Вовкове (Ужгородський район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Вовкове́
Краєвиди поблизу Вовкового.jpg
Країна Україна Україна
Область Закарпатська область
Район/міськрада Ужгородський район
Рада/громада Середнянська селищна рада та сільський комітет села Вовкове́
Код КОАТУУ 2124855501
Облікова картка картка 
Основні дані
Перша згадка 1314
Населення 509
Площа 0,34 км²
Поштовий індекс 89452
Телефонний код +380 312 722-
Географічні дані
Географічні координати 48°31′27″ пн. ш. 22°28′10″ сх. д. / 48.52417° пн. ш. 22.46944° сх. д. / 48.52417; 22.46944Координати: 48°31′27″ пн. ш. 22°28′10″ сх. д. / 48.52417° пн. ш. 22.46944° сх. д. / 48.52417; 22.46944
Середня висота
над рівнем моря
124 м
Відстань до
обласного центру
18 км
Відстань до
районного центру
18 км
Місцева влада
Адреса ради 89452, рада - смт. Середнє, вул. Закарпатська, 63, сільський комітет Вовкове́, вул. Перемоги, 31
Карта
Вовкове́. Карта розташування: Україна
Вовкове́
Вовкове́
Вовкове́. Карта розташування: Закарпатська область
Вовкове́
Вовкове́

Вовкове у Вікісховищі?

Вовкове́ (Вовковиї (Вовкової), Vlkovyje, угор. Ungordas) — село в Ужгородському районі Закарпатської області.

Історія та інформація[ред. | ред. код]

Перші письмові згадки про село відомі з 1314 року, коли розглядався спір щодо межі маєтків шляхтича Миколая (Міхая), який подарував Вовкове своєму зятю Шандору. Село як усе Закарпаття з X століття було частиною Угорського королівства. В джерелах XIV—XVII ст. село відоме під назвою «Valkaja». Це змадяризована назва, що походить від слов'янського слова «вовк».

У 15 ст. село було власністю дворянських родів Часловці (Császlóci) та Каллаі (Kállai). Поблизу села знаходився виноградник (перша згадка в 1421 році), а в урочищі Гурка, на правому березі потоку Виля (Віола, В'єла) у 1380 році був заснований монастир католицького чернечого ордену павлікіанців (проіснував до середини 16 століття). У 1427 році родина Часловці мала тут 19 селянських наділів та будинок шолтеса (шолтеси — люди, які займалися заселенням сіл).

Пізніше, у 16 столітті, його власниками стають могутні володарі середнянського замку родина Добо, які приєднують село до своєї домінії. Середнянська домінія включала окрім Середнього ще такі населені пункти: Завода (Руські Комарівці), Ляхівці, Худльово, Дубрівка, Бачава, Ірлява, Кибляри, Лінці й Андрашовці (Андріївка). В 1599 році селяни Valkaja (Вовкового) були оподатковані від 13 порт (цілих наділів).

У 17 столітті володарями села стають Другети і їх нащадки. Це був несприятливий період для його розвитку.

Проте, найважчими виявилися перші десятиліття 18 століття, у період Національно-визвольної війни угорського народу проти австрійців (17031711) під керівництвом Ференца Ракокоці ІІ. На його боці брали активну участь місцеве населення - русини, які зокрема, становили основу лейб-гвардії князя. У своїх мемуарах «Записки про війну в Угорщині з 1703 року до її закінчення» князь Ференц II Ракоці з великою вдячністю і теплотою згадував русинів-куруців як «найвірніший народ» (лат. «Gens fidelissima»), які, тисячами вступаючи до його загонів, «за руським звичаєм хрестилися». Він писав : «Протягом кількох днів до мене прийшло три тисячі русинів. Цей бідно озброєний народ, напівголий, залишив свої хати і родини. Вони такі бідні, що лише власну душу могли вважати власністю своєю. Відданість цих людей була безмежною, вони вливалися до лав моєї армії і більше не відставали від мене. Через нестачу рушниць вони озброювалися мечами, вилами і заявляли, що хочуть жити або вмерти разом зі мною». Внаслідок цієї війни та подальшого карального терору з боку австрійської армії проти місцевого русинського населення, десятки сіл на Ужанщині стали безлюдними. Така доля спіткала і село Valkaja (Вовкове́) — у 1715 році його мешканці були оподатковані лише від 8 селянських дворів, а у 1717 році там не зафіксовано жодного жителя. Повторне заселення села відбувалося повільно. Ще й у 1751 році тут проживало всього 4 родини, про які відомо, що усі вони були вихідцями із с. Туриця, що на Перечинщині. Своєї церкви не мали, а ходили у сусідні Ляхівці.


У другій половині 18 століття, за часів австрійської імператриці Марії Терезії, кількість жителів села різко зростає за рахунок нових переселенців. До цього долучилися і нові вельможі села, зокрема родина Гілані. У 1806 році за даними церковного перепису у селі проживало менше 300 греко-католиків, а місцевий прихід був на той час філіалом Руських Комарівців. Десь у цей же період у селі розпочинають будувати кам'яну церкву ( повністю була збудована у 1847 р.), а сам прихід став відділенням Середнього. Пізніше кількість жителів дещо зросла, але ледве перевершувала пів тисячі, а напередодні Першої світової війни — в 1908 році — перепис зафіксував всього 319 греко-католиків, що можливо було пов'язано із трудовою міграцією у Америку.

Джерела другої половини XVII століття вважають Вовкове́ (Valkaja) руським (русинським) селом. У найдавніших письмових джерелах назва села виступає у формі «Волкойо» (Valkaja). У 18 столітті є відомості про назву «Вовковія». Згодом замінено на угорську назву «Унгордаш» ( Ungordas ).

У виданні «Статьи по славяноведению» (Санкт-Петербург, 1910) у переліку населених пунктів вказана назва села Волкова, Волковії (Ungordas).[1]

У період перебування у складі Чехословацької Республіки (19191939 р.р.) село називалося «Vlkovyje» (ВовковыІ).

Український мовознавець, доктор філологічних наук, професор Павло Павлович Чучка у своїй  книзі «Прізвища закарпатських українців. Історико-етимологічний словник» використовує у статтях даної праці[2] історичну назву села, а саме Вовковыї та повідомляє, що завдяки радянським кодифікаторам у 1946 році Вовковыї було перейменовано та отримало назву «Вовкове́».[3]. Ця назва і в незалежній Україні є офіційною.

Корінні місцеві жителі в живій розмовній мові вживають і в наш час (2018 р.) назву свого села  — Вовково́ї (з наголосом на останньому голосному о́). Наприклад: «вовково́йський», «вовково́йська», «вовково́йські», «пушов до Вовково́й», «вун бов у Вовково́ях», «прийшов із Вовково́й», «бов им у Вовково́ях» і т. д.

У книзі угорського науковця Елека Фийнєша «Географічний словник Угорщини» 1851 року у перекладі та упорядкуванні відомого науковця-дослідника крайової історії Закарпаття Йосипа Кобаля про село повідомляється наступне:

Волкойо (Valkaja), руське село в комітаті Унг за чверть милі на захід від Середнього;

жителі : 2 римо-католики, 400 греко-католиків, і 7 євреїв. Землевласників декілька. Найближча пошта : Середнє.

У туристичному довіднику-путівнику «Підкарпатська Русь» (1936 р.) чеського краєзнавця Ярослава Достала (перекладений, упорядкований та доповнений закарпатським хірургом і краєзнавцем Юрієм Фатулою і виданий під назвою путівник-довідник «Європейське коріння» в Ужгороді, 2016 р.) міститься інформація про село Vlkovyje (Ungordas), (Вовкове́, Ужгородського району) (стор. 291):

  • Населення: 600 жителів
  • Національний склад: русинів — 570, євреїв — 18, угорців — 6, іноземців — 6.
  • Релігійні громади: 562 греко-католики.
  • Навчальні заклади: філіал русинської школи (3 класи) з с. Середнє.
  • Церковні установи: греко-католицька кам'яна церква Різдва Пр. Богородиці, 1847 р.
  • Промислові і господарські об'єкти: винокурний завод.
  • Транспортні об'єкти: залізнична станція.
Місце зупинки поїзда вузькоколійки "Ужгород-Анталовці", що курсував через село до 1976 р. На станційному знаку напис VLKOVYJE - ВОВКОВЫІ (місцеві жителі називали це місце «штаціон»). Фото 20-30 р.р. ХХ ст.

Біля села проходила вузькоколійна залізниця Ужгороді-Анталовці збудована в період Австро-Угорщини. Курсував пасажирський поїзд, який зупинявся біля села, хоча швидкість його пересування була дуже повільною. Місцеві жителі називали місце, де зупинявся поїзд, «штаціон». У 1976 р. вузькоколійка перестала функціонувати та була розібрана як нерентабельна.

У новішій історії села можна виділити радянський період (1945—1991 р.р.) та період незалежної України (1991 — по теперішній час). На першому етапі радянського періоду (кінець 40-их — початок 50-их) відбулася примусова колективізація, створення колгоспу. На практиці це проявилося у «добровільно-примусовій» передачі землі, худоби, реманенту (плуги, борони та інше) від їхній власників, у тому числі середняків-простих людей, у новостворений колгосп. Жителі села також «добровільно-примусово» були змушені ставати членами колгоспу та працювати у ньому. Ті, хто не бажали працювати, як казали «на калгоз», намагалися іти працювати у місто, хоча у той час (після війни) селянам (колгоспникам) Закарпаття (колишня складова частина Чехословаччини — Підкарпатська Русь, яка була приєднана до Радянського Союзу за рішенням вищого політичного керівництва СРСР-УРСР), не видавали паспорти — а без паспорта на роботу також не брали. Були і такі, що виїжджали, наприклад, на роботу у шахти на Донбас, а через деякий час, попрацювавши там та отримавши паспорт, влаштовувалися на роботу у м. Ужгород (на залізниці, на заводах тощо).

У 60-их і 70-их роках, під час радянської влади, відбувався розвиток колективного (радгоспного) сільського господарства. Так, значимою подією, була зміна напрямку течії (повернуто у бік с. Дубрівка) річки Виля (Віола, В'єла), яка протікала поряд села. Була здійснена меліорація, а саме: проведено осушення навколишніх полів, по яких раніше проходило русло річки  і тому ця місцевість була досить болотистою. Там стали висаджувати сільськогосподарські культури. Також розвивалося радгоспне промислове виноградарство — висаджувались нові плантації виноградників, які займали досить значні площі біля села на схилах пагорбів. На виноградниках працювало багато мешканців села. Були наявні тракторна та виноградна бригади, збудовані відповідні господарські будівлі, а також «боргази» на виноградниках, висаджено яблучні, а пізніше персиковий сад. Також поблизу села була радгоспна тваринна ферма — випасалося чимале стадо корів та вівці. Найбільший пік у рівні розвитку колективного сільського господарства (радгоспу) припав на так звані «часи застою» друга половина 60-их — 70-ті р.р. Після 1985 р., з початком «перебудови» та приходом до влади М. Горбачова, по місцевому виноградарству досить боляче вдарила так звана «антиалкогольна кампанія». Після розпаду СРСР (1991 р.) розпочався поступовий занепад радгоспу (колективного сільського господарства). Більшість виноградників біля села, висаджених у радянський період у радгоспі у промислових масштабах, поступово стали занепадати і станом на 2018 рік майже повністю пропали або деяка їх частина, яка ще залишилася та належить ДП "АПФ «ЛЕАНКА»", перебуває у занедбаному стані. На тих місцях, на схилах пагорбів, де колись були висаджені та оброблялися значні виноградні плантації (в тому числі сортів чободінь, золодінь) поступово все заростає кущами та травою. Пустує і заростає бур'янами господарська будівля виноградної бригади, повністю розібрана будівля колишньої тваринної ферми.

Традиційним для мешканців села, як і для багатьох мешканців у селах Закарпаття (крім високогірних), є домашнє виноградарство. Майже чи не у кожному дворі є виноградні «лугоші», вирощується виноградна лоза та із свого власного винограду виготовляється домашнє вино. А у деяких наявні навіть свої невеликі виноградники.

У 1950-их р.р. у селі, у тому числі завдяки зусиллям місцевих мешканців, які розповідали про те як вони брали участь у будівництві, була зведена досить велика за розмірами будівля Клубу, у якому функціонували кінозал та бібліотека. Клуб був місцем для проведення публічних святкових заходів у селі, дозвілля та відпочинку молоді, місцем проведення зібрань (зборів) жителів села. В часи незалежної України з кінця 1990-их  — початок 2000 рр. почався його занепад, йшло поступове руйнування будівлі за відсутності необхідних поточних ремонтів, при повній бездіяльності влади та уповноважених організацій щодо вирішення цього питання. Станом на 2018 будівля клубу практично повністю[4] знищилася та розвалена[5].

За даними перепису населення 2001 року, у селі Вовкове́ проживало 509 осіб.

У 2004—2005 рр. село було газифіковано — прокладено газопровід середнього тиску. При низьких цінах на газ у цей період газифікація дала можливість забезпечити ефективне та недороге опалення будинків мешканців села. Також, у період 2009—2011 рр. за рахунок інвестиційних проектів повністю були замінені опори ліній електропередач (Ужгородський РЕМ, ПрАТ «Закарпаттяобленерго») із старих дерев'яних на нові бетонні та проведено безкоштовну заміну електролічильників споживачів на більш сучасні.

У 2017-18 рр. (завдяки зусиллям місцевих активістів) районною шляхово-експлуатаційною організацією виконано поточний ремонт ділянки (3,5 км) автомобільної дороги районного значення від міжнародної траси (Автошлях М 06, Автошлях E50) до села Вовкове́.

З 2016 року село забезпечено високошвидкісним доступом до мережі Інтернет за допомогою волоконно-оптичного кабелю за технологією FTTВ (Fiber To The Building, «оптичний кабель до будинку») провайдером ТОВ «ЯРКОМ»[6].

У селі на базі будівлі колишньої сільської початкової школи та дитячого садочку функціонує комунальна організація «Вовковецький навчально-виховний комплекс», директор НВК — Лютнянська М. М.[7]

Історія Церкви Різдва Пресвятої Богородиці (1847 )[ред. | ред. код]

Список-хронологія священників, які служили церкві від часу її побудови до сучасного періоду

Дерев'яна церква стояла колись трохи нижче теперішньої типової мурованої церкви, повернутої на початку 1990-их років греко-католикам. Згідно із записом церківника Михайла Годинки в старому Евангелії, церкву збудовано в 1847 році, «оправлено» в 1876 році (про що свідчить напис на стіні у кімнаті куратора), оновлено в 1912 за священника Лисишина Георгія, та у 1936 році за священика Рудольфа Кабація, коли видатки склали 20 тис. корон. Спочатку церква була вкрита шинглами, потім етернітом, згодом бляхою.

У 1958 році до церкви проведено електрику. У 1978 році за священика о. Василя Терпая, кураторів Івана Бакасі та Івана Вербича художник Ф. Решетар із сином оновили малювання інтер'єру. Гарний Іконопис очищено, але не перемальовано. Цю роботу виконали художник Олег Гораль та золотарі Василь Гладун та Ігор Мозель. Один з кураторів, нині покійний Михайло Свида, твердив, що церкву збудували в 1817 році а цифра «4» з'явилася пізніше.

Згідно із написом на одному із дзвонів, він був відлитий у 1924 році в пам'ять про Першу світову війну (1914—1918 р.р.), у якій у тому числі брали участь і мешканці села, деякі з яких загинули чи пропали без вісті на полях її битв. Також на іншому дзвоні вказано, що він був відлитий за кошти вихідців села — емігрантів у США (які виїхали у Сполучені Штати Америки на роботу).

У 2010 році повністю замінено покрівлю церкви на нову — більш якісну, а також купол дзвіниці зроблено із позолоченого металу.

У 2018 р. стараннями церковної громади та священника о. Михайла Подгорського при вході у церкву на стіні розміщено мармурову таблицю із списком -хронологією священників, які служили у церкві з моменту її побудови до сучасного періоду. Також, зроблено мощену тротуарною плиткою доріжку від воріт з вулиці до церкви. Було оновлено та освячено хрест на кладовищі неподалік церкви під час Богослужіння в честь Дня померлих у листопаді 2018 р.

Церква та греко-католицька релігійна громада належить до Мукачівської греко-католицької єпархії.

Греко-католицькою релігійною громадою встановлено великий 13-ти метровий металевий Хрест із Розп'яттям Ісуса[8] на найвищій точці біля села (186 м.) в честь відзначення Хрестної Дороги Ісуса Спасителя.

Персоналії та відомі уродженці села[ред. | ред. код]

Фатула М. І.
Фатула Михайло Іванович
  • Фатула Михайло Іванович[9] — Заслужений лікар України, академік відділення фундаментальних проблем медицини[10] Академії наук Вищої школи України з 2011 року, доктор медичних наук (з 1990 р.). Працює професором кафедри факультетської терапії Ужгородського національного університету[11][12]. Є піонером досліджень «сольової» артеріальної гіпертензії у людей. Обґрунтував наявність в Карпатах регіону з високою захворюваністю на артеріальну гіпертензію при надходженні в організм людей надлишкової кількості хлориду натрію. Є автором (співавтором) понад 150 наукових праць, які опубліковані у фахових медичних виданнях, в тому числі одної монографії, 12 патентів, двох ліцензій на лікування хворих, чотирьох навчально-методичних посібників, затверджених Міністерством освіти і науки України, а саме: «Кардіоміопатія», «Синдроми та симптоми при захворюваннях внутрішніх органів», «Фітотерапія», «Клінічна фітотерапія». Підготував п'ятьох кандидатів і одного доктора медичних наук. Нагороджений орденом Леніна (1976), медалями «За доблесний труд» (1970), «Ветеран праці» (2003), «За розвиток регіону» (2004).
Долгош Степан Степанович

Серед інших уродженців села :

  • Товтин Володимир Юрійович[13] —відомий закарпатський письменник-гуморист, автор численних книжок та збірок;
  • Фатула Андрій Васильович[14] — кандидат юридичних наук, голова правління Міжрегіональної громадської організації «Об'єднання русинів»[15] (Російська Федерація) та член Русинського московського земляцтва «Карпатська Русь»;
  • Кардош Едуард Юрійович — кандидат політичних наук, доцент кафедри філософії і культури Львівської комерційної академії;
  • Долгош Йосип Степанович [16] — нейрохірург першої категорії, лікар-нейрохірург приймального відділення Обласного клінічного центру нейрохірургії та неврології ( м. Ужгород, Закарпатська область );
  • Фатула Михайло Михайлович[17] ( 1953-1997 )— підполковник міліції, закарпатський журналіст та правоохоронець;
  • Прокопець Степан Петрович[18] ( 1968-1995 )— ст. сержант міліції, який загинув під час виконання службового обов'язку по охороні громадського порядку та ім'я якого викарбувано у списку на пам'ятнику загиблим працівникам органів внутрішніх справ[19] у м. Ужгороді.

Галерея[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. «Статьи по славяноведению» (Выпуск 3), под редакцией ординарного академика В. И. Ламанского, Типография императорской академии наук, С.-Петербургь, 1910 г., ст. 258
  2. Павло Чучка, Прізвища закарпатських українців. Історико-етимологічний словник, ( стор. 122, 568, 634, 619, 582, 566, 563, 428, 417, 226 )
  3. Павло Чучка. Прізвища закарпатських українців. Історико-етимологічний словник, стор. 122
  4. В мережі опубліковано шокуючі фото школи та клубу у селі Вовкове Ужгородського району. Новини Закарпаття (uk). Процитовано 2019-01-12. 
  5. Телекомпанія М-студіо. В селі Вовкове будівля колишнього сільського клубу руйнується на очах. Процитовано 2019-01-12. 
  6. ТОВ "ЯРКОМ" Провайдер оптоволоконного швидкісного доступу в Інтернет в Ужгородському р-ні http://yarcom.net.ua/
  7. «Вовковецький навчально-виховний комплекс» дошкільний навчальний заклад — загальноосвітня школа І ступеня комунальної власності Середнянської селищної ради
  8. Фото встановленого релігійною громадою Хреста в честь Хрестної Дороги Ісуса (с. Вовкове). www.lifeisphoto.ru. Процитовано 2019-01-12. 
  9. Михайла Фатулу — заслуженого лікаря України – нагородили найвищою відзнакою терапевтів Закарпаття. Ужінформ (ru-RU). Процитовано 2019-01-12. 
  10. Відділення фундаментальних проблем медицини – Академія наук вищої школи України (uk). Процитовано 2019-01-12. 
  11. УжНУ » Кафедра факультетської терапії » Про нас. www.uzhnu.edu.ua. Процитовано 2019-01-12. 
  12. ТАКИ ПАТРІАРХ, І ТАКИ ДИНАСТІЯ | Новини Закарпаття. novzak.uz.ua. Процитовано 2019-01-12. 
  13. Закарпатський гуморист Володимир Товтин: "Я починав як лірик" @ Закарпаття онлайн. Закарпаття онлайн. Процитовано 2019-01-12. 
  14. Фатула Андрій Васильович (сторінка у facebook). 
  15. Міжрегіональна ГО "Об'єднання русинів". 
  16. Долгош Йосип Степанович. 
  17. ПАМ’ЯТЬ. Слово про Михайла Фатулу @ Закарпаття онлайн. Закарпаття онлайн. Процитовано 2019-01-12. 
  18. Прокопець Степан Петрович. 
  19. Шукач | Пам'ятник загиблим працівникам ВВС, м. Ужгород. www.shukach.com. Процитовано 2019-01-12. 

Джерела[ред. | ред. код]

  • «Географічний словник Угорщини» (Опис населених пунктів Закарпаття середини ХІХ ст.), Елек Фийнеш, переклад та упорядкування Йосипа Кобаля, (Ужгород, ТОВ «ІВА» 2011 р.)
  • Путівник-довідник «ЄВРОПЕЙСЬКЕ КОРІННЯ», Ярослав Достал, переклад, упорядкування та доповнення Юрій Михайлович Фатула, (Ужгород, Всеукраїнське державне видавництво «Карпати», 2016 р.)
  • «Прізвища закарпатських українців. Історико-етимологічний словник», Павло Чучка (Львів, Видавництво «Світ», 2005 р.)
  • «Статьи по славяноведению» (Выпуск 3), под редакцией ординарного академика В. И. Ламанского, Типография императорской академии наук, С.-Петербургь,1910 г.
  • Облікова картка с. Вовкове на сайті ВРУ