Понтій Пилат

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Христос перед Пилатом, Мігай Мункачі, 1881

По́нтій Пила́т (Пілат) (лат. Pontius Pilatus) — римський правитель Юдеї з 26 до 36 р. н. е. (замінив на цьому посту Валерія Ґрата); римський вершник.

Історичні відомості[ред.ред. код]

У 26 році за сприяння Луцій Елія Сеяна, довірливої особи імператора Тиберія, Понтій Пилат отримує призначення префекта римської провінції Юдея. Призначення вказує на приналежність Пилата до стану equester ordo. Він став п'ятим римським правителем Юдеї. Йосип Флавій і Тацит називають його прокуратором, однак знайдений у 1961 р. у Кейсарії напис, що датується періодом правління Пилата, вказує що він, як і інші римські правителі Юдеї з 6 до 41 р., мав вірогідно, титул префекта.

За словами філософа Філона Олександрійського (I ст. н. е.), Пилат був відповідальним за численні жорстокі дії і страти, вчинені без будь-якого суду. У 35 році в Самарії один фальшивий пророк обіцяв своїм прихильникам показати святі посудини з часів Мойсея, що були заховані на горі Гарізім. У призначений день Пилат наказав військам зайняти гору, щоб не допустити збору людей та бунту. Коли люди зібрались військо кинулось на них і багатьох вбили та ув'язнили, а найактивніших Пилат засудив на смерть. Самаряни звернулись із скаргою на Пилата до Вітелія — легата імператора в Сирії. Він радо прийняв оскарження, бо була добре відома вірність самарян, усунув Пилата і вислав його до Риму на суд до імператора у 36 р.. Коли Пилат прибув до Риму, Тиберій вже помер (16 березня 37 р.). Наступний імператор Калігула відправив Пилата у відставку. Пилат придбав великий маєток в Галлії (там де нині Веве у Швейцарії), де і закінчив свої останні дні земного життя. Причини смерті колишнього правителя Юдеї достеменно невідомі та різняться у працях декількох авторів. Подальший опис свідчень про Понтія Пилата буде описаний нижче.

Апокрифи про Понтія Пилата[ред.ред. код]

Понтій Пилат став героєм кількох новозавітних апокрифів, а Ефіопська православна церква навіть канонізувала Пилата і його дружину. Дружину Пилата — Прокулу почали ототожнювати з християнкою-римлянкою Клавдією, про яку згадано в одному з послань апостола Павла[1]. Як наслідок, виникло подвійне ім'я — Клавдія Прокула.[2] Свято святих Пилата і Прокули вірні єфіопської православної церкви святкують 25 червня. Ортодоксальна Православна Церкви та Католицька разом із іншими вітками християнських течій не визнають Понтія Пилата як святого та звинувачують його у слабкодухості.

Історичні свідоцтва[ред.ред. код]

Плита з Кейсарії

Крім Нового Заповіту, Понтій Пилат згадується у творах Йосипа Флавія, Філона Олександрійського та Тацита. У 1961 у середземноморському порту Кейсарії, який був колись резиденцією римського намісника в Юдеї, два італійських археологи виявили вапнякову плиту розміром 82×100×20 см з латинським написом, розшифрованого археологом Антоніо Фрова як:

…]S TIBERIÉUM
PON]TIUS PILATUS
..PRAEF]ECTUS IUDA[EA]E
..́.

що, можливо, є фрагментом напису: «Понтій Пилат, префект Юдеї, представляв Тиберія кесарійцям». Ця плита стала першою археологічною знахідкою, що підтвердила існування Пилата.

Йосип Флавій також згадує ім'я Пилата у так званому Testimonium flavianum. Загалом, число історичних свідчень про Понтія Пилата істотно поступається числу апокрифічних текстів, пов'язаних з його ім'ям — починаючи з «донесень Пилата Тиберія», згадки про яких зустрічаються вже у авторів II — III століть, і закінчуючи підробками XX століття — такими, наприклад, як «Свідоцтво грека Гермідія» (нібито служив офіційним біографом правителя Юдеї та записав подробиці суду над Ісусом).

Порівняння постаті Понтія Пилата в різних джерелах[ред.ред. код]

Нижче подано порівняння постаті Понтія Пилата в чотирьох канонічних Євангеліях та у працях античних авторів (Йосифа Флавія, Філона Александрійського, Євсенія Кессарійського). Як уже зазначалося, постать Понтія Пилата згадується у багатьох античних авторів, філософів та отців церкви І-ІV століть н. е. Проте ставлення до цієї історичної особи у працях чотирьох апостолів та отців церкви відрізняються від біографів та істориків, які у своїх працях також згадували правителя Юдеї.

Євангелісти описують Понтія Пилата як людину із пороком слабкодухості, яка хоч і старалася виправдати несправедливо засудженого старійшинами ізраїльського народу Ісуса, проте боячись за власне місце римського магістрату все ж таки йде на поступки та віддає синедріону Христа на розп'яття. Апостол Марко описує це у своєму Євангелії:

«Тоді Пилат, бажаючи догодити народові, відпустив їм Варавву, а Ісуса, бивши, віддав на розп'яття». (Глава 15:15)

Але незважаючи на кінцеве рішення Пилата, він намагався виправдати Ісуса, яскраво бачачи намір первосвящеників. Дану думку підтверджує Євангеліє від Луки:

«Пилат сказав первосвященикам і народові: ніякої провини я не знаходжу в Чоловікові Цьому» (Глава 23:4)

«Пилат же, скликавши первосвящеників, начальників та народ, сказав їм: ви привели до мене Чоловіка Цього, який ніби розбещує народ; і ось я перед вами допитав і не знайшов Чоловіка Цього винним ні в чому з того, в чому ви звинувачуєте Його» (Глава 23:14)

Такої самої позиції щодо намагань Понтія Пилата виправдати Ісуса Христа задля уникнення Його несправедливого засудження дотримується і євангеліст Іван:

Пилат сказав Йому (Ісусові Христові): Що є істина? І, сказавши це, знову вийшов до юдеїв і сказав їм: я ніякої провини не знаходжу в Ньому:

Є ж у вас звичай, щоб я одного відпускав вам на Пасху; чи хочете, відпущу вам Царя Юдейського? (Глава 18:38-39)

Проте користаючись бунтівними настроями єврейського народу, який у І столітті н. е. не раз повставав, первосвященики знаходять вигідну позицію, ставлячи ультиматум Понтію Пилату як римському магістрату загалом:

«Вони закричали: візьми, візьми і розіпни Його! Пилат говорить їм: чи Царя вашого розіпну? Первосвященики відповіли: немає в нас царя, крім кесаря (Цезаря). І тоді він видав їм Його (Ісуса Христа) на розп'яття» (Від Івана, глава 19:15-16)

Таким чином, старійшини ізраїльського народу ставили Понтія Пилата у доволі незручне положення, опираючись на імператора Риму (в той час римські імператори носили титул Цезаря) та змушуючи його, як зазначалось вище, поступитись їм.

Незважаючи на позицію чотирьох євангелістів, античні автори дотримуються доволі іншої думки щодо даного правителя Юдеї, надаючи йому риси жорстокої та безкомпромісної людини.

Історик і філософ Філон Александрійський в книзі «Посольство до Гая», розповідає про Понтія Пилата таке :

«природно жорсткий, упертий і безжальний, розпусний, грубий і агресивний, він насилував, поглумився, неодноразово вбивав і постійно звірствував»

Подібних жорстоких рис надає йому і римський історик юдейського походження, сучасник подій (жив у І столітті н. е.) Йосиф Флавій. У своїй праці, він розповідає про те, як відразу ж після оголення посади правителя Юдеї Понтій Пилат, наслідуючи принцип імператора, провів демонстрацію сили римської влади і її переваги над місцевими законами і звичаями.

«(Пилат) наказав принести в Єрусалим вночі зображення імператора, що називається римлянами signa. Коли настав ранок, юдеї прийшли в страшне хвилювання, бачачи у цьому порушення закону (оскільки юдеям була заборонена постановка зображень в місті); озлоблення міських жителів привело в Єрусалим численні натовпи сільських обителів. Усі рушили в дорогу у напрямку до Кесарії до Пилата, щоб просити його про видалення зображення з Єрусалиму і про залишення недоторканної віри їх батьків. Отримавши від нього відмову, вони кинулися на землю і залишалися в цьому положенні п'ять днів і стільки ж ночей, не рушаючи з місця. Але Пилат оголосив, що він накаже порубати їх усіх, якщо вони не приймуть імператорських зображень, і тут же дав знак солдатам оголити мечі, тоді юдеї, неначе по домовленості, впали усі на землю, витягнули свої шиї і голосно вигукнули: швидше вони дадуть убити себе, чим переступлять закон. Уражений цим релігійним подвигом, Пилат віддав наказ негайно видалити статуї з Єрусалиму»  (Юдейська війна, глава 9)

За аналізом багатьох істориків, саме жорстокість Пилата та безкомпромісна демонстрація сили Риму і були вагомими причинами майбутнього бунту Юдеїв, який згодом переріс в Юдейську війну.

Подібні різкі дії Понтія Пилата щодо юдеїв були нерідкістю. Яскравим прикладом може існувати і такий історичний факт:

«Пізніше Понтій Пилат побудував в Єрусалимі водопровід, але для цього використав гроші з храмової казни. Це привело до хвилювань в місті. Понтій Пилат розпорядився переодягнути значне число солдатів, дав їм дубіни, які вони повинні були сховати під сукнею, і велів їм оточити натовп з усіх боків. Натовп, у свою чергу, отримав наказ розійтися. Але оскільки він продовжував ганьбити його, то він (Пилат) подав воїнам умовний знак і солдати взялися за справу набагато завзятіше, ніж те, як цього бажав сам Пилат. Працюючи дубінами, вони однаково вражали як шумлячих бунтівників, так і абсолютно безневинних людей. Юдеї, проте, продовжували триматися стійко, але оскільки вони були беззбройні, а супротивники їх озброєні, то багато з них тут і пали мертвими, а багато хто пішов, покритий ранами. Таким чином було пригнічено обурення» (Йосиф Флавій. Юдейські старожитності. Книга 18. Глава 3:3)

Утримання гори Гарізм, про яку вже говорилося раніше, щоб не допустити великого скупчення євреїв та усунення бунту було останньою каплею для ізраїльського народу та послужило усуненням даного магістрата з його посади правителя Юдеї. Йосиф Флавій описує це таким чином:

Коли цим справа закінчилася, представники верховної ради самарян явилися до колишнього консула Вітеллія, який тепер був прокуратором сирійським, і стали звинувачувати Пилата в страті їх загиблих одноплемінників, кажучи, що останні пішли в Тирафа зовсім не з метою відділитися  від римлян, але для того, щоб покінчити з насиллям  Пилата. Тоді Вітеллій послав Марцелла, одного зі своїх наближених, в Юдею, , щоб прийняти там кермо влади, Пилатові же велів їхати в Рим для відповіді перед імператором в звинуваченнях, що зводилися на нього. Провівши в Юдеї десять років, Пилат поїхав в Рим, оскільки не смів не послухатися наказу Вітеллія. Але раніше, ніж він встиг прибути туди, Тиберій помер" (Юдейські старожитності. Книга 18)

Незважаючи на різні описи постаті Понтія Пилата, у деяких рядках апостоли також підтверджують позицію Йосифа Флавія та Філона Александрійського щодо суворості, безкомпромісності та загалом нелюбові до євреїв:

Первосвященики ж юдейські сказали Пилатові: не пиши: Цар Юдейський, але що Він (Ісус Христос) говорив: Я цар Юдейський.

Пилат відповів: «що я написав — те написав» (Євангеліє від Іоана, глава 19:21-22)

Подальша доля Пилата, причини смерті достеменно невідомі. Євсевій Кесарійський у книзі «Церковна історія» говорить про кінець життя цієї особи так:

 «Пилат при імператорові Гаї впав в такі біди, що вимушений був накласти на себе руки і власною рукою покарати себе: Божий суд, мабуть, не забарився наздогнати його».

Варто відмітити, що Євсеній Кессарійський, окрім того, що був істориком, також був і богословом. Тому його думка щодо Понтія Пилата уособлює і позиції вищезгаданих Йосифа Флавія та Філона Александрійського, так і християнське ставлення до даної історичної особи, яке викладено у чотирьох канонічних Євангеліях. 

Понтій Пилат у мистецтві і культурі[ред.ред. код]

Образ Пилата знайшов відображення у культурі нового часу: в художній літературі (наприклад, «Майстер і Маргарита» М. Булгакова, «Прокуратор Юдеї» А. Франса).

У кінематографі образ Понтія Пилата був представлений в десятках фільмів наступними акторами:

  • Зигмунд Любін («Гра пристрасті» «Passion Play», Фінляндія, 1898)
  • Семюел Морган («From the Manger to the Cross», США, 1912)
  • Амлет Новелли («Христос», «Christus», Італія, 1916)
  • Вернер Краус («Ісус Назаретянин, Цар Юдейський» (I.N.R.I.), Німеччина, 1923)
  • Віктор Варконі («Цар царів», «The King of Kings», Австрія, 1927)
  • Жан Габен («Голгофа», Франція, 1935)
  • Безіл Ретбоун («Останні дні Помпеї», США, 1935)
  • Жозе Бавьера («Ісус з Назарету» «Jesus of Nazareth», 1942);
  • «Марія Магдалина» «María Magdalena, pecadora de Magdala» (1946);
  • «Діва Марія» «Reina de reinas: La Virgen María» (1948); «El mártir del Calvario» (1952) Мексика.
  • Лоуелл Гілмор («Життя Христа» «The Living Christ Series», США, 1951)
  • Річард Бун («Плащаниця», США, 1953)
  • Безіл Сідней («Саломея» «Salome», США, 1953)
  • Жерар Тиші («Поцілунок Юди» aka «El beso de Judas», Іспанія, 1954)
  • Алан Уїтлі («Ісус з Назарету», Велика Британія, 1956)
  • Жан Маре («Понтій Пілат», Італія — ​​Франція, 1956)
  • Френк Трінг («Бен-Гур», США, 1959)
  • Хурт Хетфілд («Цар царів», 1961)
  • Алессандро Клерічі («Євангеліє від Матвія», 1964)
  • Ян Кречмар («Пілат та інші», ФРН, 1972)
  • Баррі Деннен («Ісус Христос — суперзірка», 1973)
  • Рід Стайгер («Ісус з Назарету», 1977)
  • Харві Кейтель («Справа Назаретянина», 1986)
  • Девід Боуї («Остання спокуса Христа», 1988)
  • Збігнєв Запасевич («Майстер і Маргарита», Польща, 1989)
  • Михайло Ульянов («Майстер і Маргарита», Росія, 1994)
  • Гері Олдмен («Ісус», 1999)
  • Фред Йохансон («Ісус Христос — суперзірка», 2000)
  • Христо Шопов («Страсті Христові», 2004; «Розслідування», 2006)
  • Кирило Лавров («Майстер і Маргарита», Росія, 2005)
  • Скотт Сміт («Пілат», 2008)
  • Х'ю Бонневілль («Бен-Гур», 2010)
  • Пилу Асбек («Бен-Гур», 2016)

Див. також[ред.ред. код]

Квіріній — прокуратор Юдеї

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Джузеппе Ріцціотті, Життя Ісуса Христа. Видання Українського католицького університету ім. св. Климента Папи. Том XLIX-L. Рим. 1979, с. 35—40.
  • Йосиф Флавій, «Юдейська війна», «Юдейські старожитності»
  • Новий Завіт (Євангеліє від Матвія, Луки, Іоана, Марка)
  • Євсеній Кессарійський, «Церковна історія»
  • Філон Александрійський, «Посольство до Гая»


Персоналії Це незавершена стаття про особу.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.