Ломачинці (Сокирянський район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Ломачинці
Країна Україна Україна
Область Чернівецька область
Район/міськрада Сокирянський район
Рада/громада Ломачинецька сільська рада
Код КОАТУУ 7324085501
Основні дані
Населення 2217
Поштовий індекс 60235
Телефонний код +380 3739
Географічні дані
Географічні координати 48°35′00″ пн. ш. 27°22′38″ сх. д. / 48.58333° пн. ш. 27.37722° сх. д. / 48.58333; 27.37722Координати: 48°35′00″ пн. ш. 27°22′38″ сх. д. / 48.58333° пн. ш. 27.37722° сх. д. / 48.58333; 27.37722
Середня висота
над рівнем моря
239 м
Місцева влада
Адреса ради 60235, Чернівецька обл., Сокирянський р-н, с. Ломачинці, тел. 5-83-47
Карта
Ломачинці. Карта розташування: Україна
Ломачинці
Ломачинці
Ломачинці. Карта розташування: Чернівецька область
Ломачинці
Ломачинці

Ломачинці у Вікісховищі?

Лома́чинці — село в Україні, в Сокирянському районі Чернівецької області.

Історичні відомості[ред. | ред. код]

Прадавня історія[ред. | ред. код]

Колись на цій території було розташоване Сарматське море. 15-20 мільйонів років тому це море вкривало великі простори — від Кременецького кряжу і Карпат до сучасного Аральського моря. З відходом Сарматського моря поступово утворювались долини і русла річок, що нині впадають у Чорне і Азовське моря. Саме так утворився Дністер, який і нині тече тією долиною, яку він розробив понад мільйон років. Але у далекому минулому річка несла свої води дуже широкою долиною з низькими пологими берегами. Ця долина, як вважають учені, утворилась на місці давнього розлому, що стався в кристалічному фундаменті і в осадочних утвореннях палеозойської ери. В гомінценовій епосі, яка розпочалась близько 1 мільйона років тому, Дністер був повноводним, а швидкість його течії була значно вищою, ніж тепер. Це було пов'язано головним чином з тим, що клімат тоді був теплим і вологим. У той час більшу частину території сучасної України вкривали густі субтропічні ліси. Буйна рослинність добре акумулювала дощові води, які цілорічно численними бурхливими потоками вливались у Дністер, Дніпро та інші великі річки. Йшли тисячоліття. Дністер все глибше врізувався в товщі лісових відкладів, а потім у тверді породи, що утворились протягом давніх геологічних періодів. У Середньому Подністров'ї поступово формувалась вузька, глибока, каньйоноподібна долина.

Первісна людина на берегах Дністра та його приток з'явилася у першу половину раннього палеоліту — близько 160 тис. років. Тут перебували невеликі групи первісних людей навіть у період дніпровського зледеніння, коли гігантські двокілометрової висоти льодові язики доповзли до лінії сучасних міст Шепетівки і Дніпропетровська, а Поділля і Причорномор'я перетворились у тундру. Подністров'я було порівняно густо заселене в часи трипільської культури і культури шнурової кераміки (4-5 тис. років тому) .

В свій час — в пору раннього заліза місцевість входила до скіфських земель. Десь у ІІ-му ст. через ці землі пройшли германські племена сполів і готів, які вірогідно витіснили скіфів (але точно це не відомо). Споли де який час жили в Подністров'ї, а згодом вони, а за ними і готи пішли до низу Дунаю. В VI сторіччі Північна Бессарабія входила до ареалу проживання західних антів.

Починаючи з Х ст. тут започатковується Попрутська оборона лінія Київської Русі, котра була повністю сформована галицькими князями в середині ХІІ-го ст. У середині ХІІ ст. територія межиріччя Дністра та Пруту була відрізана від Русі половцями. Русичі, що жили по Дністру (нащадки улічив і тиверців) пішли в ліси кодрової зони Молдови і Хотинської лісової зони. У ХІІ-ХІІІ ст. територія нинішнього села перебувала майже на самому кордоні Галицько-Волинського князівства. Кордон проходив у хутора Галиця.

Ломачинське давньоруське городище розміщується за 1,5 км на південний захід від села Ломачинці Сокирянського району Чернівецької області, на високому мису лівого берега р. Каютин, в урочищі Галиця. Городище є залишками общинного центру ІХ ст. та князівської фортеці Х-ХІІІ ст. Площа городища обмежена кільцевим валом з ровом, які в північній частині розміщуються й на схилах мису, включаючи в межі укріплення природне джерело води. Розкопки на городищі проведено експедицією Чернівецького університету та обласного краєзнавчого музею у 1968 р. Вал в південній частині городища перерізано двома траншеями шириною 3 м, а у західній — траншеєю шириною 1 м. Встановлено, що вал насипано на місці спалених дерев'яних стін стовпової конструкції городища — общинного центру ІХ ст. У ньому виявлено житлово-господарські зруби Х-ХІІІ ст., що входили до конструкції оборонної лінії.

До городища примикає селище, на території якого виявлено напівземлянкою житла з печами-кам'янками, що датуються Х-ХІ ст., та наземні житла з глинобитними печами, що датуються ХІІ — першою половиною ХІІІ ст.

Галицько-Волинське князівство згодом підпало під владу Золотої Орди. В 1345 р., коли угорські війська здолали татар і вигнали їх з правобережжя Дністра, територія відійшла до Угорщини, з середини XIV ст. — до складу Молдовської держави.

Давня історія місцевості і села[ред. | ред. код]

За даними на 1859 рік у власницькому селі Хотинського повіту Бессарабської губернії, мешкало 1502 особи (764 чоловічої статі та 738 — жіночої), налічувалось 260 дворових господарств, існували православна церква, поромна переправа[1].

Станом на 1886 рік у власницькому селі Секурянської волості, мешкало 1735 осіб, налічувалось 315 дворових господарств, існувала православна церква[2].

Ломачинці у ХХ-му сторіччі[ред. | ред. код]

Загинули в роки Другої світової війни[ред. | ред. код]

За публікацією «Книги пам'яті України. Чернівецька область», т. 2, с. 261—270. (Чернівці: видавництво «Прут», 1995. — ISBN5-7707-7950-0). Запропонував Юхим Гусар.

  • 1. Бакицький Степан Григорович, 1900 р. н., українець. Мобілізований у 1941 р. Рядовий. Помер від ран у грудні 1944 р. в 2541 евакуаційному госпіталі.
  • 2. Беженер Семен Дмитрович, 1924 р. н., українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий. Зник безвісти в листопаді 1944 р.
  • 3. Білоткач Василь Семенович, 1923 р. н., українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий 525 стрілецького полку 171 стрілецької дивізії. Загинув 11.03.1945 р. Похований у с. Лукенцін Щецінського воєводства в Польщі.
  • 4. Білоткач Василь Спиридонович, 1918 р. н., українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий 35 гвардійського стрілецького полку 10 гвардійської стрілецької дивізії. Загинув 3.03.1945 р. Похований у м. Мястко Слупського воєводства в Польщі.
  • 5. Білоткач Василь Степанович, 1914 р. н., українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий 5 моторизованої бригади. Загинув 24.03.1945 р. Похований в с. Еремчем в Угорщині.
  • 6. Білоткач Геор1горій Іванович, 1914 р. н., українець. Мобілізований у 1941 р. Рядовий. Загинув у липні 1941 р. в Україні.
  • 7. Білоткач Григорій Єремійович, 1987 р. н., українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий 277 артилерійського полку 145 стрілецької дивізії. Загинув 25.11.1944 р. Похований у с. Пушні Лієпайського району в Латвії.
  • 8. Білоткач Йосип Олексійович, 1920 р. н., українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий 675 стрілецького полку 409 стрілецької дивізії. Загинув 14.04.1945 р. Похований в с. Оберзульц, округ Відень в Австрії.
  • 9. Білоткач Михайло Іванович, 1920 р. н., українець. Мобілізований у 1941 р. Рядовий. Загинув у липні 1941 р. в Україні.
  • 10. Білоткач Михайло Семенович, 1913 р. н., українець. Мобілізований у 1944 р. Зник безвісти у червні 1944 р.
  • 11. Білоткач Федір Максимович, 1925 р. н., українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий 448 стрілецького полку 397 стрілецької дивізії. Помер від ран 28.11.1944 р. в 61 окремому медико-санітарному батальйоні 23 стрілецької дивізії. Похований у м. Приєкуле Лієпайського району в Латвії.
  • 12. Боднарюк Василь Степанович, 1906 р. н., українець. Рядовий 538 стрілецького полку 120 стрілецької дивізії. Загинув 25.01.1945 р. Похований в с. Форверк Опольського воєводства в Польщі.
  • 13. Боднарюк Василь Тимофійович, 1918 р. н., українець. Мобілізований у 1941 р. Рядовий. Помер 9.01.1942 р. в німецькому полоні.
  • 14. Боднарюк Іван Михайлович, 1913 р. н., українець. Мобілізований 27.09. 1944 р. Рядовий 562 стрілецького полку 165 стрілецької дивізії. Загинув 2.02.1945 р. Похований в с. Топольна Торуньського воєводства в Польщі.
  • 15. Боднарюк Іван Степанович, 1911 р. н., українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий 222 гвардійського стрілецького полку 72 гвардійської стрілецької дивізії. Загинув 27.12.1944 р. Похований у м. Сечень, округ Ноград в Угорщині.
  • 16. Боднарюк Максим Михайлович, 1926 р. н., українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий. Зник безвісти в 1944 р.
  • 17. Боднарюк Михайло Михайлович, 1926 р. н., українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий. Зник безвісти в 1944 р.
  • 18. Боднарюк Олексій Михайлович, 1925 р. н., українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий 850-го стрілецького полку 277-ї стрілецької дивізії. Загинув 19.01.1945 р. Похований в с. Весново Краснознаменського району Калінінградської області в Росії.
  • 19. Боднарюк Федір Арсенійович, 1903 р. н., українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий 22-го гвардійського стрілецького полку 72-ї гвардійської стрілецької дивізії. Помер від ран 29.12.1944 р. Похований в с. Гардоні Пусто, округ Ноград в Угорщині.
  • 20. Бординюк Іван Васильович, 1924 р. н., українець. Мобілізований у 1941 р. Трудармієць. Зник безвісти в 1945 р. на відбудові шахт у Донбасі.
  • 21. Бординюк Павло Васильович, 1904 р. н., українець. Мобілізований у 1941 р. трудармієць. Зник безвісти в 1945 р. на відбудові шахт у Донбасі.
  • 22. Брузинський Андрій Петрович, 1926 р. н., українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий 234 сп 179 сд. Помер від ран 24.09.44 р. у 8 ОМСБ. Похований в с. Путлачі Баускаського району в Латвії/
  • 23. Брузинський Степан Петрович, 1908 р. н., українець. Мобілізований у 1941 р. Рядовий. Зник безвісти у 1944 р.
  • 24. Бузурний Антон Михайлович, 1910 р. н., українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий 1261 сп 381 сд. Загинув 14.01.1945 р. Похований у с. Маєрат Цехановського воєводства в Польщі.
  • 25. Бузурний Василь Ілліч, 1912 р. н., українець. Мобілізований у 1944 р. Рядовий. Помер від ран 03.10.1944 р. Похований на ст. Чебаркуль Челябінської області в Росії.

Уродженці села Ломачинці[ред. | ред. код]

  • Батицький Феофан Георгійович — народився 22 вересня 1841 р.у с. Ломачинці Хотинського повіту в родині священика Георгія Федоровича Батицького (1814 р.н.) та Ірини Феодосіївни (1821 р.н.). У 1863 р. закінчив Кишинівську духовну семінарію і єпископом Антонієм був висвячений на священика і направлений до церкви Різдва Богородиці села Михалкове Хотинського повіту. 23 лютого 1864 р., по проханню, переведений до Свято-Миколаївської церкви с. Строїнці Хотинського повіту. 1 березня 1867 р. переміщений до Свято-Георгіївської церкви містечка Новоселиця Хотинського повіту. В 1867—1868 рр. був законовчителем Новоселицького народного училища. Дружина: Неоніла Федорівна (1847 р.н.). Їхні діти: Феодор (1873 р.н.), Георгій (1876 р.н.), Вадим (1881 р.н.), Віталій (1866 р.н.), Валентина (1868 р.н.), Клавдія (1871 р.н.) і Олена (1882 р.н.).
                                                                                                          За Олексієм МАНДЗЯКОМ.


Пошанівок до культури землі, мистецтво її обробітку — життєве кредо Якова Гукова, який твердить: «Не рубай гілку, на якій сидиш, не руш землю, яка тебе годує».

(Із книги «Буковина. Імена славетних сучасників»).

Директор Національного наукового центру «Інститут механізації та електрифікації сільського господарства», академік-секретар відділення механізації і електрифікації Української академії аграрних наук, член-кореспондент УААН. Доктор технічних наук. Народився 8 січня 1947 року в селі Ломачинці Сокирянського району Чернівецької області в родині Серафима Яковича і Марїі Василівни Гукових. У 1964 році закінчив Ломачинецьку середню школу, в 1969 — факультет механізації сільськогосподарського виробництва Львівського сільськогосподарського інституту, здобувши фах інженера-механіка. Того ж року вступив до аспірантури Українського науково-дослідного інституту механізації та електрифікації сільського господарства. У 1970 р. служив у Радянській Армії в оперативному штабі Закавказького військового округу. Після звільнення у запас продовжив навчання в аспірантурі. У 1979 році у Москві у Всесоюзному інституті механізації захистив дисертацію на тему: «Дослідження процесу пошарового обробітку ґрунту в умовах степової зони Української РСР» і здобув наукову ступінь кандидата технічних наук. Протягом двадцяти років вивчав основні ґрунтово-кліматичні зони Степу, Лісостепу та Полісся з метою вдосконалення процесів обробітку ґрунту. Обіймаючи посади від старшого наукового співробітника до завідувача науковою лабораторією, написав близько сотні наукових праць. Після здобуття ступеня доктора технічних наук у 1999 році С. Я. Гуков був призначений на посаду директора Національного наукового центру «Інститут механізації та електрифікації сільського господарства», обраний на посаду академіка-секретаря відділення механізації і електрифікації Української академії аграрних наук. Яків Гуков нагороджений багатьма грамотами, дипломами, різних рівнів медалями, знаками «Винахідник СРСР», «Найкращий винахідник Української академії аграрних наук» за 1992 рік. Йому присвоєно звання «Почесний громадянин села Ломачинці».

  • Гуков Яків Серафимович // Енциклопедія сучасної України. — Київ. — Т. 6. — С. 601; Гуков Яків Серафимович // Буковина. Імена славних сучасників. — Київ: ТОВ «Світ Успіху», 2004. С. 141;
  • Гусар Ю. 8 січня — 60 років від дня народження українського вченого Якова ГУКОВА (1947)/ Юхим Гусар // Вечірні Чернівці. — 2007. — 4 січня. — С. 6. — (Зі скрині чернівецького літописця 8-14 січня);
  • НАГІРНЯК І. Вруниться стежка до отчого порога // Нагірняк І. Відлуння незабутніх стріч: новели, нариси /Іван Нагірняк. — Чернівці: Місто, 2006. — С. 76-87.

(Про члена Національної спілки журналістів України, краєзнавця, дослідника історії Буковини Гусара Юхима Семеновича).

В засобах масової інформації працює з 1967 року. Народився 07.01.1945 р. у с. Ломачинці Сокирянського р-ну Чернівецької області. Український журналіст, редактор, письменник, краєзнавець, видавець. Член Національної спілки журналістів України (НСЖУ) з вересня 1972 р. Закінчив СШ (1961) у рідному селі. Працював механізатором у колгоспі ім. 28 червня у с. Ломачинці Сокирянського району. Проходячи службу в рядах Радянської Армії, співробітничав у військових газетах «На страже», «Слава Родины», після звільнення у запас (1966) працював начальником відділу кадрів і спецроботи Сокирянського райсільгоспуправлінні. Закінчив у 1973 р. факультет журналістики Львівського державного університету ім. І. Франка.

Творчу діяльність почав завідуючим відділом Сокирянської райгазети «Дністрові зорі» (1967), потім працював заступником редактора цього видання (1970—1976), завідуючим відділом пропаганди та агітації Сокирянського райкому Компартії України (1976—1983), завідуючим сектором преси, радіо і телебачення в Чернівцях (1983—1990), головним редактором газет: «Чернівці» (1990), «Захист», «Разом», «Кліп», головним редактором обласного видання СПУ в Чернівцях «Правдивий поступ» (з 2000), власкором по Чернівецькій області всеукраїнського видання «Захід», голова Фонду пам'яті журналіста Г. Л. Шабашкевича.

Окремими виданнями вийшли книжки Ю. С. Гусара «Сокиряни» (Ужгород: Карпати, 1984), «Політична інформація в трудовому колективі» (Київ: Політвидав України, 1986), «Розвідник Микола Кузнєцов у Чернівцях» (Чернівці: Буковина, 1990), «Чернівці. Що? Де? Коли?» (Київ: Мистецтво, 1991), «Сяйво життя» (Чернівці: Місто, 2000) (про колишнього міського голову, Почесного громадянина Чернівців Павла Каспрука, «Незгасна зірка на небосхилі» (Чернівці: Захист, 2001) (про художницю Любов Ревуцьку), «Пароль: біла стрічка» (Чернівці: Місто, 2001), «Зірки не гаснуть» — художньо-документальні розповіді про видатних митців Буковини, чиї імена занесено на «Алею зірок» у Чернівцях (Чернівці: Місто, 2003), «Повернення осені на весну» (Чернівці: Правдивий поступ, 2007) — про письменника Георгія Шевченка, «Голос ніжності і правди» (Чернівці: Правдивий поступ, 2007) — про журналіста, літератора Михайла Брозинського, «Край Сірету-Черемошу, омитий Дністром і Прутом» (Чернівці: Правдивий поступ, 2007), «Буковинський календар. Ювілеї-2008» — біографічні штрихи до подій, дат, постатей громадсько-політичних діячів, митців, письменників, журналістів, медиків, спортсменів (Чернівці, Правдивий поступ, 2008), «Проводи. Оповідання з життя» (Чернівці: Захист, 2008), «Чернівці. Вулицями старого міста» (Чернівці: Місто, 2008), «Коронований словом» (Чернівці: Захист, 2009) — про письменника Василя Мельника, «Священий курган край села» [у співавторстві з Валерієм Палієм ] (Чернівці: Захист, 2009), «Роями линуть мелодій звуки» (Чернівці: Захист, 2009) — про заслуженого працівника культури України, композитора Михайла Мафтуляка, "Дністровий зорепад. Штрихи до енциклопедичного словника-довідника «Літературно-мистецька Сокирянщина» (Чернівці: Місто, 2010), «… І дихають серцем слова» (Чернівці: Букрек, 2010) — про письменницю Тамару Севернюк, «Сповідався театру, як квітка сонцю» (Чернівці: Місто, 2010) — про режисера Анатолія Литвинчука, «Я — гуцул, і цим горджусь» (Чернівці: Захист, 2011) — про педагога, журналіста Михайла Поляка, «Душі і серця висока зоря» (Чернівці: Захист, 2011) [у співавторстві з Іваном Нагірняком] — про письменника Василя Васкана, «Інтелігент у поглядах, вчинках, творчості» (Чернівці: Місто, 2012) — про літературознавця Віктора Косяченко, «Полонила жага видіння й пізнання» — про історика-педагога Володимира Добржанського. Автор передмови і упорядник книги "Професор Микола Ганущак: Вчений. Учитель. Людина. (Чернівці: місто, 2012), Юхим Гусар автор-упорядник книг «Будні соціалістів Буковини» (Чернівці: Правдивий поступ, 2006), «Обпалені душі і серця. Діти війни Буковини: долі людські» (Чернівці: Місто, 2009), редактор книг літературних творів членів СПУ Буковини «На крилах духовності» (Чернівці: Зелена Буковина, 2006), Михайла Брозинського «Незрадлива колиска моя» (Чернівці: благодійний фонд пам'яті журналіста Г. Л. Шабашкевича, 1966), «Квіт папороті» (Чернівці: Букрек, 2007), «Сонячний зайчик» (Чернівці: Букрек,2009), «Літа на долоні» (Чернівці: Букрек, 2010); Михайла Ревуцького «Віншую вас, друзі!» (2008), видавець книги Василя Місевича «Солов'ї у снігах» (Чернівці: Захист, 1997), редактор збірки Надії Юзефович «З життя рядки свої черпаю» (Чернівці: Місто, 2011).

Автор вступної статті і редактор збірки поезій Віктора Ярощука «Благословенна матір'ю дорога» (Чернівці: Місто, 2009), автор передмов до книг: Віктора Ярощука «Оповідки селезня» (Чернівці: Місто, 2011), Михайла Ревуцького «Річенька дитинства» та «Ой, заграв би на флоярі» (2003), Михайла Поляка «Витоки» (Чернівці: Троянда, 2002) та ін. Протягом більше десяти років один з авторів і науковий консультант бібліографічного покажчика Чернівецької обласної універсальної наукової бібліотеки імені Михайла Івасюка «Пам'ятаймо! (Знаменні та пам'ятні дати Буковини)».

Про Ю. Г. Гусара вийшли бібліографічно-публіцистичні збірники «Зорепад Юхима Гусара. Штрихи до портрета літератора-краєзнавця, члена Національної спілки журналістів України» [автор-упорядник О. І. Щербанюк] (Чернівці: Захист, 2010), «Юхим Гусар. Бібліографічний покажчик» [автори-укладач О. О. Гаврилюк, А. С. Лупан] (Чернівці: ЧОУНБ ім. Михайла Івасюка, 2010), «Рядки журналіста Юхима Гусара у літопис Буковини». Бібліографічний покажчик за 2010 рік) автор упорядник М. І. Дудирда] (Чернівці: Захист, 2011)

Нагороджений медалями: «Двадцять років перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» (1965), «За доблесну працю» (1982), «На славу Чернівців» (2011), Почесною відзнакою СПУ ІІІ ступеня (2009), Почесною грамотою Національної спілки журналістів України, почесною відзнакою Чернівецького міського голови. Обирався членом Сокирянського райкому Компартії України, заступником голови райкому працівників культури Сокирянського району, депутатом Сокирянської міської ради. Почесний громадянин містечка Старобогади у Башкирії та рідного села Ломачинці, що на Сокирянщині. Член Чернівецького обкому СПУ, член правління Чернівецької обласної організації НСЖУ. Лауреат премій Фонду пам'яті журналіста Г. Л. Шабашкевича, літературно-мистецької ім. І. Бажанського.

(Ю. Г. Терон, голова Чернівецької обласної організації НСЖУ, заслужений журналіст України).

«…Кожна поїздка в село, де народився і виріс, для мене неабияка подія. Душа втішається і серце радіє не тільки від побаченого чи почутого в милому краї. В людини є ще й дотик, нюх і смак, а все разом — це магія, яка наповнює нас цілющою благодаттю, виколисаною дитинством і юністю. Тому я глибоко розумію оте „И дым отечества нам сладок и приятен“ і завжди втішаюся зустрічі з рідними Ломачинцями».

(Із сповіді філософа Миколи Ожевана).

Лікар. Філософ. Доктор філософських наук. Публіцист. Громадсько-політичний діяч. Народився 11 жовтня 1947 р.в селі Ломачинці Сокирянського району Чернівецької області. Виховувався в сім'ї дідуся — священика отця Макарія, який мав найбільшу власну бібліотеку в селі, та з матір'ю — церковною служницею Теклею. У 1965 році із золотою медаллю закінчив Ломачинецьку середню школу і вступив у Чернівецький медичний інститут, який закінчив у 1971 році, маючи три наукових роботи та з десяток праць у рукописах з питань філософії і отримав направлення в аспірантуру Одеського університету на кафедру філософії. У Міністерстві вищої та середньої освіти УРСР «зарізали» те направлення, бо не було базової філософської освіти.

Працював клінічним ординатором на кафедрі патологічної анатомії. Служив в Радянській Армії лікарем у Німеччині. Навчався в аспірантурі на кафедрі філософії природничих факультетів Київського держуніверситету ім. Т. Г. Шевченка, яку закінчив у 1978 році. Завідував кафедрою марксизму-ленінізму Чернівецького медичного інституту. Закінчив докторантуру Київського університету і у 1991 р. був призначений завідувачем кафедри суспільних наук Чернівецького медінституту. У 1992 р. видав окремою книгою монографію «Людський вимір науки та наукові виміри людини» і захистив докторську дисертацію. У 1994—1996 рр. працював директором новоствореної Чернівецької філії Української академії народної медицини. У 1997 р., переїхавши у Київ, брав участь у парламентській виборчій кампанії як заступник керівника Центрального апарату Ліберальної партії України. З квітня 1998 р. працював аналітиком в аналітичній групі, яка нині є Центром Разумкова. В тому ж році очолив відділ методології досліджень у Національному інституті українсько-російських відносин РНБОУ, з березня 2001 року — це Національний інститут проблем міжнародної безпеки. Микола Ожеван з 1999 року — професор інституту державного управління та права при Київському національному університеті культури і мистецтв, а також професор кафедри політології Національного університету «Києво-Могилянська академія», з 2002 р. за сумісництвом професор кафедри міжнародних комунікацій та зв'язків з громадськістю Інституту міжнародних відносин при Київському національному університеті ім. Т. Г. Шевченка.

Професор М. А . Ожеван один з авторів двотомного видання «Українська дипломатична енциклопедія». (За Іваном Нагірняком).

  • Ожеван Микола Андрійович // Гусар Ю. С. Дністровий зорепад: штрихи до енциклопедичного словника-довідника «Літературно-мистецька Сокирянщина» / Ю. С. Гусар. — Чернівці, 2010. — С.69-70.
  • НАГІРНЯК І. Магія дитинства [про Миколу Ожевана] // Нагірняк І. Відлуння незабутніх стріч: новели, нариси /Іван Нагірняк. — Чернівці: Місто, 2006. — С. 88-98.
  • Паховський Петро Федорович. — (* 1941. — Священнослужитель Педагог.
  • Попадюк Микола Петрович — Почесний громадянин села Ломачинці.

(До двохсотріччя Ломачинецької церкви — 200 тисяч рублів від депутата Російської Державної Думи Василя Тарасюка). У 1760 році молдавський воєвода Олександр Гік подарував село Ломачинці Йордакі Крупенському, котрий служив при його дворі. З цим прізвищем тісно пов'язана історія древнього бессарабського куточка Сокирянщини.

Крупенські спорудили в Ломачинцях чудовий палац, загітували на переїзд досвідчених садоводів, кухарів, майстрів-ремісників зі всієї Європи, сприяли відкриттю народного трикласного училища. Це позитивно вплинуло на освітній і культурний розвиток села. Про що свідчать записи у книзі відомого письменника й етнографа Олександра Афанасьєва-Чужбинського «Поездка в Южную Россию», що вийшла друком у 1861 році. Побувавши в Ломачинцях, автор відзначив, що побачив тут міцних, розумних, добрих і красивих людей, котрі знали собі ціну: трудолюбивих майстрів, землеробів, рукодільниць. Високоосвічена, інтелігентна родина Крупенських була добре відома в державницьких колах. Генерал Матвій Крупенський товаришував із Пушкіним. А його двоюрідний племінник полковник Павло Крупенський обирався депутатом ІІ-IV скликань Російської Державної Думи.

Їхнє життя було для мешканців села взірцем, гідним наслідування. Тому нині Ломачинці пишаються своїми синами й дочками, котрі досягли вагомих здобутків у науці, творчості, на державній службі. Особливий пошанівок серед цієї славної когорти має доктор економічних наук, депутат Російської Державної Думи Василь Тарасюк. Після закінчення технікуму радянської торгівлі та Київського торгово-економічного інституту Василь Михайлович розпочав трудовий шлях у Чернівцях, відтак поїхав на Північ. Навчався в Уфимському інституті нафти і газу, захистив кандидатську дисертацію, обіймав посаду заступника гендиректора Західно-Сибірського регіону нафтової компанії «Лукойл». Згодом Тарасюк з родиною переїхав до Краснодарського краю, де очолив Афіпський НПЗ. У 2004-му його обрали депутатом Російської Державної Думи, невдовзі по тім перебрався до Москви. Глибокі знання, цілеспрямованість, висока інтелігентність сприяли успішному виконанню депутатських повноважень. Він займав пости заступника голів Комітетів з природокористування і місцевого самоврядування. На нещодавніх виборах Василь Михайлович утретє став депутатом Російської Думи. Незважаючи на зайнятість, цей добродій ніколи не забуває про рідне село, про родину і земляків, завжди спішить надати як моральну, так і матеріальну допомогу. Якби не підтримка В.Тарасюка, то, мабуть, і досі не звели б у Ломачинцях нової церкви. Між тим цьогоріч інший храм — Святого Архангела Михаїла відзначив своє двохсотліття. І про цю урочисту подію не забув Василь Михайлович. Його дружина Марія Іллівна приїхала з Москви й вручила настоятелю храму о. Костянтину 200 тис. російських рублів для потреб церкви. (Іван Нагірняк).

«…книги, папки з нотатками, фотографіями, газетними вирізками. Майже все життя паралельно з роботою, господарськими справами Шундрій вивчає історію рідного краю. Захоплення окрилюється мрією написати книгу про історію Ломачинців у контексті з історією Північної Бессарабії та зв'язками з Україною». Педагог. Краєзнавець. Громадсько-політичний діяч. Член Національної спілки журналістів України. Народився у селі Ломачинці Сокирянського району Чернівецької області. У 1966 році закінчив Ломачинецьку середню школу. Працював у будівельній бригаді, служив у Радянській Армії. Закінчив факультет фізичного виховання Кам'янець-Подільського педінституту. Був учителем фізкультури та організатором позашкільної роботи, секретарем комсомольської і партійної організацій села, у 1985 році обраний головою Ломачинецької сільської ради. Пропрацював майже двадцять один рік на ниві місцевого самоврядування. Ініціатор проведення Дня села, присвоєння найвидатнішим людям звання «Почесний громадянин села Ломачинці». Михайло Шундрій — автор численних публікацій у Сокирянській районній газеті «Дністрові зорі». Ним напрацьовані цікаві історико-краєзнвчі матеріали про сільську церкву, Галицький Свято-Миколаївський печерний монастир, зникле село Вишнева на березі Дністра, літописне місто Кучелмін, про відомих особистостей, як, наприклад, Матвія Георгійовича Крупенського, Кіндрата Опанасовича Шафранського, отця Макарія… За Іваном Нагірняком.

  • Шундрій Михайло Михайлович // Гусар Ю. С. Дністровий зорепад: штрихи до енциклопедичного словника-довідника «Літературно-мистецька Сокиряншина» / Ю. С. Гусар.- Чернівці: Місто, 2010.- С.111.
  • Нагірняк І. Батькова наука [про Михайла Шундрія] //Іван Нагірняк. Окрилені долі: нариси. — Чернівці: видавничий дім «Букрек», 2008. — С. 279—288;
  • Шундрій М., Тищенко К. Галицький монастир — святиня на дивовижному березі Дністра [про Свято-Миколаївський монастир у с. Галиця Сокирянського району] /Михайло Шундрій, Катерина Тищенко // Буковинський вісник. — 2004. — серпень (№ 3). — С. 20.

Померли з голоду у 1947 році[ред. | ред. код]

За матеріалами з архіву краєзнавця Ю. С. Гусара за виданням "Національна книга пам'яті жертв голодоморів 1932—1933,1946-1947 років. Чернівецька область. Статті, спогади, документи, списки жертв голодоморів. — Чернівці: Зелена Буковина, 2008.

Див. також[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

  • Історія міст і сіл УРСР. Чернівецька область. — Київ: Головна редакція Української Радянської енциклопедії АН УРСР, 1969.- С. 28, 504, 543.
  • Афанасьєв-Чужбинский О. Подорож у Південну Росію (1861—1863).
  • Гусар Ю. Сокиряни: путівник українською і російською мовами; резюме — румунською мовою /Юхим Гусар. — Ужгород: Карпати, 1986. — 95 с.: іл.
  • Гусар Ю. Дністровий зорепад: штрихи до енциклопедичного словника «Літературно-мистецька Сокирянщина» / Юхим Гусар. — Чернівці: Місто, 2010.- С. 5-6, 17-18, 26-27, 28-30, 67-70, 81-82,93, 111.
  • Нагирняк И. Корни и древо: документальные очерки поколений / Иван Нагирняк.- Черновцы, 204. — 212 с.: ил.
  • «Материалы и исследования по археологии СССР», № 116
  • По Берг Л. С. Население Бессарабии. Этнографический состав и численность. Пг., 1923
  • Г. В. Вернадский. Оразование Киевской Руси (839—878 гг.). http://gumilevica.kulichki.net/VGV/vgv181.htm
  • Світять «Дністрові зорі» / Упорядник В. І. Гафінчук [є про уродженців с. Ломачинці]. — Чернівці: Букрек, 2009. — 288 с.; іл. — ISBN 978-966-399-230-3.
  • «Списки населенных мест Российской империи», ч. 3, «Бессарабская губерния», СПб, 1861
  • http://www.tovtry.kp.km.ua/ua/history/statti/press_npp/110.html
  • http://www.tovtry.kp.km.ua/ua/history/statti/dnister1.html
  • http://weather.in.ua/ua/chernovickaja/13822 Погода в селі
  • Сайт міста Чернівці

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Бессарабская область. Список населенных мест по сведениям 1859 года. Санкт-Петербург, 1861 (рос.), (код 1063)
  2. Волости и важнѣйшія селенія Европейской Россіи. По данным обслѣдованія, произведеннаго статистическими учрежденіями Министерства Внутренних Дѣл, по порученію Статистическаго Совѣта. Изданіе Центральнаго Статистическаго Комитета. Выпуск VIII. Губерніи Новороссійской группы. СанктПетербургъ. 1886. — VI + 157 с. (рос. дореф.)