Давньоскандинавська мова

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Давньоскандинавська мова
Рунічний кодекс
Рунічний кодекс
Регіон Північна Європа
Писемність латиниця, футарк
Класифікація

Індоєвропейські

Германські
Скандинавські
Офіційний статус
Коди мови
ISO 639-1
ISO 639-2 non
ISO 639-3 non

Давньоскандинавська мова (norrœnt mál, «північна мова») — у мовознавстві умовна назва групи діалектів (нарічч) північногерманських мов, які побутували у VII—XV ст. у Скандинавії (Норвегії, Швеції, Данії) та місцях проживання скандинавів-вікінгів (Ісландія, Гренландія, Фарерські острови, Північні Шотландія, Ірландія, Східна Англія, Нормандія, Східна Балтика, Північна Україна, Новгородщина). Поділялася на західну і східну групи говорів. На базі першої сформувалася норвезька, фарерська, й ісландська мови, на базі другої — данська і шведська мови. Гіпотетичний попередник — протоскандинавська мова. Мала рунічну писемність (молодший футарк), яка в ХІІ ст. була замінена на латинський алфавіт. Використовувалася у королівствах Скандинавії, Англії, Ірландії. Була мовою князів, двору і війська Київської Русі IX—XI ст. Найбільше давньоскандинавських архаїчних рис зберегла ісландська мова.

Назва[ред. | ред. код]

Розставання з Орваром Оддом після бою на Самсе.
  • Північна мова (дав.скан. norrœnt mál) — самоназва у ряді документів.
  • Данська мова (дав.скан. dǫnsk tunga) — назва спільної мови ісландців, норвежців, шведів і данців у збірці ісландських законів Grágás XII ст. У східному діалекті: dansk tunga.
  • Старонордична мова (англ. Old Norse, Old Nordic, ісл. Fornnorræna, швед. Fornnordiska, нім. Altnordische Sprache) — основна назва у германо-скандинавських мовах. У вузькому значенні позначає в європейській історіографії західний діалект давньоскандинавської мови, що був поширений у Норвегії, Ісландії, Гренландії, північних землях Британії та Ірландії.
  • Староскандинавська мова (англ. Old Scandinavian) — альтернативна назва; у вузькому значенні позначає західний діалект мови.
  • Давньоісландська, або Староісландська мова (англ. Old Icelandic) — ісландська назва давньоскандинавської мови, або назва ісландського говору західного наріччя цієї мови.
  • Давньоскандинавська мова (рос. Древнескандинавский язык) — українська назва, запозичена з російської.
  • Мова вікінгів (англ. Viking language) — назва у науково-популярній і навчальній літературі[1].

Класифікація[ред. | ред. код]

Класифікація давньоскандинавської мови.

  • Для наочності вказані наріччя (діалекти) давньоскандинавської мови і мови, які виокремилися з цих наріч.
  • Для порівняння наведено розвиток української мови.

Історія[ред. | ред. код]

Періодизація[ред. | ред. код]

Історію давньоскандинавської мови поділяють для зручності на три періоди:

  • 100—700: період первісної давньоскандинавської (англ. Primitive Norse), або протоскандинавської мови, коли зберігалися голосні й закінчення германських мов, і використовувалася стара рунічна писемність[2].
  • 700—1100: період мови вікінгів (англ. Viking Norse), або власне давньоскандинавської мови, коли відбулися найбільші фонетичні зміни, зокрема втрата ненаголошених голосних, і використовувалася нова рунічна писемність[2].
  • 1100—1500: період літературної давньоскандинавської мови (англ. Litterary Old Norse), коли була створена багата література, відбувся перехід на латинський алфавіт, і розпочалося формування окремих скандинавських мов[2].

Загальна[ред. | ред. код]

Скандинавські поселення, території й походи (800—1050 рр.)

Давньоскандинавська мова сформувалася близько VII ст. на основі прото-скандинавської мови.

Носіями давньоскандинавської були північні германці — давні скандинави (англ. Norsemen, «північні люди»)[2]. Ця мова була рідною мовою для населення Скандинавії — Норвегії, Данії, Швеції, Готланду та країн, заселених скандинавами: Ісландії, Фарерських островів, Гренладнії.

Завдяки діяльності скандинавських вікінгів (норманів, варягів) мова була поширена у інших землях, де існували постійні поселення скандинавів: Британія (Східна Англія, Північно-Західна Шотландія), Ірландія, острів Мен, Північно-Західна Канада (Ньюфаундленд і Лабрадор), північна Франція (Нормандія), південна Італія (Сицилія), Фінляндія, східна Балтика (Курляндія), Північна Польща (Пруссія), Північна Росія (Лагода, Волзький басейн), Білорусь (Полоцьк), Північна Україна (Київ, Чернігів, Любеч, Наддніпрянщина). Проте у XI—XII ст., внаслідок асиміляції скандинавів місцевим населенням, давньоскандинавська мова у цих регіонах вимерла.

Давньоскандинавська мова була рідною мовою засновників Києва і перших князів Київської Русі — Олега (Хельгі), Ігора (Інгвара), Святослава (Свенельда), Володимира (Вальдамарра), Ярослава (Яріслейфа), а також мовою їхнього двору, родини, дружини і близького оточення. Найймовірніше, цією ж мовою говорили легендарні київські князі Аскольд (Хаскульдр) і Дір (Дйр), полоцький князь Рогволод (Рагнвальд) і його донька Рогніда (Рагнхейдр). Про панування давньоскандинавської мови і культури в Русі свідчить договір Ігоря з ромеями 911 року, де з руського боку вказуються скандинавські імена.

У XV ст. давньоскандинавська розвинувалася у різні північно-германські мови — данську, шведську, норвезьку, фарерську й ісландську. Найбільше рис давньоскандинавської мови зберегла ісландська.

Писемність[ред. | ред. код]

Руни[ред. | ред. код]

До ХІІ ст. скандинави використовували рунічну писемність (футарк). На відміну від протоскандинавської, яка послуговувалася старою абеткою (старшим футарком) з 24 літер-рун, давньоскандинавська мова використовувала нову абетку (молодший футарк), яка мала лише 16 знаків. Через обмежену кількість літер, деякі руни позначали кілька звуків одночасно. Короткі і довгі голосні не розрізнялися на письмі. У високому середньовіччі скандинави використовували так звані середньовічні руни.

Футарк
Старший
f

u

þ

a

r

k

g

w

h

n

i

j

æ

p

z

s

t

b

e

m

l

ŋ

o

d
Молодший
f/v

u/v/w,
y, o, ø

þ, ð

ą, o, æ

r

k, g
ᚼ/ᚽ
h
ᚾ/ᚿ
n

i, e
ᛅ/ᛆ
a, æ, e

ʀ
ᛋ/ᛌ
s
ᛏ/ᛐ
t, d

b, p

m

l

Латинка[ред. | ред. код]

У ХІІ—ХІІІ ст. скандинави перейшли з рун на латинський алфавіт. Носії західних говорів — норвежці й ісландці — взяли за його основу староанглійську адаптацію[3]. Окрім власне латинських літер, вона мала руну þ (аналог сучасного англійського th) і модифіковані літери ð, ǫ і ø[3].

У середньовіччі давньоскандинавський латинський алфавіт не був стандартизований, тому у різних землях використовувалися різні буквосполучення для позначення звуків мови. Існували й унікальні скандинавські букви. Скажімо, літеру Ꝩ, ꝩ (венд, подібну на українську у) використовували для позначення звуків /u/, /v/, і /w/. Довгі голосні стали відзначати на письмі акутами (знаком гострого наголосу), але найчастіше не виділяли.

Стандратна орфографія давньоскандинавської мови на основі латинського алфавіту була створена лише в ХІХ ст. і була, здебільшого, фонематичною. Її найвиразніша нефонематична ознака — розрізнення дзвінкого /ð/ і глухого зубного фрикативів /θ/. У рунічних і старих латинських текстах цього розрізнення немає: всюди використовується þ.

У стандартній орфографії довгі голосні завжди відзначаються акутами. Більшість літер відповідають знакам Міжнародного фонетичного алфавіту.

  • Короткі голосні: <a e i o u y ø ǫ>; інколи: <ø> = <ǫ> = <ö>.
  • Довгі голосні: <á é í ó ú ý æ œ>; інколи: <œ> = <ǿ>, <æ> = <ǽ>.
  • Дифтонги: <au ei ey>
  • Приголосні: <d ð b f g h j l m n p r s t v x z þ>
    • ð → /ð/, як в англ. mother
    • x → /ks/
    • z → /ts/, /ds/, /ðs/, /þs/
    • þ → /θ/, як в англ. thing

Фонетика[ред. | ред. код]

Голосні[ред. | ред. код]

ІХ — ХІІ ст.
Переднього ряду Заднього ряду
Неогублені Огублені Неогублені Огублені
Закриті iĩ ĩː y ỹː uũ ũː
Середні e ẽː øø̃ øːø̃ː oõ õː
Відкриті ɛɛ̃ ɛːɛ̃ː œœ̃ aã ãː ɔɔ̃ ɔːɔ̃ː
XIII — XIV ст.
Закриті i y u
Середні e ø øː o
Відкриті ɛ ɛː a  

Примітки:

1. після знака • стоїть носовий голосний.
2. відкриті й напіввідкриті голосні можуть транскрибуватися по-різному:
  • /æ/ = /ɛ/
  • /ɒ/ = /ɔ/
  • /ɑ/ = /a/

Приголосні[ред. | ред. код]

  Губні Зубні Ясенні Піднебінні Велярні Губновелярні Гортанний
Проривні p b t d k ɡ
Носові m n (ŋ)
Фрикативні f (v) θ (ð) s ʀ[a] (ɣ) h
Дрижачі r
Апроксиманти j w
Бокові апроксиманти l
  1. Реконструюється як [].

Примітки:

  • слова рідко починалися на /p/.
  • /d/ і /b/ ставали дзвінкими фрикативами між голосними.
  • /ɡ/ вимовлялася як:
    [ɡ] після /n/ або іншої /ɡ/.
    [k] перед /s/ або /t/.
    [ɣ] (як українське г) всередині слова або між голосними.
    за деякими припущеннями /ɡ/ в усіх випадках вимовлялася як [ɣ]
  • /h/ реалізується як [h] або [x] (українське х)
    у диграфах ⟨hl⟩, ⟨hr⟩ і ⟨hn⟩, що зустрічаються на початку слів (/l̥/, /r̥/, /n̥/).
    диграф ⟨hv⟩ реалізується як /xʷ/ (хв), /hʷ/ або /ʍ/.

Діалекти[ред. | ред. код]

Давньоскандинавська на початку Х ст. Українські дані не враховано
Діалекти: Інші взаємозрозумілі мови:

Давньоскандинавська мова поділялася на діалекти (наріччя), які мали локальні особливості, але були взаємнозрозумілими. Мовознавці Е. Гордон і А. Тейлор виділяють 2 наріччя і 4 говори, які датують добою вікінгів[4]. Значні відмінності між наріччями фіксуються з ХІ ст.[4]. Взаємини наріч і говорів ілюструє графік, поданий нижче[4].

  • загальна скандинавська (англ. Common Norse)
    • західні скандинавські наріччя / діалекти (англ. West Norse)
    • східні скандинавські наріччя / діалекти (англ. East Norse)
      • старошведський говір / діалект (англ. Old Swedish)
      • староданський говір / діалект (англ. Old Danish)
  • Західний[ред. | ред. код]

    Західний діалект, або західне наріччя давньоскандинавської мови (англ. Old West Norse, Old West Nordic) побутувало в Норвегії, а звідти поширилося до Ісландії, Гренландії, Північної Шотландії і прилеглих островів, Північно-Західної Англії та Ірландії. До наріччя входили такі говори:

    • Ісландський, або староісландський (англ. Old Icelandic) — діалект, яким написано практично вся цінна давньоскандинавська література, так званого класичного періоду 1150—1350 рр[5]. Після 1250 р. мав свою латинську орфографічну традицію[5]. Оформившись у самостійну давньоісландську мову зберіг багато архаїчних давньоскандинавських рис; завдяки цьому ісландська граматика є основою для вивчення граматики давньоскандинавської мови[5].
    • Норвезький, або старонорвезький (англ. Old Norwegian)
    • Гренландський (англ. Greenlandic Norse)

    Кожен говір поділявся ще на локальні варіанти.

    Східний[ред. | ред. код]

    Східний діалект, або східне наріччя давньоскандинавської мови (англ. Old East Norse, Old East Nordic) побутувало в Данії й Швеції, звідки поширилося до Нормандії, Східної Англії, Фінляндії, Балтики, Пруссії, Північної Московії, Білорусії й Північної України. У Данії цей діалект називають рунічною данською (англ. Runic Danish); у Швеції — рунічною шведською (англ. Runic Swedish). До наріччя входили такі говори:

    • Данський, або староданський (англ. Old Danish)
    • Шведський, або старошведський (англ. Old Swedish)

    Кожен говір поділявся ще на локальні варіанти.

    Гутнійський[ред. | ред. код]

    Писемні пам'ятки. Література[ред. | ред. код]

    Проблеми[ред. | ред. код]

    • Питання про те, чи була давньоскандинавська мова однією мовою, групою мов, чи діалектним континіумом залишається предметом наукових суперечок. Відповідно, термін «давньоскандинавська мова» є умовним. Середньовічні скандинави не мали належної інформаційної інфраструктури, спрямованої на формування єдиної мови і літератури. Відсутність централізованих інститутів, примітивне транспортне сполучення між територіями і розбіжності в релігійних традиціях були перепоною для становлення мовної єдності.

    Примітки[ред. | ред. код]

    1. Byock 2013.
    2. а б в г д е Gordon, Taylor 1957, p. 265, § 1.
    3. а б Gordon, Taylor 1957, p. 266, § 4.
    4. а б в Gordon, Taylor 1957, p. 265, § 2.
    5. а б в Gordon, Taylor 1957, p. 265, § 3.

    Бібліографія[ред. | ред. код]

    Загальні праці[ред. | ред. код]

    • The Germanic Languages / ed. by J. van der Auwera; E. König. 1994.
    • Harbert, Wayne. The Germanic Languages. Cambridge Language Surveys. Cambridge: Cambridge University Press, 2007.
    • Haugan, Jens. Right Dislocated 'Subjects' in Old Norse // Working Papers in Scandinavian Syntax. 1998 (62): 37–60.
    • Haugen, Einar. First Grammatical Treatise. The Earliest Germanic Phonology // Language. 1950, 26 (4): 4–64. JSTOR 522272. doi:10.2307/522272.
    • The Menota handbook: Guidelines for the electronic encoding of Medieval Nordic primary sources (Version 2.0). / ed. by O. E. Haugen Bergen: Medieval Nordic Text Archive, 2008. [1] [Архівовано 24 травня 2020 у Wayback Machine.]
    • Lass, Roger. Old English: A Historical Linguistic Companion. Cambridge: Cambridge University Press, 1993.
    • The Nordic Languages, An International Handbook on the History of the North Germanic Languages; in 2 vol. Berlin: Walter de Gruyter, 2002—2005.
    • O'Donoghue, Heather. Old Norse-Icelandic Literature: A Short Introduction. Blackwell Publishing Ltd, 2004.
    • Torp, Arne; Vikør, Lars S. Hovuddrag i norsk språkhistorie. 4 ed. Gyldendal Norsk Forlag, 2014.

    Словники[ред. | ред. код]

    Граматики[ред. | ред. код]

    • Bayldon, George. An Elementary Grammar of the Old Norse or Icelandic Language. London: Williams and Norgate, 1870. [9]
    • Brøndum-Nielsen, Johannes. Gammeldansk Grammatik i sproghistorisk Fremstilling: in 8 vol. København: J. H. Schultz, 1928—1974 (східний діалект).
    • Faarlund, Jan Terje. The Syntax of Old Norse. New York: Oxford University Press, 2004. (західний діалект)
    • Haugen, Odd Einar. Grunnbok i norrønt språk (3rd ed.). Gyldendal Akademisk, 2006 (західний діалект).
    • Haugen, Odd Einar. Norröne Grammatik im Überblick (2nd ed.). Universität Bergen, 2015 (західний діалект).
    • Iversen, Ragnvald. Norrøn grammatikk (7th ed.). Oslo: Aschehoug, 1972 (західний діалект) [10] [Архівовано 24 жовтня 2021 у Wayback Machine.].
    • Noreen, Adolf. Altnordische grammatik I. Altisländische und altnorwegische grammatik (laut- und flexionslehre) (4th ed.). Halle (Saale): Max Niemeyer, 1923 (західний діалект). [11] [Архівовано 24 жовтня 2021 у Wayback Machine.]
    • Noreen, Adolf. Altnordische grammatik II. Altschwedische grammatik mit einschluss des altgutnischen. Halle: Max Niemeyer, 1904 (східний діалект). [12]
    • Vigfússon, Gudbrand; Powell, F. York. An Icelandic Prose Reader: with Notes, Grammar, and Glossary. Oxford Clarendon Press, 1879. [13]

    Підручники[ред. | ред. код]

    Посилання[ред. | ред. код]

    Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Давньоскандинавська мова