Воздвиження Хреста Господнього

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Воздви́ження Че́сного Хреста́ Госпо́днього (Здвиження, Здвиг)[1] — велике християнське Дванадесяте свято.

Християни візантійського обряду святкують Воздвиження Чесного Хреста Господнього 27 вересня (14 вересня за новим стилем). Це свято належить до 12-ти великих свят Східної Церкви та має один день передпразництва та 7 днів попразництва.

Історики Східної Церкви вважають, що передусім дві події лягли в основу встановлення цього празника: віднайдення у 4-му столітті Хреста, на якому розіп'яли Ісуса, та повернення цього хреста з Персії до Єрусалиму у 7-му столітті.

Саме слово «воздвиження» означає «піднесення», тобто урочистий обряд почитання та прославляння Хреста Господнього.

Щодо віднайдення Господнього Хреста, то християнська традиція передала нам кілька різних легенд. Три з них приписують віднайдення Хреста св. Гелені (св. Олені), матері імператора Костянтина Великого. Датою віднайдення Хреста орієнтовно вважають 326 рік. Історики не мають інформації про воздвиження Хреста Господнього одразу після його віднайдення.

Початок празникові Воздвиження дало посвяченя храму Воскресіння Господнього, який збудував св. Костянтин Великий на Голгофі у Єрусалимі. Посвячення храму відбулося за єрусалимського єпископа Макарія 13 вересня 335 року. Наступного дня — 14 вересня — відбулося врочисте воздвиження віднайденого Хреста Господнього.

Друга важлива подія, що зробила загальним празник Воздвиження на Сході й на Заході це повернення св. Господнього Хреста з перської неволі. Перський цар Хозрой у 614 році здобув Єрусалим і забрав Господній Хрест до своєї столиці в Ктесифоні. У 628 році цісар Іраклій (610641 роки) по своїй перемозі над персами знайшов св. Хрест і приніс його до Єрусалиму, де 14 вересня відбулося друге врочисте воздвиження-піднесення св. Хреста. Відтоді празник носить назву: «Всемірне (тобто всесвітнє) Воздвиження Чесного й Життєдайного Хреста».

Оскільки празник Воздвиження нагадував Христове розп'яття і смерть та прирівнювався до Великої П'ятниці, то з найдавніших часів стало традицією св. Церкви в цей день додержувати суворий піст.

Як зазначає у книзі «Пізнай свій обряд» отець Юліан Катрій, щодо святкування цього празника в різних Церквах, то Грецька Церква, наприклад, відзначає його 6 березня, а Римо-Католицька Церква святкувала цю подію 3 травня, але при реформі празників за Папи Римського Івана ХХІІІ 1960 року це свято викреслили з церковного календаря. Характерною ознакою празника Воздвиження є врочисте вшанування Господнього Хреста через обряд піднесення його під час утреньої. У Східній Церкві відомі різні обряди Воздвиження Хреста, зокрема, обряд св. Атанасія на Атосі, обряд гори Синай, Константинопольський обряд. Щодо Воздвиження Хреста Господнього на Русі, то цей обряд згадується тут у 13-у столітті. Патріарший Собор 1276 року дозволив Воздвиження в усіх церквах.

Свято Воздвиження Чесного Хреста належить до дуже старовинних свят, але як історія знайдення св. Господнього Хреста, так і історія установлення свята покриті серпанком різних легенд, і нелегко тут відрізнити історичну дійсність від звичайної побожної легенди. Треба зауважити, що у святкуванні цього празника не йдеться про звичайне почитання-поклоніння св. Хрестові, яке буває в Хрестопоклонну неділю. Тут йдеться про те, що властиво становить цей празник та про що говорить сама назва празника: Воздвиження, що значить Піднесення, тобто особливо урочистий обряд почитання та прославляння Святого Хреста.

Воздвиження Хреста Господнього[ред.ред. код]

У давні часи римські імператори робили численні спроби знищити навіть найменші спогади про життя й діяння Ісуса Христа, про священні місця, із ним пов'язані. Один з імператорів — Адріан — віддав наказ засипати землею священну гору Голгофу, а також Гроб Господній. На штучно створеному імператором пагорбі збудовано святилище богині Венери та поставлено статую бога Юпітера. Протягом тривалого часу на цьому місці збиралися язичники для виконання культових дій, зокрема жертвоприношення. Але минуло 300 років, і християни знайшли гроб Господній та хрест Божий. Ця визначна для всього віруючого люду подія сталася за часів Костянтина Великого, першого з римських імператорів, який прийняв рішення припинити гоніння християн (за легендою, він побачив на небі знамення Боже — хрест із надписом: «Цим переможеш»). Намагаючись виконати волю Божу, Костянтин Великий відправив до Єрусалима царицю Гелену, свою матір, щоб вона доклала максимум зусиль задля віднайдення Хреста й гробу Господніх. Тривалий час її пошуки не мали успіху, незважаючи на всі старання. І нарешті святині було знайдено під храмом язичницької богині Венери. Храм негайно зруйнували й витягли на світ Божий християнські цінності: Гроб Господній, хрест, на якому було розіп'ято Спасителя, та чотири гвіздки, якими начебто було прибито Сина Божого до хреста. За деякими переказами, було знайдено не один, а аж три хрести та дощечку з написом, зробленим за наказом Понтія Пілата. Патріарх Макарій вирішив дізнатися, на якому ж саме хресті було розіп'ято Ісуса Христа, тому почав накладати по черзі кожен хрест на покійного. Коли на мертву людину було покладено хрест Господній, мрець ожив. Отже, люди знову отримали можливість поклонятися християнським святиням. Вони побачили диво, що сталося, і попросили патріарха Макарія воздвигнути хрест Господній, щоб віруючі люди могли бачити його бодай здаля. Цариця Гелена після всіх цих подій привезла до Єрусалима часточку від хреста Господнього та знайдені гвіздки. Костянтин Великий віддав наказ побудувати в Єрусалимі храм на честь Христового Воскресіння. Наступного дня після освячення цього нового храму (IV століття) було встановлено святкування Воздвиження Хреста Господнього.

У народі це свято називають значно коротше — «Здвиження». З цього дня птахи відлітають у вирій, настають холоди, «земля на Здвиження ближче до зими движиться». За народним уявленням, сього дня не можна ходити до лісу, оскільки у вирій не тільки птахи летять, але й повзуть змії, тому прогулянка може бути небезпечною.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Бурій В. М. Народно-православний календар. — Черкаси : Вертикаль, 2009.

Посилання[ред.ред. код]