Анталовці

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Анталовці
ТК Богольвар.jpg
Країна Україна Україна
Область Закарпатська область
Район/міськрада Ужгородський район
Рада/громада Худлівська сільська рада
Код КОАТУУ 2124887602
Основні дані
Засноване 1630
Населення 1.059
Площа 10,8 км²
Густота населення 100 осіб/км²
Поштовий індекс 89471
Географічні дані
Географічні координати 48°37′41″ пн. ш. 22°31′21″ сх. д.H G O
Місцева влада
Адреса ради 89415, с. Худльово, вул. Антонівська, 3
Карта
Анталовці. Карта розташування: Україна
Анталовці
Анталовці
Анталовці. Карта розташування: Закарпатська область
Анталовці
Анталовці

Анталовці у Вікісховищі?

Анта́ловці (колишня назва — Антонівка, угор. Antalóc) — село в Ужгородському районі Закарпатської області на річці Віолла.

Перша згадка про село зустрічається в грамоті імператора Фердинанда І з 1548 року, де йдеться про спадкоємницькі справи Другетів. Анталовці належали до маєтків Невицького панства Другетів. В письмових джерелах село відоме під назвою «Antolocz».

Вважається, що село заснував в кінці XV ст. шолтейс на ймення Антал.

Історія[ред. | ред. код]


Туристичний комплекс «Богольвар» в с. Анталовці

В околицях Анталовців знайдено два бронзових скарби пізньої бронзи – раннього заліза. Зі скарбу, знайденого у 1931 році, частина речей зберігається в Празькому Національному музеї. Другий скарб виявлено в 1940 році біля розвилки вузькоколійки, на північ від села. У фонди Закарпатського краєзнавчого музею потрапило з нього п’ять речей.

У 1631 році в Анталовцях існувало 7 кріпацьких домогосподарств та господарство шолтейса. В 1715 році в селі були обліковані 13 селянських і 2 желярські господарства. В XVII ст. у зв'язку з лісорозробками в село переселилося кілька словацьких родин. У XVIII ст. в селі уже існувала греко-католицька церква, що належала українському населенню.

У селі Анталовці, що на Ужгородщині поміщик Ботка в 1820 році заснував металургійну мануфактуру (у народі — Гамра), яка діяла до 1960—1970-х років. Під час Другої світової війни тут працювали і російські військовополонені. Досі збереглися закинуті шахти, де добували руду.

Велике бондарне виробництво в селі Анталовці Ужгородського району функціонувало досить короткий період — всього три роки — в період Першої Світової війни. З’явилось воно з легкої руки штабного офіцера армії Австро-Угорщини, який мав тут великі земельні наділи. Підприємство з виготовлення бочок в Анталовцях було засновано імператорсько-королівським Міністерством війни (нім. k.u.k. Kriegsministerium) Австро-Угорщини у 1915 році та входило до складу промислової групи 12-го відділення. 22 червня 1915 року, згідно з наказом Міністерства війни до військового командування в Кошицях, командиром промислової групи 12-го відділення з експозитурою в місті Ужгород було призначено герцога Євгена Одескалькі.

На той час промислова група 12-го відділення Міністерства війни Австро-Угорщини (нім. Industriegruppe der 12. Abteilung des K. u. k. Kriegsministeriums) складалася з чотирьох підприємств — фабрики бочок в Анталовцях, виробництва квашеної капусти у містах Демечер та сушіння картоплі в Реткозберенчі, а також свиноферми у місті Надьхалас. В ці підприємства загалом було інвестовано 35 мільйонів крон. Особовий склад військової промислової групи в Анталовцях був представлений 5 офіцерами та 516 солдатами. Кістяк робочої сили на фабриці бочок складали військовополонені, яких в анталовецькому таборі станом на квітень 1917 року налічувалось близько п’яти тисяч. Головно це були полонені вояки Російської імперії — 3438 особи, а також італійці та серби — 942 та 644 особи, відповідно.

Табір військовополонених в Анталовцях існував з червня 1915 року до серпня 1918. Він був настільки великим, що мав у внутрішньому обігу власні банкноти — так звані табірні гроші. Праця полонених була не безоплатною, вони отримували певну фінансову винагороду за свою роботу, а також могли здійснювати грошові перекази своїм родичам.

Окрім фабрики бочок, військоволонені в Анталовцях обслуговували пилораму та деревообробне підприємство, що виготовляло дерев’яні рукоятки та накладки для багнетів, артилерійських тесаків та прикладів. Також полонені були задіяні на будівництві вузькоколійки Ужгород — Радванка — Анталовці. Герцог Євген Зоард Одескалькі (угор. Odescalchi Jenő Zoárd) народився 1876 року в селі Болгаш комітату Шомодь Угорського королівства. Походив зі старовинного італійського шляхетського роду, одна з гілок якого влилась в ряди угорської знаті. Головні маєтки герцога знаходились в комітаті Сабольч, де він активно займався вирощуванням фруктів та овочів. У 1904 році молодий магнат придбав лісові угіддя площею 6000 хольдів в урочищі Панський ліс на околицях села Анталовці тодішнього комітату Унґ.

З початком Першої Світової війни Євген Одескалькі розпочав службу у Відні в Економічній секції Міністерства війни. Тут герцог налагодив добрі стосунки з генералом Ладиславом Яженбецьким (нім. Ladislaus Jarzębecki), який очолював секцію. Використовуючи свої зв’язки, Одескалькі домігся призначення на посаду керівника промислової групи та побудови кількох військових виробництв в населених пунктах, що межували з його маєтками. Якщо раніше хольд лісу в Анталовцях коштував не більше 100 крон — через значну віддаленість від найближчої залізничної станції, то з побудовою фабрики бочок і вузькоколійки до Ужгорода вартість одразу підстрибнула до 2000 крон. Цим і користувався винахідливий магнат, продаючи деревину з власного лісу казенному підприємству, яким він же і керував.

Згодом почали ширитись чутки і про фінансові зловживання на інших підприємствах військової промислової групи. Після кількох анонімних донесень в Міністерство війни у Відні, на виробництво в Демечер відрядили комісію з 20 офіцерів — розпочалося офіційне розслідування діяльності Євгена Одескалькі. 3 квітня 1917 року, не витримавши сорому, герцог Євген Зоард Одескалькі наклав на себе руки. Після закінчення війни та входження Підкарпатської Русі до складу Чехословацької республіки виробничі підприємства в Анталовцях підпорядковувались військовим структурам молодої республіки. Спочатку тут налагодили виробництво дерев’яних шпал, твердого палива та заготівок для дерев’яних колес. Через кризу в деревообробній галузі кількість робітників скоротилась до 270 осіб, а на початку 1920-х років підприємство взагалі кілька років не функціонувало. Згодом анталовецькі заводи перепрофілювались і виготовляли спортивний інвентар — лижі, санчата, тенісні ракетки тощо.

В радянські часи на базі підприємства в Анталовцях функціонував деревообробний цех Ужгородської текстильно-галантерейної фабрики. У 1980-х роках розглядалась ідея знову повернутись до виготовлення спортивних виробів із гнутої деревини — зокрема дво- та тримісних саней, але вона так і не була реалізована.

На початку XX століття за наказом командування австро-угорської армії в селі Анталовці була заснована пилорама та військове деревообробне підприємство, що виробляло дерев'яні рукоятки та накладки для багнетів, артилерійських тесаків і прикладів. Для доставки деревини з околиць Анталовців на підприємство була побудована вузькоколійна залізниця. Вона мала два відгалуження, які йшли долинами струмків Стара, Середній і Крайній до гір Маковиця (978 м), Анталовецька Поляна (977 м) та Токарня (627 м).

Перед Першою світовою війною, щоб налагодити безперебійне постачання армії, було розпочато будівництво залізниці Ужгород — Радванка — Анталовці. Будівництво йшло швидкими темпами, і вже в серпні 1916 вузькоколійна залізниця з шириною колії 760 мм була здана в експлуатацію. Рух було відкрито у 1917 році. Залізниця була ліцензована тільки для перевезення деревини.

Довжина розмітки колії становила 36,635 км, експлуатаційна довжина — 34,507 км. Максимальний підйом становив 28 %, а мінімальний радіус кривої — 60 м.

Вузькоколійна лінія Ужгород — Радванка — Анталовці починалась на залізничній станції Радванка в Ужгороді, яка знаходилась на відстані одного кілометра від головної ширококолійної станції в Ужгороді. Дві станції були з'єднані колією, яка вела до каменоломні. Вузька колія проходила через виноградарський регіон на околицях селища Середнє, потім повертала на північ в долину річки Віолла і прямувала до Анталовець.

Залізниця проходила через 9 сіл передгір'я Ужанської долини. Зупинки знаходилися в Дравцях, Підгорбі, Холмоку, Руських Комарівцях, Вовкові, Середньому, Чертежі, Худльові та Анталовцях.

До травня 1918 вузькоколійка Ужгород — Анталовці підпорядковувалась Імператорсько-королівським австрійським військовим залізницям — kkHB (kaiserlich-königlich österreichische Heeresbahn), після чого вона перейшла в управління угорської компанії MÁV. Починаючи з 3 січня 1919 муніципалітет міста Ужгорода без державного дозволу використовував залізницю для пасажирських перевезень як громадський транспорт.

Після включення Підкарпатської Русі до складу Чехословаччини 21 червня 1919 залізниця була взята під контроль чехословацькою армією, а згодом була передана Чехословацьким державним залізницям — ČSD. В червні 1920 залізниця Ужгород — Анталовці знову переходить до Міністерства оборони Чехословаччини, але з вересня 1920 року залізниця експлуатується ČSD. 1 жовтня 1920 Чехословацькі державні залізниці (ČSD) стають остаточним власником вузькоколійки.

Після 1921 перевезення на залізниці здійснювали дві пари змішаних потягів, які, при необхідності, комплектувались вантажними вагонами та переводились у розряд вантажних потягів.

1922 вузькоколійна залізниця Ужгород — Анталовці разом з кінним траком перейшла у підпорядкування Ужгородського управління державними лісами та землею. У той час сумарна довжина лінії Ужгород — Анталовці становила 34,87 км. Незабаром залізниця отримала дозвіл на перевезення пасажирів. Для здійснення пасажирських перевезень було сформовано спеціальний потяг, який перевозив учнів, студентів, працівників і селян в Ужгород.

В період 1938–1945 лінія експлуатувались угорською компанією MÁV. Дільниця Ужгород — Радванка — Анталовці отримала нумерацію 122. Пасажирські перевезення на залізниці в цей час здійснювали три пари потягів. Час проїзду в напрямку з Ужгорода до Анталовець становив 2 год., у зворотньому напрямку — 2 год. 15 хв.[1].

Після входження Закарпаття до складу СРСР полотно вузькоколійної залізниці Ужгород — Анталовці було перешито із 760 мм на 750 мм.

Розібрана у 1975–1976 як нерентабельна.

Перший у світі новий дерев'яний храм святого Івана Павла ІІ, Папи Римського, постав у с. Анталовці Середнянського деканату Мукачівської греко-католицької єпархії.

Освячення нового храму відбулося 16 липня 2015 року, у день пам’яті чудотворної вкони Мукачівської Богородиці. Освячення звершили місцевий греко-католицький єпископ владика Мілан (Шашік) та помічний єпископ владика Ніл (Лущак).

Новий храм побудований на територій реколекційного будинку святого Івана Павла ІІ, бо старий греко-католицький Свято-Покровський храм за часів радянської влади був переданий Московському Патріархату. У реколекційному будинку за цілий рік, а особливо влітку тривають літні табори для молоді єпархії. За літній період реколекційний будинок приймає понад тисячу дітей та молоді, і слугує майже круглий рік для реколекцій та духовних зустрічей.

У Анталовцях, поряд з лісом стоїть пам'ятник лісорубу з граніту. У руках - дерев'яна бензопила, збудований після 1945 року.

Храм cв. Антонія Падуанського, у 1992 році Святіший Отець Йоан Павло ІІ у Римі освятив наріжний камінь сучасного мурованого костелу. А новоспоруджену святиню в Анталовцях консекрував 13 червня 1993 року Апостольський нунцій архієпископ Антоніо Франко.

Церква Покрови пр. богородиці. 1834.

Найдавніша будівля стояла неподалік теперішньої школи. У 1751 р. в селі був дерев’яний храм св. Миколи в доброму стані з двома дзвонами і всіма необхідними образами.

Теперішню муровану будову, землю для якої дала сім’я Малиничів, будували 30 років. Кам’яні стіни сягають 1 м товщини. Усередині розмалювали в 1928 – 1929 роках, а останнє оновлення стінопису виконав Федір Решетар з Ляховець у 1982 р. Ремонт храму і певна перебудова проводилась у 1936 р.

У 1980 р. зроблено зовнішній ремонт.

У 1968 р. селяни збудували дерев’яну восьмигранну одноярусну каркасну дзвіницю, оскільки з вежі погано було чути дзвони. Дзвіницю збудували Іван Шляхта, Василь Присташ, Федір Глюдзик, а куратором був тоді Іван Ганічка. Взірцем були восьмигранні дзвіниці в Худльові та В. Солотвині.

Дерев’яний хрест біля дзвіниці поставили 1945 p., а за храмом, біля гарних надгробків на могилах священиків стоїть мурований хрест з 1893 р.

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]