Пінський Леонід Юхимович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Пінський Леонід Юхимович
рос. Леонид Ефимович Пинский
Народився 24 жовтня (6 листопада) 1906
Брагін, Речицький повіт, Мінська губернія, Російська імперія
Помер 26 лютого 1981(1981-02-26) (74 роки)
Москва, СРСР
Поховання Ваганьковське кладовище
Країна  Російська імперія
 СРСР
Діяльність філолог, педагог, есеїст, літературознавець, викладач університету, дисидент, літературознавець
Alma mater КНУ імені Тараса Шевченка
Галузь філологія, літературознавство[1] і дисидент[d][1]
Заклад Московський інститут філософії, літератури, історії
Науковий ступінь доктор філологічних наук[d]
Науковий керівник Boris Purishevd
Членство СП СРСР

Леонід Юхимович Пінський (24 жовтня (6 листопада) 1906, Брагін, Могилівська губернія, Російська імперія — 26 лютого 1981, Москва, СРСР) — радянський літературознавець, доктор філологічних наук, фахівець з історії західноєвропейської літератури XVII — XVIII століть, мислитель-есеїст.

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився на Могилівщині, в сім'ї меламеда, яка потім переїхала на Україну. Середню школу закінчив у 1923 році у Новгороді-Сіверському, після чого працював у сільських школах Чернігівської області. У 1926–1930 рр. навчався на літературно-лінгвістичному відділенні Київського університету, водночас працюючи учителем у київській школі. Після закінчення університету розподілений викладачем української літератури до Молдавського педагогічного інституту (Тирасполь).

З 1933 — у Москві, в 1933 —1936 роках — аспірант кафедри загальної літератури Московського педагогічного інституту ім. Бубнова (науковий керівник — Борис Пурішев), захистив кандидатську дисертацію "Сміх Франсуа Рабле". Після цього два роки працював у Курському педагогічному інституті.

З 1938 — доцент кафедри історії зарубіжних літератур філологічного факультету Московського інституту філософії, літератури та історії (ІФЛІ, з 1942 перетворений на філологічний факультет МДУ).

Після початку німецько-радянської війни, у жовтні 1941 добровольцем пішов на фронт у складі 3-ї дивізії московського народного ополчення. Згідно з урядовим розпорядженням про повернення науковців, які служили рядовими, був відкликаний у лютому 1942 для викладацької роботи в МДУ. За сумісництвом читав лекції в Ярославлі та Загорську, а з 1944 року — ще й у Військовому інституті іноземних мов (читав там курс класичних літератур Сходу). З 1948 року піддавався стягненням з боку парторганізації філологічного факультету МДУ за «низькопоклонство перед Заходом» та «космополітизм». На захист вченого виступили студенти, серед яких Пінський мав величезний авторитет.

У червні 1951 року, в розпал боротьби з космополітизмом, Пінський за доносом активного секретного співробітника органів держбезпеки в тодішньому гуманітарному середовищі Якова Ельсберга («…хибно викладаючи зміст багатьох бесід із ним на літературні теми, Ельсберг охарактеризував мої переконання і висловлювання в дусі бажаному для органів. (…) Лише на підставі цих свідчень, повторених Ельсбергом і на суді, мене було засуджено — недарма у вироку в моїй справі як свідка обвинувачення названо тільки Ельсберга…») був заарештований органами держбезпеки, засуджений за статтею 58-10 ч. 1 Кримінального кодексу РРФСР на 10 років таборів та довічне посилання у віддалені райони Сибіру[2]. Термін відбував в Унженських виправно-трудових таборах. У вересні 1956 року реабілітований Верховним судом СРСР.

Жив у Москві. До викладання допущений не був (або сам не захотів повернутися до університету[3]), працював над статтями з історії європейської культури: основною областю його енциклопедичних інтересів була епоха Відродження, перш за все — в Англії та Іспанії (Шекспір, Грасіан, Сервантес). Пінський високо оцінив дисертацію М. Бахтіна про творчість Рабле, разом з іншими сприяв публікації її книгою, написав розгорнуту рецензію на монографію в журналі «Вопросы литературы» («Питання літератури» (1966), підтримував стосунки з Бахтіним аж до його смерті. Опублікував дві книги досліджень із західноєвропейської літератури, йому належить післямова до публікації «Розмови про Данта» О. Мандельштама (1967). У 1963 р. був прийнятий до Спілки письменників СРСР.

У 1960 — 1970-ті рр. бере активну участь у дисидентському русі. У себе вдома він разом із дружиною організовує так звані «п'ятниці» — щотижневі дружні збори діячів радянської підпільної культури, на яких обговорювалися актуальні питання філософії, літератури, мистецтва та суспільного життя. У них брали участь, серед інших, В. Шаламов, В. Єрофєєв, А. Галич[4], В. Некрасов, І. Губерман, А. Штромас. Пінський дружив з Надією Мандельштам, Євгенією Гінзбург, Борисом Чичибабіним, Григорієм Померанцем, Всеволодом Некрасовим, Генріхом Сапгіром, Вадимом Козовим. Також він підтримував тісні зв'язки з художниками-«ліанозівцями», дружив з Оскаром Рабіним, Анатолієм Звєрєвим, брав участь у виданні журналу «Синтаксис».

У березні 1966 року разом із великою групою письменників та вчених підписав колективний лист Президії XXIII з'їзду КПРС з проханням про звільнення на поруки А. Синявського та Ю. Даніеля. Брав участь у багатьох інших петиціях та кампаніях на захист політв'язнів.

У травні 1972 року в квартирі Пінського було проведено обшук співробітниками КДБ. Йому було перекрито дорогу до друку. Він прочитав кілька лекцій вдома у вузькому колі друзів, продовжив позажанрові фрагментарні записи табірного часу (есе, афоризми, поденні записки), лише частково опубліковані перед його смертю під псевдонімом у журналі «Синтаксис», а розгорнутому, систематизованому вигляді видані книг багато років по тому (2007). Безліч задумів вченого не судилося реалізуватися.

Леонід Юхимович Пінський помер від швидкоплинної ракової хвороби. Похований на Ваганьківському цвинтарі[5].

Дружина — Євгенія Михайлівна Лисенко (1919–2005), перекладач.

Творчість[ред. | ред. код]

У своїй першій великій роботі «Ренесанс і бароко» у пошуках поняття, яке б виділило своєрідність реалізму Відродження, Пінський висунув термін " фантастичний реалізм ", але потім у книзі «Реалізм епохи Відродження» він замінює термін іншим — «антропологічний реалізм». У цій книзі Пінський виводить п'ять діячів ренесансної культури: Еразм Роттердамський, Рабле, Шекспір, Бенвенуто Челліні та Сервантес.

Основні праці[ред. | ред. код]

  • «Реализм эпохи Возрождения» (1961)
  • «Шекспир. Основные начала драматургии» (1971)
  • «Магистральный сюжет» (1989):
    • Лирика Франсуа Вийона и поздняя готика
    • Комедии Шекспира
    • Пертская Красавица (о Вальтере Скотте)
    • «Гусман де Альфараче»
    • Испанский «Хромой Бес»
    • Жизнь и творчество Бальтасара Грасиана
    • Сюжет-фабула и сюжет-ситуация (о Сервантесе)
    • Комическое
    • Юмор
    • Новая концепция комического (о книге Бахтина)
    • Поэтика Данте в освещении поэта (о книге Мандельштама «Разговор о Данте»)
  • «Ренессанс. Барокко. Просвещение» (2002):
    • Ренессанс и барокко
    • Эразм Роттердамский и его «Похвальное слово Глупости»
    • «Жизнеописание» Челлини и ренессансная этика «доблести»
    • Кристофер Марло. «Трагическая история доктора Фауста» [Предисловие]
    • Сюжет «Дон Кихота» и конец реализма Возрождения
    • «Гусман де Альфараче» и поэтика плутовского романа
    • Испанский «Хромой Бес»
    • Жизнь и творчество Бальтасара Грасиана
  • «Минимы» (2007)
  • |Почему Бог спит (2019)

Окремі роботи[ред. | ред. код]

  • Ренессанс и барокко // Мастера искусства об искусстве. Т. 1. М., 1937
  • Реализм Возрождения // Ученые записки кафедры истории всеобщей литературы, вып. II. Изд. МГПИ им. А. С. Бубнова. М., 1937. С. 5—42
  • Отзыв о книге М. М. Бахтина Творчество Рабле и проблема народной культуры средневековья и Ренессанса// М. М. Бахтин: pro et contra. Т.1. СПб.: РХГИ, 2001. С. 390—397

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б Czech National Authority Database
  2. ↑ Лысенко Е. М. Леонид Ефимович Пинский. Краткий биографический очерк // Пинский Л. Е. Ренессанс. Барокко. Просвещение: Статьи. Лекции. — М.: РГГУ, 2002. — С. 12−13. ISBN 5-7281-0305-7
  3. ↑ Аникст А. А. Предисловие // Пинский Л. Магистральный сюжет. — М., 1989, с. 4.
  4. ↑ В 1968 году Галич написал посвящённую Л. Е. Пинскому песню «Летят утки» [Архівовано 2009-03-30 у Wayback Machine.].
  5. ↑ Пинский Леонид Ефимович. – Филологический некрополь. philnecropolis.ru. Архів оригіналу за 25 березня 2023. Процитовано 25 березня 2023.

Посилання[ред. | ред. код]

  • Пинский, Леонид Ефимович // Краткая литературная энциклопедия / Гл. ред. А. А. Сурков. — М. : Советская энциклопедия, 1962—1978.
  • Фотопортрет работы Б. Цукурмана, 1959 год
  • Борис Дубин. Книга насущного Архивная копия от 27 сентября 2007 на Wayback Machine
  • Сергей Зенкин. Эстетика сопротивления Архивная копия от 25 февраля 2008 на Wayback Machine
  • В книге Пинский Л. Е. Ренессанс. Бароко. Просвещение: Статьи. Лекции. — М.: РГГУ, 2002. — ISBN 5-7281-0305-7:
  • Лысенко Е. М. Леонид Ефимович Пинский. Краткий биографический очерк. — С. 5-24;
  • Пискунова С. И. От социологической поэтики — к стоическому гуманизму. — С. 769—811.
Пинский Л. Е. Почему Бог спит Архівовано червень 20, 2019 на сайті Wayback Machine. : Самвидавський трактат Л. Є. Пінського та його листування з Г. М. Козінцевим. — СПб. : Нестор-Історія, 2019.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Пінський_Леонід_Юхимович&oldid=41782538