Ізраїльське царство
| Ізраїльське царство | |
| Дата створення / заснування |
1050 до н. е.  |
|---|---|
| Офіційна мова |
давньоєврейська мова |
| Континент |
Азія |
| Столиця |
Гіваd, Єрусалим і Хеврон |
| Форма правління |
абсолютна монархія і монархія |
| Посада голови держави |
король |
| Наступник |
Ізраїльське царство і Юдейське царство |
| Мова комунікації |
давньоєврейська мова |
| Час/дата припинення існування |
930 до н. е. |
 | |
| Офіційна релігія |
юдаїзм |
 Ізраїльське царство у Вікісховищі | |
Ізраїльське царство (івр. ממלכת ישראל) — давнє єврейське царство. Згідно з Біблією, засноване у XI столітті до н. е. пророком Шмуелем і першим ізраїльським царем Шаулем.
Джерелом назви Ізраїль (Ісраель івр. ישראל) є Книга Буття, де патріарх Яков після боротьби з Богом отримує ім'я Ізраїль (Ісраель івр. ישראל): «І сказав: як ім'я твоє? Він сказав: Яків. І сказав: відтепер ім'я тобі буде не Яків, але Ізраїль, бо ти боровся з Богом, і подужав» (Бут 32:27,28) Тлумачі розходяться у визначенні значення цього слова. За однією версією, це ім'я походить від дієслова сарар івр. שרר (управляти, бути сильним, мати владу, дану зверху), таким чином утворюючи слово, що означає «Хто має владу над силами». Інші можливі значення — «Принц Божий» або «Боротьба/битва Бога».[1] Згодом, єврейський народ, що походив від Якова, став називатися «Сини Ізраїля», «Народ Ізраїля» або «ізраїльтяни». Першу в історії згадку слова «Ізраїль» було виявлено на стелі фараона Мернептаха на території Давнього Єгипту (кінець XIII століття до н. е.) і вона позначає народ, а не країну. [2] У книзі Вихід словом «Ізраїль» також позначається народ (не країна і не держава) — ізраїльтяни. Лише після зайняття ізраїльтянами Ханаана (сучасної Палестини) словом «Ізраїль» позначається також і країна — територія займана ізраїльтянами. Варто розрізняти два ізраїльські царства:
- Ізраїльське царство як єдину ізраїльську державу, очолювану спочатку родом Шауля і, потім, родом Давидовим (а саме Давидом і, після нього, Шломо),
- Однойменна держава, утворена десятьма колінами Ізраїлевими, які не визнали владу Ровоама — сина Шломо.
Історія Ізраїльського царства починається зведенням первосвященником і пророком Шмуелем Шауля в царське достоїнство — помазанням на царство Шауля як першого Ізраїльського царя. Як свідчать книги Царств, Шауль недовго був вірним слугою Божим. Зокрема через Шмуеля Бог наказав Шауля покарати амалекитян і, в тому числі скарати царя амалекітян та знищити всю їх худобу. Але Шауль не повністю виконав Боже повеління. Царя амалекитян було узято в полон, але його не вбили, а худобу амалекитян оголосили військовим трофеєм. Іншим разом Шауль самочинно зробив цілопалення, не дочекавшись первосвященика — у цьому випадку пророка Шмуеля, котрий затримався дорогою до військового табору Шауля. (За Законом Моше здійснювати цілопалення має право тільки первосвященник!) В результаті Шмуелю було велено Богом помазати на царство юного Давида, який в той час пас батьківські стада.
Після убивства Давидом Голіафа в битві, яка визначила перемогу ізраїльського війська над філістимлянами, а також після низки інших вдалих військових акцій проти їх, популярність Давида різко злітає. (Відома фраза: «Шауль убив тисячі. Давид убив десятки тисяч».) Шауль в паніці, злякавшись, що Давид відніме у нього царський престол. (Нагадаємо Давид мав повне право за законом змістити Шауля з царського престолу, але не скористався цим правом.) В результаті Ізраїльське царство фактично пережило і першу (але не останню) громадянську війну. Правління Шауля завершилося його самогубством, його військо було розгромлене військом філістимлян і його син загинув у битві, сам же Шауль наклав на себе руки, побоюючись бути взятим у полон.
Період царювання Давида і Шломо — золота доба Ізраїльського царства. У 1010 до н. е. Давид переносить столицю в Єрусалим. Він значно розширює місто. Але і його правління було небезхмарним. Зокрема трапилася нова громадянська війна. Цього разу Давиду протистояв його син Авесалом, який незаконно претендував на царський престол. В результаті цієї війни Авесалом гине, попри небажання Давида його вбивати, — Авесалом убитий слугами Давида, тоді як Давид не санкціонував вбивство Авесалома. Однак кероване Давидом ізраїльське царство достатньо вдало веде війни проти зовнішніх ворогів. Також ведеться велике будівництво, в тому числі і у Єрусалимі. Давид також намірився побудувати храм замість скинії. (Як відомо, намір Давида реалізований Шломо.)
Шломо (1010 до н. е.—970 до н. е.) — син і наступник Давида на Ізраїльському царському престолі увійшов в історію як наймудріший із царів і як будівельник Єрусалимського храму. Шломо зміг розвинути зовнішні та внутрішньополітичні досягнення Давида. Власне у часи правління Шломо Ізраїльське царство перебувало в зеніті своєї могутності.
Смерть Шломо (930 р. до н. е.) практично поставила крапку в історії Ізраїльського царства як єдиної держави. На царський престол сходить його син — Ровоам. Але він проводить надмірно жорстку репресивну внутрішню політику. Саме Ровоаму належить вислів: «Батько мій карав вас бичами. Я буду карати скорпіонами». Десять колін Ізраїлевих не визнали над собою його владу і об'єдналася під владою Єровоама I, утворивши в північній частині до цього єдиного Ізраїльського царства Північно-Ізраїльське царство. Коліна Ехуда та Беньяміна залишилися вірні роду Давида і утворили державу з центром у Єрусалимі, відому згодом як Юдейське царство.
За припущеннями дослідників Населення Юдеї на кінець панування Соломона становило бл. 20 тис. чоловік, а на територіях північного Ізраїлю — бл. 50 тис. Разом становило 70—80 тис. осіб[3]. Єрусалим мав населення у 1 тис. осіб[4].
Цар (мелек) мав передусім військові повноваженням, широкі права з впровадження оподаткування, призначення сановнкиів. За царів Саула і Давида царство зберігала деякі ознаки племінної демократії, прав вождів ізраїльських племен. Саула взагалі розглядають більш як військового вождя (нагід)[5]. За Соломона встановлюється майже абсолютна влада царя. При цьому царів Саул і Давид обирають, а вже з Соломона встановлюється спадкова монархія. Обрання царя супроводжувалася наступним: спочатку — визнання пророком або якесь одкровення про конкретну людину; потім — підтвердження його «обраності» перемогами, особистими досягненнями; визнання царем елітою та народом[6]. Разом з тим значну політичну вагу мало юдейське жрецтво (коханім і левіти[7]) на чолі із пророками.
Єрусалим став адміністративним центром, з якого збереглися два списки «відомчих чиновників» з військовими, цивільними та релігійними обов'язками: воєначальник (нагід), командир найманців (дружини), дієписець, переписувач і збирач податків, начальники над колінами (племенами) Ізраїлю та керуючий царським майном.[8]. Ці посади було запозичено з Єгипту[9]. Усі посадовці працювали у близькому колі Давида. Тому Давид не мав бюрократичного апарату для управління великою територією своєї імперії[10].
За Соломона у важливі регіони став призначати лояльних членів місцевої еліти — נִצָּבִים ніцавім, яких роглядають як намісників. Проте обсяг їхніх відповідних обов'язків залишається нечітким. Загалом було 12 ніцавімів, яких призначали у новостворені територіальні «округи», на які розділили царство[11]. Останні не завжди збігалися з колишніми кордонами. Так, землі племен Єфрема-Манассії, які грали велику роль серед північних єврейських племен, були поділені на два округи, в особливі округи було виділено Соронську долину, а також приєднані міста Ханаана: Танаах, Мегіддо, Бет-Шеан. Серед старих племінних територій свою ідентичність зберегли лише племена Неффалима, Асіра, Іссахара та Веніаміна (3 Цар. 4: 7–19).
З часів Давида формується ранньокласове суспільство з воєнизованим ухилом. Воно поділялося на царську родину, вищу аристократію, що складалося з племінної знаті, вищих командувачів війська, сановників. Великий вплив мало вище зрецтво, насамперед пророки, а також левіти. Значний відсоток становили селяни-общинники (амхаараш — «народ землі»)[12], що мали водночас статус вільної і повноправної особи (езра). Формальною ознакою цього був запис у родовідних таблицях-регістрах, у так званій «книзі спорідненості»[13]. Общинно-приватне господарство функціонувало як територіальна громада. Разом з тим підкорення міст ханаанеїв сприяло урбанізації ізраїльського суспільство, що поглинало ханаанейське колишніх міст-держав.
Рабство існувало у давньоізраїльському суспільстві і в общинно-приватному та державному господарствах, і на землях жерців. Ізраїлітяни переважно були тимчасовими рабами (неарім), вічним рабство було, переважно, для іноземців. Основними джерелами придбання таких рабів були полон, купівля та природне відтворення. Термін служби раба-ізраїлітянина, як правило, обмежувався шістьма роками; на сьомий рік його належало відпустити на волю без викупу. При цьому рабство мало патріархальний характер. Раби могли стати названими дітьми та навіть спадкоємцями своїх власників.
Разом з тим зберігалися традиції патріархальної родини (бет-аб), які разом з іншими формували рід (мішпаха), а низка останніх — плем'я (шебет чи матте) .
Основні правові принципи було сформовано в період суддів, тобто до встановлення царсько влади. В період об'єднаного Ізраїльського царства діяли закони, позначені у «Книзі заповіту». Основними засадами цивільного та кримінального права були таліон та грошова компенсація. Вбивство тягло за собою кровну помсту, але безневинна людина, звинувачена у вбивстві, могла шукати притулок біля божественного вівтаря. За тяжкістю злочуна разом із вбивством стояли викрадення людей, злочини проти батьків та чаклунство. Інші злочини каралися шляхом самосуду або за заявою потерпілого справа закінчувалася примиренням сторін у святилищі. Особисті образи, як і вбивство, підпадали під закон таліону – удар за удар.
За царювання Соломона держава досягла найвищого економічного піднесення. Основу становили сільське господарство. Вирощували зернові (пшеницю і ячмінь), бобові, виноград, оливкову олію, розвинуто було бджолярство. Важливу роль відігравало скотарство, насамперед вирощування дрібної рогатої худоби.
Велося масштабне будівництво міст (Єрусалим, Хацор, Гезер, Мегіддо) та укріплень, що сприяло розвитку ремесел та економічній централізації. Велике значення у приватному господарстві мали теслярі, які робили дах, двері, вікна та сходи, виготовляли меблі: кушетки, ложа, стільці, столи та лавки для ніг, сільськогосподарські знаряддя: плуг, упряж для худоби, пристосування для молотілки та поливальні пристрої. Жінки традиційно займалися прядінням та ткацтвом
Завдяки вигідному географічному положенню Ізраїль контролював торговельні шляхи між Фінікією, Єгиптом та Аравією. Торгівельні відносини активно розвивалися за панування Соломона. Морські експедиції здійснювалися через фінікійських кіпців. Тир постачав до Ізраїльського царства ліванський кедр, вироби ручної роботи, коштовні метали, пурпур та технології; Соломон — сільськогосподарську продукцію[14]. Крім експорту пшениці та оливкового масла, найважливішим предметом експорту була мідь Якщо врахувати, що в ті часи мідь дость широко використовувалася для виготовлення зброї та різних знарядь, то стає зрозумілим і джерело багатств царя Соломона.
Згідно з 1 Царів 9:26–28, між Тиром та Єрусалимом існувала співпраця в торгівлі на великі відстані. Кажуть, що Соломон мав торговельний флот в Еціон-Ґевері. Ці кораблі, екіпажовані тирійськими моряками, допливли до Офіру та повернулися навантаженими золотом. Дослідники ототожнюють Еціон-Ґебер з Островом фараонів. Цей союз дослідники називають «хубур» – торгове товариство[15]. Розповідь про відвідування царицею Савською Соломона ймовірно свідчить про дипломатичні й торгівелньі відносини з арабськими племенами. Також Соломон уклав угоду з Єгиптом , одружившись з дочкою фараона тому і для Єгипту це було вигідно адже вони не втратили торгівельних зв’язків, які проходили через Ізраїль. А Соломон сам сприяв торгівлі між Єгиптом і державами Передньої Азії.
Общинники були зобов'язані сплачувати державі натуральні податки (мінха), а також повинні були виходити на трудовий і військовий обов'язок. Останній загалом покладася на ізраїльські племена (коліна). Трудову службу (мас) за Давида несли підкорені народи, за Соломона — усі сільські та міські підданці. Розквіт держави супроводжувався високим податковим навантаженням на населення для фінансування армії та величних будівництв.
За часів Саула ізраїльська армія являла собою племенне ополчення. У період правління Давида військове ополчення продовжувало формуватися на родоплемінній основі. Основою був елер (1 тис. вояків), що загалом відповідав за чисельністю роду[16].
Герхард фон Рад ввів термін «Соломонівське Просвітництво»[17]. Він використовував його для характеристики життя при єрусалимському дворі, де розвивалися науки та мистецтва. Таким чином, фон Рад забезпечив культурно-історичне підґрунтя для створення літературних творів, які увійшли до Танаху[18].
Вже цар Давид був одним з авторів «Тегілім». Відомими є До панування Соломона відносять: історію сходження Давида до влади (1 Самуїла 16:14 – 2 Самуїла 5:12), історію сходження Давида на престол (2 Самуїла 6:12, 20 і далі – 1 Царів 2), та історичну працю Ягвіст[19]. Відповідні автори змогли осягнути історичні процеси в ширших контекстах. Передумовою для цього був «гуманістичний рівень освіти», який дозволяв автору зберігати внутрішню дистанцію від своєї теми. Об'єднана розповідь про сходження Давида до влади та спадкування на престол вважається літературним шедевром. Соломону приписують авторство таких творів Біблії, як Книга приповістей Соломонових, Книга Екклезіястова (або Проповідника), Пісня над піснями, а також декількох псалмів.
Гезерський календар вважається найдавнішим єврейським написом. Оскільки він походить з ранніх розкопок у Гезері, а археологічний контекст не був задокументований, його палеографічно датують кінцем X століття до н.е. Написи X ст. до н.е. з регіону Юдеї та Єрусалиму дуже рідкісні. Як поверхневі артефакти знайдено два остракони (лише кілька літер), які досі датуються XI ст. до н.е., але, виходячи з подібних форм літер, після відкриття та радіовуглецевого датування остракона в Хірбет-Кейяфі, їх можна датувати 1000 роком до н.е.[20]
Кетлін Кеньйон та Ігал Шило знайшли архітектурні фрагменти, які могли належати палацовим комплексам царів Юдеї, але не in situ, тому їх датування невизначене. Ці фрагменти складаються з двох частин волютової капітелі та блоків тесаного каменю. Вулова капітель, виявлена Джоном В. Кроуфутом та Джеральдом М. Фіцджеральдом у 1929 році у візантійських руїнах на південно-східному пагорбі Єрусалиму, також може належати до цієї групи знахідок, якщо вона використовувалася там як сполії[21].
У 2017 році Ейлат Мазар заявила, що знайшла «новий» Палац Давида (велику кам'яну споруду) на платформі площею приблизно 200 м², закріпленій ступінчастою кам'яною конструкцією[22]. У залізний вік палаци часто будували на платформах, щоб вони височіли над навколишніми житловими будівлями[23]. Дебати навколо розкопок Мазар у Місті Давида ускладнюються її біблійною аргументацією. Ще в 1997 році вона оголосила про відкриття «старого» Палацу Давида; ця споруда була розташована зовні та «над» євусейською цитаделлю[24].
Храм і палацові будівлі разом утворювали акрополь Єрусалиму залізної доби. Палацові будівлі царів Юдеї розташовувалися на південь від храму, також на місці сучасної Храмової гори. Оцінку цих великих будівельних проектів можна зробити лише на основі письмових (біблійних) джерел. Ліванський лісовий будинок, яка складове Храму, мав 50 м завдовжки, 25 м завширшки та 15 м заввишки. Згідно з джерелом, будівельним матеріалом були кам'яні блоки для масивних зовнішніх стін та ліванський кедр для антаблемента, стель, а також три або чотири ряди по 15 колон кожен, які підтримували верхній поверх. Численні колони, ймовірно, робили інтер'єр схожим на ліс, що може пояснити назву[25].
Відома будівельна діяльність Соломона в Хацорі, Мегіддо та Гезері, Баалі (ель-Мугар або Тулул ель-медбах), Тамарі та Бет-Хороні. У 1960-х роках команда Ядіна знайшла залишки палацу в Мегіддо. Ця вражаюча будівля з планом 28 м × 21 м (Палац 6000) була ідентифікована археологами як резиденція намісника Соломона.
Найпоширенішим типом житла великої сім'ї (6—10 осіб) у X ст. до н.е. був будинок прямокутної форми, з чотирма кімнатами, що мав плоский дах. Ця форма будинку була поширена у филистимских містах ще з XI ст. до н.е., яку було запозичено ізраїлітянами та широко стали її використовувати після знайомства з філістімською культурою. Чотирикімнатний будинок включав два яруси, три поздовжні та одну широку поперечну кімнату, що знаходилася ззаду. На верхній ярус, на якому жили люди, вели кам'яні або дерев'яні сходи. Перший поверх міг використовуватися як комори, домашні майстерні та хліви. Середні розміри будинку не перевищували 100 м²[26][27]
- ↑ Wenham, 1994, pp. 296—97
- ↑ Barton та Bowden, 2004, p. 126. «The Merneptah Stele… is arguably the oldest evidence outside the Bible for the existence of Israel as early as the 13th century»
- ↑ Finkelstein I., Mazar A. The Quest for the Historical Israel. P. 134
- ↑ Stager L. E. 1985: The Archaeology of the Family in Ancient Israel // BASOR. 260, 25
- ↑ Frick F. S. 1985: The Formation of the State in Ancient Israel. Sheffi eld, 202
- ↑ Old Testament Theology in outline by Walther Zimmerli. 1978, p.88
- ↑ Основы религиоведения / под ред. И.Н. Яблокова. – Москва : Высшая школа, 2002, с. 137–138
- ↑ Siegfried Herrmann: Geschichte Israels in alttestamentlicher Zeit. 2. Auflage. München 1980, S. 207–209
- ↑ Goldwasser O. An Egyptian Scribe from Lachish and the Hieratic Tradition of the Hebrew Kingdoms // Tel Aviv. 1993. 18. P. 24
- ↑ Hermann Michael Niemann: Herrschaft, Königtum und Staat. Skizzen zur soziokulturellen Entwicklung im monarchischen Israel. Tübingen 1993, S. 13
- ↑ Hermann Michael Niemann: Herrschaft, Königtum und Staat. Skizzen zur soziokulturellen Entwicklung im monarchischen Israel. Tübingen 1993, S. 34, 273
- ↑ Амусин И. Д. 1955: «Народ земли» (К вопросу о свободных земледельцах древней Передней Азии) // ВДИ. 2, 19
- ↑ Амусин И. Д. 1993: Негражданское население в иудейском обществе в первой половине I тыс. до н.э. // Проблемы социальной структуры обществ древнего Ближнего Востока (I тыс. до н.э.) по библейским источникам / И. П. Вейнберг (ред.). М., 88–89
- ↑ Gunnar Lehmann: Das Land Kabul – Archäologische und historisch-geographische Erwägungen. In: Markus Witte, Johannes F. Diehl (Hrsg.): Israeliten und Phönizier: Ihre Beziehungen im Spiegel der Archäologie und der Literatur des Alten Testaments und seiner Umwelt (= Orbis Biblicus et Orientalis. Nr. 235). Vandenhoeck & Ruprecht, Göttingen 2008, ISBN 978-3-525-53036-8, S. 42–43
- ↑ Циркин Ю.Б. История библейских стран. М.: ООО «Издательство Астрель»: ООО «Издательство ACT»: ООО «Транзиткнига», 2003, с. 162
- ↑ Tadmor H. 1982: Traditional Institutions and the Monarchy: Social and Political Tensions in the Time of David and Solomon // Studies in the Period of David and Solomon and other Essays / T. Ishida (ed.). Indiana, 246
- ↑ Gerhard von Rad: Der Anfang der Geschichtsschreibung im Alten Israel. S. 187
- ↑ Siegfried Herrmann: Geschichte Israels in alttestamentlicher Zeit. 2. Auflage. München 1980, S. 232
- ↑ Gerhard von Rad: Die Theologie der geschichtlichen Überlieferungen Israels. 8. Auflage. München 1988, S. 62
- ↑ André Lemaire: Levantine Literacy ca. 1000–750 BCE. Atlanta 2015, S. 20
- ↑ Helga Weippert: Palästina in vorhellenistischer Zeit. München 1988, S. 460
- ↑ Eilat Mazar: Did I Find King David’s Palace? In: Bible History Daily. Biblical Archaeology Society, 5. Dezember 2017
- ↑ Simon Halama: Palast. S. 9 (Memento vom 22. September 2018 im Internet Archive)
- ↑ Michael Huber: Gab es ein davidisch-salomonisches Großreich? Forschungsgeschichte und neuere Argumentationen aus der Sicht der Archäologie. Stuttgart 2010, S. 107–108
- ↑ Eckart Otto: Das antike Jerusalem: Archäologie und Geschichte. München 2008, S. 54.
- ↑ Faust A. 1999: Differences in Family Structure Between Cities and Villages in Iron Age II // Tel Aviv. 26, 240
- ↑ Shiloh Y. 1980: The Population of Iron Age Palestine in the Light of a Sample Analysis of Urban Plans, Areas and Population Density // BASOR. 239, 30
http://www.mediasense.com/athena/jerusalem.htm [Архівовано 18 квітня 2012 у Wayback Machine.]
