Неоліт України

Неоліт (новокам'яна доба; «неос» — новий, «літос» — камінь) в України поширився з Балкан через Подунав'я. Сталося це у VIII—VI тис. до н. е. внаслідок чотирьох хвиль міграцій — протонеолітичної гребениківської, людності неолітичних культур Кереш (Буго-дністровська культура з кінця VII тис. до н. е.), лінійно-стрічкової кераміки, що прийшла в обхід Карпат, та Трипілля.

Для неоліту характерні початок відтворювального господарства (землеробство, скотарство), найдавніший глиняний посуд. Знаряддя праці епохи неоліту являють собою завершальну стадію розвитку кам'яних знарядь, зокрема виготовлених за допомогою техніки пиляння, свердління й шліфування.

На півдні України неолітична доба закінчилася в V тис. до н. е. з поширенням виробів із міді в трипільській та маріупольській спільнотах, на півночі неолітичні племена (культура ямково-гребінцевої кераміки) мешкали ще в III тис. до н. е.^[1]

Нововведення

Головними критеріями належності археологічної культури до неоліту є практикування відтворювального господарства (землеробства і скотарства), наявність постійних поселень та створення кераміки. Разом з тим до неолітичних ознак можна віднести використання нових видів матеріалів, якими не послуговувалися в мезоліті: сланець, діорит, нефрит, шифер. А також нові техніки їх обробки: пиляння, шліфування, свердління. Виділяється докерамічний неоліт і керамічний. Докерамічному ще не властиве відтворювальне господарство, проте з'являються постійні поселення, складніші форми організації суспільства, сильнішає міжкультурна комунікація, водночас зростає значення індивіда. Керамічний неоліт, крім появи кераміки, характеризується землеробством і скотарством^[2].

Процес переходу до неоліту

Так звана автохтоністська версія припускає, що перехід до неоліту на території України відбувся з суто місцевих причин. А саме через Чорноморський потоп — підняття рівня моря й затоплення суші між сучасною Одесою і гирлом Дунаю близько 5600 року до н. е. Відтворювальне господарство спиралося на одомашнення рослин і тварин Причорномор'я, куди мігрувало населення затопленого регіону. Однак, у Причорномор'ї виявлено сліди вже одомашнених організмів, що спростовує автохтоністську версію. Попри те, вона продовжує розвиватися й підтримуватися істориками-аматорами^[3].

Південно-східна версія (вона ж «теорія східного імпульсу») пояснює, що поштовхом до запровадження відтворювального господарства стало зменшення кількості дичини у Прикаспії та Передкавказзі через зміну клімату на сухіший. Тамтешні мисливці, зазнаючи браку дичини, приручили віцю, козу, тура. Ці найдавніші скотарі, які ще не знали керамічного посуду, рухалися через Надазов'я на захід у пошуках кращих пасовищ. Прикладом слугує кукрецька археологічна культура. У Середньому Подніпров'ї кукрецькі поселенці започаткували дніпро-донецьку культуру, у Криму — таш-аїрську, а на Південному Бузі — буго-дністровську. Друга хвиля переселенців була більш розвинена та принесла кераміку. Землеробство поширилося з Подунав'я пізніше. Цю версію розробили Валентин Даниленко та Іван Підоплічко. Якщо Даниленко початок «східного імпульсу» датував VII тис. до н. е., то його послідовниця Надія Котова приписувала початок неолітизації Прикавказзя та Надазов'я VIII тис. до н. е.^[3]

Південно-західна (балкано-дунайська) версія неолітизації пояснює появу відтворювального господарства на території України міграцією жителів Балкан через Подунав'я у VIII–VI тис. до н. е. Як наслідок виникли культури від гребениківської до більш розвинених культури лінійно-стрічкової кераміки та трипільської, що практикували підсічно-вогневе землеробство та пізніше плужне. Мешканці степового Надчорномор'я, Надазов'я, Донбасу отримали перші навички скотарства та землеробства вірогідно саме від трипільців. Південно-західна версія розроблялася ще з XIX ст. такими дослідниками, як Вікентій Хвойка і панує в археології XXI ст.^[3]

Неолітичні археологічні культури на території України

Для території України рідкісні багатошарові пам'ятки неолітичної епохи з причини людської діяльності та активності землерийних тварин. Найрізноманітнішою є Кам'яна Могила I, що досліджувалася в XX ст. кількома поколіннями археологів. Такі багатошарові стоянки, як Черникове озеро та Серебрянське на Луганщині постраждали від непрофесійних розкопок^[2].

Неоліт України представлений декількома культурами:

Див. також

Примітки

↑ Залізняк Л. Л. Археологія України. Навч. посібник. — К.: Либідь, 2005. — с. 90-101.
↑ ^а ^б Манько, В. О. (2010). Проблеми вивчення неоліту в Україні. Кам'яна доба України. Шлях (13): 229—253.
↑ ^а ^б ^в Залізняк, Л. Л. Неолітизація України. Від "східного імпульсу" до "балканізації". Магістеріум. Археологічні студії. 70: 4—16.

Джерела

Залізняк Л. Л. Первісна історія України. — К.: Вища школа, 1999. — с. 88-94

Посилання

Галушко К. Ю. Доісторична доба: Неоліт // Енциклопедія історії України: Україна—Українці. ‒ Кн. 2 / Редкол.: В. А. Смолій (голова редкол.), Г. В. Боряк (заст. голови), Я. В. Верменич, В. Ф. Верстюк, С. В. Віднянський та ін.; НАН України. Інститут історії України. — К.: «Наукова думка», 2019. — С. 52—53. — ISBN 978-966-00-1740-5.
Манько В. О. Проблеми вивчення неоліту України. // Кам'яна доба України. — Вип. 13. — Київ: Шлях, 2010. — С. 229—253.
Відеоекскурсія «Кам'яна доба на території України» від Національного музею історії України

[Z-1] Залізняк Л. Л. Археологія України. Навч. посібник. — К.: Либідь, 2005. — с. 90-101.

[:1-2] а ^б Манько, В. О. (2010). Проблеми вивчення неоліту в Україні. Кам'яна доба України. Шлях (13): 229—253.

[:0-3] а ^б ^в Залізняк, Л. Л. Неолітизація України. Від "східного імпульсу" до "балканізації". Магістеріум. Археологічні студії. 70: 4—16.

[1]

[2]

[3]