Шовк
Шовк — натуральна текстильна нитка тваринного походження — продукт виділення залоз гусіні шовкопрядів при звиванні коконів. Довжина шовкової нитки може досягати 800—1000 м. Вона має трикутний переріз і подібно до призми відбиває світло, завдяки чому має гарний блиск.
Найвідомішим застосуванням ниток шовку є виготовлення шовкових тканин.
Вигодовуванням личинок шовкопряда і виготовленням шовку займається шовківництво.
У світовій практиці шовк натуральний має різні позначення на етикетках: silk, seide, soie.[1]
Зміст |
Історія[ред.]
Батьківщиною шовку є стародавній Китай. За легендами, культура шовківництва виникла близько V тис. до н. е.. Найбільш розповсюдженим є переказ про Лей Цзу, першу дружину Жовтого імператора, що жив в центральних районах Китаю близько 5000 років тому.
Одружившись, Лей Цзу привезла з собою секрет вирощування шовкопряда. Ця легенда підтверджуються і археологічними розкопками в провінціях Хубей і Хунань — там знайдено велику кількість речей, що добре збереглися. Виходячи з цього, шовківництво існувало вже приблизно за дві тисячі років до нової ери (епоха пізнього неоліту), а виробництво шовку 2500—2800 років тому вже було розвинутою галуззю виробництва.
У часи воюючих царств (475 — 221 рр.. до н. е.) шовк та шовкові вироби стали доступними широкому загалу населення. Технології, пов'язані з шовківництвом, вишивкою, забарвленням тканини, одержали повсюдне поширення. У період династії Хань значно підвищилася продуктивність, причому знайдені шовкові предмети дуже високої якості, а уяву вражають яскравість фарб, багатство та досконалість вишивки.
Більше 2000 років тому імператор У Ді направив свого посланця на захід, щоб прокласти дорогу, якою підуть каравани з шовком. Так з'явився Великий Шовковий шлях.
У Китаї було під страхом смертної кари заборонено вивозити гусениць шовкопряда або їх личинки за межі країни. У 555 році двом монахам вдалося вивезти з Персії (за іншими даними — Хотана) кілька личинок шовкопряда до Візантії. Завдяки цим личинкам, а також, знанням про розведення шовкопрядів, набутим ченцями в Китаї, виробництво шовку стало можливим і поза його межами.
У середні віки шовкова справа стає однією з головних галузей промисловості у Венеції (XIII століття), в Генуї та Флоренції (XIV століття) та Мілані (XV століття). До XVIII століття шовкова справа отримала розповсюдження по всій Західній Європі.
Виробництво шовку[ред.]
Натуральний шовк отримують так: коли гусениці шовковичного шовкопряда приходить час перетворюватися на лялечку, щоб потім стати метеликом, вона випускає з себе тоненьку нитку, прикріплює її до сухої гілочки і сплітає собі з цієї нитки гніздо — кокон.[2] Ось з цих найтонших ниточок і роблять шовк.
Шовкові коконні нитки складаються з двох шовковинок, склеєних між собою особливою речовиною — серицином.[2] В коконі нитки укладені в 40-45 шарів, довжина їх досягає 700 - 800 м.[2] Якщо дати лялечці перетворитися в метелика і вийти з кокона, в шовкових оболонках з'являться дірочки.[2] Такі кокони дуже важко розмотувати. Тому лялечку умертвляють, обробляючи кокони гарячим повітрям, а після цього, щоб вони не гнили, сушать.[2] Так як шовкова нитка дуже тонка (середня товщина її 25-30 мк), при розмотуванні з'єднують нитки декількох коконів (від 3 до 10).[2] При цьому нитки міцно склеюються серицином. Таку нитку називають шовком-сирцем.
Шовкопряд за своє життя дає тільки один кокон — 0,5 г шовкової нитки 700 м довжиною.[2]
Цікаві факти[ред.]
- Шовк — єдина тканина, в якій не живуть комахи. В умовах тотальної антисанітарії тільки шовковий одяг рятував від докучливих вошей.
- Французьке місто Ліон уславилось завдяки виробництву шовку, що його запровадив купець італійського походження Етьєн Тюрке. Місто мало навіть шовкову біржу. Зараз у Ліоні розташований музей тканин, присвячений історії виробництва шовку.
- Головний центр виробництва шовку в 20 столітті перемістився в Бразилію, бо там найсприятливіші кліматичні умови для вирощування шовковиці білої (її листя - головна їжа для гусені шовкопряда) та наявності дешевої робочої сили.
Примітки[ред.]
- ↑ Литвиненко Н.М., Омельченко В.Д. Аналіз державного технічного регламенту щодо назв текстильних волокон і маркування текстильних виробів // Вісник Київського національного університету технологій та дизайну: Науковий журнал — 2012. — № 3(65). ISSN:1813-6796
- ↑ а б в г д е ж Детская энциклопедия (для среднего и старшего возраста): Техника и производство. Том 5. Издание второе. Академия педагогических наук СССР. М.: «Просвещение», 1965 (с.:337)
Див. також[ред.]
 |
Це незавершена стаття з промисловості. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її. |
.jpg){kind=small} |
Це незавершена стаття про матеріал. Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її. |
|
||||||||||||||||||||||||||||
|
|||||||||||||||||||||||||||||||||||
