Борис Годунов

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Борис Федорович Годунов
рос. Борис Фёдорович Годунов
церк.-слов. Борисъ Ѳео́доровичь Годуновъ
Борис Федорович Годунов
Портрет Бориса Годунова
невідомий художник, XVII століття
Борис Федорович Годунов
Герб царства в період правління Бориса Годунова
5-й Государ, Цар і Великий князь всієї Русі
17 (27) лютого 1598 — 13 (23) квітня 1605
Коронація: 1 (11) вересня 1598
Попередник: Федір I Іванович;
Ірина Годунова (номінально)
Наступник: Федір II Годунов
Правитель-регент Московського царства
1585 — 1598
Монарх: Федір I Іванович
 
Народження: 1551
Вязьма, Велике князівство Московське
Смерть: 23 квітня 1605(1605-04-23)[1][2]
Москва, Московське царство
Похований: Троїце-Сергієва Лавра
Національність: татарин [3]
Громадянство: Московське царство
Віросповідання: православна церква
Династія: Годунови
Батько: Федір Іванович Годунов
Мати: Ірина Годунова
У шлюбі з: Скуратова-Бельська Марія Григоріївна
Діти: Федір, Ксенія

CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Бори́с Годуно́в (рос. Борис Годунов; 1551 — 23 квітня 1605) — московський царлютого 1598), боярин. Був чоловіком Марії Скуратової-Бєльської, зятем Малюти Скуратова. Його сестра (за іншою версією — мати) Ірина була дружиною царя Федора I Івановича.

Життєпис[ред. | ред. код]

Борис Годунов по лінії матері походить із роду князя-оглана Чета Мурзи. З історичних джерел відомо, що князь Чингісид Чет прибув до Мещери на постійне мешкання в 1330 році[4] за часів правління Івана Каліти і прийняв хрещення під ім'ям Захарій. Він став родоначальником боярських династій Сабурових і Вельямінових та князів Годунових.

«Сказання про Чета»[ред. | ред. код]

Ще з перших років існування Золотої Орди на терени Мещерського улусу почали переселятись князі-оглани тих родів, які вже мешкали в Мещері. Міграція нащадків роду Чингісхана з улусу в улус могла відбуватись вільно, хоча, звичайно, за згодою хана (князя), куди збирався переселятись Чингісид. Особливо князів-огланів приваблювали прикордонні землі, які можна було отримати у володіння та швидше досягти успіхів у військовій кар’єрі. Саме такими землями і стали Мещерські, як це видно з поведінки роду мурзи (князя) Чета. Слід тільки пам’ятати, що у 1330 році Мещера ще не належала до Московського князівства, тож рід Чингісидів Четів прибув на службу не до Московського князя, а до Мещерського. Тобто на службу до сина Михайла Тверського — Олександра, який володів улусом у ті роки.[5]

Перед тим Чет Мурза зупинився в Костромі, де заснував православний Іпатіївський монастир. Згодом його ченці написали "Сказання про Чета". На сьогодні цей давньоруський літературний твір є єдиним письмовим джерелом, який розповідає про Чета Мурзу.[6]

Цар і Великий Князь[ред. | ред. код]

Відомо, що в 1591 році, тобто ще за часів царювання Федора Івановича Борис Годунов отримав листа-грамоту від кримського хана Гази Ґерая, який різко суперечить традиційній версії біографії Годунова, що свого часу була створена романівськими істориками. Виявляється ще за сім років до смерті Федора Івановича в офіційному оригіналі документа Борис Годунов названий не боярином, а царем. Але при живому государеві назвати царем іншу людину могли лише в тому випадку, якщо вона була його спадкоємцем.

У московських царів був такий звичай: іменувати свого сина "Великим Князем і Царем" ще за життя чинного монарха. Цей звичай прийшов до Росії з Візантії. Наприклад, коли підріс власний син Бориса Годунова — Федір, його теж стали називати "Царем і Великим Князем". Приклад тому — напис, виконаний у 1600 році під куполом дзвіниці Івана Великого в Московському Кремлі: «Призволенням Святої Трійці, велінням Великого Государя, Царя і Великого Князя Бориса Федоровича всієї Русі самодержця і сина його благовірного Великого Государя царевича князя Федора Борисовича всієї Русі, цей храм здійснений і позлащен в друге літо держави їх».[6]

Таким чином, зі смертю Федора Івановича династія Рюриковичів не переривається, він залишив після себе двох синів — Бориса і Михайла, які і продовжили згодом царську династію[7]. Відповідно, у Бориса Годунова був син, Федір Борисович Годунов, який царював трохи більше року: з 13 квітня 1605 до 01 червня 1606.

За смерть царя Феодора уряд діяв ім'ям цариці Ірини; але вона сама пішла в Новодівочий монастир. Пріоритетною людиною залишився патріарх Йов, який взяв на себе турботу про вибір царя. Він вжив всі зусилля на те, щоб монархом було обрано Бориса, якого він вважав своїм благодійником; але у Годунова були і вороги. Бояри спочатку вмовляли, було, залишитись царицю; потім стали просити Бориса, але він вимагав, щоб зібрався земський собор, бажаючи закріпити свою владу згодою земства. Може бути, це було викликано вимогами бояр, які бажали, за словами Татищева, обмежити його умовами. 17 лютого 1598 р. зібрався Земський собор у складі 457 осіб, де найбільш численною була група духовенства, що залежало від патріарха, а також служиві люди, найбільше московські, що були лояльно розташовані до Бориса. Собор ухвалив: «невідкладно бити чолом государю Борису Феодоровичу, а опріч государя Бориса Федоровича на державу нікогоже НЕ шукати»[8].

Досягнення[ред. | ред. код]

За Федора Івановича (15831598), одруженого з Іриною Годуновою, був фактичним правителем Московського царства.

Ставши царем, Годунов дотримувався політики централізації держави і посилення княжої влади, яку проводили його попередники. Спираючись на дворянство, продовжував боротьбу з боярством, яке підозрював в отруєнні свого батька. Проте його смерть була дуже тотожньою з батьківською.

Звільнив поміщицькі землі від податків, видав укази про розшук і повернення поміщикам селян-втікачів, про закріпачення кабальних холопів. Роздавав дворянам конфісковані боярські та церковні землі.

За Годунова були укріплені південні кордони, споруджені нові та відбудовані старі фортеці, закладені в степу (Воронеж, Лівни, Бєлгород та інші).

У війні зі Швецією 1595 року були повернуті втрачені під час Лівонської війни 1558—1583 років міста на узбережжі Фінської затоки — Ям, Івангород, Копор'є і на Карельському перешийку — Корела. Посилення закріпачення і феодального гніту за Годунова викликало ряд селянських повстань, які на початку XVII століття призвели до вибуху селянської війни, очоленої Іваном Болотниковим.

Під час боротьби з Дмитрієм І Борис Годунов раптово помер. Така ж сама участь вже за рік спіткала і його сина.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. SNAC — 2010.
  2. Енциклопедія Брокгауз
  3. Ключников Ю. В. На великом историческом перепутье.— Берлин: Изд-во журнала «Смена вех», 1922.— С. 134.
  4. Борис Годунов // Большая советская энциклопедия / главн. ред. А. М. Прохоров. — 3-е изд. — Тома 1–30. — М.: «Советская энциклопедия», 1969–1978. (рос.).
  5. Білінський В. Країна Моксель, або Московія: Роман-дослідження. — 2-ге видання, виправлене. — К. : Видавництво імені Олени Теліги, 2010. — С. 299. — ISBN 978-966-355-045-9.
  6. а б Как была искажена русская история. nasch-mir.ru. Процитовано 2020-04-30. 
  7. Міф про династію Романових. um.co.ua. Процитовано 2020-05-05. 
  8. Борис Годунов, царь и великий князь всея Руси | Государственное управление в России в портретах (ru-RU). Процитовано 2020-05-13. 

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]