Вовкове (Ужгородський район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Вовкове
Краєвиди поблизу Вовкового.jpg
Країна Україна Україна
Область Закарпатська область
Район/міськрада Ужгородський район
Рада/громада Середнянська селищна рада та сільський комітет села Вовкове
Код КОАТУУ 2124855501
Облікова картка картка 
Основні дані
Перша згадка 1314
Населення 509
Площа 0,34 км²
Поштовий індекс 89452
Телефонний код +380 312 722-
Географічні дані
Географічні координати 48°31′27″ пн. ш. 22°28′10″ сх. д. / 48.52417° пн. ш. 22.46944° сх. д. / 48.52417; 22.46944Координати: 48°31′27″ пн. ш. 22°28′10″ сх. д. / 48.52417° пн. ш. 22.46944° сх. д. / 48.52417; 22.46944
Середня висота
над рівнем моря
124 м
Відстань до
обласного центру
18 км
Відстань до
районного центру
18 км
Місцева влада
Адреса ради 89452, рада - смт.Середнє, вул.Закарпатська, 63, сільський комітет -с.Вовкове, вул.Перемоги, 31
Карта
Вовкове. Карта розташування: Україна
Вовкове
Вовкове
Вовкове. Карта розташування: Закарпатська область
Вовкове
Вовкове
Мапа

Вовкове у Вікісховищі?

Вовкове́— село в Ужгородському районі Закарпатської області.

Історія[ред. | ред. код]

Перші письмові згадки про село відомі з 1314 року, коли розглядався спір щодо межі маєтків шляхтича Миколая або Міхая Волкойскі, який подарував Вовкове своєму зятю Шандору із Часловців. Село як усе Закарпаття з X століття було частиною Угорського королівства. В джерелах XIV—XVII ст. село відоме під назвою «Walkaja». Це змадяризована назва, що походить від слов'янського слова «вовк».

Родина Часловці турбувалася про свій маєток. Уже в 14 столітті тут поселилися селяни: Андрій, Федір, Яків, Бенедикт, Василь та інші. Поблизу села знаходився виноградник (перша згадка в 1412 році), а в урочищі Гурка, на правому березі потоку Виля, у 1380 році був заснований монастир католицького чернечого ордену павлікіанців (проіснував до середини 16 століття) Згідно з переписом 1427 року родина Часловці мала у Вовковому 19 селянських наділів та будинків шолтеса (шолтеси — люди, які наймалися заселенням сіл). Саме у цей час його власники стають могутні володарі середнянського замку родина Добо, які приєднують Вовкове до своєї домінії. Середнянська домінія включала окрім Середнього ще такі населені пункти: Завода (Руські Комарівці), Ляхівці, Худльово, Дубрівка, Бачава, Ірлява, Кибляри, Лінці й Андрашовці. В 1599 році селяни Вовкового були оподатковані від 13 порт (цілих наділів).

У 17 столітті володарями села стають Другети і їх нащадки. Це був несприятливий період для його розвитку. Проте, найважчими виявилися перші десятиліття 18 століття, коли внаслідок війни угорців проти австрійців під керівництвом Ференца Ракоці ІІ (1703—1711) десятки сіл на Ужанщині стали безлюдними. Така доля спіткала і Вовкове — в 1715 році селяни Вовкового були оподатковані лише від 8 селянських дворів, а перепис 1717 року не зафіксував у ньому жодного жителя. Повторне заселення села відбувалося повільно. Ще й у 1751 році тут проживало всього 4 родини, про які відомо, що усі вони були вихідцями із с.Туриця, що на Перечинщині. Своєї церкви не мали, а ходили у сусідні Ляхівці.

У другій половині 18 століття, за часів Марії Терезії, кількість жителів села різко зростає за рахунок нових переселенців. До цього долучилися і нові пани села, зокрема родина Гілані. У 1806 році церковний перепис показав, що у селі проживало менше 300 греко-католиків, а місцевий прихід був на той час філіалом Руських Комарівців. Десь у цей же час у Вовковому побудувано кам'яну церкву (на 1856 рік, вона вже стояла), а сам прихід став відділенням Середнього. У великому географічному словнику Угорщини на 1850 рік про село повідомляється наступне :

« Волкойо, руське село в комітаті Унг; поштове відділення за чверть милі у Середньому; жителі : 400 греко-католиків, 2 римо-католики і 7 євреїв. Землевласників кілька. »

Пізніше кількість жителів дещо зросла, але ледве перевершувала пів тисячі, а напередодні першої світової війни — в 1908 році — перепис зафіксував всього 319 греко-католиків.

Джерела другої половини XVII століття вважають Вовкове руським селом. У найдавніших письмових джерелах назва села виступає у формі Волкойо. У 18 столітті є відомості про назву «Вовковія». Згодом замінили угорською назвою «Унгордаш» (Ungordas). У період Чехословацької Республіки (1919—1939 р.р.) село називалося «Vlkovyje». У часи Радянського Союзу село отримало назву «Вовкове». Ця назва і в незалежній Україні є офіційною. Корінні місцеві жителі в живій розмовній мові вживають і на сьогодні (2018 р.) назву свого села  — «Вовкової». Наприклад: «вовковойський», «вовковойська», «вовковойські», « пушов до Вовковой», «бов у Вовковоях», «прийшов із Вовковой», «бов им у Вовковоях» і т. д.

У туристичному довіднику-путівнику «Підкарпатська Русь» (1936 р.) вчителя, редактора, письменника, відомого краєзнавця Ярослава Достала (Чехія), Jaroslav Dostal (1884—1950), яке переклав та по новому упорядкував, систематизував та доповнив текстовим і ілюстративним матеріалом палкий шанувальник історії і культури рідного краю, відомий закарпатський лікар-хірург, кандидат медичних наук, доцент УжНУ Юрій Михайлович Фатула у своїй книзі — путівник-довідник «Європейське коріння» (Ужгород, 2016 р.) міститься інформація про село Vlkovyje (Ungordas), (Вовкове, Ужгородського району) на період 30-тих років ХХ ст. (сторінка 291) :

  • Населення: 600 жителів
  • Національний склад: русинів — 570, євреїв — 18, угорців — 6, іноземців — 6.
  • Релігійні громади: 562 греко-католики.
  • Навчальні заклади: філіал русинської школи (3 класи) з с. Середнє.
  • Церковні установи: греко-католицька кам'яна церква Різдва Пр. Богородиці, 1847 р.
  • Промислові і господарські об'єкти: винокурний завод.
  • Транспортні об'єкти: залізнична станція.

У новішій історії села можна виділити радянський період (1945—1991 р.р.) та період незалежної України (1991 — по теп. час). На першому етапі радянського періоду (кінець 40-их початок 50-их) відбулася примусова колективізація та створення колгоспу. На практиці це проявилося у «добровільно-примусовій» передачі землі, худоби, реманенту (плуги, борони та інш.) від їх власників в тому числі середняків-простих людей у новостворений колгосп.  Жителі села також «добровільно-примусово» були змушені ставати членами колгоспу та працювати у ньому. Деяка частина, яка небажала працювати, як казали «на калгоз», їздила працювати на роботу у місто, хоча у той час селянам не видавали паспорти, а без паспорта на роботу, як відомо, також не брали. А, отже, були і такі, що виїжджали на роботу у шахти у Донбас, а потім, попрацювавши там та отримавши паспорт, влаштовувалися на роботу у м. Ужгород (на залізниці, на заводах тощо).

У 60-их 70-их роках, під час радянської влади, відбувався розвиток колективного сільского господарства. Так, значимою подією, була зміна напрямку течії (повернуто у бік с. Дубрівка) річки Виля (Віола), яка протікала поряд села, та проведення меліорації — осушення навколишніх полів, по яких раніше проходило русло річки — і ця місцевість була досить болотистою. Там стали висаджувати сільськогосподарські культури. Також розвивалося совхозне виноградарство — висаджувалися нові плантації виноградників, які займали досить значні площі біля села на схилах пагорбів. На виноградниках працювала значна кількість мешканців села. Були наявні тракторна та виноградна бригади, збудовані відповідні господарські будівлі, а також «боргази»  на виноградниках, висаджено яблучні, пізніше персиковий сади. Також поблизу села була совхозна тваринна ферма — випасалося чимале стадо корів та вівці. Після 1985 р., з початком «Перебудови»  та приходом до влади  М.Горбачова, по місцевому виноградарству досить боляче вдарила так звана «антиалкогольна кампанія». Після розпаду СРСР (1991 р.) ропочався поступовий занепад колективного сільского господарства. Більшість колишніх совхозних виноградників  біля села поступово занепадали та на сьогодні майже знищені або перебувають у поганому, занедбаному стані. На тих місцях, на схилах, де колись були виноградні плантації, поступово все заростає кущами та травою.

На початку 1950-их р.р. у селі, у тому числі завдяки зусиллям місцевих мешканців, які розповідали про це, була збудована досить велика за розмірами будівля Клубу у якому функціонували кінозал та бібліотека. З кінця 90-их — початок 2000 р.р. почався його занепад та поступове руйнування будівлі. На сьогодні (2018 р.) будівля Клубу практично перебуває у розваленому стані.  

За даними перепису населення 2001 р. у селі Вовкове проживало 509 осіб.

Історія Церкви Різдва Пресвятої Богородиці[ред. | ред. код]

Дерев'яна церква стояла колись трохи нижче теперішньої типової мурованої церкви, повернутої на початку 1990-х років греко-католикам. Згідно із записом церківника Михайла Годинки в старому Евангелії, церкву збудовано в 1847 році, «оправлено» в 1876 році, оновлено в 1912 і 1936 роках за священика Р. Кабація, коли видатки склали 20 тис. корон. Спочатку церква була вкрита шинглами, потім етернітом, згодом бляхою.

У 1958 році до церкви проведено електрику. У 1978 році за священика о. Василя Терпая, кураторів Івана Бакасі та Івана Вербича художник Ф. Решетар із сином оновили малювання інтер'єру. Гарний Іконопис очищено, але не перемальовано. Цю роботу виконали художник Олег Гораль та золотарі Василь Гладун та Ігор Мозель. Один з кураторів, нині покійний Михайло Свида, твердив, що церкву збудували в 1817 року а цифра «4» з'явилася пізніше.

Згідно із написом на одному із дзвонів він був відлитий у 1924 році в память про Першу Світову війну (1914—1918 р.р.), у якій в тому числі брали участь і мешканці села, деякі з яких загинули чи пропали без вісті на полях битв.

У 2010 році повністю замінено покрівлю церкви на нову — більш якісну, а також купол дзвінниці зроблено із позолоченого металу.

У 2018 р. стараннями церковної громади та священника о. Михайла Подгорського при вході у церкву розміщено мармурову таблицю із списком -хронологією священників, які служили у церкві з моменту її побудови до сучасного періоду. Також, зроблено мощену тротуарною плиткою доріжку від воріт з вулиці до церкви. Було оновлено та осв'ячено хрест на кладовищі неподалік церкви під час богослужіння в честь Дня померлих 1 листопада 2018 р.

Належить до Мукачівської греко-католицької єпархії.

Персоналії[ред. | ред. код]

Фатула М. І.
Фатула М. І.
  • Фатула Михайло Іванович — народився 15 вересня 1932 р. в с. Вовкове Ужгородського району Закарпатської області. У 1955 році закінчив медичний факультет Ужгородського державного університету. З 1955 по 1958 рік працював терапевтом в сільській дільничній лікарні, з 1958 по 1967 рік — завідувачем терапевтичного відділення Хустської районної лікарні на Закарпатті. З 1967 року і по сьогодні — в Ужгородському національному університеті: асистент, доцент, професор, завідувач кафедри. Основні наукові праці присвячені вивченню захворювань серцево-судинної системи. Є піонером досліджень «сольової» артеріальної гіпертензії у людей. Обґрунтував наявність в Карпатах регіону з високою захворюваністю на артеріальну гіпертензію при надходженні в організм людей надлишкової кількості хлориду натрію. Особливість даного регіону — наявність великого родовища кам'яної солі. Продукти харчування (картопля, капуста, квасоля, буряк та інші), які вирощені на цій території, а також питна вода містять хлориду натрію 2–2,5 рази більше норми. Довготривале спостереження за мешканцями регіону показало, що в їх організм з питною водою та добовими харчовими раціонами щодня попадає 20–22,0 г кухонної солі (при нормі — до 10 г на добу). Чутливість до кам'яної солі у населення регіону понижена. Проведені епідеміологічні дослідження показали, що артеріальна гіпертензія (АТ — 140/90 мм рт. ст. і вище) у дорослого населення регіону зустрічається в 2,5 раза частіше, ніж в інших регіонах області. «Сольова» артеріальна гіпертензія має ряд особливостей, які відрізняють її від гіпертонічної хвороби, — клінічних, гемодинамічних, гормональних, водно-електролітних. Розроблені методи лікування та профілактики даного захворювання. В 1990 р. захистив докторську дисертацію «Гипертоническая болезнь и поваренная соль (25-летнее клинико-проспективное наблюдение)». В подальшому вивчав захворюваність на серцево-судинні захворювання серед організованих колективів — машинобудівельний, механічний та інші заводи. Ряд досліджень проведено по вивченню дії на організм людини окремих лікарських трав. Розроблені фітозбори (які захищені відповідними патентами) та проведено лікування хворих на нейроциркуляторну дистонію, гіпертонічну хворобу, хронічну серцево-судинну недостатність. Є автором (співавтором) понад 150 наукових праць, які опубліковані у фахових медичних виданнях, в тому числі одної монографії, 12 патентів, двох ліцензій на лікування хворих, чотирьох навчально-методичних посібників, затверджених Міністерством освіти і науки України, а саме: «Кардіоміопатія», «Синдроми та симптоми при захворюваннях внутрішніх органів», «Фітотерапія», «Клінічна фітотерапія». Підготував п'ятьох кандидатів і одного доктора медичних наук. Нагороджений орденом Леніна (1976), медалями «За доблесний труд» (1970), «Ветеран праці» (2003), «За розвиток регіону» (2004). Заслужений лікар України (1985). Працює професором кафедри факультетської терапії Ужгородського національного університету.

Галерея[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

  • Великий географічний словник Угорщини. (1850 р.)
  • Путівник-довідник «Європейське коріння», Ю. М. Фатула, (Ужгород, 2016 р.), стор. 291.
  • Облікова картка с. Вовкове на сайті ВРУ