Вовкове (Ужгородський район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
с. Вовкове́ (Вовкової), (фото -панорама )
село Вовкове́
Краєвиди поблизу Вовкового.jpg
Країна Україна Україна
Область Закарпатська область
Район/міськрада Ужгородський район
Рада/громада Середнянська селищна рада та сільський комітет села Вовкове́
Код КОАТУУ 2124855501
Облікова картка картка 
Основні дані
Перша згадка 1314
Населення 509
Площа 0,34 км²
Поштовий індекс 89452
Телефонний код +380 312 722-
Географічні дані
Географічні координати 48°31′27″ пн. ш. 22°28′10″ сх. д. / 48.52417° пн. ш. 22.46944° сх. д. / 48.52417; 22.46944Координати: 48°31′27″ пн. ш. 22°28′10″ сх. д. / 48.52417° пн. ш. 22.46944° сх. д. / 48.52417; 22.46944
Середня висота
над рівнем моря
124 м
Відстань до
обласного центру
18 км
Відстань до
районного центру
18 км
Місцева влада
Адреса ради 89452, рада - смт. Середнє, вул. Закарпатська, 63, сільський комітет Вовкове́, вул. Перемоги, 31
Карта
Вовкове́. Карта розташування: Україна
Вовкове́
Вовкове́
Вовкове́. Карта розташування: Закарпатська область
Вовкове́
Вовкове́
Мапа

Вовкове у Вікісховищі?

Вовкове́ (Вовковиї (Вовкової). Колишні назви: Valkaja (Волкойо), Veka,Vlkovyje,Volkoviji,Ungordas (Унгордаш) ( угор. Ungordas ) — село в Ужгородському районі Закарпатської області.

Історія та інформація[ред. | ред. код]

В джерелах XIV—XVII ст. село відоме під назвою «Valkaja»(«Волкойо»). Це змадяризована назва, що походить від слов'янського слова «вовк». Село, як усе Закарпаття, з X століття входило у склад Угорського королівства.

У 15 ст. село було власністю дворянських родів Часловці (Császlóci) та Каллаі (Kállai). Поблизу села знаходився виноградник (перша згадка в 1421 році ). В урочищі Гурка, на правому березі річки Виля (Віола, В'єла) у 1380-тих роках був монастир чернечого ордену павлікіанців (проіснував до середини 16 століття).

У 1427 році родина Часловці мала тут 19 селянських наділів та будинок шолтеса (шолтеси —люди, які займалися заселенням сіл).

Пізніше, у XVI столітті, його власниками стають могутні володарі Середнянського замку родина Добо,які приєднують село до своєї домінії. Середнянська домінія Добо включала окрім Середнього ще такі населені пункти: Завода (Руські Комарівці), Ляхівці, Худльово, Дубрівка,Бачава, Ірлява, Кибляри, Лінці й Андрашовці (Андріївка). В 1599 році селяни Valkaja (Волкойо) були оподатковані від 13 порт (цілих наділів).

Джерела другої половини XVII століття вважають Valkaja (Волкойо) руським (русинським) селом.

У 17 столітті володарями села стають Другети і їх нащадки. Це був несприятливий період для його розвитку. Проте, найважчими виявилися перші десятиліття 18 століття, у період Національно-визвольної війни угорського народу проти австрійської монархії (1703—1711 р.р.) під керівництвом Ференца Ракоці ІІ. На його боці брали активну участь місцеве населення - русини, які зокрема, становили основу лейб-гвардії князя. У своїх мемуарах «Записки про війну в Угорщині з 1703 року до її закінчення» князь Ференц II Ракоці з великою вдячністю і теплотою згадував русинів-куруців як «найвірніший народ» (лат. Gens fidelissima), які, тисячами вступаючи до його загонів, «за руським звичаєм хрестилися». Він писав : «Протягом кількох днів до мене прийшло три тисячі русинів. Цей бідно озброєний народ, напівголий, залишив свої хати і родини. Вони такі бідні, що лише власну душу могли вважати власністю своєю. Відданість цих людей була безмежною, вони вливалися до лав моєї армії і більше не відставали від мене.Через нестачу рушниць вони озброювалися мечами, вилами і заявляли, що хочуть жити або вмерти разом зі мною».

Внаслідок цієї війни та подальшого карального терору з боку австрійської армії проти місцевого русинського населення, десятки сіл на Ужанщині стали безлюдними. Така доля спіткала і село Valkaja (Волкойо) — у 1715 році його мешканці були оподатковані лише від 8 селянських дворів, а у 1717 році там не зафіксовано жодного жителя.

В околицях села знайдено монети, чеканені у 1705 році ( на фото) у період Національно-визвольної війни під керівництвом Ференца Ракоці II.

Монета (10 Poltura ) PRO LIBERTATE, чеканка 1705 р. періоду Національно-визвольної війни (17031711) під керівництвом Ференца Ракоці ІІ.

Після вищезгаданих трагічних років заселення села відбувалося досить повільно. Ще й у 1751 році тут проживало всього 4 родини, про які відомо, що усі вони були вихідцями із с. Туриця, що на Перечинщині. Своєї церкви не мали, а тому ходили у сусідні Ляхівці.

У другій половині 18 століття, за часів австрійської імператриці Марії Терезії, кількість жителів села різко зростає за рахунок нових переселенців. До цього долучилися і нові вельможі села, зокрема родина Гілані.



село Valkaja на старій австро-угорській топографічній карті 19 ст.

На австрійській топографічній карті 18-го століття ( карта складена у 1782-1787 р.р.)[1] можна побачити на місці, де знаходиться село - його тогочасну назву, а саме : назву - " Veka ".

Також, видно напис назви "Vеla" - річки, що проходить поряд ( правіше населеного пункту "Veka". ( Тобто це є - теперішня річка Віела, В'єла, Веля.)

Ймовірно, можна припустити, що австрійський картограф, який у другій половині 18 ст. виготовляв дану карту, мав на увазі якесь скорочене (або зменшене) написання назви "Valkaja" - тобто - " Veka ".

У правій частині цієї карти наявний перелік нанесених на ній населених пунктів, де внизу списку є також вказана і назва населеного пункту,( села) - " Veka " .

Також, на даній карті (на місці де позначена назва населеного пункту, (села) - "Veka" ) можна побачити близько 16 позначок (ймовірно житлових будинків),а також позначення церкви (у вигляді хрестика).

  Очевидно, що у той  період там, де на карті наявна позначка церкви (у вигляді хрестика ), знаходилася будівля старої дерев'яної церкви, яка за переказами стояла трохи нижче теперішньої кам'яної мурованої церкви, будівництво якої розпочато у 1812 році (осв'ячено камінь) і закінчено у 1847 році і тоді же осв'ячено. 

У 1806 році за даними церковного перепису у селі проживало менше 300 греко-католиків, а місцевий прихід був на той час філіалом Руських Комарівців. Десь у цей же період у селі розпочинають будувати кам'яну церкву, камінь якої закладено і освячено у 1812 р.(Повністю церква була збудована та освячена у 1847 р., а сам прихід став відділенням Середнього.) Пізніше кількість жителів дещо зросла, але ледве перевершувала пів тисячі напередодні Першої світової війни — в 1908 році — перепис зафіксував всього 319 греко-католиків,що ймовірно було пов'язано із тогочасною трудовою міграцією у Америку (США, Канада, Аргентина ) тощо.

У 19 столітті вживаною була назва села - Valkaja ( Волкойо ). Зокрема, її використано у праці угорського вченого Елека Фийнеша «Географічний словник Угорщини» 1851 рік видання.

cело Ungordas (Унгордаш) на автро-угорській географічній карті 1910 року.
  На австро-угорській топографічній  карті початку ХХ  ст. ( складена у 1910 р. )[2] назва села вказана  як  - Ungordas (Унгордаш).
  У 1898 році в Угорщині був прийнятий закон, згідно з яким усі не угорського звучання назви населених пунктів у всьому Угорському королівстві необхідно було змадяризувати. І там, де легко було перекласти назву, члени комісії перекладали, а там, де це зробити було важко, назву змінювали. 
 Тому у цей період назва селаValkaja(Волкойо) була змінена на нову - угорську :('Ungordas - Унгордаш).  
  Також, на цій карті нанесено русло річки Веля,  яке за Середнім повертало убік і проходило біля села Ungordas (Унгордаш). На цій карті є вказана висота найвищої точки (пагорбу) біля села - 192 м.

НазваUngordas (Унгордаш)'використовувалася як офіційна до часу входження краю у склад Чехословацької Республіки у 1919 році, а також у період перебування у складі [[Угорщини ] протягом 1939-1944 р.р.

У період перебування у складі Чехословацької Республіки ( з 1919— по 1939 р.р.) село називалося'«Vlkovyje» ( ВовковыІ ). Влковіє, Вовковиї.


Німецька військова карта періоду Другої світової війни. Є вказана назва села Volkoviji

На німецькій військовій карті періоду Другої світової війни (карта складена 1936 р.)[3] назва села вказана - Volkoviji. Також на карті нанесено тогочасне русло річки Веля, яка тоді ще протікала поблизу села - тобто біля Середнього вона звертала у правий бік до і текла вздовж села у напрямку ліса Шловг аж до річки Стара у яку впадала. У 60-их роках ХХ ст., у радянський період, її русло через проведені меліоративні роботи було змінено - повернуто у бік с.Дубрівка. Також на даній карті позначено вузькоколійну залізницю Ужгороді-Анталовці,яка проходила через село.

У виданні «Статьи по славяноведению» ( Санкт-Петербург, 1910 ) у переліку населених пунктів вказана назва села 'Волкова, Волковії (Ungordas).[4]'



Український мовознавець, доктор філологічних наук, професор Павло Павлович Чучка у своїй книзі «Прізвища закарпатських українців.Історико-етимологічний словник» використовує у статтях даної праці[5] історичну назву села, ту яку використовує місцеве населення, а саме назву - Вовковыї та повідомляє, що завдяки радянським кодифікаторам у 1946 році Вовковыї було перейменовано та отримало назву «Вовкове́».[6] . Ця назва і в незалежній Україні є офіційною (нормативною). Вперше її була опубліковано у виданні "Українська РСР: Адміністративно-територіальний поділ: на 1 вересня 1946 року.[7] ( стор. 691).

Після приєднання Закарпаття (Підкарпатської Русі -Закарпатської України) до СРСР-УРСР з 1946 року було характерним примусове перейменування населених пунктів краю, та утворення (зміни) їх назв із закінченням на «е», що не є типовим для багатьох закарпатських топонімів , ( в тому числі для села Вовково́ї (ВовковиЇ ) - яку змінили на «Вовкове́»).

Таку думку щодо перейменування населених пунктів Закарпаття висловлювали вчені-філологи В. Добош[8], та Г. Воронич.[9]. На думку П. П. Чучки ці змінені назви - є штучними прикметниковими утвореннями, були рекомендовані як офіційні з 1946 року та населення їх не вживає[10].

Корінні місцеві жителі в живій розмовній мові вживають і в наш час ( 2019 р.) назву свого села  — Вовково́ї (з наголосом на останньому голосному «о́» ). Наприклад: «вовково́йський», «вовково́йська», «вовково́йські», «пушов до Вовково́й», «вун бов у Вовково́ях», «прийшов із Вовково́й», «бов им у Вовково́ях» і т. д.

У книзі угорського науковця Елека Фийнєша «Географічний словник Угорщини» 1851 року у перекладі та упорядкуванні відомого науковця-дослідника крайової історії Закарпаття Йосипа Кобаля про село повідомляється наступне:

Волкойо ( Valkaja ), руське село в комітаті Унг за чверть милі на захід від Середнього;

жителі : 2 римо-католики, 400 греко-католиків, і 7 євреїв. Землевласників декілька. Найближча пошта : Середнє.

c. Унгордаш ( Ungordas ) на карті часів Австро-Угорщини.

У туристичному довіднику-путівнику «Підкарпатська Русь» ( виданий у 1936 р.) чеського краєзнавця Ярослава Достала (перекладений, упорядкований та доповнений закарпатським хірургом і краєзнавцем Юрієм Михайловичем Фатулою і виданий під назвою путівник-довідник «Європейське коріння» в Ужгороді, 2016 р.) міститься інформація про село Vlkovyje (Ungordas), (Вовкове́, Ужгородського району) (стор. 291) :

  • Населення: 600 жителів
  • Національний склад: русинів — 570, євреїв — 18, угорців — 6, іноземців — 6.
  • Релігійні громади: 562 греко-католики.
  • Навчальні заклади: філіал русинської школи (3 класи) з с. Середнє.
  • Церковні установи: греко-католицька кам'яна церква Різдва Пр. Богородиці, 1847 р.
  • Промислові і господарські об'єкти: винокурний завод.
  • Транспортні об'єкти: залізнична станція.
Місце зупинки поїзда вузькоколійки "Ужгород-Анталовці", що курсував через село до 1976 р. На станційному знаку напис VLKOVYJE - ВОВКОВЫІ (місцеві жителі називали це місце «штаціон»). Фото 20-30 р.р. ХХ ст.

Біля села проходила вузькоколійна залізниця Ужгороді-Анталовці збудована в період Австро-Угорщини. Курсував невеликий пасажирський поїзд,який зупинявся в селі,хоча швидкість його пересування була дуже повільною. Місцеві жителі називали місце де зупинявся цей поїзд - «штаціон». У 1976 р. вузькоколійка перестала функціонувати та була розібрана як нерентабельна.

Мешканці села брали участь у Першій світовій війні ( 1914-1918 ), будучи мобілізованими у австро-угорську армію до складу, в основному, 66 піхотного полку. В центральному військовому архіві (м.Прага, Чехія, http://www.vuapraha.cz/) наявні картки на чотирьох солдатів, уроженців села (Вовковиї, Унгордаш), які загинули під час боїв або померли у військових шпиталях протягом війни. У цих архівних документах наявна інформація про дату, місце і обставини смерті, місце і дату їх поховання.

1. Шніцер Петро, 1882 р.н. , вік 36 років, рядовий 66 піхотного полку австро-угорської армії.

Помер 6 жовтня 1918 р. у військовому шпиталі у місті Ужгороді. Похований 15 жовтня 1918

Архівна картка на Шніцер Петра (1882 р.н.), мешканця села, який загинув у Першу світову війну.

у селі Вовкове (привезаний из шпиталю додому ).

2. Товтин Андрій 1890 р.н., вік 24 роки, рядовий 66 піхотного полку австро-угорської армії.

Помер 6 листопада 1914 р., у населеному пункті Bratunac ( Боснія ). Похований 7 листопада

Архівна картка на Товтин Андрія (1890 р.н.), мешканця села, який загинув у Першу світову війну.

1914р. на військовому цвинтарі там же.

3. Кардашинець Михайло 1895 р.н. , вік 20 років, рядовий 66 піхотного полка австро-

угорської армії. Помер 20 листопада 1915 р. у військово-польовому шпиталі у населенному

пукті Veldes (Австрія). Похований 21 листопада 1915 р. на військовому цвинтарі у населеному.

Архівна карта на Кардашинець Михайла (1895 р.н.), мешканця села, який загинув у Першу світову війну.

пункті Villach (Австрія).

4.Третинник Іван, 1895 р.н., вік 20 років рядовий 66 піхотного полка австро-угорської армії.

Загинув в бою на Російському фронті, біля села Munina. (нині Ярославського повіту, Підкарпатського воєводства, Польша). Похований у братський могилі на полі бою.

Архівна картка на Третинник Івана 1895 р.н., мешканця села, який загинув у Першу світову війну.
Архівні дані щодо Фатула Михайла (1895 р.н.), мешканця села, учасника Першої світової війни, який перебував у італійському полоні у Форте Бегато, Генуя.

Крім цього у італійському полоні у Форте Бегато, біля Генуї ( Італія ) перебував рядовий 66 піхотного полку австро-угорської армії Фатула Михайло (1895 р.н.). Подальша його доля невідома.

Також на полях битв цієї війни пропав безвісти солдат австро-угорської армії, мешканець села Фатула Томаш (1885 р.н.). [11]

Слід додати, що на думку дослідників, кількість мешканців села, які брали участь у цій війні є щонайменш в три рази більшою від тієї, про яку доступні матеріали в цих джерелах.

Під час Другої світової війни, у період 1939 -1944 років, коли село, як і все Закарпаття-Підкарпатська Русь, було у складі Угорщини, відомі факти доволі жорстокого поводження жандармів по відношенню до селян. Так, зокрема, місцева мешканка-старожил села Марія Б. розповідала, що : "жандарі жорстоко побили пендриками її батька та конфіскували впольовану ним дичину (серни), лише за те, що він був звинувачений у недозволеному полюванні у околишніх лісах, для того, щоб, з її слів, мати змогу прокормити дітей у своїй багатодітній сім'ї у той тяжкий, воєнний час".

Багатьох жителів села -(етнічних русинів) призовного віку було мобілізовано у період 1940 - 1942 в угорську армію для участі у війні проти СРСР (на боці Німеччини ( країн Берлінского пакту, до якого Угорщина приєдналася у 1940 р.).Також було багато випадків коли молодих хлопців віком до 20 років відправляли на примусові громадські роботи у робочі табори (мункотабори) на військових об'єктах на території Угорщини.

Значна кількість військових армії Угорщини, в тому числі і призваних русинів із Закарпаття, загинула (або пропали без вісти) під час бойових дій у 1942-1943 р.р.на теренах сучасної Російської Федерації (під час боїв у районі м.Воронеж).

При різних точках зору та різних оцінках на тогочасні воєнні події, на участь угорської армії у цій війні на стороні Німеччини тощо - незаперечним є те, що законослухняні місцеві мешканці (русини) були змушені виконувати свій військовий обов'язок у воєнний час, як громадяни Угорщини, будучи примусово мобілізованими на фронт у лави угорської армії чи відправленими на примусові громадські роботи в робочі табори у тилу та відірваними від своїх домівок, сімей, рідних та близьких.

На фронті, 1942 - 1943 р.р., армія Угорщини. Мешканці Вовкового - Фатула Степан (Пішта ) та його односельчанин Годинка Емеріх ( Імро) біля могили земляка із Середнього.

Були призвані в угорську армію у період 1942-1943 р.р. та повернулися додому жителі села - Жолтані Іван, Фрінцко Іван та інші. Були і такі з числа призваних мешканців села, котрі загинули (пропали безвісти) під час бойових дій і через багато років вдалося встановити їх місце загибелі та пере-поховання. Зокрема - це Годинка Емеріх (Імро) (1920-1943); Фатула Степан (Пішта) (1921-1943), який пропав безвісти під час бойових дій в районі м.Воронеж (Росія).(див. на фото).

Його ім'я викарбувано в списках, в числі інших полеглих воїнів угорскої армії, на одній із пам'ятних мармурових таблиць Меморіалу загиблим армії Угорщини, що знаходиться у селі Рудкіно Воронежської області Росії [12], де перезахоронено останки всього біля 11-ти тисяч полеглих солдатів угорської армії.

Цікаво відмітити, щодо солдат німецької армії ( Вермахту ), які тимчасово у той воєнний період частково були розквартировані у селі - місцеві мешканці-старожили відзначали їх лояльність та позитивне ставлення до місцевого населення. Розповідали як німецькі офіцери у селі давали сільським дітям шоколад, а також платили селянам за надане житло тощо, відзначали рівень культури німців. Щодо військових Радянської Армії,яка в жовтні 1944 року увійшла на територію сучасного Закарпаття, та були присутні і в селі, його мешканці розповідали про доволі низький рівень культури поведінки частини радянських солдатів і такі риси деяких солдат, як доволі надмірне споживання алкоголю, котрого було достатньо у селі, де вирощувався виноград і у селян були в наявності не лише домашнє вино, а і "паленка" (водка). Однак, також відмічалося, що радянські солдати обмінювали селянам на вино (горілку) дефіцитні і необхідні у господарстві у той суворий і бідний воєнний час речі: керосин для ламп, мастила, одяг (теплі фуфайки, штани), взуття тощо, а також в цілому ставилися доброзичливо.


  У новішій історії села можна виділити радянський період (1945 —1991 р.р.) та період незалежної України (1991 р. — по теперішній час). На першому етапі радянського періоду (кінець 40-их — початок 50-их) відбулася примусова колективізація, створення колгоспу. На практиці це проявилося у «добровільно-примусовій» передачі землі, худоби, реманенту (плуги, борони та інше) від їхній власників, у тому числі середняків-простих людей, у новостворений колгосп. Жителі села також «добровільно-примусово» були змушені ставати членами колгоспу та працювати у ньому. Ті, хто не бажали працювати, як казали «на калгоз», намагалися іти працювати у місто, хоча у той час (після війни) селянам (колгоспникам) Закарпаття (колишня складова частина Чехословаччини — Підкарпатська Русь, яка була приєднана до Радянського Союзу за рішенням вищого політичного керівництва СРСР-УРСР), не видавали паспорти — а без паспорта на роботу також не брали. Були приклади коли люди  виїжджали, наприклад, на роботу у шахти на Донбас, а через деякий час, попрацювавши там та отримавши паспорт, влаштовувалися на роботу у м.Ужгород (на залізниці, на заводах тощо).

У 1958 році село було повністю електрифіковано. У 60-их і 70-их роках, у період радянської влади, відбувався розвиток колективного (радгоспного) сільського господарства. Так, значимою подією, була зміна напрямку течії (русло повернуто у бік с. Дубрівка) річки Веля, В'єла, яка протікала поряд з селом. Була здійснена меліорація, а саме : проведено осушення навколишніх полів, по яких раніше проходило русло річки і тому ця місцевість була досить болотистою, також було створено систему зв'язаних водних каналів, з'єднаних шлюзами для регуляції рівня води. На полях, де колись протікала р. Веля (В'єла) впритул біля села, стали висаджувати сільськогосподарські культури.

До зміни напрямку течії річки Веля її русло проходило впритул села на відстані 50-100 метрів і часто, особливо весною та у період зливових дощів, розливалося та спричиняло шкоду. Глибина русла складала приблизно 70-80 см. до 1 метра. Місцевість біля русла ріки була досить болотистою, із заплавами ( ямами з водою ), які влітку частково пересихали. У них, як і у основному руслі річки, в той час водилося, за словами старожилів, дуже багато риби : піскурів, карасів, коропи, в'юни тощо. Також, у заплавах ( болотистих ямах ) біля ріки водилося багато п’явок, яких місцеві мешканці використовували у медичних цілях для лікування, а людей, котрі збирали п’явок називали жартівливо - «п’явкоші». Недалеко від будівлі сучасної тракторної бригади (зараз гараж-стоянка вантажних автомобілів каміонів), (раніше у 50-70 ті роки там знаходилася ферма, маштальня (конюшня) та кузня) і існуючої лісопосадки, поряд з руслом річки, були місця де із глини ромами (циганами) виготовлялися вальки (саман), які у той час (50-70 р.р.) використовувалися як відносно недорогий будматеріал при будівництві хат.

Місця де копали глину для виготовлення будівельних вальків (саману), місцевими жителями називалися «циганськими ямами». І в цих ямах, які з часом заповнювалися водою, також, як розповідали старожили, водилося багато риби, яку люди носили у "гаті-кошарах" (досить великі за крозміром кошики, які носилися на плечах).

Також у радянський період 60-70-ті роки інтенсивно розвивалося радгоспне промислове виноградарство — висаджувались нові плантації виноградників, які займали значні площі біля села на схилах пагорбів. На виноградниках працювало багато мешканців села. Були наявні тракторна та виноградна бригади, збудовані відповідні господарські будівлі, а також «боргази» на виноградниках. Було висаджено яблучні, а пізніше персиковий сад (у період керівництва радгоспною бригадою у селі Шніцером Петром). Також поблизу села знаходилася радгоспна тваринна ферма — випасалося чимале стадо корів та вівці. Найбільший пік у рівні розвитку колективного сільського господарства (радгоспу) припав на так звані «часи застою» друга половина 60-их — 70-ті та 80-ті р.р. Після 1985 р., з приходом до влади М.Горбачова і початком «Перебудови», по місцевому виноградарству досить боляче вдарила так звана «антиалкогольна кампанія». Після розпаду СРСР (1991 р.) розпочався поступовий занепад радгоспу (колективного сільського господарства).

Більшість виноградників та садів біля села, висаджених у радянський період у радгоспі, поступово стали занепадати і станом на 2019 рік майже повністю пропали або деяка їх частина, яка ще залишилася та належить ДП "АПФ «ЛЕАНКА»", перебуває у занедбаному стані. Нові виноградники не висаджуються. На тих місцях, на схилах пагорбів, де колись у радянські часи були висаджені та оброблялися значні виноградні плантації, а також сади поступово все заростає чагарниками та травою. Пустуюча гоподарська будівля колишньої радгоспної виноградної бригади передана у власність реабілітаційному центру військових, повністю знищена і розібрана будівля колишньої тваринницької ферми.

У останні роки на колишніх радгоспних полях біля села, які передані в оренду агрохолдингам, на значних площах ними висаджуються кукурудза, соя, ймовірно ГМО походження. При їх вирощуванні використовується для обробки значна кількість хімікатів- гербіцидів, інсектицидів, які в тому числі розприскуються на поля з використанням літальних апаратів. Це призводить до погрішення стану екологічної обстановки у селі, особливо для тих мешканців чиї домогосподарства розташовані близько від плантацій, а також це є шкідливим для полів на яких випасається худоба (стадо корів) місцевих мешканців та для бджіл із місцевих пасік.

Також у наш час, за останні роки проблемним є питання постійної тенденії до падіння рівня води у колодязях у багатьох домогосподарствах села (аж до повної відсутності води), особливо у літній період, коли вкрай мало або зовсім немає опадів. Можливо, що такий стан є наслідком проведеної колись меліорації на території біля села та загальної тенденції до падіння рівня підземних (грунтових) вод, а також збільшення загальних обсягів споживання води з колодязів та свердловин. Подібна ситуація з падінням рівня води у колодязях, характерна в останній період і для інших сіл Ужгородського району.[13]

Традиційним для мешканців села, як і для багатьох мешканців у селах Закарпаття (крім високогірних), є домашнє виноградарство. Майже чи не у кожному дворі є виноградні «лугоші» - вирощується виноградна лоза та із свого власного винограду виготовляється домашнє вино. А у деяких наявні навіть свої невеликі виноградники.

У 1950-их р.р. у селі, у тому числі завдяки зусиллям та ентузіазму місцевих жителів, які розповідали про те як вони брали участь у будівництві, була зведена досить велика за розмірами будівля Клубу, у якому функціонували кінозал та бібліотека. Клуб був місцем для проведення публічних, святкових заходів у селі, дозвілля та відпочинку молоді, місцем проведення зібрань (зборів) жителів села. У часи незалежної України з кінця 1990-их  — початок 2000 рр. почався його занепад, пішло поступове руйнування будівлі за відсутності необхідних поточних ремонтів, при повній бездіяльності влади та уповноважених організацій щодо вирішення цього питання. Станом на 2019 р. будівля клубу практично повністю[14] знищилася та розвалена[15].

Згадували період коли у село в середині 70-тих провели перший телефонний зв'язок для населення і саме на будівлі клубу було встановлено громадський телефон-автомат, що було новинкою на той час. Будь-який мешканець села мав можливість зателефонувати з нього, використовуючи монету номіналом 2 копійки.

Також, старожили памятають часи коли з метою тогочасної комуністичної ідеологогічної пропаганди в селі на електричних стовпах були розміщені динаміки-гучномовці з яких постійно транслювалися радоіпередачі (новини, музика, передачі суспільно-політичного характеру, тощо ), а з самого ранку у 6-00 год. грав гімн СРСР, який будив селян. Також практично у кожну хату була підключена радіоточка (так звана "Галя").

У 2004—2005 рр. село було газифіковано — прокладено газопровід середнього тиску. При низьких цінах на газ у цей період газифікація дала можливість забезпечити ефективне та недороге опалення будинків мешканців села.

Також, у період 2009—2011 рр. за рахунок інвестиційних проектів повністю були замінені опори ліній електропередач (Ужгородський РЕМ, ПрАТ «Закарпаттяобленерго») із старих дерев'яних на нові бетонні та проведено безкоштовну заміну електролічильників споживачів на більш сучасні.

У 2017-2018 р.р. (завдяки зусиллям місцевих активістів) районною шляхово-експлуатаційною організацією виконано поточний ремонт ділянки ( 3,5 км ) автомобільної дороги районного значення від міжнародної автомобільної траси (Автошлях М 06, Автошлях E50) до села Вовкове́.

У самому селі дорога востаннє буле ремонтована у кінці 80-их років - тобто ще у радянські часи за кошти які виділяв винрадгосп, силами райавтодору. Протягом за більш ніж 20 років незалежної України жодного разу не проводився ремонт цієї дороги, відповідальність за стан якої лежить безпосередньо на місцевій владі, а саме - Середнянській селищній раді. Слід зауважити, що стан цієї дороги у селі є вкрай незадовільний, незважаючи на постійні звернення мешканців села до селищної ради з вимогами відремонтувати її.

З 2016 року село забезпечено високошвидкісним доступом до мережі Інтернет за допомогою волоконно-оптичного кабелю за технологією FTTВ (Fiber To The Building, «оптичний кабель до будинку») провайдером ТОВ «ЯРКОМ»[16].

За даними останнього українського офіційного перепису населення 2001 року, у селі проживало 509 осіб.

У селі на базі будівлі колишньої сільської початкової школи та дитячого садочку функціонує комунальна організація «Вовковецький навчально-виховний комплекс», директор НВК — Лютнянська М. М.[17]. Здійснено частковий ремонт дитячого садочка. Однак будівля школи, яка зведена ще у часи Чехословацької республіки у 20-тих роках ХХ ст. перебуває у незадовільному стані. Кошти на її капітальний ремонт не виділяються роками.


Історія Церкви Різдва Пресв'ятої Богородиці (1847 р.)[ред. | ред. код]

Список-хронологія священників, які служили церкві від часу її побудови до сучасного періоду

Стара дерев'яна церква за переказами стояла колись трохи нижче теперішньої типової мурованої церкви. Розповідали, що біля ймовірного місця де колись була стара дерев'яна церква, під час встановлення електричного трансформатора у кінці 1960-их років технікою були викопані останки людей (кістки, черепи тощо), що підтверджує, що поряд із старою дерев'яною церквою знаходилося і тодішнє сільське кладовище.

Будівництво теперішньої кам'яної мурованої церкви розпочато у 1812 році, коли було освячено її камінь. Згідно із записом церківника Михайла Годинки у старому Євангелії, церкву збудовано в 1847 році і тоді ж і освячено - 21 вересня 1847 р. - у свято Різдва Пресвятої Богородиці. Храм «оправлено» у 1876 році (про що свідчить напис на стіні у кімнаті куратора), оновлено в 1912 році за священника Лисишина Георгія, та у 1936 році за священика Рудольфа Кабація, коли видатки склали 20 тис. корон. Спочатку церква була вкрита шинглами, потім етернітом, згодом бляхою. У 2010 році повністю замінено покрівлю церкви на нову — більш якісну, а також купол дзвіниці зроблено із позолоченого металу. (див. на фото Галереї)

У 1958 році до церкви проведено електрику. У 1978 році за священика о. Василя Терпая, кураторів Івана Бакасі та Івана Вербича художник Ф. Решетар із сином оновили малювання інтер'єру. Гарний Іконопис очищено, але не перемальовано. Цю роботу виконали художник Олег Гораль та золотарі Василь Гладун та Ігор Мозель. Один з кураторів, нині покійний Михайло Свида, твердив, що церкву збудували в 1817 році а цифра «4» з'явилася пізніше.

Згідно із написом на одному із дзвонів, він був відлитий у 1924 році в пам'ять про Першу світову війну (1914—1918 р.р.), у якій у тому числі брали участь і мешканці села, деякі з яких загинули чи пропали без вісті на полях її битв. Також на іншому дзвоні написано, що він був відлитий за кошти вихідців села — емігрантів у США (які виїхали у Сполучені Штати Америки на роботу).

У 2018 р. стараннями церковної громади та священника о. Михайла Подгорського при вході у церкву на стіні розміщено мармурову таблицю із списком -хронологією греко-католицьких священників, які служили у церкві з моменту її побудови до сучасного періоду. Також зроблено мощену тротуарною плиткою доріжку від воріт з вулиці до церкви. Було оновлено та освячено хрест на кладовищі неподалік церкви під час Богослужіння в честь Дня пам'яті померлих ( листопад 2018 р.)

Церква та греко-католицька релігійна громада належить до Мукачівської греко-католицької єпархії.

Греко-католицькою релігійною громадою встановлено великий 13-ти метровий металевий Хрест із Розп'яттям Ісуса[18] на найвищій точці біля села пагорбі (192 м.) в честь відзначення Хрестної Дороги Ісуса Спасителя.

Відомі уродженці села[ред. | ред. код]

  • Фатула Михайло Іванович
    Фатула Михайло Іванович[19] — народився 15.09.1932 р. у селі Вовкове́ ( Вовковиї ). Лікар-кардіологдоктор медичних наук, професор, академік відділення фундаментальних проблем медицини[20] Академії наук Вищої школи України, заслужений лікар України. Працює професором кафедри факультетської терапії Ужгородського національного університету[21] [22]. Наукова робота Фатули Михайла Івановича пов'язана із вивченням захворювань серцево-судинної системи населення Закарпаття, в тому числі гіпертонічної хвороби. Є піонером досліджень «сольової» артеріальної гіпертензії у людей. Ним вперше в колишньому СРСР на популяційному рівні вивчено роль хлориду натрію в розвитку гепертонічної хвороби, розроблено методи її первинної та вторинної профілактики. Обгрунтував наявність в Карпатах регіону з високою захворюваністю на артеріальну гіпертензію при надходженні в організм людей надлишкової кількості хлориду натрію. Тема докторської дисертації «Гипертоническая болезнь и поваренная соль “ (25-летнее клинико-проспективное  наблюдение)». Також вивчав вплив препаратів, у тому числі вплив фітозборів на хворих з різними захворюваннями серцево-судинної системи (нейроциркуляторна дистонія, гіпертонічна хвороба, хронічна серцева недостатність). Є автором понад 200 наукових публікацій, які опубліковані у фахових медичних виданнях, в тому числі 2-ох монографій, 12 патентів, двох ліцензій на лікування хворих, чотирьох навчально-методичних посібників, затверджених Міністерством освіти і науки України. У 1986 році брав безпосередню участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Підготував п'ятьох кандидатів і одного доктора медичних наук. Нагороджений урядовими нагородами : орденом Леніна, медалями «За доблесний труд», «Ветеран праці», «За розвиток регіону». Обирався депутатом Ужгородскої міської ради у 1985 -1990 р.р.
Долгош Степан Степанович

Серед інших уродженців села :

  • ТОВТИН Володимир Юрійович[23] —відомий закарпатський письменник-гуморист, автор численних книжок та збірок;
  • ФАТУЛА Андрій Васильович[24] — кандидат юридичних наук, голова правління Міжрегіональної громадської організації «Об'єднання русинів»[25] (Російська Федерація) та член Русинського московського земляцтва «Карпатська Русь»;
  • КАРДОШ Едуард Юрійович — кандидат політичних наук, доцент кафедри філософії і культури Львівської комерційної академії;
  • ДОЛГОШ Йосип Степанович [26] — нейрохірург першої категорії, лікар-нейрохірург приймального відділення Обласного клінічного центру нейрохірургії та неврології ( м. Ужгород, Закарпатська область );
  • ФАТУЛА Михайло Михайлович[27] ( 1953-1997 )— підполковник міліції, закарпатський журналіст та правоохоронець;
  • ПРОКОПЕЦЬ Степан Петрович[28] ( 1968-1995 )— старший сержант міліції спецпідрозділу "БЕРКУТ", який загинув у 1995 році під час виконання службового обов'язку по охороні громадського порядку та ім'я якого викарбувано у списку на пам'ятнику загиблим працівникам органів внутрішніх справ[29] у м. Ужгороді.
  • ЖОЛТАНІ Іван Іванович - музикант-гітарист[30],[31] учасник закарпатських музичних вокально-інструментальних ансамблів (ВІА) (на фото)[32] , кінця 70-тих - 80-ти р.р., у т.ч . ВІА "КОСОВІЯ"[33], ВІА "Орфей" ( Будинок культури сел. Середнє ) та інших, які брали участь у обласних конкурсах та масових культурно-розважальних заходах з живою вокально-інструментальною музикою тих часів.

Галерея[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Стара австрійська топографічна карта 18 ст. (1782-1787 р.р.)
  2. Австро-угорська географічна карта 1910 р.
  3. Німецька військова-карта ( 1936 р. )
  4. «Статьи по славяноведению» (Выпуск 3), под редакцией ординарного академика В. И. Ламанского, Типография императорской академии наук, С.-Петербургь, 1910 г., ( стор.258 )
  5. Павло Чучка, Прізвища закарпатських українців. Історико-етимологічний словник, ( стор. 29, 122, 568, 634, 619, 582, 566, 563, 428, 417, 226 )
  6. Павло Чучка. Прізвища закарпатських українців. Історико-етимологічний словник, стор. 122
  7. Українська РСР: Адміністративно-територіальний поділ: на 1 вересня 1946 року. Вид. перше / Відп. ред. М. Ф. Попівський. Інформайно-статистичний відділ при Секретаріаті Президії Верховної ради Української РСР. – К.: Українське вид-во політичної літератури, 1947
  8. В. І. Добош. Проблеми правописної нормалізації назв населених пунктів Закарпаття. // Українська мова на Закарпатті у минулому і сьогодні. Матеріали науково-практичної конференції — Ужгород, 1993.
  9. Ганна Воронич. Карпатські географічні назви в лещатах літературної стандартизації // Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Філологія. Соціальні комунікації. Випуск 25. — Ужгород, 2011]
  10. Павло Чучка, Прізвища закарпатських українців. Історико-етимологічний словник, ( ст. 29 )
  11. Дослідницький архів Юрія Фатули ( Опрацювання матеріалів Центрального військового архіву м.Прага., http://www.vuapraha.cz/
  12. VRNOPER. Захоронение солдат венгерской армии в с. Рудкино, Воронежская обл.. Процитовано 2019-02-06. 
  13. У селі Циганівці на Ужгородщині вже четвертий рік немає води.
  14. В мережі опубліковано шокуючі фото школи та клубу у селі Вовкове Ужгородського району. Новини Закарпаття (uk). Процитовано 2019-01-12. 
  15. Телекомпанія М-студіо. В селі Вовкове будівля колишнього сільського клубу руйнується на очах. Процитовано 2019-01-12. 
  16. ТОВ "ЯРКОМ", Провайдер оптоволоконного швидкісного доступу в Інтернет в Ужгородському р-ні
  17. «Вовковецький навчально-виховний комплекс» дошкільний навчальний заклад — загальноосвітня школа І ступеня комунальної власності Середнянської селищної ради
  18. Фото встановленого релігійною громадою Хреста в честь Хрестної Дороги Ісуса (с. Вовкове). www.lifeisphoto.ru. Процитовано 2019-01-12. 
  19. Михайла Фатулу — заслуженого лікаря України – нагородили найвищою відзнакою терапевтів Закарпаття. Ужінформ (ru-RU). Процитовано 2019-01-12. 
  20. Відділення фундаментальних проблем медицини – Академія наук вищої школи України (uk). Процитовано 2019-01-12. 
  21. УжНУ » Кафедра факультетської терапії » Про нас. www.uzhnu.edu.ua. Процитовано 2019-01-12. 
  22. ТАКИ ПАТРІАРХ, І ТАКИ ДИНАСТІЯ | Новини Закарпаття. novzak.uz.ua. Процитовано 2019-01-12. 
  23. Закарпатський гуморист Володимир Товтин: "Я починав як лірик" @ Закарпаття онлайн. Закарпаття онлайн. Процитовано 2019-01-12. 
  24. Фатула Андрій Васильович (сторінка у facebook). 
  25. Міжрегіональна ГО "Об'єднання русинів". 
  26. Долгош Йосип Степанович. 
  27. ПАМ’ЯТЬ. Слово про Михайла Фатулу @ Закарпаття онлайн. Закарпаття онлайн. Процитовано 2019-01-12. 
  28. Прокопець Степан Петрович ( фото 1995 р. ) [1]
  29. Шукач | Пам'ятник загиблим працівникам ВВС, м. Ужгород. www.shukach.com. Процитовано 2019-01-12. 
  30. Жолтані І.І.- музикант-гітарист, учасник ВІА 70-80 ті р.р. (фото )
  31. Жолтані І. І.- виступає на обласних конкурсах вокально-інструментальних ансамблів ( фото 70-тих років ).
  32. Вокально-інструментальний ансамбль за участю музиканта-гітариста Івана Жолтані ( фото 1981 р.)
  33. ВІА "Косовія" та музикант-гітарист Жолтані Іван ( на фото кінця 70-тих р.р.)

Джерела[ред. | ред. код]

  • «Географічний словник Угорщини» (Опис населених пунктів Закарпаття середини ХІХ ст.), Елек Фийнеш, переклад та упорядкування Йосипа Кобаля, (Ужгород, ТОВ «ІВА» 2011 р.)
  • Путівник-довідник «ЄВРОПЕЙСЬКЕ КОРІННЯ», Ярослав Достал, переклад, упорядкування та доповнення Юрій Михайлович Фатула, (Ужгород, Всеукраїнське державне видавництво «Карпати», 2016 р.)
  • «Прізвища закарпатських українців. Історико-етимологічний словник», Павло Чучка (Львів, Видавництво «Світ», 2005 р.)
  • «Статьи по славяноведению» (Выпуск 3), под редакцией ординарного академика В. И. Ламанского, Типография императорской академии наук, С.-Петербургь,1910 г.
  • Облікова картка с. Вовкове на сайті ВРУ
  • http://freemap.com.ua/, безкоштовний веб-портал по топографічним картам України та Закарпаття.