Вінченцо Джеміто

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Вінченцо Джеміто
Vincenzo Gemito
Gemito, Vincenzo (1852-1929) - 1887 - Autoritratto.jpg
Автопортрет, 1887 р., малюнок-начерк
Народження 16 липня 1852(1852-07-16)
Неаполь, Італія
Смерть 1 березня 1929(1929-03-01) (76 років)
  Неаполь
Національність італієць
Громадянство Італія Італія
Жанр скульптура
Навчання Accademia di Belle Arti di Napoli[d]
Діяльність скульптор, художник
Напрямок реалізм

Вінченцо Джеміто у Вікісховищі?

Вінченцо Джеміто (італ. Vincenzo Gemito; 16 липня 1852 — 1 березня 1929) — італійський дизайнер і скульптор, прихильник реалізму в мистецтві.

Ранні роки[ред. | ред. код]

В Італії — важко здивувати бідністю. Але бідність в Неаполі увійшла у прислів'я і була страшною реальністю для тисяч мешканців міста.

Вінченцо народився в бідній родині дроворуба. На другий день по народженні дитини бідна мати віднесла хлопчика на поріг шпиталю для покинутих немовлят Аннунціата (шпиталь Благовіщення в Неаполі). Підлітку пощастило в 10 років, хлопчика всиновила неаполітанська родина, котра щойно поховала власну дитину. Ще в шпиталі для покинутих немовлят Аннунціата йому дали прізвище Джеміто. Хлопчик потрапив в родину ремісника і його готувади до долі ремісника.

Освіта і самоосвіта[ред. | ред. код]

Згодом хлопця влаштували до майстерні скульптора Еммануеле Каджано, де відкрились художні здібності підлітка. Підліток демонстрував таку майстерність, що його влаштували в Неаполітанську академію красних мистецтв в 12-річному віці. В академії Вінченцо Геміто заприятелював із майбутнім художником Антоніо Манчіні (1852–1930), дружні стосунки з яким зберігав роками. Дещо пізніше почав навчатися в Академії Доменіко Маджоре вечорами. У віці 16 років виліпив фігуру підлітка за грою, котра принесла юнакові перше визнання. Король Віктор Еммануїл I придбав скульптуру для постійного експонування в музеї Каподімонте.

Практично на цьому його освіта закінчилася, бо нікому було її сплатити за бідняка. Почалися роки самоосвіти.

Трирічний паризький період[ред. | ред. код]

1877 року він прибув у Париж, де виставляв власні твори в різних галереях і салонах. В Парижі заприятелював із французьким художником Мейсоньє, представником стилю академізм. Брав участь у Всесвітній виставці 1878 року. Отримав визнання, коли виставив в паризькому Салоні скульптуру «Хлопчик-рибалка», над удосконаленням якої довго працював. В Парижі розпочав працювати модним портретистом-скульптором. Після смерті покровителя Мейсоньє 1780 року повернувся в Неаполь.

Шлюб, бідність і психічна хвороба[ред. | ред. код]

По поверненю в Італію деякий час мешкав на острові Капрі, де пошлюбився із Анною Кутоло.

1883 року він зробив рішучій крок до самостійності і зміцнення власного фінансового стану. Він започаткував створення власної ливарної майстерні, аби працювати в техніці втраченого віску, поширеної з доби італійського відродження.

Ще 1887 року він отримав замову на скульптуру «Імператор Карл V», котру виконав із мармуру і виставлену в Королівському палаці в Неаполі. Мармур не був улюбленим матеріалом скульптора (що працював в теракоті і в бронзі), тому він вважав, що скульптура вийшла гірше за його можливості.

Виявилися ознаки психічних розладів. Вінченцо усамітнився і довгий час працював лише як малювальник. Частку років провів під наглядом в психіатричній лікарні.

Пізні твори[ред. | ред. код]

Полегшення психічного стану 1909 року надало можливість повернутися до майстерності скульптора. Він малює і звернувся до ліплення. Незважаючи на вік і хворобу — має тверду руку. В малюнках зберіглися як його бачення скульптора, так і майстерність виконання. Колекціонери особливо поціновують твори його пізньої пори, визнаючи Вінченцо Геміто психічно нестабільним, але геніально обдарованим.

Галерея графічних творів[ред. | ред. код]

«Хлопчик на узбережжі», 1909 рік, малюнок.


Галерея скульптур[ред. | ред. код]

«Художник Маріано Фортуні».



Вибрані твори[ред. | ред. код]

Голівка Медузи Горгони. 1911 р.

Джерела і посилання[ред. | ред. код]

  • Salvatore Di Giacomo, Vincenzo Gemito, Minozzi, Napoli 1905. (Ristampa, a cura di Michele Buonuomo: Il Mattino, Napoli 1988).
  • Alfredo Acito], Gemito, Milano, 1938.
  • Alberto Savinio, Seconda vita di Gemito, in Narrate, uomini, la vostra storia, Milano, Bompiani, 1942. (Ristampato Milano, Adelphi, 1984).
  • Elena Lissoni, Vincenzo Gemito, catalogo online Artgate della Fondazione Cariplo, 2010, CC-BY-SA.

Див. також[ред. | ред. код]