Арії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Експасія індоєвропейців 4000-1000 рр. до н. е. за курганною гіпотезою.
А р і ї
Арійські мови
◆ Нуристанські
◆ Індоіранські: Індоарійські
Дардські · Іранські
◆ Давні: Мітаннійськоарійська
Давньоіндійська
(Ведійська · Санскрит)
Давньоіранська
(Авестійська ·  Давньоперсидська)
Етнічні групи
Індоарійці · Іранці
Дарди · Нуристанці
Релігії
Праіндоєвропейська релігія
Праіндоіранська релігія
Ведизм
Ведійська міфологія
Гіндукуська релігія
Брахманізм
Дхармічні релігії
Індуїзм · Буддизм
Зурванізм
Зороастризм
Давня література
Веди · Авеста
Ізоглоси кентум і сатем (червоний) 2500–500 рр. до н. е.

Арії, Арйани (арійці) — стародавні народи індоєвропейської мовної сім'ї. Назва походить від самоназви «арій» (благородний, світлоносний), яка зустрічається в найдавніших індійських та іранських джерелах. Арії протиставляли себе «нешляхетним» чужинцям.

Оскільки «арії» є однією з найдавніших відомих самоназв народів індоєвропейської мовної родини в історичних та мовознавчих науках в ХІХ столітті назва арії використовувалася, а в масовій культурі іноді й досі використовується, до усіх індоєвропейців.

Розселення арійських (індо-іранских) племен на початку доби заліза

Автентичне значення у Рігведі[ред.ред. код]

Термін "Арія" використовується 36 разів в 34 гімнах у Рігведі, яка була складена ведичним санскритом і остаточно оформилась за часів ведичної цивілізації ще до появи писемності. Веди збереглись завдяки усній передачі в середовищі ведичного жрецтва. В наш час традицію підтримують брагмани течії шраута.

Хоча слово первісно було етнонімом, але вже в Рігведі воно використовується як релігійний термін, означення що відокремлюють тих, хто жертвує "правильно" від тих, хто не належить до ведичної релігії. Пізніше в індуїзмі термін використовується для позначення релігійної праведності чи благочестя. Арія - "благородний, благочестивий, праведний".

Свою країну арії називали Ар′яварта (ru:Арьяварта), відомі синоніми, аналогічні назви - Аріана, Арія, Аратта, Хар'яна, Ар′янем-Ваеджа (Airyanem Vaejah), (авест. Airyanam Dahyunam), Іран, Орісса , який населяє народ Орія (Орія (мова)), та інші.

Сучасні визначення терміну[ред.ред. код]

У науці 19 століття слово «арійці» використовувалося як нейтральний термін для означення індоєвропейської мовної родини або ж європеоїдної раси чи її підтипів. Слід, однак, зазначити, що з виключно наукового обігу в такому значенні це слово випало вже на початку 20 сторіччя: наприклад, вже Грушевський вважав його використання для означення індоєвропейської мовної спільноти застарілим.

Однак, з кінця 19 століття його почали вживати для означення «обраної нордичної раси», а згодом певних націй — як то німців чи британців, виправдовуючи їх «природне право» на панування над «необраними» спільнотами. Оскільки термін «арійці» широко використовували керівники Третього Рейху для позначення світловолосих і світлооких людей і термін "обріс" стереотипами, у науці 2-ї половини 20 — початку 21 століття він практично не вживається як синонім слова «індоєвропейці» і навіть там, де його використання є цілком коректним, його часто вимушено замінюють синонімами «індоіранці», «давні індоєвропейці» і т. п.

Основні гіпотези походження аріїв[ред.ред. код]

1. Північнопричорноморська гіпотеза (В. М. Даниленко) доводить, що індоєвропейська спільність зародилася на степовому кордоні Європи та Азії в X—VII тис. до н. е. і пізніше поширилася на Європу та Кавказ, поділившись на три групи. Одна з них, що залишила сліди у вигляді ямково-гребінцевої кераміки, дніпро-донецької та азово-дніпровської археологічних культур неоліту, формувала етнічність населення України.

2. Анатолійсько-балканська (І. М. Дьяконов) обстоює ідею індоєвропейської прабатьківщини в Балкано-Карпатському басейні. Деякі племена оселилися на території України: прототохари, пізніше індоіранці та балто-слов'яни. Матеріальний слід цієї цивілізації — лінійно-стрічкова кераміка V—IV тис. до н. е.

3. Анатолійсько-північнопередньоазіатська (Т. В. Гамкрелідзе) пов'язує творення індоєвропейської етнічної спільності з культурою Чатал-Гуюка VI—V тис. до н. е. на кордоні Закавказзя і Верхньої Месопотамії. Пізніше, у III тис. до н. е., ця праспільність розпалася на тохарів, що попрямували на схід (у Центральну Азію), та давньоіндоєвропейців, для яких поволзькі та причорноморські степи стали «вторинною» прабатьківщиною (ямна культурно-історична область).

4. Центрально- та південноєвропейська гіпотеза (Б. В. Горнунг) відстоює ідею кількох індоєвропейських зон: одна з них пов язана з культурою Старчево-Кереш, трансформована в культури Вінча — Тордош і Тиса; друга — з буго-дністровською, а пізніше з трипільською. Близька до цієї концепції гіпотеза В. О. Сафронова, котрий виводить індоєвропейську групу з археологічної культури лінійно-стрічкової кераміки, видіялючи в ній кілька послідовних етапів: VII — середина VI тис. до н. е. — ранньоіндоєвропейська; V тис. до н. е. — середньоіндоєвропейська; кінець V—IV тис. до н. е.— пізньоіндоєвропейська; IV тис. до н. е. — давньоіндоєвропейська.

Основою цієї багатоетапної протоцивілізації було декілька археологічних культур, зокрема лінійно-стрічкової кераміки (поширеної в Середньодунайській низовині й в області Карпат, V тис. до н. е.) та культури наколчастої кераміки другої половини VI — першої половини V тис. до н. е. її носії знали примітивне землеробство, мисливство, рибальство й переважно кочове скотарство. Подальше виокремлення скотарства зі змішаного землеробсько-скотарського господарства у самостійну галузь трансформувало ці культури у культури Вінча, Лендела, Старчево-Кереш тощо.

Цей зламний історичний момент дослідники тлумачать по-різному, хоча погоджуються в тому, що саме він започаткував власне індоєвропейську цивілізацію, її складником була культура причорноморських степів, в основі якої лежали середньостогівська та ямна археологічні культури IV тис. до н. е. Вона формувалася на стику двох культурних потоків: між осілими європейськими землеробами та номадами євразійського степу. Одні відзначалися миролюбністю, інші більшою агресивністю й рухливістю.

Як пише український археолог та історик Леонід Залізняк, саме на півдні України землеробська протоцивілізація Балкан через свій північно-східний форпост — трипільську культуру — безпосередньо впливала на предків майбутніх скотарів — мисливців та рибалок лісостепів басейнів Дніпра та Дінця. Балканські нащадки найдавніших землеробів та скотарів Близького Сходу передали їм не тільки навички продукційного господарства, а навіть прашумерську сільськогосподарську термінологію, що її лінгвісти знаходять у мові праіндоєвропейців. їх локалізація в степах та лісостепах між Дністром та Нижнім Доном співвідноситься з трьома усталеними напрямами праіндоєвропейських лінгвістичних контактів. На заході вони безпосередньо межували з носіями близькосхідних мов, на північному сході — угро-фінських, а на південному сході — картвельських.

5.Теорія виходу з Індії (англ. Out of India theory) - гіпотеза про те, що індоєвропейська мовна сім'я виникла на Індійському субконтиненті і поширилася по території індоєвропейського регіону за допомогою ряду міграцій.

Теорія виходу з Індії з'явилася наприкінці XVIII століття в спробі пояснити зв'язок, який існує між санскритом та європейськими мовами. Відомим її раннім прихильником був Фрідріх Шлегель (1772-1829). Згодом теорія була відкинута лінгвістами, що віддали перевагу курганної гіпотезі. Теорія виходу з Індії приймається багатьма индуськими націоналістами і часто є предметом обговорення в індійській політиці. Прихильники теорії результату з Індії приймають як факт те, що Індська цивілізація була індоарійська і в своїй аргументації переважно спираються на докази з санскритської літератури. Теорія виходу з Індії завжди мала прихильників серед учених. Найбільш відомими сучасними захисниками теорії є фламандський індолог Конрад Ельст, німецько-канадський індолог Клаус Клостермайер, індійський автор і дослідник Шрікант Талагері і індійський археолог Б. Б. Лал.

6.Арктична гіпотеза - псевдонаукова гіпотеза, що передбачає розташування прабатьківщини індоєвропейців (або аріїв) в північних районах Євразії (Кольський півострів, Карелія, Біломорья, Таймир). Була сформульована в 1903 році відомим політичним діячем Індії Б. Г. Тілаком у книзі «Арктична батьківщина у Ведах». Гіпотеза є неакадемічною. В даний час прихильниками гіпотези є окремі індійські дослідники, в Росії ж вона поширена в основному в навколонаукових і націоналістичних колах.

Цивілізація Інду-Сарасваті[ред.ред. код]

У багатьох гімнах всіх десяти мандал «Рігведи» (за винятком четвертого) прославляється або згадується могутня ріка Сарасваті, що протікає «від гір до Індійського океану». Шрікант Талагері стверджує, що «Сарасваті згадується набагато частіше, ніж Інд і грає настільки важливу роль у всій" Рігведі ", що їй поклоняються як однієї з трьох великих богинь».

Згідно вченим, які займаються вивченням навколишнього середовища в доісторичні часи, річка Сарасваті висохла після того, як принаймні два з її приток, Сатледж і Ямуна, змінили своє русло. «Ланцюг тектонічних подій відвела русло Сатледж на захід (в Інд), а Ямуна на схід (в Ганг) ... цим пояснюється зникнення такої могутньої ріки як Сарасваті». Процес завершився близько 1750 року до н. е., але почався він набагато раніше, можливо зі зміщення пластів і величезного повені в період між 1900 і 2100 роками до н. е. П. Х. Франкфорт, використовуючи зображення, отримані з французької супутника SPOT виявив, що величезна ріка Сарасваті існувала в дохараппскій період і почала висихати в середині IV тисячоліття до н. е. Під час харапського періоду, складна мережа іригаційних каналів використовувалася тільки в південній частині долини річки Інд. Згідно з цими дослідженнями, датою складання «Рігведи» можна вважати початок IV тисячоліття до н. е.

Однак, в 10-й мандалі «Рігведи», дається список назв річок, в якому Сарасваті просто згадується, а величається в основному Інд. Це можна пояснити тим, що гімн з останньої, 10-й мандали «Рігведи», можливо, датується періодом, коли Сарасваті початку висихати (середина IV тисячоліття до н. Е.) І втратила свою перевагу. Більшість вчених сходяться на тому, що 10-я мандала «Рігведи» була складена пізніше.

Вздовж русла Сарасваті було виявлено 414 археологічних місць, тоді як в долині річки Інд - тільки близько сорока. Близько 80% виявлених місць розкопок датуються IV або III тисячоліттям до н. е., з чого можна припустити, що культура в долині річки Сарасваті в цей час перебувала в періоді свого розквіту. Якщо прийняти, що рігведійські гімни були складені в цей період, то індоарійська міграція логічно не могла мати місця, оскільки індоєвропейці мали мешкати в Індії вже в IV тисячолітті до н. е.

Фізична антропологія[ред.ред. код]

Не існує явних генетичних свідоцтв доісторичної міграції з Індії, також як і немає свідоцтв загального генетичного зсуву в Європі після епохи палеоліту. Хемфілл не знаходить «підтримки для будь-якої моделі, в якій необхідно було б визнати споконвічне населення північного бактрійського оазису Аму-Дар'ї вихідцями з долини річки Інд».

Практично повна відсутність за межами Індії специфічно індійської мітохондріальної гаплогрупи ДНК виключає переселення з Індії у великому масштабі. Таким чином, дослідження по знаходженню слідів можливої ​​міграції з Індії в основному сфокусовані на Y-хромосомних гаплогрупх.

Y-хромосомна гаплогруппа R2 характеризується ДНК-маркером M124 і рідко зустрічається за межами Індії, Пакистану, Ірану, і південній Центральної Азії. За межами південної Євразії, M124 з незвичайно високою чистотою 0,440 був виявлений серед грузинських курманджі, і з набагато більш низькою чистотою 0,080 серед курманджі Туркменістану. M124 з чистотою 0,158 виявлений серед чеченців не може бути прикладом, так був отриманий в результаті аналізу всього лише 19 людей. За винятком цих народностей і циган, M124 не зустрічається в Східній Європі.

Поширення індоєвропейських мов асоціюється з Y-хромосом гаплогрупою R1a1, яка ототожнюється з ДНК-маркером M17. Ківісілд «вважає, що джерелом даної гаплогрупи є південна і західна Азія». Тоді як Генографічного проект Національного географічного товариства визначив, що M17 з'явився «в регіоні сучасної України чи південної Росії». Генетик і антрополог Спенсер Уеллс стверджує, що «прабатьківщина аріїв знаходиться за межами Індії. Ми дійсно маємо генетичні докази цього - явні генетичні свідоцтва від ДНК-маркера, який з'явився в південних степах Росії і України в період з 5000 до 10 000 років тому. Згодом він поширився на схід і південь і проник до Індії через Центральну Азію ». M17 «показує, що протягом останніх 10 000 років стався масивний генетичний наплив зі степів до Індії. Якщо зіставити ці дані з археологічними свідченнями, то стара гіпотеза про вторгнення степових народів (а не тільки їх мови) стає схожою на правду ».

Опубліковані в 2007 році дослідження С. Шарми підтримують індійське походження лінії R1a1 серед брахманів. Автор вказує на широко поширене присутність R1a *, спадкової групи, що сталася від R1a1, серед кашмірських брахманів і аборигенів індійського племені цукру. Сенгупта стверджує, що «міграції в період раннього голоцену з північно-західної Індії (включаючи долину річки Інд) передали R1a1-M17 хромосом як центральноазіатських, так і південноазіатських племенам».

Про давньої міграції населення з Y-гаплогрупою R1a1a (M17) з Південної Азії в Європу говорять дослідження Пітера Андерхілла, що побічно підтверджує теорію про вихід предків частини сучасних європейців з Індії.

Примітки[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]