Синтетичне волокно

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Синтетичне волокно — це хімічне волокно, яке формують із синтетичних полімерів. У промисловості для одержання синтетичних волокон застосовують: поліаміди, поліефіри, поліакрилонітрил, поліолефіни, полівінілхлорид, полівініловий спирт.

Види волокон[ред.ред. код]

Стадії виробництва синтетичних волокон[ред.ред. код]

  1. Приготування прядильного розплаву (поліаміди, поліефіри, поліолефіни) або розчину (поліакриламід, полівінілхлорид, полівініловий спирт) з наступним видаленням з них домішок і бульбашок повітря;
  2. Формування волокна з розчину (розплаву) з подальшим витягуванням в пластичному стані і термофіксацією;
  3. Обробка сформованих волокон (обробка різними реагентами, замаслення, сушка, крутіння, упаковка).

Синтетичні волокна випускають у вигляді моноволокна, текстильного або технічних ниток і штапельного волокна. Міцність синтетичного волокна може досягати 1,2 Гн/м², високоеластична деформація становить від 2 до 1000%. Текстильні та фізико-хімічні показники набагато різноманітніші, ніж у штучних волокон. Виробництво синтетичних волокон розвивається швидше виробництва штучних волокон, що пояснюється доступністю вихідної сировини, швидким розвитком виробництва різноманітних полімерів і, особливо, різноманітністю властивостей і високою якістю.

Швидкість формування хімічного волокна дуже велика — 3000 м/хв.[1]

Залежно від виду вихідної сировини та умов його формування можна отримувати волокна з самими різними, заздалегідь наміченими властивостями. Чим сильніше тягнути цівку в момент виходу її з фільєри, тим міцніше виходить волокно.[1] Іноді хімічні волокна навіть перевершують по міцності сталевий дріт такої ж товщини.[1]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в Детская энциклопедия (для среднего и старшего возраста): Техника и производство. Том 5. Издание второе. Академия педагогических наук СССР. М.: «Просвещение», 1965 (с.:337)

Джерела[ред.ред. код]

  • Каргин В. А. «Энциклопедия полимеров», Советская энциклопедия, 1972 г. , 1 т., 1224 с. (рос.)