Олексій Михайлович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку


Олексій Михайлович
Alexis of Russia (early 18 c, Syktyvkar).jpg
10-й Цар Московський
Початок правління: 1645
Кінець правління: 1676
Попередник: Михайло I Федорович
Наступник:Федір III Олексійович
Дата народження: 19 (29) березня 1629(1629-03-29)
Місце народження:Москва, Московське царство[1]
Дата смерті:29 січня (8 лютого) 1676(1676-02-08) (46 років)
Місце смерті:Москва
Дружина:Марія Милославська
Наталія Наришкіна
Діти:Федір, Софія, Іван, Петро, Наталя
Династія:Романови
Батько:Михайло I Федорович

Олексій Михайлович Романов (19 (29) березня 1629(16290329) — 29 січня (8 лютого) 1676) — другий московський цар (1645—76) з династії Романових. Батько Петра І . Повний титул: «Божою милістю Великий Государ, Цар і Великий князь, всієї Великої й Малої, й Білої Росії самодержець, і багатьох держав і земель Східних і Західних, і Північних отчич і дідич, і спадкоємець, і государ, і власник» (рос. Божиею милостью Великий Государь Царь и Великий князь, всея Великия и Малыя и Белыя Росии самодержец, и многих государств и земель Восточных и Западных и Северных отчич и дедич и наследник и государь и обладатель).

Правління[ред. | ред. код]

Прижиттєвий портрет Олексія Михайловича

За царювання Олексія Михайловича державний устрій Московської держави став набирати характеру абсолютизму. Соборне уложення 1649 року остаточно закріпачувало селян та розширювало права дворянства і купецтва[2], Церковна реформа патріарха Никона (1666) викликала розкол Московської церкви (поява «старообрядництва») та жорстоку церковно-релігійну боротьбу. Зовнішня політика Московського царства за Олексія Михайловича відзначалась активною експансією щодо сусідніх народів та країн, уклав Переяславський договір 1654 з Україною. Порушуючи умови договору, ще за життя Богдана Хмельницького намагався здійснити ряд заходів, спрямованих на обмеження державних прав України.

У 1654—1656 і 1660—1667 роках вів війну з Річчю Посполитою. Зайнявши за допомогою козацьких полків всю Білорусь і Литву, припинив дальші воєнні дії, які мали завершитись повним вигнанням шляхти Речі Посполитої з українських земель. Сподіваючись стати королем Речі Посполитої і нехтуючи інтересами України, уклав Віленське перемир'я 1656 року[3] В результаті Андрусівського перемир'я 1667 та «Вічного миру» 1686, Річ Посполита й Московське царство розділили між собою Україну по Дніпру, Київ дістався Москві. Війна зі Швецією (1656-58) за вихід до Балтійського моря закінчилася невдачею.

Протягом 1670-х велися війни з Кримським ханством та Османською імперією, в яких Московії не вдалося пробитись до Чорного моря. Постійні воєнні дії та погіршення становища населення викликали бунти та повстання (1648 та 1662 у Москві, 1650 у Пскові і Новгороді, 1670–1671 під проводом Степана Разіна на Дону, Поволжі та півдні Московської держави), які були жорстоко придушені.

Примітки[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]