Юдейське царство
| Юдейське царство | |
|---|---|
| 31°31′57″ пн. ш. 35°05′59″ сх. д. / 31.532569° пн. ш. 35.099825° сх. д.G O | |
| Дата створення / заснування | 930 до н. е.  |
| Офіційна мова | давньоєврейська мова |
| Континент | Азія |
| Столиця | Єрусалим |
| Форма правління | монархія |
| Посада голови держави | король |
| Спільний кордон із | Ізраїльське царство |
| Замінений на | Yehudd |
| На заміну | Ханаан і Ізраїльське королівство |
| Мова комунікації | давньоєврейська мова |
| Час/дата припинення існування | 586 до н. е. |
 | |
| Офіційна релігія | Ханаанська релігія[1], Месопотамська релігія[1], юдаїзм[1], Яхвізмd[1] і ancient Israelite religiond |
 | |
 Юдейське царство у Вікісховищі | |
| Юдаїзм |
|---|
  |
Юдейське царство — південне ізраїльське царство зі столицею в Єрусалимі. Царство Юди проіснувало понад 300 років і було знищене Вавилоном близько 600 до н. е.
Ізраїльське царство проіснувало 120 років: Саул, Давид і Соломон царювали кожен по 40 років. Після смерті царя Соломона царство поділилося. Десять колін (племен) утворили Північне Царство зі столицею в Самарії. Два коліна (племена) Юда та Веніямин утворили Південне Царство, зване Юдея, зі столицею в Єрусалимі.
Але і тих два царства не були тривалі. Північне Царство проіснувало понад 200 років і було знищене Ассирією 721 р. до н. е. Південне Царство проіснувало понад 300 років і було завойоване Вавилоном близько 600 р. до Різдва Христового.
Історія Юдейського царства погано вивчена до VIII ст. до н.е. Єдиною добре задокументованою подією є втручання фараона Шешонка I. Його похід згадується в єгипетських написах і «Першій книзі царів». Питання виникнення Юдейської держави з центром в Єрусалимі є предметом дискусій серед археологів. З цього питання існують значні суперечки. Танах представляє історію походження царства так, як її розуміли юдейські книжники. Ці біблійні тексти зазвичай вважаються пізніми, тобто набагато пізнішими за період, який вони описують, що не виключає їхньої наявності більш ранніх елементів[2].
Згідно загальних відомостей після смерті царя Соломона бл. 931 року до н.е. в єдиному Ізраїльському царстві виник розкол. Десять колін (племен) ізраїлітян зібралися на півночі, щоб утворити нове царство, яким став панувати Єровоам I, тоді як племена Юди та Веніямина зберегли вірність Ровоамові, сину Соломона, що став фактично засновником Юдейського царства. Значна частина левитів, посвячених у Храм у Єрусалимі, також приєдналася до нього. Це ймовірніше сталося внаслідок походу фараона Шешонка I бл. 925 року до н.е., що завдав поразки Ровоаму, а з іншого боку підтримав повстання Єровоама I, що призвело до утворення двох царств ізраїльських племен. Нові кордони Юди проходили на півночі перед Бетелем, на сході біля Мертвого моря, на півдні біля пустелі Негев, а на заході межували з філістимськими містами на узбережжі. Після єгипетського вторгнення за часів Ровоама розпочалася будівельна кампанія, в результаті якої було збудовано кільце фортець для захисту царства.
Спроба відновити єдність Ізраїльського царства зробив Аса, що почав війну проти північноізраїльського царя Вааси, для боротьби зяким було укладено союз з арамським царем Бен-Хададом I. Аса використав це, щоб забезпечити панування Юдеї над територіями Веніямина на кордоні двох царств[3]. За правління Йосафата мир з Північним Ізраїлем було відновлено. Він навіть пішов воювати разом з північноізраїльським царем Ахавом проти Араму, а невдовзі після цього — разом з сином Ахава, Йорамом проти моавітян, що свідчить про те, що Йосафат був васалом Північно-Ізраїльського царства. Він також завоював ідумейське портове місто Еціон-Ґевер на Червоному морі, що сприяло торгівлі з багатою землею Офір, але юдейські кораблі зазнали аварії в Еціон-Ґевері. Йосафат зміцнив свої стосунки з Північним Ізраїлем через династичний шлюб свого сина Йорама з ізраїльською принцесою Аталією, яка була сестрою або дочкою Ахава (2 Царів 8:18). Відтоді можна говорити про об'єднаний Ізраїль через династичний союз, в якому домінували Омріди.
Новий цар Йорам на початку панування стикнувся з заколотом своїх братів, який було жорстоко придушено. Він продовждив політику свого батька. В його часи Ідумея виборює незалежність. Слідом за цим, згідно з (2 Хр. 21:16-17) Юдея піддалася спустошливому набігу філістимлян і кочівників Аравійського півострова. Тоді загинули всі сини Йорама, крім Ахазії. Також і відокремилося місто Лівна.
841 року до н.е. цар Ахазія разом з північноізраїльським царем Йорамом виступили проти Азаїла, царя Араму, але у битві біля Рамоту союзники зазнали ніщивної поразки. Можливо в битві загинули обидві царі. Коли Єгу захопив владу в Північному Ізраїлі, мати Ахазії, Аталія, захопила владу. Вона стала знищувати представників династії Давида по всій Юдеї, але упустила одного сина Ахаза — Йоаса, якого приховав і виховав первосвященик Єгояда. Після 7-річного правління Аталію стратили царські гвардійці за наказом первосвященика Єгояди, а Йоаса проголосили царем.
За панування Йоаса військові кампанії Арамейського царства послабили Північно-Ізраїльське царство та філістимські міста. Знищення філістимського міста Ґат, на захід від Юдеї, відкрило нові можливості для зростання царства. Це руйнування, можливо, було пов'язане з походом арамейського царя Азаїла, про що розповідається у Другій книзі царів[4]. Ослаблення Гату пішло на користь Юдеї, яка розширила свою територію до Шефели і навіть до долини Беер-Шеви. Відступ Північного Ізраїлю та філістимських міст дозволив Юдейському царству розширитися та досягти статусу регіональної держави. В Єрусалимі почали з'являтися елементи бюрократичної системи обліку. Біля джерела Гіхон були знайдені печатки та булли, що свідчать про зв'язки з фінікійцями[5][6].
Наступний цар Амасія переміг Ідумею, але зазнав поразки від Північно-Ізраїльського царства. Війська останнього переможно увійшли до Єрусалиму, зруйнували частину фортечної стіни і захопили скарбниці царського палацу і Храму. 783 року до н.е. внаслідок змови військовиків юдейського царя вбито, а трон посаджено його сина Уззію. За його 52-річного правління Юдея процвітала в сільському господарстві та торгівлі. Матеріальний добробут зріс. Це було пов'язано із загальним припиненням військової діяльності, оскільки Арамське царство все частіше мусив захищатися від розширення Ассирійської імперії[7]. Уззіязахворів на проказу та жив в ізоляції у власному будинку, тому його син Йотам взяв на себе регентство за багато років до його смерті.
Юдея вперше згадується в історичних джерелах за часів правління Ахаза. Цар тоді був васалом Ассирії та платив данину Тіглатпаласару III[8]. Зрештою це спричинило протистояння з північно-Ізраїльським і Арамейським царствами, що намагалися завадити поширити ассирійський вплив на регоін. Ці держави протягом 734-732 років до н.е. вдерлися до Юдей (події отримали назву «сиро-єфремській війна»). Ахаз звернулася до Ассирії, яка атакувала Північний Ізраїль та Арам. Ця подія не підтверджена ассирійськими джерелами. Яким би не був фактичний перебіг подій, цей конфлікт, безумовно, прискорив посилення Юдеї в сферу впливу Ассирії[9]. У 722—720 роках до н.е. знищення Північно-Ізраїльського царства та його столиці Самарії призвело до прямого контакту з Ассирією через її нові провінції Самарія, Мегіддо та Дор.
За правління Єзекії відбувається зміцнення Юдейського царства. Разом з тим серед знаті відбувалося протистояння між прихильниками союзу з Єгиптом та збереження залежності від Ассирії. Єзекія був вихований під впливом пророка Ісаї (2 Цар. 19:5), та приступив до суттєвих релігійних та культурних реформ. В цей час була написана книга пророка Ісайї. Почалося зміцнення Єрусалиму, розширення укріпленого міста Лахіш в рамках підготовки до майбутнього повстання проти Ассирії. Тому коли філістимське місто-держава Ашдод наважилося повстати проти Ассирії в 713 році до н. е., Юдея разом з іншими державами приєдналася до повстання, хоча його участь обмежувалася постачанням продовольства. Коли повстання було придушене в 711 році до н. е., Юдея уникнула знищення завдяки швидкій покорі[10].
Єзекія після смерті 705 року до н.е. ассирійського царя Шаррукена II знову наважився повстати, цього разу під єгипетським захистом та в союзі з кількома ассирійськими васалами в регіоні. 701 до н. е. ассирійський цар Сін-аххе-еріба напав на Юдею, яку булос плюндровано. Лише міста Єрусалим і Гезер вистояли і не піддалися нападникам, а також територію Веніямина було врятовано. Усі інші міста постраждали. На південь від Єрусалиму була зруйнована фортеця Рамат-Рахіль. Міста Шефели (Бейт-Шемеш, Тімна), а також міста Негеву (Арад і, можливо, Беер-Шева) зазнали руйнувань. Єрусалим залишався головним міським центром регіону[11]. Ассирійці святкували захоплення Лахіша, зображуючи облогу міста на барельєфах у Ніневії. Ассирійці поступилися територіями Шефели філістимлянським містам Ашкелон, Екрон та Газа. Роблячи це, вони прагнули посилити свій контроль над південним кордоном своєї імперії та підтримати економічне процвітання філістимських царств. Юдея, з іншого боку, була значно ослаблена, як у військовому, так і в економічному плані. Єзекія знову купив свою свободу, сплативши велику данину. Єзекія зберіг контроль лише над Юдейською гірською країною; решта Юдеї потрапила під владу Ассирії або контролю міст-держав, які залишалися вірними ассирійцям і були винагороджені юдейськими землями. Як наслідок, ассирійський культ, запроваджений Ахазом і тимчасово скасований Єзекією, довелося знову запровадити в Єрусалимі.
У VII столітті до н.е., під час тривалого правління Манасії та Йосії, царство відроджується, активно торгуючи з ассирійськими провінціями. Розвиток царства характеризувався переважно розширенням сільського сектору, особливо в регіонах, що межують з пустелею. Населення осіло в посушливих районах Юдейської пустелі та Негеву. Щоб компенсувати втрату своїх прибережних рівнинних територій, Юдея експлуатувала свої території в південній та східній Юдеї. Негев та долина Йордану були інтегровані в ассирійську торговельну систему та розвивалися як економічно, так і демографічно[12]. При цьому царі були данниками Ассирії. У фортеці Рамат-Рахіль розташовувався ассирійський чиновник, що споглядав за сплатою данини та діяльністю юдейських царів (на випадок змови). У 2025 році в Єрусалимі було виявлено перший ассирійський напис періоду Першого Храму, на якому був царський ассирійський клинописний напис, що вимагав данини від царя Юдеї «від першого Ава»[13]. Артефакт підтверджує біблійні оповіді (зокрема, 2 Царів 18:7; 2 Хронік 33:11), які вказують на те, що в цей час юдейські царі Манасія та Єзекія перебували під владою Ассирії, коли останній відмовився платити данину цареві Ассирії, що призвело до вторгнення Ассирії до Юдеї[13].
Наприкінці VII століття до нашої ери Ассирійська імперія вступила в період кризи. Охоплена Вавилонським повстанням під проводом Набопаласара та нападом мідійців, Ассирійська імперія відступила від своїх володінь у Передній Азії. Імперія повністю розпалася приблизно за десять років. Протягом кількох років цар Йосія міг керувати Юдеєю без іноземного втручання. Проте вже 624 року до н.е. стикнувся з амбіціями Єгипту на панування у Передній Азії. У 612 році до н.е. столицю Ассирії, Ніневію, зруйнували Вавилон і Мідія. У 610–609 роках до н.е. фараон Нехо II очолив кампанію на півночі Сирії, щоб спробувати врятувати те, що залишилося від Ассирії. Ця кампанія мала на меті допомогти Ашшур-убалліту II відвоювати місто Харран у вавилонян. Нехо та його армія вирушили вздовж Віа Маріс (Морського шляху), яка вела до Сирії через Їзреельську долину. 609 року до н.е. у битві біля Мегіддо Йосія зазнав поразки від єгиптян й загинув[14]. Син Йосії, Йоахаз, став царем і правив три місяці. Він вирушив до Рівли, щоб отримати схвалення Нехо II. Після провалу своєї кампанії проти вавилонян, фараон волів усунути Йоахаза, який став царем без його згоди. Він замінив його братом Йоакимом. Юдейське царство було обкладено великою даниною[15].
Влітку 605 року до н.е. Нехо II зіткнувся з вавилонським царем Навуходоносором II у битві при Каркеміші. Фараона було розбито, і він відступив до Єгипту. Ця поразка справила глибоке враження на юдеїв. У 604-603 роках до н.е. Навуходоносор II завоював Сирію, Фінікію та Філістію. Вавилонські хроніки не згадують Юдею, яка, ймовірно, підкорилася без спротиву[16]. Юдея стала васалом Вавилону. Знать царства було розділене між прихильниками Єгипту та Вавилону[17]. На 13 році його правління починається пророча діяльність Єремії.
У 601 році до н.е. Йоаким приєднався до повстання сусідів, яке організував Єгипет, намагаючись взяти реванш. Але 600 року до н.е. Навуходоносор II завдав поразки єгиптянам, і хоча саме вторгнення вавилонсього війська до Єгипту було невдалим, цар вирішив змінити свою владу в Передній Азії підкоривши Амон, Моав, Ідумею. 598 року до н.е. він атакував Юдейське царство. Під час облоги Єрусалиму Йоаким помер, а його син Йоахин здався. Вавилоняни захопили Єрусалим 2 адара, тобто 15-16 березня 597 року до н. е.[18]. Але Йоахина було повалено Навуходоносором II й замінено на Седекію. Водночас відбулася депортація частини населення до Месопотамії[19].
З 594 року до н.е. юдейський цар при зовнішньому збереженні вірності Вавилону почав перемовини з фараоном Псамметіхом II. Попри застереження пророка Єремії та інших, Седекія згодом повстав проти вавилонського панування, припинивши виплату данини та уклавши союз із фараоном Апрієм. З боку юдеїв повстання Седекії було мотивоване двома факторами. По-перше, юдейські чиновники неправильно оцінили військову ситуацію. Вони вважали, що Єгипет здатний боротися з Вавилоном. По-друге, сильне почуття релігійного націоналізму змусило населення повірити, що Єрусалим не впаде, оскільки місто захищене Яхве[20]. Це спровокувало нову каральну кампанію Навуходоносора II. 589 року до н.е. почалася облога Єрусалима, що тривала до 587 року до н.е.
Через місяць після капітуляції Єрусалима місто було систематично зруйновано. За переказами, саме 9 ава вавилонські вояки підпалили Єрусалимський храм та міські будівлі[21]. Частину населення було депортовано до різних регіонів Вавилонської імперії. Зруйнування Єрусалиму не було актом помсти проти бунтівного васала, а тактичним рішенням. Його метою було знищити династію Давида та викорінити джерело повстання. Вавилоняни створили на місці Юдейського царства нову провінцію Єгуда з новою столицею в Міцпі. Шкода, завдана решті царства, була меншою. Єрусалим був головною ціллю. З розпадом центральної влади периферійні регіони Негеву, долини Йордану та Шефели залишилися без захисту та організації. Вони були покинуті та піддані проникненню напівкочових груп з пустелі, включаючи ідумеїв[22].
Розташовувалося в Юдейських горах, простягаючись від Єрусалиму до Хеврону та пустелі Негев. Центральний хребет, що простягався від лісистих та вкритих чагарниками гір, що плавно спускалися до пагорбів Шефели на заході, до сухих та посушливих ландшафтів Юдейської пустелі, що спускалися до долини річки Йордан на сході, утворював ядро царства[23].
Північний кордон Юдеї простягався зі сходу на захід від північно-західного берега Мертвого моря, проходячи поблизу Єрихону до району Гезера. На заході кордон проходив від Гезера через Шефелу до Беер-Шеви в північному Негеві. На сході кордони Юдеї йшли вздовж Арави до західного берега Мертвого моря. У періоди піднесення вплив Юдеї розширювався, простягаючись на південь до Беер-Шеви та далі, включаючи Кадеш-Барнеа та, ймовірно, Кунтіллет-Аджруд. Її вплив, можливо, поширювався на Ейлатську затоку на півдні, а також на Прибережну рівнину на заході коло фортеці Месад-ха-Шав'яху.
Починаючи з IX ст. до н.е. кількість населених пунктів значно зросла по всій території Юдеї[24]. Місцини, що оточували Юдейські гори, першими розвивалися, зокрема Шефела на заході та долина Беер-Шева на півдні. Процес заселення був особливо значним у Шефелі та на території Веніямина, на північ від Єрусалиму. Ці два регіони розвивалися набагато швидше, ніж Юдейські гори. З IX по VIII століття до н.е. долина Беер-Шеви була місцем інтенсивної поселенської діяльності. Там були створені адміністративні та військові центри. До VIII століття до н.е. кількість населених пунктів подвоїлася, порівняно з IX століттям до н.е.[25].
До кінця VIII століття до н.е. Єрусалим став великим міським центром. Його населення оцінюється від 6 до 20 тис. осіб. Місто розширилося за межі свого первісного ядра на пагорбі Офел, поширившись на захід на схили Західного пагорба. «Книга Софонії» згадує цей новий житловий квартал (мішне) «Другий район», і мактеш («яр»), ймовірно, долину Тіропеон[26]. Нове його розширення сталося в VII ст. до н.е., коли до Єрусалиму прибули біженці зі зруйнованого Північно-Ізраїльського царства[27].
Внаслідок ассирійського вторгнення 701 року до н.е. багато жителів загинуло або потрапило у робство. З 354 місць, зайнятих юдеями, лише 39 було відбудовано після ассирійського нападу. Людські ресурси зменшилися після втрати значної частини території[28].
Бл. 597 року до н.е. чисельність населення царства становила бл. 110 тис. осіб, з яких 10 тис. було депортовано за наказом вавилонського царя Навуходоносора II.
Була спадковою монархією. Влада передавалася всередині династії Давида (Будинок Давидів), що забезпечувало більшу стабільність. Цар вважався помазанцем Бога, поступово його влада стала походити на типову східну деспотію. Цар спирався на знати, чиновників і храмове священство, проте пророки часто виступали в ролі критиків царської влади, що інколи призводило до гострих конфліктів, що завершувалися вигнанням чи стратою пророків.
Примітно, що дати правління царів завжди згадують ім'я матері царя. Багато дослідників роблять висновок з цього, що це, ймовірно, була політична посада, яку обіймала цариця-мати, хоча точні обов'язки та значення цієї посади ніколи чітко не визначено.
За перших юдейських царів населення переважно складалося з кочових або напівкочових груп, частково осілого сільського населення. Зі значних міст був лише Єрусалим як столиці, де мешкали переважно знать і чиновництво[6].
З VII ст. до н.е. основу суспільства становили вільні землероби та скотарі, об'єднані в родоплемінні структури. Соціальна ієрархія включала царський двір, священство (особливо після централізації культу в Єрусалимі), військових чиновників та ремісників.
У VIII ст. до н.е завдяки аналізу гробниць дослідники відзначають появу нового, заможного соціального класу. Цей розвиток подій, здається, вказує на те, що в Юдеї з'явилися нові міські еліти, які переймають або адаптують звичаї своїх ханаанських та філістимських сусідів[6]. Царські сановники та землевласники збагачувалися, що іноді призводило до зростання соціальної напруженості.
Тривалий час зберігалося законодавство Ізраїльського царства. Втім фактично країна не знала писаного закону, існувало лише звичайне право, авторитет якого підтримувався повагою до суспільної думки та силою звички; його походження пояснювалося посиланнями на перекази або зовсім губилося в глибині століть. 621 року до н.е. цар Йосія видав «Повторення закону» (включало найбільшу частину нинішньої книги «Второзаконня», за винятком історичного вступу та заключних розділів)[29]. Нове законодавство було оголошено висхідним до давнини і заснованим на божественних приписах. З нових законів вживалися жорстокі заходи з централізації культу Яхве до фізичного знищення жерців інших культів[30].
Армія включала як регулярні частини (царська гвардія, гарнізони фортець), і призовне ополчення (загальне народне ополчення). Використовувалися луки (звичайні, єгипетські, месопотамські) та стріли з очеретяним держаком, списи, мечі. Для захисту — щити, шоломи, панцирі. Існувала система заохочень вояків й командувачів. Знайдено колекцію військових орденів в руїнах військової фортеці в Негеві.
Велика увага приділялася будівництву фортець. Перші укріплення на території Юдеї були створені в Шефелі та долині Беер-Шеви. Таким чином, форти були побудовані на місцях Лахіша, Беер-Шеви та Араду[31]. У Єрусалимі частина споруди, відомої як «ступінчаста кам'яна споруда», може датуватися цим періодом[32]. Ймовірніше, що розвиток Єрусалима залишався обмеженим порівняно з фортецями Шефели та Негеву. Місто містить мало археологічних пам'яток, що датуються IX століттям до н.е., і не було укріплене до середини VIII століття до н.е. У VIII столітті до нашої ери були побудовані форти в Тель-Масосі та Тель-Малхаті. Коли укріплення Беер-Шеви та Араду було зруйновано, можливо, землетрусом, їх замінили меншими спорудами[25].
Основу становили сільске господарство і посередницька торгівля, частково існувало ремісництво. Підйом економіки часто пов'язують із періодами стабільності та припливом біженців із півночі, що збільшувало чисельність робочої сили наприкінці VIII ст. до н.е. Через гористу місцевість переважало терасне землеробство: вирощування оливкових дерев, винограду, зернових культур (пшениця, ячмінь). Було особливо розвинене скостарство у південних районах (Негев) та за Йорданом. Розводили овець, кіз, велику рогату худобу.
Існувало виробництво кераміки, обробка металу, ткацтво. Ремісничі центри знаходилися в Єрусалимі та інших великих містах. Розвивалася ювелірна справа, виробництво печаток, зокрема особистих печаток сановників з написами, різьблення по кістці та каменю.
Діяла система податків на користь царя (данина), включаючи «мінду» (головний податок), а також трудова повинность для будівництва храмів та укріплень.
Царство контролювала важливі торговельні шляхи, які пов'язували Єгипет із Дамаском та Месопотамією. Цар Йосафат намагався налагодити морську торгівлю у Червоному морі через порт Еціон-Ґебер. Але він припинив свою діяльність за царя Ахазії. За панування царі Уззії порт Еціон-Ґебер на Червоному морі було відновлено, і старі торговельні шляхи з Червоного моря до Фінікії знову стали використовуватися. Проте за його нащадків на узбережжі спалахнули старі суперечки з філістимлянами, і порти було втрачено. Основний експорт - оливкова олія, вино, шерсть.
В економіці використовувалися сіклі (секелі) - міра ваги срібла, перед введенням карбованої монети.
За панування Аси, згідно з Біблією, старі ханаанські культові місця зникли, оскільки він наказав поклонятися Яхве для всього населення. Під тиском Ассирії цар Ахаз став вперше серед юдейських монархів надав державну підтримку ассірійські культам. Релігійний аспект політики Ахаза мав значний вплив на його підданих, адже хоча поганські культи в Юдеї існували майже завжди, тепер вони отримали державну підтримку. Ці рішення було скасовано царем Єзекією 715 року до н.е.
Але за панування царя Манасії відбулося повернення до проассирійської релігійної політики. Також в Єрусалимі дуже сильно поширилася магія і астрологія, важливий елемент культ «небесного війська», яке активно підтримував цар. Зіркам поклонялися як Манасія і аристократія, а й більшість простолюду, оскільки цей культ був дуже зручний і простий розуміння. У підсумку він настільки вкоренився в Юдеї, що, навіть незважаючи на величезні зусилля наступних пророків і побожного царя Йосії його не вдалося викорінити[33].
622 року до н.е. цар Йосія провів реформу, спрямовану на централізацію богослужіння навколо Єрусалимського храму[34].
У Юдейському царстві проповідували такі пророки: Авдій 848–841, Йоїл 835–796, Міхей 740–736, Ісая 736–716, Наум 640–609, Авакум 609–597, Цефанія 597–586, Єремія.
Археологічні розвідки свідчать про широке поширення грамотності, судячи з написів, здатність читати та писати поширювалася по всьому ланцюжку командування від командирів до старшин. Аналізі текстів доводять, що освіченність існувала на всіх рівнях адміністративної, військової та жрецької систем Юдеї. Читання та письмо не обмежувалися крихітною елітою». Це свідчить про наявність значної освітньої інфраструктури в Юдеї того часу[35]. Археологічні дослідження поблизу джерела Гіхон у Місті Давида виявили багато анепіграфічних булл (тобто булл, що містять лише іконографію, без написів), датованих XI/X–IX століттями до н. е., на звороті яких є «папірусні лінії». Стверджується, що ці печатки свідчать про те, що папірусні тексти писалися та використовувалися в Єрусалимі вже з X (можливо, XI) століття до н. е.[36].
Велася активна робота з запису усних переказів, законів та історичних хронік. Саме тут було складено значну частину книг Танаху, включаючи книги пророків та книги Царств. Також після знищення Північно-Ізраїльського царства розповіді про «Вихід» було передано усно біженцями звідтіля, які знайшли притулок у Юдеї. Вони також могли бути передані в письмовій формі, можливо, з документів, які носили з собою біженці, або навіть з документів, що зберігалися в ізраїльському святилищі в Бет-Елі, яке було приєднано до Юдеї після падіння Північного Ізраїлю[37]. Таким чином, література царства була включена до Танаху, наскільки це було прийнятно для єрусалимських редакторів[38].
Пророк Єремія склав книгу «Пророцтва» (Книга пророка Єремії), «Плач» (книга «Плач Єремії») про зруйнування Єрусалиму і Послання.
Згідно з «Книгою Царів» за наказом царя Єзекії було побудовано Сілоамський тунель в Єрусалимі, але археологічно воно також може датуватися періодом розширення міста за правління Манасії.
Некрополі супроводжували розвиток Єрусалиму на захід від міста. Могили було викопано на Кетеф-Гінном та в районі Мамілла. Скельні гобниці-лавки з'явилися на Юдейських горах, починаючи з VIII століття до н.е. Цей тип гробниці вже існував у Шефелі в IX столітті до н.е., тобто його було запозичено в ханаанеї або філістимлян. Ймовірно поховальні обряди, що використовувалися на щойно завойованих територіях, потім поширилися на Юдею[6]. Померлих клали на лавки, доки їхні тіла не розкладалися. Ці гробниці використовувалися для багаторазових поховань і використовувалися протягом кількох поколінь. В одній гробниці було знайдено до ста скелетів. Гробниці розташовані поблизу поселень або ізольовано у глибинці. Хоча лав-гробниці найкраще засвідчені археологічно, вони, мабуть, були зарезервовані для знаті, яка мала фінансові засоби для оплати таких похоронів (підготовка тіла, копання гробниці). Більшість поховань, ймовірно, були простими ямами, які не залишили слідів. Єдину відому ямну могилу в Юдеї було виявлено в Лахіші[6].
586 — зруйнування Єрусалимського Храму та переселення юдеїв. Вавилонський полон не знищив народ Юдеї, на відміну від ассирійської полону, який став фатальним для населення Ізраїлю. Міцпа та територія Веніямина утворили ядро нової вавилонської провінції Єгуда. Годолія бен Ахікам став першим намісником. До нього приєднався Єремія, який завжди виступав за підкорення вавилонянам, щоб уникнути руйнування Єрусалиму[39]. Почувши про це призначення, багатьох юдеїв, які знайшли притулок у навколишніх країнах, переконали повернутися до Юдеї[40]. Проте Годолію невдовзі вбив Ішмаель бен Нефанія, член юдейської царської династії, а вавилонських вояків убили. Населення, яке залишилося в країні, і ті, хто повернувся, втекли до Єгипту, боячись вавилонських репресій, під керівництвом Йоханана бен Кареа. Вони проігнорували заклики пророка Єремії проти переїзду. В Єгипті біженці оселилися в Мігдолі, Тахпанхесі, Нофі та Патросі,] а також, можливо, в Елефантіні, і Єремія пішов з ними як моральний опікун.
Згідно з Біблією в цей час припадає діяльність пророків Єзекіїля та Даниїла, написана книга пророка Єзекіїля. За царя Артаксеркса відбуваються події описані в книзі Есфір, що лягли в основу свята Пурім.
Через 70 років за наказом перського царя Кіра II, який зламав могутність Вавилону, юдеї отримали можливість повернутися на свою землю. Юдея в статус фратари (на кшталт округу) була частиною сатрапії Вавилон і Заріччя, а потім сатрапії Заріччя. В адміністративному плані поділялася на «підокруги»: Єрусалим, Єрихон, Кеїль, Міцпа, Бефкарем, Бефцур. На чолі Юдеї стояв пех (очільник).
516 р. до н. е. — завершено будівництво Другого Храму на чолі з Зоровавелем.
458 р. до н. е. — прибуття до Єрусалима пророка Ездри. Маючи статус представника перського царя він багато зробив для відновлення юдейського життя. Було відновлено святкування шаббату, сплату десятини і інших вимог Закону.
Нумізматичні дані свідчать про те, що існувало кілька важливих полісів, які служили важливими центрами за правління Ахеменідів і зберігали права на карбування монет за елліністичного правління. До них належать прибережні центри Аскалон, Газа та Птолемаїда, а також меншою мірою Стратонова Вежа, а для дуже локального використання та поширення — Єрусалим і Самарія[41].
Після завоювання перської монархії Олександром Македонським Земля Ізраїлю (Палестина) спочатку була підпорядкована Птолемеям в Єгипті (320—201 р. до н. е.), потім Селевкідам в Сирії. У цю епоху в юдейське середовище проникає грецька культура.
Правління Птолемеїв принесло початкову стабільність та економічне процвітання регіону. Птолемей I та його наступник, Птолемей II Філадельф, довели династію Птолемеїв до її зеніту, вигравши першу та другу Сирійські війни та розпочавши кілька масштабних будівельних проектів, розширивши та зміцнивши існуючі та нові міські поселення. Незважаючи на ці успіхи, постійні конфлікти з Селевкідами, особливо за стратегічний регіон КелеСирія та філістимські прибережні міста, призвели до нових Сирійських війн. Мир і стабільність, якими насолоджувалося місцеве населення за правління Птолемеїв, були порушені цими війнами, а контроль над регіоном коливався через військові кампанії та політичні маневри.
Правління Селевкідів розпочалося в 198 році до н.е. за правління Антіоха III Великого. Після загибелі останнього 187 року до н.е. його наступники зіткнулися з внутрішніми та зовнішніми конфліктами, які посіяли невдоволення серед місцевого населення. Повстання Маккавеїв, очолюване Юдою Маккавеєм, підкреслило зростаючі заворушення та опір владі Селевкідів, що зрештою призвело до значних зрушень у динаміці влади в регіоні.
Жидівське повстання 165 року до н. е. не тільки відстояло релігійну незалежність Юдеї, а й призвело до створення незалежного Хасмонейського царства (164 – 37) зі столицею в Єрусалимі. Нею правила династія Хасмонеїв, яка походила від Маккавеїв, і поєднувала посади первосвященика та етнарха. Лідери династії пізніше прийняли титул царів. Спочатку Юдея залишалася напівавтономною під владою Імперії Селевкідів, але зі зменшенням влади Селевкідів Хасмонеї отримали повну незалежність і розширили свою територію на сусідні регіони, включаючи Перею, Самарію, Ідумею, Галілею та Ітурею.
Гіркан I спочатку визнав сюзеренство Селевкідів, але невдовзі заявив про незалежність і поширив юдейських контроль на Самарію та Ідумею. Його син Арістобул I завоював Галілею. За його наступника, Александра Янная, царство досягло свого найбільшого територіального протяжності з часів першого Ізраїльського царства. Після його смерті влада перейшла до його дружини Саломеї Александри, правління якої принесло стабільність і процвітання.
У 63 р. до н. е. спалахнула війна між синами Саломеї, Гірканом II і Аристобулом II, в результаті якої був покликаний третейським суддею римський полководець Гней Помпей Великий, який взяв Єрусалим і перетворив Юдею на етнархію, що ввійшла до складу римської провінції Сирія. Гіркан II був призначений правителем-клієнтом, хоча його владу оскаржував його молодший брат Арістобул II. Пізніше син Арістобула, Антигон II ненадовго відновив незалежність Хасмонеїв як останній монарх династії, перш ніж римляни встановили Іродіадів правителями Юдеї в 37 році до н. е.
Було державою-клієнтом Римської республіки, пізніше Римської імперії, якою з 37 по 4 рік до н.е. правив Ірод Великий. Його було призначено римським сенатом «царем юдеїв»[43]. Після смерті Ірода царство було розділене між його синами на тетрархію Ірода.
Іродіадське царство включало регіони Юдея, Ідумея, Самарія та Галілея, а також кілька регіонів на схід від річки Йордан — Перея, Батанея, Ауранітида та Трахонітида[44][45].
Після смерті Ірода Великого стався розподіл Палестини поміж його синами. Галилея та Зайордання були віддані Іродові Антипі; землі на північ від них — Іроду Філіп ; а Юдея з Самарією — Архелаю, який повинен був з часом успадкувати й титул царя, сестра Саломея І отримала міста Явне, Азот і Фазаеліс з титулом топарха. Однак Архелай викликав незадоволення як у євреїв, так і у римлян, і імператор Август змістив його в 6 році, передавши владу над Юдеєю римському прокуратору. Після смерті Саломеї I у 10 році її домен також був включений до складу провінції Юдея.
Інші частини тетрархії продовжували функціонувати за часів Іродіадів. Ірод Філіп правив територіями на північ і схід від річки Йордан до 34 року. Його домен пізніше був включений до складу провінції Сирія. Ірод Антипа правив Галілеєю та Переєю до 39 року. Останнім помітним правителем з певним рівнем незалежності був цар Ірод Агріппа I. Йому була передана територія Юдеї зі столицею Єрусалимом. З його смертю у 44 році статус провінції Юдеї було відновлено назавжди.
Пізніші Іродіади, Ірод Халкідський, Арістобул Халкідський та Агріппа II, правили територіями за межами Юдеї з титулом царя, але як римські клієнти. Останній з них, Агріппа II, помер бездітним приблизно у 100 році, і таким чином усі території, якими раніше правили члени династії Іродів, були включені до провінції Сирія.
Охоплювала територію Юдеї, пізніше перейменована в «Палестину». Утворена в 6 році на місці Іродіадського царства. Проіснувала до повстання Бар-Кохби і в 135 році була перейменована в Сирію Палестинську. Адміністративним центром провінції була Кесарія, однак значення духовної столиці для місцевого населення довгий час зберігав Єрусалим.
Напруга між місцевим населенням та імперською адміністрацією росла, поки не вилилася в Першу Юдейську війну, в результаті якої Храм і Єрусалим були повністю зруйновані (залишилася лише Стіна плачу). Юдея втратила залишки автономії, а на руїнах Єрусалима був розбитий табір X легіону. У 117 році імператор Адріан вирішив побудувати на місці Єрусалима римське місто Елію Капітоліну, яке мав би прикрашати храм Юпітера. Одночасно був прийнятий указ про заборону обрізання. Ці заходи і прагнення до перетворення Єрусалима в язичницький центр викликали повстання Бар-Кохби, яке було жорстоко придушене. У 135 році римляни перейменували провінцію Юдея в «Сирію Палестину», щоб стерти пам'ять про єврейську присутність у цих місцях.
- Імена царів Юдеї [Архівовано 20 березня 2014 у Wayback Machine.]
- Олександр Мень, прот. Сын Человеческий. —Bruxelles; FOYER ORIENTAL CHRETIEN, 1998. — С. 17.
- 1 2 3 4 Finkelstein I., Silberman N. A. The Bible Unearthed — 2001. — P. 240–243.
- ↑ Lester L. Grabbe, Ancient Israel : what do we know and how do we know it?, Londres et New York, T&T Clark, 2007, p. 83
- ↑ Manfred Clauss: Geschichte des alten Israel. In: Oldenbourg Grundriss der Geschichte. Band 12, 2009, S. 46 f.
- ↑ Manfred Clauss: Geschichte des alten Israel. In: Oldenbourg Grundriss der Geschichte. Band 12, 2009, S. 61.
- ↑ Grabbe 2007, p. 125-127
- 1 2 3 4 5 Alexander Fantalkin, « The Appearance of Rock-Cut Bench Tombs in Iron Age Judah as a Reflection of State Formation », dans Alexander Fantalkin et Assaf Yasur-Landau (dir.), Bene Israel : Studies in the Archaeology of Israel and the Levant during the Bronze and Iron Ages in Honour of Israel Finkelstein, 2008
- ↑ Manfred Clauss: Geschichte des alten Israel. In: Oldenbourg Grundriss der Geschichte. Band 12, 2009, S. 62
- ↑ Grabbe 2007, p. 141
- ↑ Grabbe 2007, p. 164
- ↑ Manfred Clauss: Geschichte des alten Israel. In: Oldenbourg Grundriss der Geschichte. Band 12, 2009, S. 64 f.
- ↑ Grabbe 2007, p. 167
- ↑ Oded Lipschitz (trad. de l'hébreu), The Fall and Rise of Jerusalem : Judah Under Babylonian Rule, Winona Lake, Ind., Eisenbrauns, 2005, p. 10
- 1 2 Christopher Eames • October 21, « A 2,700-Year-Old Assyrian Inscription Demanding Tribute Found in Jerusalem [archive] », sur ArmstrongInstitute.org
- ↑ Lipschitz 2005, p. 32
- ↑ Lipschitz 2005, p. 44
- ↑ Lipschitz 2005, p. 42
- ↑ Lipschitz 2005, p. 36
- ↑ Lipschitz 2005, p. 52
- ↑ Lipschitz 2005, p. 62
- ↑ Lipschitz 2005, p. 71
- ↑ Lipschitz 2005, p. 78-80
- ↑ Lipschitz 2005, p. 68
- ↑ Hardin, James W. (2014). "Judah During the Iron Age II Period". In Steiner, Margreet L.; Killebrew, Ann E. (eds.). The Oxford Handbook of the Archaeology of the Levant: c. 8000-332 BCE. Oxford University Press, p. 743
- ↑ Grabbe 2007, p. 125
- 1 2 Grabbe 2007, p. 128
- ↑ Grabbe 2007, p. 127
- ↑ Hershel Shanks, Jerusalem : an archaeological biography, Random House, 1995, p. 80
- ↑ Oded Lipschitz (trad. de l'hébreu), The Fall and Rise of Jerusalem : Judah Under Babylonian Rule, Winona Lake, Ind., Eisenbrauns, 2005, p. 9
- ↑ Фрезер Дж. Фольклор в Ветхом завете / Дж. Фрезер. – Москва : Политиздат, 1989, с. 416–417
- ↑ Фрезер Дж. Фольклор в Ветхом завете / Дж. Фрезер. – Москва : Политиздат, 1989, с. 418
- ↑ Lakish IV, Beer-Sheva V, Arad XI
- ↑ Israel Finkelstein, « Jerusalem in the Iron Age : Archaeology and Text; Reality and Myth », dans Katharina Galor and Gideon Avni, Unearthing Jerusalem : 150 Years of Archaeological Research in the Holy City, 2011, p. 192.
- ↑ Иванов А. Исторические книги Священного Писания Ветхого Завета: Конспект уроков. Саратов, 2007. С. 61
- ↑ Lipschitz 2005, p. 16
- ↑ Pileggi, Tamar (12 April 2016). "New Look at Ancient Shards Suggests Bible Even Older than Thought." Archived 2018-12-10 at the Wayback Machine Times of Israel.
- ↑ Richelle, Matthieu (2024). "Literacy in the Kingdom of Judah: A Typology of Approaches and a Criticism of Quantitative Perspectives". Jerusalem Journal of Archaeology. 7, p. 116
- ↑ Thomas Römer, La sortie d’Égypte : la construction d'une histoire mythique
- ↑ Konrad Schmid, Jens Schröder: Die Entstehung der Bibel. Von den ersten Texten zu den heiligen Schriften. Beck, München 2019, S. 104 f.
- ↑ Lipschitz 2005, p. 104-105
- ↑ Sweeney, Marvin A. (2010). The Prophetic Literature: Interpreting Biblical Texts Series. Abingdon Press. ISBN 978-1-4267-3003-0
- ↑ Tal, Oren (2013). "Hellenistic Foundations in Palestine". Judah Between East and West: The Transition from Persian to Greek rule (ca. 400-200 BCE). A&C Black. pp. 243–254. ISBN 978-0-567-52626-7
- ↑ Meyers, C.L. and Meyers, E.M. Haggai, Zechariah 1–8. Anchor Bible, 25B; Garden City, NY: Doubleday, 1987. — 478 р.
- ↑ Jewish War 1
- ↑ Millar, Fergus (15 March 1995). "The Bridgehead and Dependent Kingdoms". The Roman Near East: 31 BC–AD 337. Cambridge, Massachusetts: Harvard University Press. p. 38. ISBN 978-0-674-77886-3.
- ↑ Millar, Fergus (1993). The Roman Near East, 31 B.C.–A.D. 337. Harvard University Press. ISBN 978-0-674-77886-3.
 | |
|---|---|
| Довідкові видання | |
| Нормативний контроль |