. — в Японії, Пд. Кореї, Тайвані, Китаї (в останньому — переважно через свої примор. провінції та Сянган) — складається паралельний Є.ц. світ. центр випереджаючого розвитку, який у перспективі має утворити альтернативний, перш за все в екон. відношенні, Заходу центр світ. домінування.

Україна впродовж своєї історії певний час (різний для окремих її земель), переважно (2-га пол. 16 — 1-ша пол. 17 ст.) або частково (2-га пол. 17 — 1-ша пол. 20 ст.) входячи до складу центр.-східноєвроп. (Річ Посполита) та центральноєвроп. д-в (Австрія, Австрійс. імперія (з 1867 — Австро-Угорщина), Польща і Чехословаччина у період між двома світовими війнами), була причетна до життя, розвитку, к-ри Є.ц. і нині прагне до неї долучитися.

Література

• Гизо Ф. История цивилизации в Европе. СПб., 1898;
• Кареев Н.И. История Западной Европы в Новое время, т. 1–7. СПб.–Пг., 1891–1920;
• Фридлянд Ц. История Западной Европы, ч. 1–2. Х., 1928;
• Зомбарт В. Современный капитализм, т. 1–3. М.–Л., 1929–31; История XIX века, т. 1–8. М., 1938–39;
• Rostow W.W. The process of economic growth. New York, 1967;
• Polany K. Primitive, Archaic and Modern Economics. New York, 1968;
• Bell D. Coming of Post-Industrial Society. New York, 1973;
• Гердер И.Г. Идеи к философии истории человечества. М., 1977;
• WallersteiN J. The ModerN World Systems, v. 1–2. New York, 1974–80;
• Bell D. The Framework of the InformatioN Society. Oxford, 1980;
• WallersteiN J. The Politics of the World Economy. Cambridge, 1984;
• Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм: XV–XVIII вв., т. 1–3. М., 1986–92; История Европы, т. 1–8. М., 1988–99;
• Данилевский Н.Я. Россия и Европа. М., 1991;
• Замошкин Ю.А. Вызовы цивилизации и опыт США. История, психология, политика. М., 1991;
• Зарин В.А. Запад и Восток в мировой истории XIV–XIX вв. Западные концепции общественного развития и становления мирового рынка. М., 1991; Ясперс К. Смысл и назначение истории. М., 1991;
• Шлезингер А.М. Циклы американской истории. М., 1992;
• Гегель Г.В. Философия истории. СПб., 1993;
• Померанц Г.С. Лекции по философии истории. М., 1993;
• Шпенглер О. Закат Европы. М., 1993;
• Вебер М. Протестантська етика і дух капіталізму. К., 1994;
• Його ж. Избранное. Образ общества. М., 1994; Лисяк-Рудницький І. Історичні есе, т. 1–2. К., 1994;
• Маркузе Г. Одномерный человеК. М., 1994;
• Зиновьев А.А. Запад. Феномен западнизма. М., 1995;
• Иноземцев В.Л. К теории постэкономической общественной формации. М., 1995;
• Тарнас Р. История западного мышления. М., 1995;
• Ткаченко В.М., Реєнт О.П. Україна: на межі цивілізацій. К., 1995;
• Тойнбі А.Дж. Дослідження історії, т. 1–2. К., 1995;
• Його ж. Цивилизация перед судом истории. М.–СПб., 1995;
• Кристол И. В конце II тысячелетия. Размышления о западной цивилизации. М., 1996;
• Кульпин Э.С. Бифуркация Запад–ВостоК. М., 1996;
• Павленко Ю.В. Історія світової цивілізації. Соціокультурний розвиток людства. К., 1996;
• Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. К., 1998; Глобалізаційні трансформації і стратегії розвитку. К., 1998;
• Иноземцев В.Л. За пределами экономического общества. М., 1998;
• Його ж. Расколотая цивилизация. Наличествующие предпосылки и возможные последствия постэкономической революции. М., 1999;
• Пахомов Ю.Н. и др. Пути и перепутья современной цивилизации. К., 2000; Глобалізація і безпека розвитку. К., 2001;
• Мак-Ніл В. Піднесення Заходу. К., 2002;
• Павленко Ю.В. История мировой цивилизации. Философский анализ. К., 2002;
• Пахомов Ю.Н. и др. Цивилизационные модели современности и их исторические корни. К., 2002;
• Удовик С.Л. Глобализация: семиотические подходы. К., 2002;
• Хантингтон С. Столкно-вение цивилизаций. М., 2003;
• Фокуяма Ф. Конец истории и последний человек. М., 2004.

Джерела

• Енциклопедія історії України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с.

Автор: Ю.В. Павленко.; url: http://history.org.ua/?termin=Evroatlantychna_cyvilizaciya; том: 3