Вороний Микола Кіндратович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Микола Кіндратович Вороний
Микола Вороний
Микола Вороний
Псевдоніми, криптоніми Арлекін, Віщий Олег, Homo, Кіндратович, Микольчик, М.В., К-ич М, М-У-ко та інші.
Дата народження 24 листопада (6 грудня) 1871(1871-12-06)
Місце народження Катеринославська губернія, Російська імперія
Дата смерті 7 червня 1938(1938-06-07) (66 років)
Місце смерті Одеса, Українська РСР, СРСР
Підданство Flag of the Ukranian State.svg УНР — СРСР СРСРFlag of Russia.svg Російська імперія
Мова творів українська
Рід діяльності письменництво, театр
Роки активності: 1893—1926
Напрямок модернізм
Жанр поема, вірш
Magnum opus: «Євшан зілля»
Wikisource-logo.svg Роботи у Вікіджерелах
Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах

Мико́ла Кіндра́тович Ворони́й (24 листопада (6 грудня) 1871(18711206)[1], Катеринославщина — 7 червня 1938, Одеса) — український письменник, перекладач, поет, режисер, актор, громадсько-політичний діяч, театрознавець. Псевдоніми й криптоніми: Арлекін, Віщий Олег, Homo, Кіндратович, Микольчик, М.В., К-ич М, М-У-ко та інші.

Один із засновників УЦР. Один із засновників і режисерів Національного театру.

Був одружений з донькою Миколи Вербицького Вірою Миколаївною Вербицькою. Батько поета Марка Вороного.

Біографія

Народився в сім'ї ремісника. Навчався в Харківському, пізніше в Ростовському реальному училищі; звідти його виключено за зв'язки з народниками: читав та поширював заборонену літературу. Три роки перебував під наглядом поліції із забороною вступати до вищих навчальних закладів Російської імперії. Продовжив навчання у Віденському і Львівському університетах (філософський факультет).

У Львові зокрема познайомився з І. Франком. Працював бібліотекарем і коректором Наукового товариства ім. Шевченка, режисером театру «Руська бесіда», в редакції журналу «Життє і слово», де вів рубрику «Вісті з Росії». Допомагав І. Франкові у виданні газети «Громадський голос» і «Радикал», деякий час був неофіційним редактором журналу «Зоря».

З 1897 — актор трупи М. Кропивницького, П. Саксаганського та інших.

Член РУП.

1901 — залишив сцену і служив в установах Катеринодара, Харкова, Одеси, Чернігова.

1910 — оселився в Києві, працював у театрі М. Садовського, викладав у театральній школі.

1917 — один із засновників Української Центральної ради та Українського національного театру, який  відкрив свій сезон постановкою «Пригвождених» В. Винниченка.

1920 — емігрував за кордон. Жив у Варшаві, де у 1921-му році вийшла друком його збірка поезій «За Україну». У місті познайомився з польськими письменниками Ю. Тувімом і Л. Стаффом, невдовзі переїхав до Львова. Викладав в українській драматичній школі при Музичному інституті імені М. Лисенка, деякий час був директором цієї школи.

Після повернення в Україну (1926) вів педагогічну і театрознавчу діяльність. Викладав у Харківському музично-драматичному інституті, згодом працював у Києві у Всеукраїнському фотокіноуправлінні тощо.

1934-го М. Вороного заарештовано як польського шпигуна. Деякий час перебував у Воронежі, потім вислано на Одещину.

7 червня 1938 розстріляний з групою селян за вироком особливої трійки УНКВС Одеської області[2].

10 листопада 1957 ухвалою президії Кіровоградського обласного суду Миколу Вороного реабілітовано.

Архів Вороного зберігається в Інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України.

Літературна творчість

Перші поетичні твори написав ще навчаючись у Харківському реальному училищі. Друкуватися Вороний почав у 1893 (вірш «Не журись, дівчино»). Публікувався у періодичних виданнях «Зоря», «Літературно-науковий вісник», «Засів», «Дзвін», «Сяйво», «Рада», в антологіях, збірниках, декламаторах початку ХХ століття: «Акорди», «Українська муза», в альманахах «Складка», «За красою», «Дубове листя», «На вічну пам'ять Котляревському», «Багаття» та інших. 1899 року поет написав свій найвідоміший твір — поему «Євшан-зілля» про необхідність повернення людині історичної пам'яті, усвідомлення своєї національної приналежності. У 1901 р. в «Літературно-науковому вістнику» опублікував відкритий лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, «який змістом і формою міг би хоч трохи наблизитись до нових течій і напрямів сучасних літератур».

У виданому ним альманасі «З-над хмар і долин» (Одеса, 1903) поряд з модерними поезіями були представлені твори поетів, що гостро виступали проти декадансу, «чистого мистецтва» та інших течій у літературі і мистецтві, — І. Франка, П. Грабовського, Лесі Українки, М. Старицького, В. Самійленка та інших. Перша збірка Вороного «Ліричні поезії» вийшла 1911 р. у Києві. Вірші її були сповнені музикальності, свіжості образів. У наступній збірці «В сяйві мрій» (1913) Вороний іде шляхом певної естетизації, самозамилування ліричного героя. Поезія Вороного дедалі глибшає змістом, порушує загальносвітові теми, філософські питання («Мандрівні елегії»). Він одним з перших вводить у лірику тему міста, переймає ряд традиційних мотивів європейської поезії, де протиставляється поетична одухотвореність і буденність, утверджує нестримне прагнення людини до краси, світла, осягнення космосу («Ікар», «Сонячні хвилини»), розкриває трагізм духовної самотності (цикл «Осокорі»). Орієнтована передусім на читача, вихованого на найкращих зразках світової літератури, поезія Вороного була, за висловом О. І. Білецького, «явище високої художньої цінності». [3]

Творчість Вороного знаменує розрив з народницькою традицією, їй притаманна різноманітність метричних форм і строфічних побудов. Тяжіння до модернізму не перешкоджало Вороному писати твори, пройняті щирою любов'ю до народу, шаною до його найкращих синів («Краю мій рідний», «Горами, горами», «Привид», вірші, присвячені Т. Шевченкові, І. Франкові, М. Лисенкові). Водночас створює поезії, в яких висміює псевдопатріотизм («Мерці», «Молодий патріот», «Старим патріотам»).

Вороному належить ряд мистецтвознавчих («Пензлем і пером») і театрознавчих розвідок («Театральне мистецтво й український театр», 1912; «Театр і драма»[4], 1913), в яких він виступає прихильником системи Станіславського; «Михайло Щепкін», 1913; «Український театр у Києві», 1914; «Режисер», 1925; «Драматична примадонна», 1924 — про сценічну творчість відомої актриси Л. Ліницької.

Вороний — автор ряду літературознавчих статей, театральних рецензій. У спадщині Вороного значне місце посідають переклади й переспіви з інших літератур.

Поетичні збірки

  • Ліричні поезії (1911)
  • В сяйві мрій (1913)
  • Євшан-зілля (1917)
  • За Україну! (1921)

Примітки

  1. Біографія М. Вороного авторства Василя Яременка
  2. …З порога смерті… Письменники України — жертви сталінських репресій: Микола Вороний
  3. В книзі: Вороний Микола. Поезії. — К., 1929. — с. 32
  4. Вороний, Микола. Театр і драма [Електронний ресурс] : зб. критич. ст. з обсягу театр. мистец. і драм. л-ри – К., 1913. Електронна бібліотека "Культура України" Національної парламентської бібліотеки України. 

Посилання

Джерела та література