Користувач:SimondR/Чернетка
Життєпис[ред. | ред. код]
Дитинство[ред. | ред. код]
Карл Ґустав Юнґ народився 1875 року в Кессвілі (Швейцарія), містечку на Боденському озері у швейцарському кантоні Турґау. За шість місяців по його народження сім'я переїхала до Лауфена (у верхів'ї Райну) і, зрештою, 1879 року зупинившись у Кляйнгюнінґені[de], неподалік Базеля.
Юнґ походив з релігійної родини німецького походження. Його батько був лютеранським пастором швейцарської реформатської церкви[en], родителі якого належали до двох важливих родин у Базелі ⅩⅨ століття.
Дід Юнґа по батьківській лінії, Карл Ґустав Юнґ-старший[en] (1794–1864), лікар у вигнанні з Гайдельберґа, заснував медичний факультет Базельського університету, де викладав анатомію та медицину внутрішніх захворювань, а також розширив міську лікарню загального лікування. Все це завдяки його дружбі з Александром фон Гумбольдт. Дід також був ректором вказаного університету, відомим драматургом та великим магістром швейцарських франкмасонів. Він також керував психологічним закладом для дітей із вадами розумового розвитку.
Його дід по материнській лінії, Самуель Прайсверк[en] (1799–1871), був протоієреєм церкви в Базелі, філологом, складачем граматики івриту, попередником і просувачем сіонізму. В домі завжди був присутній дух романтизму і вірування в привидів та інші парапсихологічні явища.
Батько Юнґа, Йоганн Пауль Ахіллес Юнґ (1842–1896), кинув кар'єру філолога семітських мов, щоб стати кліром у швейцарській реформатській церкві. З 1888 року підпрацьовував в психіатричній клініці Фрідматта (сучасна Психіатрична клініка Базельського університету[de]). Він помер через кілька місяців після того, як Карл розпочав свою медичну працю у Базельському університеті.
.png)
Його мати, Емілі Прайсверк (1848–1923), була різко дисоціативною особою, що значною мірою визначило інтуїтивні здібності Юнґа.
Перший брат Юнґа, Пауль, народився 1873 року, але назабаром помер. 1884 року з різницею у дев'ять років народилася його єдина сестра Йоганна Ґертруд, яка проживе 51 рік, ніколи не вийшовши заміж і спочивши 1935 року.
У дитинстві Карл був замкнутим і відчуженим хлопцем. Хоча стосунки з його батьками були дуже близькими та ніжними, ще в юному віці він розчарувався тим, як його батько підходив до питання віри, яке він вважав дуже ненадійним.
Одного разу мені довелося почути як батько молиться: він відчайдушно боровся за свою віру. Я був вражений і обурений одночасно, коли побачив, як безнадійно він приречений на своє богослов'я і на свою церкву. А вони віроломно покинули його, позбавили можливості пізнати Бога. У моєму дитячому досвіді Бог Сам зруйнував в моєму сні богослов'я і засновану на ньому церкву. Але з іншого боку, Він Сам же і допустив все це, так само як і багато іншого.<…>
Мені не було чого робити з богослов'ям, воно нічого не говорило моєму досвідові і знанню Бога. Не сподіваючись на знання, воно вимагало сліпої віри. Це коштувало моєму батькові величезного напруження всіх його сил і закінчилося провалом. Але настільки ж беззахисний він був і перед психіатрією. У сміховинному матеріалізмі психіатрів, також як і в богослов'ї, було щось, у що має було вірити. На моє глибоке переконання, і першому, і другому не вистачає гносеологічної критики і досвідчених даних.— К. Ґ. Юнґ, «Спогади, сновидіння, роздуми»
Проте Юнґ не був ворожий до релігії, навпаки, він заявляв, що людина є релігійною «за своєю природою». У своїх майбутніх працях він наголошував на цінності релігійного досвіду для розуміння людської свідомості, переосмислюючи символізм християнської традиції через новий погляд психології. Саме тому релігійність стала одним із головних предметів його вивчення, поступово доповнившись інтересом до містицизму.
Шкільно-університетська доба[ред. | ред. код]
У підлітковому та юнацькому віці Карл був захопленим читачем, особливої уваги він надавав письменницькій творчості Йоганна Вольфґанґа фон Ґете. Також він виявив глибоку зацікавленність до есе таких філософів, як фон Гартманн та Ніцше. У своїй автобіографії Юнґ описує своє враження від твору останнього вищезгадоного автора «Так казав Заратустра» як шокуюче переживання, яке можна порівняти хіба що з тим, що було навіяно «Фаустом» Ґете.
Карл Юнґ прагнув вивчати археологію в університеті, але його родині не вистачило коштів, аби він мав змогу навчатися далеко від Базеля, де цей курс не викладався. Тож, всупереч бажанню своєї родини, Юнґ вирішив вивчати медицину в Базельському університеті, між 1894 і 1900 роками, де зміг приєднатися до студентського товариства «Цофінґія[de]», до якого колись належав його батько. Раніше інтровертний студент став набагато жвавішим у новому академічному оточенні. На 1898 рік він став звикати до своєї майбутньої професії лікаря з переконанням в необхідності спеціалізуватися. Він мав два вибори: хірургія або медицина внутрішніх хвороб.
Я більше схилявся до хірургії, оскільки отримав спеціальну освіту з анатомії і віддавав перевагу патологічній анатомії, і, ймовірно, став би хірургом, якби мав у своєму розпорядженні необхідні фінансові кошти. Мене постійно обтяжувало те, що заради навчання доведеться залазити у борги.— К. Ґ. Юнґ, «Спогади, сновидіння, роздуми»
Зрештою, він погодився б на скромну можливість працювати асистентом у місцевій лікарні, щоб не влазити у борги за навчання.
Під час літніх канікул відбулися дві події, які визначили долю Юнґа та його професійний зріст: розлам круглого горіхового столу сімдесятирічної давнини у присутності його матері, сестри та покоївки, а два тижні потому щось луснуло у столітньому буфеті, всередині якого опинилася забута хлібниця.
Я відразу ж обстежив буфет і все, що було поблизу, але безуспішно. Тоді я відчинив його і почав перебирати вміст. На полиці для посуду я знайшов хлібницю, а в ній буханець хліба та ніж із розламаним лезом. Рукоятка ножа лежала в одному з кутів хлібниці, в інших я виявив уламки леза. Ножем користувалися, коли пили каву, а потім сховали сюди. З того часу до буфету ніхто не підходив.
Наступного дня я відніс розламаний ніж до одного з найкращих ливарників міста. Він оглянув злами в лупу і похитав головою: «Цей ніж у повному порядку, у сталі немає ніяких дефектів. Хтось навмисне відламував від нього шматок за шматком.<…>— К. Ґ. Юнґ, «Спогади, сновидіння, роздуми»
Виключивши причинно-наслідкові зв'язки, вони невдовзі дізналися про родичів, занурених у спіритуалістичні практики, і про дівчину-медіума п'ятнадцяти років, послугами якої Юнґ вирішив скористатися. Це тривало протягом двох років, допоки Юнґ не стомився і запідозрив медіумку в шахрайстві.
Це захоплення Юнґа призвело до написання власної докторської дисертації «Про психологію та патологію так званих окультних явищ» (нім. Zur Psychologie und Pathologie sogenannter okkulter Phänomene), виконаної спільно з професором Ойґеном Блойлером на медичному факультеті Цюрихського університету 1902 року.[1] Цікаво, що згадана у праці певна «пані С.В.» насправді була його двоюрідна сестра Елен Прайсверк[es].[2]
Ближче до кінця навчання професор Фрідріх фон Мюллер запропонував Юнґу стати його помічником у Мюнхені. Спочатку Юнг був упевнений остаточно пов'язати своє життя з медициною, але готуючись до державного іспиту, серед інших предметів він мав скласти і психологію. У своїй автобіографії Юнґ зізнається, що ця царина тоді ще була для нього чужою, а від клінічних занять в цього предмету у нього «не залишилося нічого, крім нудьги й огиди», що підкріплювалося враженнями від згубного впливу на батька служіння в психіатричній лікарні. Утім його погляди докорінно змінилися після прочитання «Посібнику з психіатрії» німецького психіатра Ріхарда фон Крафт-Ебінґа.
Раптом моє серце сильно забилося, я схопився з-за столу і глибоко зітхнув. Мене ніби осяяло на мить, і я зрозумів: ось вона, моя єдина мета, — психіатрія. Тільки тут могли поєднатися два напрями моїх інтересів. Саме в психіатрії я побачив поле для практичних досліджень, як у галузі біології, так і в галузі людської свідомості, — таке поєднання я шукав усюди і не знаходив ніде. Нарешті я знайшов область, де взаємодія природи і духу ставала дійсністю.— К. Ґ. Юнґ, «Спогади, сновидіння, роздуми»
Таке несподіване рішення проміняти престижну професію терапевта на сумнівну натоді психіатрію було сприйнято погано всім оточенням Юнґа. Проте, 10 грудня 1900 року він вступить на посаду асистента в психіатричній клініці Бурґгельцлі[en] на три роки, залишивши Базель і із задоволенням вирушивши до Цюриха. Як він згадував, «на півроку я свідомо запер себе в цей монастир. Пізнаючи життя і дух психіатричної лікарні, я від кірки до кірки прочитав усі п'ятдесят томів „Allgemeinen Zeitschrifte fur Psychiatrie“, щоб давати собі раду в наявному тоді науковому становищі».
Психіатрична діяльність[ред. | ред. код]
Зіткнувшись із питанням «що ж відбувається з душевнохворою людиною?», Юнґ опинився, однак, враховуючи стан розвитку дисципліни на початок ⅩⅩ століття, перед усталеними у колах психологів абстрагуванням від пацієнтів та формальної постанови діагнозу, сиптомів і статистики. Психології душевнохворих та відповідної їм імпліцитної особистості не існувало. Вже тоді Юнґ таємно став експериментував із людським несвідомим.
Подальша зустріч із Зиґмундом Фройдом допомогла Юнґу переламати цю тенденцію завдяки дослідженням з психології істерії та сновидінь. Фройд ввів у психіатрію психологічний підхід, сам будучи при цьому невропатологом. Фройд дивився на симптоматику дещо іншим від традиційної психіатрії поглядом.
Саме в цьому контексті Юнґ починає розробляти і застосовувати свій знаменитий асоціативний тест або словесно-асоціативний дослід, що нині носить його ім'я,[3] вперше описуючи його у випадку молодої жінки, яка втратила доньку з недогляду і страждає на меланхолію, та якій інші лікарі діагностували шизофренію або, як тоді зване, раннє недоумство (лат. dementia praecox). Інноваційний підхід Юнґа увінчався тим, що дівчину за два тижні виписали і вона більше ніколи не госпіталізувалася.
Юнґ резюмує, пишучи, що «власне терапія починається з вивчення цієї — дуже особистої — історії» пацієнта. Її дослідження має спрямовувати професіоналів не тільки до свідомого складової людської свідомості, але й, насамперед, до несвідомої, для якої асоціативний тест, тлумачення сновидінь та просто людська увага до пацієнта мають життєво важливе значення. Отже, будь-який діагноз має супроводжуватись описаним особистісним анамнезом, перш ніж визначати відповідне психотерапевтичне рішення.
1905 року він отримав ступінь доктора психіатрії, одночасно ставши головним лікарем психіатричної клініки Цюріхського університету на чотири роки, до своєї відставки 1909 року через перевтому. Однак іще до 1913 року він зберігав посаду приват-доцента. У ту пору він зосередився на психопатології, психоаналізі та психології первісних народів. Тоді ж він захопився гіпнозом та постатями П'єра Жане і Теодора Флурнуа[en].
Випадок з однією п'ятдесятивісімрічною пані, яка немовби чудесним чином вилікувалась від сімнадцятирічного паралічу лівої ноги і спини, переконав Юнґа в дійсній неефективності гіпнозу.
Я посадив жінку у зручне крісло і попросив розповісти про себе. Вона зі сльозами почала говорити, і вся історія її хвороби розгорталася переді мною в найдрібніших подробицях. Не витримавши, я зупинив її: „Досить, у нас мало часу. Зараз ми проведемо сеанс гіпнозу!“ Щойно я встиг вимовити ці слова, вона заплющила очі і впала в глибокий транс — без жодного гіпнозу! Я був вкрай здивований, але не став переривати хвору, яка говорила, не замовкаючи, про свої сна, дуже виразні.<…>
Коли жінка прийшла до тями, у неї паморочилося в голові, вона була розгублена. Я кинувся заспокоювати її: „Я Ваш лікар, все гаразд“. У відповідь вона вигукнула: „І я тепер здорова!“ Відкинувши милиці, вона без сторонньої допомоги стала на ноги. <…> Це був один із дослідів, які змусили мене відмовитися від гіпнозу.— К. Ґ. Юнґ, «Спогади, сновидіння, роздуми»
Згодом пані повернулася зі скаргами на ті ж болі. Юнґу вдалося з'ясувати, що жінка мала душевнохворого сина в їхній клініці, що вдарило по материнським очікуванням, а образ молодого й успішного лікаря Юнґа через явище перенесення зайняв в уяві жінки місце її сина. Надалі рецидивів пацієнтка не мала.
Факт дії наосліп і невизначеність можливих поліпшень, а також небажана «наказова» природа гіпнозу змусили Юнґа, як і Фройда, відмовитися від нього як терапевтичний метод і звернутися до тлумачення сновидінь та інших проявів несвідомого.
У 1904–1905 роках Юнґ заснував при клініці експериментальну лабораторію психопатології задля вивчення асоціативного тесту, психогальванічних досліджень тощо. Між тим він працював над «Про сутність психологічної діагностики». Пізніше, 1909 року, його було запрошено американським Університетом Кларка[en] для представлення своїх напрацювань. Одночасно туди ж, незалежно від Юнґа, було запрошено Фройда. Їм обом надали ступінь почесного доктора (лат. doctor honoris causa).
Тоді розпочнуться його домисли щодо «психічного» походження шизофренії, направивши увагу на з'ясування смислової обумовленості психозів. Різні випадки, а особливо із пані Бабетт З., привели його до першого зрозуміння «безглуздої» мови людей, що страждають на «раннє недоумство».
<…> я переконався, що багато з того, що говорили хворі і що досі вважалося безглуздим, зовсім не так „божевільно“, як здається на перший погляд. Не раз я помічав, що навіть у таких пацієнтів завжди ніби в тіні ховається їхнє еґо, яке можна вважати відносно нормальним. Еґо якоюсь мірою спостерігає зі сторони.<…> марення і галюцинації, як правило, містять деяке розумне зерно. За ними стоїть особистість, її історія, її надії і бажання. І якщо ми не знаходимо в цьому сенсу, то, мабуть, справа в нас — нашому небажанні зрозуміти та невмінні пояснити. За психозом, я вважаю, стоїть загальна психологія особистості. <…>
Якщо спостерігати душевний розлад зі сторони, ми побачимо лише трагедію руйнації особистості, нам рідко вдається розглянути життя тієї сторони душі, яка відвернулась від нас.— К. Ґ. Юнґ, «Спогади, сновидіння, роздуми»
Методика[ред. | ред. код]
Карл Юнґ відзначав неможливість дати однозначну відповідь щодо досконалого психоаналітичного чи психотерапевтичного метода. Терапія в кожному випадку різниться, а лікування є індивідуальним і має виникати природним шляхом для пацієнта, без примусів.
Психотерапія та психоаналіз припускають індивідуальний підхід до кожного. Кожного пацієнта я лікував єдиним можливим для нього способом, тому що вирішення проблеми завжди індивідуальне. Загальне правило можна прийняти тільки cum grano salis[en] (з долею глузду — лат.). Істина в психології лише тоді має цінність, коли їй можна знайти застосування. Тому неприйнятне для мене рішення цілком може підійти для когось іншого. Звичайно, лікар повинен володіти так званими „методами“, але йому слід бути надзвичайно обачним, щоб не піти звичним, рутинним шляхом. Взагалі, потрібно з деяким побоюванням ставитися до теоретичних спекуляцій — сьогодні вони здаються задовільними, а завтра їх змінять інші. Для мого психоаналізу подібні речі нічого не означають, я навмисно уникаю педантизму в цих питаннях. Для мене насамперед існує індивід та індивідуальний підхід. І для кожного пацієнта я намагаюся знайти особисту мову.— К. Ґ. Юнґ, «Спогади, сновидіння, роздуми»
Терапія має включати зустрічі vis-à-vis, віч-на-віч, бесіду між хворим та лікарем, що взаємодіють і впливають один на одного. «Психоаналіз — це діалог, і він потребує партнерства». Також Юнґ наполягав на необхідності для психотерапевта у досягненні достатньої зрілості завдяки особистому розвитку, вмінню розбиратися у власній психології і розширенню кругозору, як-то через символізм, мітологію тощо.
Розуміння особистості пацієнта виявилося важливішим, ніж теоретичне підтвердження, а також conditio sine qua non[en] (необхідною умовою) є розуміння психотерапевтом власної індивідуальності через метод «тренувального психоаналізу», для якого замало завчених наукових методів.
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ (ісп.) Carl Gustav Jung (1999). Obra Completa volumen 1: Estudios Psiquiátricos. 1. Acerca de la psicología y la patología de los llamados fenómenos ocultos. Madrid: Trotta. с. 1. ISBN 978-84-8164-341-1.
- ↑ (ісп.) Carl Gustav Jung (1999). Obra Completa volumen 1: Estudios Psiquiátricos, Presentación e Introducción. Madrid: Trotta. с. XXXVIII. ISBN 978-84-8164-341-1.
- ↑ Jung, Carl G. (1910). The Association Method. American Journal of Psychology, 31, 219-69.