Гроссман Василь Семенович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Версія від 20:26, 1 грудня 2016, створена ReAl (обговорення | внесок) (→‎Література: зовнішні посилання)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Гроссман.
Василь Семенович Гроссман
рос. Василий Семёнович Гроссман
Файл:Vasili grossman.JPG
Ім'я при народженніЙосип Соломонович Гроссман
Народився29 листопада (12 грудня) 1905(1905-12-12)
Російська імперія Бердичів (Російська імперія)
Помер14 вересня 1964(1964-09-14) (58 років)
СРСР Москва (СРСР)
·злоякісна пухлина
ПохованняТроєкуровське кладовище
Країна Російська імперія
 СРСР
 Росія[1]
Діяльністьжурналіст, військовий кореспондент, прозаїк
Alma materМДУ
Мова творівросійська
Роки активностіз 1928
Magnum opusЖиття і доля
ЧленствоСП СРСР
ДітиYekaterina Vasilyevna Korotkovad
Учасникнімецько-радянська війна
Нагороди
орден Червоного Прапора орден Трудового Червоного Прапора орден Червоної Зірки медаль «За оборону Сталінграда» медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» медаль «За взяття Берліна» медаль «За визволення Варшави»
CMNS: Гроссман Василь Семенович у Вікісховищі

Василь Семенович Гроссман (Іо́сиф Соломо́нович; 29 листопада (12 грудня) 1905(19051212), Бердичів, тепер Житомирська область — †14 вересня 1964, Москва) — український письменник єврейського походження[2], фронтовий кореспондент.

Біографія

Василь Гроссман народився в родині єврейських інтелігентів: його батько був інженером-хіміком, мати — вчителька французької мови.

Навчався у вузах Києва та Москви.

У 1929 році закінчив хімічний факультет Московського державного університету. Три роки працював на вугільній шахті в Донбасі інженером-хіміком. З 1933 постійно жив та працював у Москві.

У 1934 році Василь Гроссман опублікував повість з шахтарського життя «Глюкауф» та оповідання про Громадянську війну «В городе Бердичеве», темою якої стали події в Україні, спровоковані громадянською війною в більшовицькій Росії. Успіх, який отримали ці твори, укріпили Гроссмана в прагненні стати професійним письменником.

У 1935—1937 роках Гроссман публікує збірки оповідання, а в 1937—1940 — дві частини епічної трилогії «Степан Кольчугін». З початку німецько-радянської війни і до її кінця у 1945 році Василь Гроссман працював кореспондентом газети «Червона Зірка».

1942 року він написав повість «Народ бессмертен», що стала першим великим твором про війну. Повісті «Народ бессмертен», «Сталинградские очерки» та інші воєнні нариси були об'єднані в книзі «В роки війни». Широке визнання отримала книга Гроссмана «Треблинский ад», що відкрила тему Голокосту.

Меморіальна дошка на будинку в якому працював Василь Гроссман в Донецьку

З 1946 по 1959 працював над дилогією «За праве діло» та «Життя і доля». Епічний роман «За праве діло» (1952), написаний у традиціях Л. Н. Толстого і оповідає про Сталінградській битві, Гроссман змушений був переробити після розгромної критики в партійній пресі[3]. На Другому з'їзді Спілки письменників СРСР в 1954 у А. А. Фадєєв визнав, що його критика роману як «ідеологічно шкідливої» була несправедливою[4].

Рукопис продовження опублікованого в «Новому Світі» роману «За праве діло» — роману «Життя і доля», що носить різко антисталінський характер, над яким письменник працював з 1950 а, була віддана автором для публікації в редакцію журналу "Знамя ". У лютому 1961 рік а були конфісковані копії рукопису і чернетки при обшуку КДБ удома Гроссмана. Була вилучена та копія роману, що знаходилася для передруку в редакції журналу «Новий Світ»[5]. Головний редактор журналу «Знамя» В. М. Кожевников сам віддав свій примірник в КДБ. Намагаючись врятувати свою книгу, В. С. Гроссман писав Н. С. Хрущову:[5][6]

Я прошу Вас повернути свободу моїй книзі, я прошу, щоб про мій рукопис говорили і сперечалися зі мною редактори, а не співробітники Комітету Державної Безпеки …. Немає правди, немає сенсу в нинішньому положенні, в моїй фізичній свободі, коли книга, якій я віддав своє життя, знаходиться у в'язниці, адже я її написав, адже я не зрікався і не відрікаюся від неї …. Я як і раніше вважаю, що написав правду, що писав її, люблячи і жаліючи людей, вірячи в людей. Я прошу свободи моїй книзі.

У кінцевому рахунку, Гроссмана прийняв член політбюро М. А. Суслов, оповістив підготовлене референтами (сам він роман не прочитав) рішення про те, що про повернення рукопису «не може бути й мови», і що роман може бути надрукований в СРСР не раніше, ніж через 200—300 років.[5][6]

Інша копія роману, збережена другом Гроссмана поетом С. І. Липкиним, в середині 1970-х, вже після смерті письменника, була вивезена на Захід за допомогою А. Д. Сахарова і В. Н. Войновича.[6] Роман був опублікований в Швейцарії в 1980 -м, його розшифрували з мікрофільму професора-емігранти Юхим Еткінд з Парижу і Шимон Маркиш з Женеви, останній сприяв виданню в Лозанні. В СРСР роман вийшов з купюрами в 1988 у, під час перебудови.

Разом з «Життям і долею» був конфіскований рукопис повісті «Все тече», що зачіпає заборонену тему Голодомору, над якою Гроссман працював з 1955 року. Письменник створив новий варіант повісті, який завершив у 1963 (публікація за кордоном — 1970, в СРСР — 1989).

Цитата з повісті «Все тече» (переклад з російської):

А наказ — убити голодом селян в Україні, на Дону, на Кубані, убити з малими дітьми… Шукали зерно, неначе не хліб це, а бомби, кулемети. Землю штрикали багнетами, шомполами, всі погреби перекопали, всі підлоги повиламували, у городах шукали. Вдень і вночі підводи скрипіли, пил над усією землею висів, а елеваторів не було, зсипали на землю, а навколо вартові ходять. Зерно до зими від дощу намокло, горіти стало — забракло в радянської влади брезенту мужицький хліб прикрити.

А коли ще з сіл везли зерно, навколо пил піднявся, все в диму: і село, і поле, і місяць уночі. Один із глузду з'їхав: горимо, небо горить, земля горить! Кричить! Ні, небо не горіло, це життя горіло… Пішов селами суцільний мор. Спершу діти, старики, потім середній вік…

Після арешту «антирадянських» рукописів Гроссман майже втратив можливість публікуватися. Потрясіння підточило здоров'я письменника і, на думку біографів, прискорило його смерть. Василь Гроссман помер від раку нирки після невдалої операції 14 вересня 1964. Похований у Москві на Троєкуровському кладовищі.

Посмертно видано збірник оповідань і нарисів «Добро вам!» (1967, з купюрами), написаний після двомісячної поїздки в Вірменію вже після вилучення його останнього роману. Нариси та записні книжки воєнних років увійшли до збірки «Роки війни» (М.: Правда, 1989).

Книги

  • «Глюкауф», 1934
  • «Степан Кольчугин», тт. 1-3, 1937-40, тт.1-4, 1947. У 1957 році екранізований (режисер Т. Родіонова)
  • «Народ безсмертний», 1942
  • «Сталінград», 1943
  • «Роки війни», 1945
  • «За праве діло», 1954 ( «Новий світ», 1952, № 7 - 10)
  • «Повісті, оповідання, нариси», 1958
  • «Старий учитель», 1962
  • «Добро вам!», 1967
  • «Все тече ...», Frankfurt / M., «Посів» 1970
  • «Життя і доля», Lausanne, 1980
  • «На єврейські теми», В 2-х тт., Tel Aviv, 1985.
  • «Степан Кольчугін», роман
  • «Україна без євреїв», начерк
  • «Якщо вірити піфагорійцям», п'єса

Примітки

  1. ↑ Catalog of the German National Library
  2. ↑ (англ.) Ukrainian Jews. Bible Discovered. Архів оригіналу за 4.05.2016.
  3. ↑ Постанова Президії Правління Спілки радянських письменників СРСР «Про роман В. Гроссмана „За праве діло“ і про роботу редакції журналу „Новий світ“» (рос.) . Альманах «Россия. ХХ век», Архів О. М. Яковлєва. 23.03.1953. Архів оригіналу за 28.11.201228.
  4. ↑ ПРОЩАНИЕ, belousenko.com. Архів оригіналу за 28 листопада 2012., Ганна Берзер, МОСКВА «КНИГА», 1990
  5. ↑ а б в Святий Василь, що не вірив у Бога. Архів оригіналу за 9.09.2012.
  6. ↑ а б в ЖИЗНЬ І ДОЛЯ Василя Гроссмана. Архів оригіналу за 28 листопада 2012., Семен Липкин, belousenko.com

Література

Особистість: Василь Гроссман. Матеріали україно-французької конференції, що відбулася у Києво-Могилянській Академії:

Посилання

Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Гроссман_Василь_Семенович&oldid=19268365