Історія Бердичева

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Історія міста Бердичів

Заснування[ред.ред. код]

Територія, на якій розміщене місто, заселена ще в II тисячолітті до н. е. Тут виявлено поселення доби бронзи та залишки двох поселень черняхівської культури Деякі дослідники історії Бердичева вважають, що назва міста походить від слов'янського слова «бердо» — урвище, або ж від власного імені Бердич. У 1430 році великий князь литовський Вітовт віддав цю місцевість путивльському та Звенигородському наміснику Калинику. Його підданий Бердич і заснував тут хутір, який згодом почав називатися Бердичевом. В 1483 року кримські татари зруйнували населений пункт. 1546 року в акті розмежування земель між Литвою і Польщею Бердичів згадується як власність магнатів Тишкевичів.

Середньовіччя[ред.ред. код]

Після Люблінської унії (1569 рік) Бердичів відійшов до Польщі. Місцеве населення зазнавало багато лиха від постоїв жовнірів. Наприкінці XVI ст. Януш Тишкевич почав споруджувати замок, збудував млин, 1627 року — монастир. З цього часу Бердичів став містечком. У 1630 році власник його подарував замок католицькому ордену босих кармелітів, що утримував для свого захисту військовий гарнізон з кількома гарматами.

Коли в Україні почалася визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького, загони повстанців на чолі з Максимом Кривоносом у червні—липні 1648 року завдали польсько-шляхетському війську ряд нищівних ударів і визволили містечко від поляків, зруйнувавши при цьому замок і монастир.

Населений пункт увійшов до Київського полку. Протягом усієї війни в Бердичеві стояв козацький гарнізон. Після Переяславської угоди в лютому 1654 року почалася війна між Московією і Польщею, яка тривала з перервами до 60-х років XVII століття. У 1663 році шляхта, ченці-кармеліти знову повернулися до Бердичева. Населення вороже зустріло їх. Побоюючись виступу міщан, кармеліти на певний час залишили містечко. За Андрусівським перемир'ям 1667 року Бердичів відійшов до Польщі в складі Брацлавського воєводства. Відновлення кріпацтва обурило селян, які почали групуватися навколо відомих козацьких ватажків, зокрема, фастівського полковника Семена Палія. Коли у 17021704 рр. вибухнуло народне повстання, Семен Палій та Самусь 1703 року розбили під Бердичевом польсько-шляхетське військо.

Між нащадками Яна Тишкевича та орденом кармелітів до 1717 року йшла боротьба за замок. Процес виграли ченці, які почали відбудовувати замок, укріпили мури, збільшили кількість гармат. У 17391754 рр. вони побудували кафедральний костьол. Бердичів знову став одним з осередків католицького впливу на Правобережній Україні. З цією метою при костьолі було відкрито кармелітську школу, з 1758 року друкарню. З середини XVIII ст. власником містечка став магнат Радзівілл. Йому належали в Бердичеві майже 8 000 десятин землі. Посполиті відробляли по 2 дні на тиждень панщини. Соціальний, національний та релігійний гніт сприяв поповненню гайдамацьких загонів, що діяли на прилеглих територіях. 9 червня 1750 року повстанці в кількості 120 чоловік напали на Бердичів і розправилися з шляхтою.

Новий час[ред.ред. код]

1793 року, після другого поділу Речі Посполитої і приєднання Правобережної України до Росії, Бердичів увійшов до складу Волинської губернії як містечко Житомирського повіту. У 1798 році в ньому налічувалося 864 будинки й 4820 чоловік. Возз'єднання сприяло розвитку промисловості, тут діяло 2 шовкові фабрики, шкірзавод, цегельня, пивоварня, 2 млини. У 1844 році Бердичів включено до Махнівського повіту Київської губернії, а в 1846 — він став повітовим містом, де жило понад 41 тис. населення, зростанню якого сприяв дальший розвиток промисловості. За даними 1845 року, тут було 8 цегелень, 4 миловарні, пивоварня, 2 свічкових, воскоробний та маслоробний заводи, каретна, кортова, макаронна й 6 капелюшних фабрик.

Широкого розвитку набули ремесла. Ще в середині XVIII ст. кравці, шевці, кушніри, гончарі об'єдналися в цехи. Особливо швидко почали розвиватися ремесла в середині XIX ст. А в 1860 році тут уже налічувалося понад 4 тис. ремісників у тому числі 647 кравців. Умови праці робітників були тяжкі. Майстерні, де працювало 8—10 чоловік, містилися в невеличких хатках, наповнених смородом шкіри або чадом від праски. Тут же багатьом доводилося й спати.

Монстир Босих Кармелітів, фотографія 1910-х років.
План містечка Бердичева Волинської губернії, затверджено 3 квітня 1825 року, Царське Село

Починаючи з другої половини XVIII ст., у Бердичеві швидко розвивалася торгівля. Цьому сприяло вигідне розташування його на перехресті шляхів, що йшли з Західної Європи до Росії, й надане 1765 року право щороку проводити десять ярмарків. Сюди з'їжджалися купці з Галичини, Королівства Пруссія, Османській імперії, Австрії, Києва, Чернігова й Москви. Річний обіг ярмарок, що проводились у Бердичеві, перевищував 20 млн крб. золотом. Завдяки цьому після 1800 року місто швидко набуло роль найголовнішого банківського центру Російської Імперії.

Проте згодом банківська діяльність перемістилася у Одесу, головний порт країни, і з 50-х років XIX ст. роль Бердичева як торговельного центру України зменшилася. Окрім всього, це зумовлювалося зростанням торговельного значення Києва та інших міст, що мали залізничне сполучення з центральною Росією.

З розвитком промисловості, ремесла, торгівлі зростало й саме місто. 1846 року в ньому налічувалося 1893 будинки, з яких лише 69 споруджені з цегли. Місто було невпорядкованим. У ньому налічувалося 11 вулиць, 80 провулків та 4 площі. Оноре де Бальзак, побувавши тут 1850 року. писав про його забудову, що будинки в місті танцюють польку, одні нахилені вправо, інші — вліво, ще інші — наперед.

На низькому рівні перебувало медичне обслуговування. У XVIII ст. тільки при костьолі існували невеличка лікарня й аптека. В середині XIX ст. діяло дві лікарні на 20 і 30 ліжок. Одна з них утримувалася коштом громади . Для перенаселеного міста з антисанітарним станом, великою кількістю бідноти, що часто хворіла на шлункові та інші хвороби, цієї кількості медичних закладів не вистачало. Тому не випадково, коли 1831 року в Бердичеві спалахнула епідемія холери, її жертвами стало чимало людей.

Не кращим було становище і з освітою. У XVIII ст. майже все трудове населення не вміло ні писати, ні читати, оскільки в містечку не існувало школи для бідного люду. В кармелітській школі в 90-х роках шість учителів навчало 160 дітей шляхтичів. 1832 року кармелітську школу закрили, а учнів перевели до Житомирської і Немирівської гімназій. 1825 року в місті засновано чотирикласне училище, в якому 8 учителів навчало 182 дітей переважно заможних міщан. З 1829 по 1845 рік працювало парафіяльне духовне училище.

Восени 1846 року в місті побував Т. Г. Шевченко, який зробив тут кілька малюнків історичних пам'ятників та записав кілька народних пісень.

Новітня історія[ред.ред. код]

З 1861 до Першої світової війни[ред.ред. код]

Реформа 1861 року дала поштовх для зростання промисловості і в Бердичеві. Цьому сприяло також будівництво залізниць, що в 1870 році зв'язали місто з Козятином, трохи згодом — з Шепетівкою, а 1896 року — з Житомиром. Уже в 1872 році в Бердичеві налічувалося 25 заводів і фабрик. Це були невеличкі, кустарні підприємства, де переважала ручна праця. Через чотири роки тут засновано один з найбільших в Україні шкіряний завод.

У 1877 році в Бердичеві виникло чавуноливарне підприємство, яке виготовляло апаратуру для цукрової промисловості. 1897 року воно стало власністю бельгійського акціонерного товариства й перетворено на машинобудівний завод під назвою «Прогрес». Крім обладнання для цукрової. винокурної й пивоварної промисловості, тут почали випускати нескладні сільськогосподарські машини та парові котли. У 1900—1906 рр. засновано пісочний і рафінадний цукрові заводи.

У 1880 році в Бердичеві виникло механічне та чавуноливарне підприємство, яке виготовляло апаратуру для цукрової промисловості. 1897 року воно стало власністю бельгійського акціонерного товариства й перетворено на машинобудівний завод під назвою «Прогрес».

Тривалість робочого дня на підприємствах наприкінці XIX — на початку XX ст. становила 12—13 годин. Широко застосовувалася праця жінок і дітей. Так, на тютюновій фабриці 1901 року із 108 робітників 38 становили підлітки. Погані умови праці та низька платня викликала трудові конфлікти. 19 січня 1887 року в місті відбулася велика демонстрація під гаслом «Хліба й роботи!». Поліція розігнала її. 1898 року два тижні страйкували робітники цегельних заводів, які вимагали підвищення заробітної плати й добилися часткової перемоги. В липні 1905 року застрайкували робітники заводу «Прогрес». Вони вимагали 8-годинного робочого дня, підвищення заробітку на 25—30 проц., скасування надурочних робіт, подвоєння плати за роботу у святкові дні та поліпшення медичного обслуговування. Страйк тривав близько двох тижнів. Адміністрація заводу погодилася задовольнити частину вимог робітників, скоротити робочий день до 10 годин, поліпшити медичну допомогу.

Напередодні першої світової війни в Бердичеві налічувалося 27 промислових підприємств. Найбільшими з них були заводи «Прогрес», пісочно-рафінадний, шкіряний, дві ткацькі фабрики, збудовані в 90-х роках, миловарний (1886 рік), пивоварний, медоварний, два цегельні та маслоробний заводи, тютюнова, три кондитерські фабрики. Діяло також 4 млини й 14 друкарень і літографій, електростанція.

Зростала кількість населення, розширювалося й саме місто. Напередодні першої світової війни в Бердичеві налічувалося 5815 будинків і 77 тисяч чоловік. Місцеві власті мало турбувалися про впорядкування міста. Більшість вулиць не була забрукованою і восени потопала в грязюці. Вечорами темрява огортала місто, бо ліхтарі горіли тільки в центрі. У місті не було каналізації.

Відходи виробництва, сміття, нечистоти скидалися в річку Гнилоп'ять, у якій до того ж вимочували шкіри. Не дивно, що вона перетворилася на джерело інфекційних захворювань. У центрі Бердичева, крім майстерень, розміщалися склади сирих шкір, вовни, риби, миловарні. Влітку повітря до краю наповнювалося смородом.

На 1910 рік у місті було дві лікарні на 168 ліжок та 30 лікарів, переважна більшість яких займалася тоді приватною практикою.

У 1869 році відкрили народне училище, у 1890-х роках — ще дві парафіяльні школи. За кошторисом 1896 року, місцеві власті асигнували на освіту 5230 крб., а на поліцію — 10848 крб. З культурно-освітніх закладів на 1910 рік працювало три невеличкі приватні кінотеатри, тимчасовий театр, 4 бібліотеки та читальня.

Перша світова війна і революції[ред.ред. код]

Оскільки Бердичів знаходився в прифронтовій смузі, тут дислокувалися військові частини, лазарети, штаби. Більшість підприємств почали випускати воєнну продукцію.

По поваленні самодержавства влада перейшла до рук громадського комітету — органу Тимчасового уряду. 9 березня 1917 року в місті проведено демонстрацію з участю військ гарнізону. Того ж дня створено також Раду робітничих і солдатських депутатів. У березні почали відновлюватися профспілкові організації, зокрема спілки металістів (на заводі «Прогрес»), шкіряників, друкарів, будівельників, у травні — цукровиків. Діяли організації меншовиків, есерів, бундівців, сіоністів, польських та українських націоналістів, більшовиків.

Великий вплив в місті мали революційне настроєні солдати. Начальник штабу Південно-Західного фронту повідомляв головнокомандуючого про антивоєнні настрої солдатів бердичівського гарнізону, зокрема 2-го гвардійського корпусу, який вимагав припинення війни. Після невдачі червневого наступу російських військ у липні 1917 року в Бердичеві перебував штаб Південно-Західного фронту. Командуючий фронтом генерал Денікін, знаючи, що генерал Корнілов готує заколот, телеграфував йому про свою відданість, а наприкінці серпня видав наказ про арешт членів військової Ради, які не хотіли підтримати Корнілова. Солдати бердичівського гарнізону, дізнавшись про заколот, заявили свій протест. Після заколоту Корнілова, Керенський наказав ув'язнити керівництво фронтом, лояльне до заколотників, в тому числі командувача фронтом Денікіна та князя Крапоткіна, які певний час перебували у місцевій в'язниці.

Після Жовтневого перевороту в місті з"явилися осередки, що підпорядковувався Раді Народних Комісарів. Багато з них складалися з солдатів ПЗФ. Штаб фронту, натомість, не визнавав Радянської влади. В місті перебувала також Верховна фронтова рада (орган Центральної ради). Військово-революційний комітет Південно-Західвого фронту 26 листопада визнав вищою владою Раду Народних Комісарів. Проте вже в ніч з 2 на 3 грудня війська Центральної ради захопили владу. Згодом з'явилися союзні до ЦР німецькі і австрійські війська. Після закінчення 1-ї Світової війни місто опинилося під управлінням Директорії УНР. З січня 1919 року відбулося кілька єврейських погромів. На протязі кількох місяців точилася боротьба між Директорією і більшовиками. Під радянську владу місто підпало 28 жовтня 1919 року. З 27 квітня по 8 червня 1920 року під час радянсько-польської війни Бердичів перебував під польською владою.

Міжвоєнний період[ред.ред. код]

У 1923 році Бердичів став центром однойменного району та округу. У зв'язку зі створенням областей 1932 року Бердичів як центр району входив до Київської області, а з 1937 року — до Житомирської області. Напередодні Німецько-радянської війни в місті налічувалося 1273 будинки й 75 тис. населення.

По закінченні громадянської війни одразу почали працювати три лікарні. На 1925 рік було також 6 поліклінік та амбулаторій, водолікарня; налічувалося 57 лікарів, 15 стоматологів та 34 працівники середнього медперсоналу. Діяло також 8 аптек.

Уже в 1922 році в Бердичеві працювало 14 шкіл, де 128 учителів навчало 4035 учнів. На кінець відбудовного періоду кількість їх зросла до 4752, а вчителів — до 167. 1920 року відкрито механічний технікум і при ньому профтехшколу. 1923 року прийняв перших слухачів педагогічний технікум. На цукровому заводі (1922 р.) та ім. Ілліча (1923 р.) створено школи ФЗУ, на швейній фабриці (1923 р.) — чотирирічну профшколу. Особливо велика робота проводилася щодо ліквідації неписьменності та малописьменності серед дорослого населення. Першу школу лікнепу відкрито 1920 року на заводі «Прогрес», згодом — на інших підприємствах. На 1921 рік у них здобували грамоту близько 500 чоловік, на 1925 рік налічувалося 12 шкіл лікнепу, де 22 вчителі навчали 551 чоловіка.

З 1920 року почав працювати драматичний театр, на шкірзаводі, цукровому, заводі «Прогрес» та інших — робітничі клуби (всього 11). На 1925 рік у Бердичеві діяли кінотеатр, 10 бібліотек, музей. З 1919 по червень 1925 року в різний час виходила газета під назвами «Известия», «Вісті», «Голос труда», «Голос праці».

Напередодні Німецько-радянської війни в місті налічувалося уже 39 промислових підприємств, у тому числі найбільший в Україні шкіряний завод, 2 машинобудівні та 2 цукрові заводи, м'ясокомбінат, трикотажна, взуттєва та швейна фабрики.

Працювало 3 лікарні на 795 ліжок, міські поліклініки — для дорослих і дітей, санепідемстанція, протитуберкульозний диспансер, пологовий будинок. На цукрових, шкіряних, машинобудівних заводах, швейній та трикотажних фабриках діяли медпункти. На 1940 рік у місті налічувилося 47 медичних закладів, 68 лікарів та 176 чоловік середнього медперсоналу.

У 1940 році в Бердичеві було 22 школи, у тому числі 10 середніх, 10 семирічних та 2 початкові, де навчалося 9,5 тис. учнів. Крім того, діяло три школи робітничої молоді. 1930 року засновано інститут соціального виховання, який 1933 року реорганізований у педагогічний, а в 1936 — в учительський. Напередодні війни в ньому навчалося 500 студентів на стаціонарному й 2700 — на заочному відділеннях. Діяли також механічний, медичний та педагогічний технікуми, ремісниче училище.

Друга світова війна[ред.ред. код]

Для боротьби з диверсантами створено винищувальний батальйон з 350 чоловік. Велика кількість жителів працювала на спорудженні бомбосховищ та демонтажу промислового устаткування, яке вивозилося в східні райони країни. 8 липня 1941 року після запеклих боїв місто окупували фашистські війська.

Оскільки Бердичів був переважно єврейським містом, то він став місцем масового знищення людей. Було страчено 38 536 людей, більшість з яких були євреями. Крім того, на каторгу до Німеччини вивезли 11,5 тис. жителів.

У місті з серпня 1941 року діяло кілька підпільних організацій. Значну роботу проводила підпільна група залізничників у складі 50 чоловік, очолювана комуністом А. Р. Яворським. Вона виводила з ладу паровози та вагони, псувала колійне господарство, мала невеличку підпільну друкарню, в якій друкувала антифашистські листівки. Гітлерівці в січні 1942 року провели на станції масові арешти, під час яких схопили й членів групи. А. Р. Яворський зумів дістатися до партизанського з'єднання О. М. Сабурова, в складі якого продовжував боротьбу з ворогом і в одному з боїв поліг смертю героя.

У січні-лютому 1942 року — місцеве населення добровільно збирало зимовий одяг на потреби німецькій армії та її союзників[1].

Група у складі В. Ю. Завадського, А. Л. Щолкіна, С. Л. Луженецького, Я. А. Нокель проводила диверсійні операції на залізничній станції. В лютому 1943 року гестапівці заарештували їх і розстріляли. Друга підпільна група діяла на цукерковій фабриці. Вона вкладала вибухівку в пачки цукерок, що виготовлялися для окупантів. Гестапо натрапило на слід, заарештовані ним 8 чоловік пропали безвісти.

5 січня 1944 року війська 1-го Українського фронту оволоділи містом. У боях за Бердичів відзначилися 24-та, 389-та, 395-та Таманська Червонопрапорна та 117-та гвардійська стрілецькі дивізії, 44-та гвардійська Червонопрапорна танкова бригада, 227-ма штурмова авіаційна дивізія. За мужність і відвагу, виявлені під час штурму міста, сотні солдатів і офіцерів відзначено орденами й медалями, а командиру 71-ї бригади 9-го механізованого корпусу полковнику В. В. Луппову присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно). Всім з'єднанням та частинам, які відзначилися у боях за Бердичів, присвоєно найменування «Бердичівських», а 395-та Таманська Червонопрапорна стрілецька дивізія і 69-й гвардійський артилерійський Новоросійський Червонопрапорний полк ще й нагороджені орденом Суворова 2-го ступеня.

Активну участь у боротьбі проти німецько-фашистських загарбників брали й бердичівляни. 7800 з них билися проти ворога на фронтах, у підпіллі та в партизанських загонах. За виявлений героїзм 5646 чоловік нагороджено орденами й медалями, а льотчиці П. В. Гельман та комбату К. А. Томашевському присвоєно звання Героя Радянського Союзу. 4623 уродженці Бердичева загинули смертю хоробрих. У боях за місто поліг син азербайджанського народу Герой Радянського Союзу А. Р. Аширбеков (одна з вулиць міста носить його ім'я).

Відступаючи, гітлерівці завдали значної шкоди промисловості міста, повністю зруйнували цукровопісочний завод, приміщення залізничної станції, навчальні та культурно-освітні заклади, 449 будинків. За час окупації більш як у 4 рази зменшилася кількість населення й на січень 1944 року становила лише 18 тисяч.

Повоєнні роки[ред.ред. код]

Одразу після визволення відновили діяльність міськком КП(б)У, міськрада, міськком комсомолу. У середині січня дала перший струм електростанція, став до ладу водогін. Завод «Прогрес» розпочав виготовлення запасних частин для колгоспів, виконував ряд замовлень для відродження шахт Донбасу. 8 січня дав першу продукцію завод ім. Ілліча. З допомогою держави здійснювалося відродження рафінадного та цегельного заводів, швейної фабрики, млинів № 5 і 19. Велику роботу провели залізничники, які в короткий строк відновили роботу вузла. На кінець 1944 року з 39 підприємств, що існували до війни, діяло 29. Працювати доводилося у надзвичайно складних умовах. 21 березня 1944 року фашистська авіація вивела з ладу залізничний вузол, розбомбила станційні приміщення. Працівники транспорту через 6 годин рух поїздів відновили.

Колективи заводів «Прогрес», «Комсомолець», електростанції ремонтували танки, гармати, автомашини, шкірзаводу й міськпромкомбінату — лагодили обмундирування, взуття. У місті розміщалося 12 воєнних госпіталів, яким передано 4260 ліжок, 650 матраців, 130 подушок. 1-го Травня 1944 року поранені воїни одержали від населення 5580 подарунків. З серпня розпочали свою діяльність курси медсестер, випускники яких направлялися на роботу в госпіталі. На побудову танкової колони «Патріот Батьківщини» жителі міста внесли 2114 тис. крб., за що одержали подяку від Верховного головнокомандуваюча. Передплачено також на 2245 тис. крб. 3-ї Державної воєнної позики та на 809 тис. крб. 4-ї грошово-речової лотереї. У 1944 році 1287 сімей фронтовиків одержували грошову допомогу. Їм завезено 1950 тонн палива. З 15 жовтня по 15 листопада проходив місячник допомоги сім'ям військовослужбовців. У фонд допомоги сиротам зібрано 20 тис. крб. лотереї.

З метою впорядкування міста організовувалися недільники, в яких тільки 1944 року взяло участь близько 20 тис. чоловік. На кінець року в місті працювали 23 медичні заклади, в тому числі міська лікарня, поліклініка, пологовий будинок, які обслуговували 25 лікарів, 95 медичних працівників з середньою освітою. Тоді ж відновили роботу 8 шкіл, в яких навчалося понад 3500 дітей, працювало 110 учителів, а також учительський інститут, механічний технікум, медичне, педагогічне та ремісниче училища, школа ФЗН.

Вже в середині січня 1944 запрацювали електростанція й водогін. На восьмий день виплавили перший чавун на заводі «Прогрес», запрацювали «Комсомолець», шкірзавод ім. Ілліча, швейна фабрика, млини № 5 і 19, які подавали допомогу фронту, колгоспам району у проведенні першої сівби на звільнених землях. Водночас почали діяти міська лікарня, поліклініка, пологовий будинок, відновили роботу 8 міських шкіл, учительський інститут, механічний технікум, медичне, педагогічне й ремісниче училища.

60—70-ті роки 20-го ст. позначилися реконструкцією старих підприємств і будівництвом нових. На заводі «Прогрес» збудовано головний виробничий корпус площею понад одну тис.кв.м., на заводі «Комсомолець» збудовані і введені в дію виробничі площі 12600 квадратних метрів. З 1961 на шкірзаводі ім. Ілліча почала діяти перша в Радянському Союзі напівавтоматична лінія виготовлення хрому. Зросли виробничі потужності й обсяги виробництва на рафінадному заводі, швейній фабриці, м'ясокомбінаті.

З підключенням Бердичева (1950) до газопроводу Дашава-Київ мешканці стали користуватися газом, у 1967 році уведено в дію ценральну автоматичну телефонну станцію на 3000 номерів типу АТС-54а, збудовано готель, новий універмаг, що отримав назву «Ювілейний». Вулиці міста вкрилися асфальтом, обабіч їх з'явилися дерева й чагарники. У лікарні, поліклініці, санепідемстанції, протитуберкульозному й онкологічному диспансерах, пологовому будинку працювало 167 лікарів, 76 фармацевтів та 665 медпрацівників із середньою спеціальною освітою.

У 23-х школах, з яких було 12 середніх, навчалося 11 тис. учнів і працювало близько 800 учителів, а в трьох професійно-технічних училищах (відкритих 1958, 1961 й 1972) навчалося 1385 юнаків і дівчат. 1951 учительський інститут реорганізовано в педагогічний, 1971 його розформовано, а факультети переведені до Житомира та Умані. Діяли три середні спеціальні навчальні заклади — машинобудівний технікум, педагогічне та медичне училища, в яких на початок 80-х 20-го ст. навчалося понад 2 тис. чоловік. Бердичівське педагогічне училище в 1985 випустило 562 учителі. Машинобудівний технікум підготував і випустив цього року 361, а медичне училище — 214 спеціалістів.

Провідними галузями промисловості стали машинобудування і приладобудування. Першу з них представляв завод «Прогрес», другу — завод «Комсомолець». Серед підприємств легкої промисловості представляли місто шкіряний завод і взуттєва фабрика, а рафінадний завод був серед підприємств харчової промисловості.

Посилання[ред.ред. код]