Епіграф

Епіграф (грецьк. epigrajh — напис) — цитата, влучний вислів, афоризм чи прислів’я, подані перед текстом літературного твору або перед його окремими розділами. Звертання письменника до тих чи тих Е. залежить від типу його художнього мислення, стилю та задуму твору. Вводячи цей факультативний елемент, автор надає йому великого значення. Е. часто служить ключем до осмислення художньої концепції, виражає основну колізію, тему, ідею або настрій твору, допомагаючи його сприйманню, а також означує асоціативні зв’язки твору з літературною традицією та сучасністю.

Історія

У світовій літературі прийом епіграфування має давні традиції. Е. стали вживати з початку 15 ст.: уперше він з’явився в “Хроніках” Фруассара (Франція, напис. близько 1404, опубл. 1495), у “Calendarium” Реджомонтано (Венеція, опубл. близько 1476). Використання Е. часто ставало ознакою певної манери письма, як, наприклад, у творчості англійських драматургів епохи Відродження та постренесансної доби (кінець 16 — 1 половина 17 ст.) Р.Гріна, Б.Джонсона, Т.Лоджа, Т.Мідлтона; у письменників епохи Просвітительства Д.Дідро, Ж.-Ж. Руссо, Ш.-Л.Монтеск’є, Й.-В.Гете, Ф.Шіллера, М.Радищева; у романтиків 1-ї пол. 19 ст. Дж.-Г.Байрона, В.Скотта, В.Гюго, Г.Гейне, Ф.Купера, Е.По, К.Батюшкова, В.Жуковського. Е. охоче послуговувалися О.Бальзак, Стендаль, М.Гоголь, О.Пушкін, М.Лермонтов, О.Герцен, Ф.Достоєвський, Л.Толстой, М.Некрасов. Популярними Е. були в українській літературі середини 19 ст., до них зверталися П.Куліш, Марко Вовчок, М.Костомаров, М.Драгоманов, І.Франко, Леся Українка, М.Вороний, С.Васильченко. Він завжди пишеться у верхньому правому кутку сторінки.

Це незавершена стаття про літературу. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.