Білокоровичі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
село Білокоровичі
Країна Україна Україна
Область Житомирська область
Район/міськрада Олевський
Рада/громада Білокоровицька cільська рада
Код КОАТУУ 1824480401
Облікова картка картка 
Основні дані
Засноване невідомо
Перша згадка 1545
Населення 2 520
Площа 6,8 км²
Густота населення 371 осіб осіб/км²
Поштовий індекс 11055
Телефонний код +380 4135
Географічні дані
Географічні координати 51°06′32″ пн. ш. 28°01′03″ сх. д. / 51.10889° пн. ш. 28.01750° сх. д. / 51.10889; 28.01750Координати: 51°06′32″ пн. ш. 28°01′03″ сх. д. / 51.10889° пн. ш. 28.01750° сх. д. / 51.10889; 28.01750
Місцева влада
Адреса ради 11055, с. Білокоровичі, вул. Леніна, 69а; тел. 6-30-10, 6-39-59
Карта
Білокоровичі is located in Україна
Білокоровичі
Білокоровичі
Білокоровичі is located in Житомирська область
Білокоровичі
Білокоровичі

Білокоро́вичі — село в Україні, в Олевському районі Житомирської області.

Зі сходу межує із смт Нові Білокоровичі. Одним зі споріднених із селом населених пунктів є смт Бучмани, яке розташоване за декілька кілометрів на південь.

Ландшафт, рельєф[ред.ред. код]

Село Білокоровичі розташоване на краю Овруцького кряжу, де він переходить у рівнину. Північна частина села та селище Нові Білокоровичі розташовані на підвищенні, а основна частина села — в поймі річки Жерев, яка поділяє його на дві частини. Поряд з річкою розташоване велике болото, з якого видобували торф.

Село зусібіч оточене лісом, але у напрямку села Жубровичі ліс відсутній. Території сіл Білокоровичів та Жубровичів розділяє осушувально-зрошувальний канал «Перга».

Історія[ред.ред. код]

Село Білокоровичі є одним із стародавніх поселень слов'ян — древлян (тепер поліщуки), однак його точна дата заснування невідома.

Село розташоване між такими відомими східнослов'янськими поселеннями, як Іскоростень (Коростень) на сході,Олегськ (Олевськ) на заході і Вручій (Овруч) на півночі. З давніх часів жителі села Білокоровичі займалися бортництвом, скотарством, землеробством і ремеслами (виготовленням речей із деревини, залізоплавильним тощо). Ймовірно, православна церква була збудована в селі після того, як князь Ярополк Володимирович подарував землю древлян Десятинній церкві (1136).

Існує також легенда, що в селі зупинявся київський князь Олег під час своєї поїздки із Іскоростеня до Олевська.

Протягом 1471–1793 рр. село належало до О́вручського ста́роства — намісництва Великого князівства Литовского та староства Речі Посполитої (адміністративно-територіальна одиниця Київського воєводства з центром в місті Овруч). Перша відома згадка датується 1545 роком:

Село Білокуровичі, як маєток Богдана Степаневича, згадано в акті від 1545 року. В описі Овруцького замку з перерахунком приписаних до нього міщан, бояр, селян і земель, а також із перерахунком повинностей і данини, яку приносили на користь замку.[1]

Згідно з Книгою поборів № 32, «за реєстром вибирання поборів землі Київської за 1581 рік від осілих збирали по 15 грошів, від загродників — по 4 гроші та від коморників — по 2 гроші»[2] за селом Білокоровичі був приписаний пан Солтанов.

У 1906 році в селі мешкало 1911 осіб, налічувалось 299 дворових господарств[3].

Походження назви[ред.ред. код]

За народними переказами, село отримало сучасну назву Білокоровичі після того, як під час нападу монголо-татар (чи половців?) біла корова врятувала жителів села. Вона вийшла на високий берег річки і змусила нападників відступити, бо вони сприйняли її появу як знак про заборону нападу на село. Нині на цьому місці стоїть православна церква. За іншою версією, село отримало свою назву завдяки великій кількості беріз із білою корою у навколишніх лісах.

За третьою версією, назва села Білі Куровичі походить від слова з коренем «кур» (пор. Куровичі Золочівського району Львівської області, Курне Червоноармійського району Житомирської області, Куровичі в Білорусі тощо). Суфікс -ич, відомий (із фонетичними варіантами) усім слов'янським народам, належить до праслов'янського *-itjь (ст.-слов. -иmь (-ištь), рос. -ич, серб. -ić (-ић), польск. -ic), а його початок співвідноситься з періодом балто-слов'янської мовної спільності (ср. лит. -ytis). Спочатку він позначав родові або племенні зв'язки (приналежність/походження), а згодом — потомка по батьківській лінії (стан синівства, молодості). За версією В. Л. Васильєва[4]:

« Прийнято вважати, що топоніми на -ичи, -овичи утворюються від патронімів на -ич, -ович — іменувань потомків по батькові чи дідові або взагалі іменувань потомків за іменем глави роду, засновника роду. Виникнення подібних назв добре відповідає родовій організації середньовічного суспільства. Відповідно до цього, топоніми на -ичи, -овичи вказують загалом на те, що поселення заснували потомки певної особи, ім'я якої містить топо-основа.
Оригінальний текст (рос.)

Считается, что топонимы на -ичи, -овичи образуются от патронимов на -ич, -ович — наименований потомков по отцу или деду (отчеств) либо вообще наименований потомков по имени главы рода, основателя рода. Возникновение подобных названий хорошо соответствуют родовой организации средневекового общества. По исходному смыслу топонимы на -ичи, -овичи указывают в общем виде на то, что поселение было основано потомками некоего лица, имя которого заключено в топо-основе.

 »

Сільське господарство, агропромисловість[ред.ред. код]

Лісове господарство: Білокоровицький лісгоспзаг. Основні види с/г виробництва: тваринництво, зернові, хмелеводство.

Протягом 1927–1931 рр діяв Білокоровицький лісний технікум, який був створений у 1927 році як Білокоровицька однорічна лісова школа. Того ж року, ще до відкриття перетворено на трирічну професійну школу. Заняття розпочались 1 жовтня 1927 року. 1929 року збудоване двоповерхове навчальне приміщення школи. 1930 року на базі школи утворили Ліспромгоспуч який провадив двоступеневе навчання: кваліфікованих робітників на базі 4 класної освіти з терміном навчання 2 роки, та молодшого технічного персоналу на базі 7-річної освіти з трьома роками навчання. У травні 1931 року Ліспромгоспуч перетворено в Білокоровицький лісний технікум. У жовтні-листопаді 1931 року в зв'язку з інтенсивним будівництвом оборонної «лінії Сталіна» технікум переведено до Малинського району на хутір Гамарня. Нині це Малинський лісотехнічний коледж. Інфраструктуру Білокоровицького лісного технікуму було передано в розпорядження Білокоровицького училища Київського особого військового округу.

Промисловість, комунікації, народне господарство[ред.ред. код]

В радянські часи основу економіки села Білокоровичі, селищ Нові Білокоровичі і Бучмани, складали хмелерадгосп імені Жданова, щебневий завод, торфо-брикетний завод, лісгоспзаг, підприємство з осушки земель, військова частина. Нині ці підприємства працюють не на повну потужність.

В незалежній Україні в селі було завершено будівництво заводу з виробництву паркету, який працює на повну потужність. З одного боку, цей завод дає робочі місця жителям навколишніх населених пунктів, з іншого — за останні 10 років було знищено унікальні діброви, на відновлення яких необхідно декілька сотень років.

У 1983 році було відкрито Білокоровицьке вапнякове родовище, у січні 1996 року було отримано ліцензію на його промислову експлуатацію. Поклади вапняку зосереджені на площі 92 га, загальні запаси сировини становлять 11,5 млн тонн.

Комунікації[ред.ред. код]

Мобільний зв'язок: МТС, Київстар.

Автодорога: М07 КиївКовель, яку місцеві жителі називають «варшавка».

Залізниця: КиївКовель і Білокоровичі—Овруч.

Вокзал: вокзал на станції Білокоровичі Південно-Західної залізниці.

Військові частини[ред.ред. код]

В 1936 року в районі с. Білокоровичі була сформована 87-ма стрілецька дивізія (першого формування) — кадрова дивізія для оборони в смузі Коростеньського укріпленого району. В Київському особому військовому окрузі також існувало Білокоровицьке училище, на базі якого в березні 1941 року була сформована 200-та стрілецька дивізія (першого формування).

16 жовтня 1953 року в с. Білокоровичі була передислокована 77-ма та 80-та інженерні бригади Резерву Верховного Головного Командування (РВГК), сформовані в липні 1953 року в с. Капустін Яр. До 1955 року бригади були озброєні балістичними ракетами Р-1 і Р-2, оснащені головними частинами зі звичайною вибуховою речовиною. Протягом другої половини 1950-х років вони були переозброєні ракетами з ядерними головними частинами середньої дальності Р-5 та Р-12 і міжконтинентальними балістичними ракетами Р-7 та Р-7А (головний конструктор Корольов Сергій Павлович). В серпні 1958 року 77-ма бригада була передана до складу Сухопутних військ і передислокована до ГРВН. В 1960 році 80-та бригада була переформована в 50-ту ракетну дивізію 43-ї ракетної армії Ракетних військ стратегічного призначення СРСР, штаб дивізії був розташований у селищі Нові Білокоровичі. У 70-ті роки дивізією командував полковник Чичеватов М. М. (згодом командувач ракетної армії (1985–1988), начальник Військового інженерного інституту ім. А. Ф. Можайского (1988–1993), генерал-лейтенант), її відвідував Міністр оборони СРСР Гречко Андрій Антонович.

Після підписання у 1987 році договору між СРСР і США про ліквідацію ракет средньої і малої дальності (РСМД), договорів про обмеження і скорочення стратегічних наступальних озброєнь СНВ-1 (1991) та СНВ-2 (1993), набуття Україною незалежності ракетні комплекси були зняті з бойового чергування, шахти та ракети були ліквідовані.

Деякий час на військовій базі в с. Білокоровичі зберігалися хімічні сполуки невідомої природи, які були вивезені з Німеччини — понад 200 двохсотлітрових бочок із речовиною синього кольору невідомого походження і невідомого складу. Куди вони поділися — ніхто не знає.

Економіка[ред.ред. код]

Нові Білокоровичі — це спеціальна зона пріоритетного економічного розвитку, що дає звільнення від податків. Завдяки цьому до селища приїздило близько півсотні потенційних інвесторів, серед яких:

  • німці з перспективним екологічно чистим проектом будівництва нафтопереробного заводу;
  • французи, які планували виробляти сири, адже для цього тут є ідеальні умови: й узимку, й улітку постійна температура в підземних ракетних сховищах.

Однак усі відступалися через відсутність водо- та енергопостачання. Але в 1999 р. на території колишньої ракетної бази було створено турецько-німецьке підприємство «Олімпік Фарба» з виробництва фарб і лаків.

Соціальна сфера[ред.ред. код]

Школи: № 1, 2, 3, одинадцятирічна, початкова.

Лікарні: Є письмові згадки про те, що в 1903 р. в Білокоровичах відкрита амбулаторія, в якій працював фельшер К. Буневич. До війни у с. Білокоровичі діяла невеличка лікарня на 5—10 ліжок. Після війни знову відкрилася амбулаторія, відкриті загальна та протитуберкульозна лікарні. В новітні часи діє амбулаторія.

Дитсадки: № 1, № 2, № 3, № 4.

Клуби: Народний аматорський ВІА «Пілігрими» БК смт. Білокоровичі. Рік створення — 1993, рік присвоєння звання «народного» — 1997. Аматорський «народний» гурт «Пілігрими» неодноразово був переможцем районних та обласних оглядів-конкурсів. У 1996 році — переможці обласного відбіркового туру Всеукраїнського фестивалю сучасної пісні та музики «Червона рута». Дипломанти фестивалю «Зорі над Убортю». Географія виступів включає в себе виїзди з концертами в Республіку Білорусь, Рівненську область, Автономну Республіку Крим, Санкт-Петербург. Гурт «Пілігрими» побували в багатьох областях України. Пісні гурту «Пілігрими» транслює Житомирське обласне радіо та Севастопольське радіо FM. Керівник гурту — Борисовець Олександр Миколайович — композитор, аранжувальник, автор слів до своїх пісень. Народився в 1970 році, українець. Після закінчення в 1989 році Житомирського училища культури весь час працював художнім. керівником в селі Білокоровичі. Зарекомендував себе, як працьовита, наполеглива до роботи людина. Керівником групи «Пілігрими» призначений у 1996 році.

Ново-Білокоровицьке відділення філії «Житомирське регіональне управління» Закритого акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк»: селище Нові Білокоровичі, вул. Фрунзе, 20 (внутрішньобанківський код 04603804205730056473).

В 1957 році команда с. Білокоровичі виграла Кубок Житомирської області з футболу.

Етнічний склад[ред.ред. код]

Жителі села Білокоровичі за етнічним складом в основному належать до поліщуків (нащадків древлян) і вважають себе українцями. Мова, пісні і звичаї місцевих жителів близькі до мови, пісень і звичаїв жителів південного Полісся і сусідніх районів Білорусі. В селі Білокоровичі, селищах Нові Білокоровичі і Бучмани разом з українцями також мешкають білоруси, росіяни, поляки, чехи,цигани .

Пам'ятні місця[ред.ред. код]

  • Храм Різдва Пресвятої Богородиці Української Православної Церкви. Будівля дерев'яна. Перша згадка 1771 р.
  • Братська могила радянських воїнів. Поховано 7 чол (біля школи), перебуває на обліку держави.
  • Братська могила учасників громадянської війни та пам'ятник воїнам-односельцям. Поховано 15 чол (в районі базару), перебуває на обліку держави.

Видатні особи[ред.ред. код]

  • Валентин Манкін (нар. 19 серпня 1938 року в с. Білокоровичі) — уславлений яхтсмен, триразовий чемпіон Олімпійських ігор, переможець чемпіонатів світу і Європи, заслужений майстер спорту СРСР, заслужений тренер СРСР, неодноразовий чемпіон СРСР (з 1959 по 1981 роки). Єдиний у світі яхтсмен, який став олімпійським чемпіоном у в трьох різних класах: Фінн, Темпест та Зоряний.
  • Ігор Курінний (нар. 22 березня 1972 року в с. Білокоровичі) — прославлений радянський і російський самбіст і сумоторі, триразовий чемпіон світу, срібний призер Всесвітніх Ігор, п'ятиразовий чемпіон Європи по самбо, триразовий бронзовий призер чемпіонатів світу із сумо, триразовий чемпіон Європи із сумо, п'ятиразовий володар Кубку світу по самбо, заслужений майстер спорту по самбо і по сумо.
  • Олександр Помінчук (нар. 7 листопада 1974 року в с. Білокоровичі) — заслужений майстер спорту України. З 1996 року — член національної збірної команди України з волейболу. Посів перше місце на Дефлімпійських іграх (Данія, 1997 р., Австралія, 2005 р.), перше місце на чемпіонаті Європи (Росія, 1999 р.), друге місце на Дефлімпійських іграх (Італія, 2001 р.), перше місце на чемпіонаті світу (Аргентина, 2008 р.), друге місце на чемпіонаті Європи (Німеччина, 2003 р.) та друге місце на XXI літніх Дефлімпійських іграх (м. Тайпей (Тайвань), 2009 р.).
  • Олександр Стецюк (1941–2007) — композитор, педагог, диригент, член Спілки композиторів України, Заслужений діяч мистецтв України. Народився в с. Білокоровичі.
  • Радик Барієв (нар. 31 липня 1961 року в с. Білокоровичі) — Герой Російської Федерації, військовий льотчик.
  • Ніна Федорова (нар.17 (30) грудня 1907, с. Білокоровичі — †1993, м. Київ) — українська художниця-керамістка.

Посилання[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Село Белокуровичи, как имение Богдана Степаневича, упоминается в акте от 1545 г. В описи Овручского замка с исчислением приписаних к нему мещан, бояр, крестьян и земель, а также с исчислением повинностей и даней, приносимых в пользу замка.
  2. «по регестру выбирания поборов земли Киевской за 1581 год от оседлых собиралось по 15 грошей, от загродников по 4 гроша и от коморников по грошей 2»
  3. Списокъ населенныхъ местъ Волынской губерніи. — Неофиціальное. — Житоміръ : Волынский губ. стат. комитет, 1906. — С. 163.
  4. [1] — Васильев В. Л. К проблеме топонимического изучения Приильменья, Вестник Новгородского Государственного Университета № 25, ст. 101–106