Жозеф Бонапарт

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Йосип I
фр. Joseph Bonaparte
Joseph-Bonaparte.jpg
[[Файл:|150px|]]
Король Неаполя
30 березня 1806 — 6 червня 1808
Наступник: Йоахім I
Прапор
Король Іспанії
6 червня 1808 — 28 липня 1844
Попередник: Наполеон I
 
Народження: 7 січня 1768(1768-01-07)[1][2][…]
Корте[4]
Смерть: 28 липня 1844(1844-07-28)[1][2][…] (76 років)
Флоренція, Італія[4]
Поховання:
Країна: Франція
Релігія: Католицизм
Рід: Бонапарти
Батько: Карло Буонапартеd
Мати: Летиція Рамоліно
Шлюб: Жюлі Кларі
Діти: Зенаїда Летиція Юлія Бонапартd, Шарлотта Бонапарт, Фелікс-Жозе-Француа де Лакостеd і Júlia Bonaparted[5]
Автограф: Signatur Joseph Bonaparte.PNG
Нагороди:
Великий Хрест ордена Почесного легіону орден Серафимів Орден Золотого руна Royal Order of the Two-Sicilies

CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Жозеф Бонапарт (фр. Joseph Bonaparte, Джузеппе Буонапарте італ. Giuseppe Buonaparte, Хосе Бонапарте ісп. José Bonaparte — старший брат Наполеона Бонапарта. З 1805 р. представник Наполеона під час перебування того в Німеччині, з 30 березня 1806 г. король Неаполя, король Іспанії (10 березня 1808 — 11 грудня 1813); з 28 січня 1814 р. генерал-намісник імперії і головнокомандувач національною гвардією.

Житєпис[ред. | ред. код]

Народився на Корсиці 1768 року в м. Корте.

1790-х брав участь в революційних виступах на Корсиці. Був близьким до якобінців. Після повстання 9 термідора під загрозою арешту втік до Генуї.

12 квітня 1797 був вибраний до ради п'ятисот від Корсики. Хоч і непозбавлений честолюбства він не зміг грати самостійної ролі і підкорявся брату Наполеону.

Далі займався переважно дипломатичною роботою. З 11 жовтня 1800 повноважний міністр у Богемії. Керував військами Неаполя. 31 березня 1806 призначений королем Неаполя і обох Сицилій.

Після початку завоювань його брата Наполеона боровся за отримання всієї інформації про пересування військ, щоб мати можливість робити остаточні координаційні рішення. Але Наполеон не вірив у військові можливості Жозефа. Він говорив: «Король не солдат. він не може ним бути. Я подвоюю силу своїх військ, коли командую ними; коли він це робить, він зменшує її вдвічі». Але в 1812 році йому доведеться зробити його головнокомандувачем своїх військ.

1808 року Жозеф захоплює Мадрид і стає королем Іспанії. З самого початку французи розграбуванням, підпалами, оскверненням церков і насиллям викликали відразу населення. Жозеф відчував ненависть, проти нього. 18 липня 1808 року він писав брату: «Мене в жодному разі не жахає моє положення, але воно унікальне в історії: у мене тут немає жодного прихильника»

Жозеф сам хотів керувати військами, але йому заважав генерал Сульт. Він навіть просив брата Наполеона замінити його, але Наполеон вважав, що Сульт єдиний справжній вояка в Іспанії і замінити його ніяк.

22 липня 1808 року армія французів програє військам хунти. 29 липня 1808 Жозеф покидає Мадрид. Але вже в листопаді він знову захоплює Мадрид, після битви при Сомосьєррі.

14 червня 1813 відбулася битва між французькою армією і арміями Англії і Іспанії. Жозеф погано підготувався до цієї битви і тому, після того як центр французів був зім'ятий, він наказав відступати. Французи кинулися втікати кинувши на полі бою і свою казну і артилерію і архіви, а сам Жозеф ледве врятувався. Після поразки мова могла йти тільки про виведення військ з Іспанії.

Після поразки у Віторії Наполеону стало зрозуміло, що необхідно пожертвувати Жозефом на користь короля Фердинанда VII. 11 грудня 1813 року був підписаний мир. Наполеон визнав королем Фердинанда і дозволив йому вільно, без яких-небудь умов стати ним.

Історики вважають його головним винуватцем провалу інтервенції Іспанії. Жозеф мав дипломатичний талант, був миролюбним, реформатором, але такі риси не потрібні були тоді в Іспанії.

Після вигнання з Іспанії він жив у Філадельфії. Помер 28 липня 1844 року у Флоренції.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Joseph Bonaparte Comte De Survilliers / Assemblée nationale
  2. а б Encyclopædia Britannica
  3. а б SNAC — 2010.
  4. а б Diccionario biográfico españolReal Academia de la Historia, 2011.
  5. Lundy D. R. The Peerage

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]