Лопухов Олександр Михайлович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Олександр Михайлович Лопухов
Lopukhov Oleksandr.jpg
Народження 12 вересня 1925(1925-09-12)
Городня
Смерть 14 вересня 2009(2009-09-14) (84 роки)
  Київ
Поховання Байкове кладовище
Національність Україна Україна
Громадянство Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Flag of Ukraine.svg Україна
Навчання Київський художній інститут
Діяльність художник
Нагороди
орден Леніна орден Вітчизняної війни II ступеня орден Трудового Червоного Прапора медаль «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.» медаль «Ветеран праці» орден «За заслуги» II ступеня Орден «За заслуги» III ступеня
Премії
Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1980
Заслужений діяч культури Польщі

Олекса́ндр Миха́йлович Лопухо́в (12 вересня 1925, Городня — 14 вересня 2009, Київ) — український живописець. Народний художник УРСР1964 року), професор. Член-кореспондент Академії мистецтв СРСР (з 1975 року). Дійсний член Академії мистецтв України (з 1997 року). Депутат Верховної Ради СРСР 11-го скликання.

Біографія[ред. | ред. код]

Народився 12 вересня 1925 в місті Городні (тепер Чернігівської області). З 1944 по 1945 рік служив у Радянській армії, учасник німецько-радянської війни.

У 1953 році закінчив Київський художній інститут у Сергія Григор'єва, Костянтина Єлеви, Олексія Шовкуненка, у 1957 році — аспірантуру при ньому. З 1953 року працював викладачем середньої художньої школи.

У 19621968 роках — заступник голови правління Спілки художників України. Член КПРС з 1969 року.

У 19731985 роках — ректор Київського державного художнього інституту, від 1979 року — професор.

У 19831989 роках — голова правління Спілки художників Української РСР, секретар правління Спілки художників СРСР.

Могила Олександра Лопухова

Помер 14 вересня 2009 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 33).

Творчість[ред. | ред. код]

1961 року Олександр Лопухов створює велике історичне полотно «П'яте квітня 1847 року», на якому зображує трагічний момент з життя Т. Г. Шевченка — арешт під час переправи на другий берег Дніпра, після якого поета чекають довгі роки заслання. Цей твір вважають одним з найкращих в творчому доробку художника. Як зазначає Ігор Шаров, образ сучасника раз у раз хвилює митця. Передусім е пов'язано з поглибленням світовідчуття, потребою осмислити нові життєві явища. Лопухов пише низку цікавих портретів «Жіночий портрет», «Лариса», «Оксана», «Скульптор Супрун» (1968 року), що позначені ліричним трактуванням, глибоким проникненням у світ героїв, легкістю і розкутістю живописної мови.

Як колишнього фронтовика, Лопухова не полишають спогади про події ІІ Світової війни. До розкриття теми війни художник прийде тільки через двадцять років по її завершенню. Він задумав низку картин, де хотів із чіткою логічною послідовністю створити літопис тяжких фронтових буднів, показати подвиг людей, які захищали свою вітчизну. Усі почуття і творчі задуми були реалізовані в картинах художника «Реквієм» (1965), «Війна» (1969), «Сильні духом» (1967), «Місячна соната» (1970), «Рік 1945-й» (1973), «В Берліні» (1974), «Перемога» (1975).

У своїй творчості Лопухов звертається до української історії. Зокрема, він виконав серію творів, що показують визвольну боротьбу українського народу проти пригноблення і безправ'я, за незалежність. Цим подіям присвячені його полотна «Повстання сіроми на Січі 1786 року», (1074), «Вольниця» (1978—1979), «Устим Кармалюк» (1980—1982). Усі ці картини різні за сюжетом і кольоровою гамою, але їх об'єднує гострота композиції, яскравість образів, героїко-епічне звучання.

Родина[ред. | ред. код]

Дружина Надія Йосипівна Лопухова — графік-живописець, дочка Світлана Олександрівна Лопухова — живописець, дочка Наталія Олександрівна Лопухова — графік.

Твори[ред. | ред. код]

  • «Київські комунари. Арсенальці» (1956—1960).
  • «Війна» (1968—1969).
  • «Вольниця» (1978—1979).
  • «Матір людська» (1985).
  • «Село Вербівка. За колоски» (1988—1989).
  • «Моє дитинство. Голод» (1988—1989).
  • «Дівчата» (1990).
  • «Тайна вечеря» (1994).
  • Портрети — А. Кочерги (1990) та ін.

Відзнаки[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]