Міжнародні відносини Швейцарії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Швейцарія

Coat of Arms of Switzerland (Pantone).svg
Політика та влада Швейцарії

Міжнародні відносини Швейцарії є головним обов'язком Федерального департаменту закордонних справ (ГСФД). Деякі міжнародні відносини Швейцарії обробляються іншими підрозділами федеральної адміністрації.

Історія[ред. | ред. код]

Федеральна конституція Швейцарії 1999 року заявляє, що збереження незалежності та добробуту країни є основною метою зовнішньої політики Швейцарії. Також в Конституції закріплюється п'ять конкретних цілей зовнішньої політики:

- мирне співіснування народів;

- сприяння повазі прав людини, демократії та верховенства закону;

- просування швейцарських економічних інтересів за кордоном;

- боротьба з бідністю у світі;

- збереження природних ресурсів.

Дані цілі відображають швейцарське моральне зобов'язання проводити соціальні, економічні та гуманітарні заходи, які вносять вклад у мир у всьому світі і процвітання. Це проявляється в швейцарській двосторонній та багатосторонній дипломатичній діяльності, допомозі країнам і підтримці розширення міжнародного права, зокрема, гуманітарного права.

Традиційно, Швейцарія уникає альянсів, які могли б спричинити військові, політичні, економічні або прямі дії. Тільки в останні роки в Швейцарії розширили сферу діяльності, в якій вона відчуває себе в змозі брати участь без шкоди для свого нейтралітету. Швейцарія не є членом Європейського Союзу і приєдналась до Організації Об'єднаних Націй дуже пізно в порівнянні з своїми європейськими сусідами.

Цілі, стратегії, діяльність [ред. | ред. код]

В Федеральній конституції Швейцарії викладені основні положення щодо її зовнішньої політики: Конфедерація прагне зберегти незалежність Швейцарії та її добробут; це, зокрема, сприяє зменшенню бідності у світі, повазі прав людини та сприянню демократії, мирному співіснуванню народів та збереженню природних засобів для існування. (Стаття 54, параграф 2 ) [1]

Окрім основоположної мети збереження незалежності існують також інші багатосторонні положення зовнішньої політики Швейцарії.

Основні цілі та пріоритети на 2016–2019 роки викладені у зовнішньополітичній стратегії [2].

Зовнішньополітичний звіт [3], який публікують щороку, містить огляди найважливіших зовнішньополітичних заходів.

Установи[ред. | ред. код]

Федеральний департамент закордонних справ  відповідає за зовнішню політику. Від імені Федеральної ради департамент розробляє і координує зовнішню політику Швейцарії з метою ефективного захисту інтересів Швейцарії закордоном. Діяльність Федерального департаменту закордонних справ  базується на п'яти цілях зовнішньої політики, визначених у статті 54 Федеральної конституції. Штаб-квартира в Берні складається з шести управлінь: Політичне управління, Директорат з європейських питань, Директорат з міжнародного права, Директорат з питань розвитку та співробітництва, Директорат з питань ресурсів та Консульське управління. Політичному управлінню підпорядковано понад 300 іноземних представництв (посольств, місій, консульств, служб зв’язку та координації). Директорат з питань розвитку та співробітництва займається питаннями співпраці у галузі розвитку та гуманітарної допомоги. Йому звітує Швейцарський корпус гуманітарної допомоги та Швейцарська рятувальна служба.

Інструменти зовнішньої політики[ред. | ред. код]

Нейтралітет є головним інструментом швейцарської зовнішньої політики та політики безпеки. Статус нейтралітету визначається міжнародним правом.

Гуманітарна допомога (Швейцарський корпус гуманітарної допомоги, Швейцарська рятувальна служба) та зусилля з закріплення, поширення та подальшого розвитку міжнародного гуманітарного права по всьому світі виступають основними інструментами зовнішньої гуманітарної політики Швейцарії.

До цих інструментів також належить побудова та підтримка миру (так звані добрі послуги, організація мирних ініціатив та конференцій), співпраця у галузі розвитку, політика безпеки (внесок Швейцарії у зміцнення міжнародних режимів роззброєння та контролю над озброєннями), політика в галузі прав людини (Рада з прав людини в Женеві, організація міжнародних конгресів), політика щодо біженців, зовнішньоторговельна  та зовнішньоекономічна політика.

Міжнародні організації в Швейцарії[ред. | ред. код]

Швейцарія вже понад 100 років служить місцем розташування для різноманітних міжнародних організацій. Федерація підписала угоду про розміщення на її території штаб-квартир  з  25 міжнародними організаціями. 250 неурядових організацій, що мають статуси дорадчих органів ООН розміщені в Швейцарії.

Поряд з Нью-Йорком Женева є одним з найбільших центрів міжнародного співробітництва. Завдяки Міжнародному конференц-центру в Женеві  федеральний уряд має перевірений інструмент для реалізації політики своєї федерації як приймаючої держави [4].

Політика приймаючої країни включає п'ять ключових сфер:

• Мир, безпека та роззброєння

• Гуманітарні справи та права людини

• Здоров’я

• Робота, бізнес та наука

• Сталий розвиток та збереження природних ресурсів

Див. також: Перелік міжнародних договорів та угод, укладених або підписаних у Швейцарії

Участь в міжнародних організаціях[ред. | ред. код]

ООН[ред. | ред. код]

ООН — одна з найвпливовіших організацій у світі. З нею у Швейцарії протягом більше 50 років складалися непрості, багато в чому суперечливі відносини. Нові віяння нового століття внесли корективи в характер цих взаємин.

Слід зазначити, що спочатку Швейцарія вважалася державою-попутником гітлерівської Німеччини, тому її вступ до ООН було неможливим. У березні 1945 року французький уряд висунув ідею щодо того, щоб зробити ООН «відкритою для всіх миролюбних держав», при цьому зауваживши, що «обов'язки, які накладає на державу членство в ООН, не сумісні з принципами нейтралітету».

Зобов’язання держави під егідою ООН унеможливлювали збереження нейтрального статусу держави. [17] Після війни концепція нейтралітету вийшла з немилості міжнародного співтовариства.

Та й сама Швейцарія довгий час особливо не прагнула вступити в Організацію Об'єднаних Націй. Однак поступово стала більш серйозно осмислювати необхідність подолання зовнішньополітичної ізоляції країни. З цієї причини були зроблені спроби вступити до лав ООН при збереженні нейтрального статусу в рамках організації, які однак не принесли очікуваного результату.Тим не менше, Федеральна рада вирішила розширити, а не обмежувати свою політику нейтралітету і встановила двосторонню зовнішню політику. Хоча Швейцарія хотіла інтегруватися до нейтральних частин ООН, але не бажала приєднуватися до кола безпеки. Федеральна рада прагнула виробити позаорганізаційну спільну позицію, виключаючи умову членства в ООН. [17] Голова ГА ООН, бельгійський міністр закордонних справ П. А. Шпаак, попросив швейцарців «не зачіпати більше теми нейтралітету», так як це «створило б небезпечний прецедент, який дав би можливість і іншим країнам вимагати собі винятків в плані взяття на себе зобов'язань, які випливають з Статуту ООН».

Директива сформульована в 1951 році Рудольфом Біндшельтером, радником із закордонних справ, згодом була названа доктриною Біндшельтера, була прийнята Федеральною радою як офіційна політика. Відповідно, Швейцарія зберігатиме нейтралітет, дотримуючись наступних чотирьох принципів:

-        не підпише жодної угоди про колективну безпеку;

-        не застосовуватиме економічні санкції проти інших держав;

-        братиме участь в політичних організаціях та конференціях лише тоді, коли вони універсальні;

-        постачання товарів та послуг нейтральними державами не може розглядатися як вороже з боку інших держав.

Доктрина виступила проти членства Швейцарії в ООН і стала офіційною післявоєнною зовнішньою політикою Швейцарії [17].

Період «холодної війни» після Другої світової війни та регулярна підтримка урядом органів ООН, що виконують соціально-економічні цілі, усунули її нейтралітет від проблеми інших держав. Швейцарія створила унікальну концепцію співпраці як партнера за межами ООН. [17] Швейцарія стала повноправним членом Всесвітньої організації охорони здоров’я в 1947 р., спостерігачем Економічної та Соціальної Ради в 1948 р. [16]

Проводячи активну закулісну дипломатичну діяльність, Федеральна рада не наважилася розгорнути обширну дискусію з проблеми приєднання до ООН. Швейцарський історик Тобіас Кестлі вважає, що «Федеральна рада боїться суспільної дискусії». Російський історик І. Петров, розвиваючи його думку, приходить до висновку, що причина цього страху крилася в небажанні руйнувати «атмосферу суспільної єдності», яка склалася в роки війни. Це було ще більш небажано в умовах розпалу «холодної війни».

Зміна умов наприкінці 60-х років спонукала Федеральну раду переглянути ситуацію і почати публічно обговорювати це питання. Членство в ООН, яке було винесене на референдум у 1986 році, було переважно відхилено 75,7% виборців та усіма 26 кантонами, незважаючи на запит уряду. [16] [17] Швейцарські виборці відкинули членство в 1986 році, Уряд Швейцарії інтенсифікував зусилля по створенню необхідних умов для вступу в ООН лише тоді, коли в 1989 році на Європейському континенті і в світі в цілому почали відбуватися відомі політичні зміни. Особливої активності ці зусилля досягли саме наприкінці 90-х років — початку XXI століття, коли були складені «Доповідь про відносини Швейцарії і Організації Об'єднаних Націй» 1998 року, «Зовнішньополітична доповідь за 2000 рік», «Послання про народну ініціативу за входження Швейцарії в Організацію Об'єднаних Націй» 2000 року.

До свого офіційного приєднання до Організації Об'єднаних Націй, Швейцарія підтримувала роль спостерігача Генеральної Асамблеї та її Економічної і Соціальної Ради.

Швейцарія повною мірою брала участь у багатьох спеціалізованих установах ООН, у тому числі Економічної комісії для Європи, Організації Об'єднаних Націй з навколишнього середовища,  Верховного комісара ООН у справах біженців, ООН з питань освіти, науки і культури, Конференції ООН з торгівлі та розвитку, Організації ООН з промислового розвитку і Всесвітнього поштового союзу. Також Швейцарія надавала військових спостерігачів і медичні бригади, на декілька операцій ООН.

Швейцарія є учасницею Статуту Міжнародного Суду.

Виступаючи на церемонії вступу Швейцарії до ООН, К. Філлігер (у той час швейцарський президент) окреслив основні пріоритети, якими Швейцарія має намір керуватися в рамках ООН, підкресливши, що «цілі Статуту Організації Об'єднаних Націй практично повністю збігаються з основними пріоритетами зовнішньої політики Швейцарії, тому повноправне членство в ООН внесе істотний внесок у досягнення швейцарських цілей на міжнародній арені як у двосторонньому, так і багатосторонньому форматі». Серед пріоритетів були названі такі проблемні області, як зміцнення миру і безпеки, роззброєння, міжнародне право, права людини, допомога країнам, що розвиваються, екологічне досьє.

Новий період, що розпочався падінням Берлінської стіни в 1989 р., Також призвів до змін у зовнішній політиці Швейцарії. Для Швейцарії залишатися поза ООН стало складніше. У 1993 р. була розроблена нова концепція зовнішньої політики. У цій концепції акцент робився на міжнародному співробітництві та інтеграції, і передбачалося, що нейтралітет Швейцарії буде обмежений у певних ситуаціях. Швейцарія розглядала ООН як легітимну владу, і було заявлено, що не може бути нейтралітету між державами-агресорами та ООН. Санкції Статуту ООН розглядались вище традиційного закону про нейтралітет у сучасних міжнародних умовах. Цей новий коментар щодо нейтралітету привітали члени ООН. Однак уряд Швейцарії не відразу вдався до всенародного голосування, заявивши, що вважає участь в ООН довгим процесом. До 2002 року вона брала участь у всіх економічних заходах під проводом ООН. Після Звіту про політику безпеки, опублікованого в 2000 р., та терактів 11 вересня, питання членства в ООН було переголосовано в березні 2002 р. і було прийнято у 54,6% голосів [17].

3 березня 2002 на референдумі народ Швейцарії проголосував за входження в ООН. 10 вересня 2002 Швейцарія стала повноправним членом Організації Об'єднаних Націй, після референдуму на підтримку повного членства. Швейцарія є першою країною, що приєдналася до організації на основі народного голосування.

Боротьба з бідністю — важливий вектор у сфері діяльності Швейцарії в рамках ООН. Так, у ході обговорення результатів, що пройшло в березні 2002 року в м. Монтеррей (Мексика) на Міжнародній конференції з питань фінансування політики в галузі розвитку, Швейцарія закликала до тіснішої і систематичної співпраці всіх зацікавлених країн і структур (в першу чергу малося на увазі ООН, Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, СОТ, приватні фірми та неурядові організації) в галузі розвитку країн «третього світу» і боротьби з глобальною бідністю, виступивши з ініціативою щодо інтенсифікації діалогу між Всесвітнім економічним форумом у Давосі та ООН.

Швейцарія надає вагоме значення проблематики розвитку гірських регіонів планети. У грудні 2001 року Швейцарія виступила в Нью-Йорку з ініціативою проведення в 2002 році Міжнародного року гір (який і був проведений). В рамках 57-ї сесії ГА ООН Швейцарія активно виступала, з використанням потенціалу «Групи по гірській проблематики», на користь забезпечення сталого розвитку гірських районів Землі.

У результаті була прийнята відповідна резолюція, яка була із задоволенням сприйнята швейцарцями «як документ, що забезпечує політичну зрілість проблеми розвитку гірських регіонів». На підставі цієї резолюції був заснований Міжнародний день гір — 11 грудня. Боротьба за права людини — традиційна складова частина швейцарської зовнішньої політики. На підставі таких позицій Швейцарія будує свою роботу і в структурах ООН.

На 57-й сесії ГА ООН Швейцарія активно виступала в рамках дебатів з проблематики, пов'язаної з боротьбою проти наркоманії та неконтрольованого розповсюдженню наркотичних і прирівняних до них коштів. Швейцарія є учасником «Єдиної конвенції ООН по наркомістких засобів» 1961 року, «Психотропні конвенції ООН» 1971 року і «Додаткового протоколу до психотропних конвенції» 1972 року. Швейцарії є одним з головних спонсорів «Програми ООН з міжнародного наркоконтролю». У 1998—2002 рр. Швейцарія була членом «Комісії ООН з наркомістких засобам».

Швейцарія особливу увагу приділяє ролі приватного сектора економіки в забезпеченні сталого поступального розвитку світового господарства і досягненню загального добробуту. Зокрема, беручи участь у дебатах на 57-й сесії ГА ООН, Швейцарія підкреслювала важливість тези про «соціальну відповідальність підприємців як на національному, так і на міжнародньому рівні».

Швейцарія використовує можливості, що відкрилися перед нею як перед повноправним членом ООН, для подальшого просування своєї екологічної політики. Розглядаючи Екологічну програму ООН як найважливішу «опору світової екологічної архітектури», Швейцарія послідовно виступає за посилення ролі цієї структури, яка є «ефективним інструментом реалізації прийнятих в екологічній сфері рішень».

Ще з 57-ї сесії ГА ООН Швейцарія наполегливо слідує тезі про те, що «між цілями захисту довкілля і вигодами міжнародної торгівлі немає і не може бути ієрархічних відносин, вони однаково важливі і повинні доповнювати один одного і бути дотримані в рівній мірі». Тут її позиціям відповідає, зокрема, позиція Норвегії, опонуючи підходам США і деяких країн, що розвиваються, що оцінюють екологічні цілі як фактори, які відіграють другорядну роль по відношенню до резонам міжнародної торгівлі.

Підтримка санкцій ООН[ред. | ред. код]

57-я Генасамблея ООН була першою, в якій брала участь Швейцарія як повноправний член ООН. Серед швейцарських пріоритетів тут важливу роль відігравало питання вдосконалення механізму «прицільних санкцій». Визнаючи необхідність такого інструменту міжнародного впливу, як санкції, Швейцарія закликала лишень до таких санкцій і такого порядку їх застосування, при якому вони, по можливості, зачіпали б виключно тих, хто реально відповідальний за виникнення запровадження санкцій кризи, не приносячи при цьому шкоди цивільному населенню або третім країнам. Серед можливих санкцій подібного роду Швейцарія виділяє заморожування рахунків, введення ембарго на постачання певних видів товарів (зброя, нафта, алмази, інші природні ресурси), обмеження в галузі віз і переміщень приватних і офіційних осіб. На думку самої Швейцарії, входження її в ООН додало її зусиллям в області оптимізації порядку застосування санкцій додаткову вагу і переконливість.

Як повноправний член ООН Швейцарія активно працювала в «Першому комітеті» ГА ООН, які займаються питаннями режиму нерозповсюдження та контролю за озброєнням. Швейцарія рішуче виступила за повну реалізацію «тринадцяти практичних заходів», прийнятих в 2000 році на Конференції з імплементації положень «Договору про нерозповсюдження ядерної зброї». Швейцарія закликала країни, які ще не є членами «Договору про заборону ядерних випробувань», приєднатися до цього документа, а також приєднатися до переговорів по «Договору про заборону виробництва матеріалів, що розщеплюються у військовому призначені».

Ще один пріоритетний напрямок швейцарської політики в рамках ООН — контроль за торгівлею зброєю. Швейцарія надає великого значення розширенню сфери дії Угоди 1980 року про деякі види звичайних озброєнь («CWW»). Країна підтримала відповідну резолюцію ООН щодо звичайних озброєнь і підкреслила важливість роботи спецуповноваженого генерального секретаря ООН О. Оттуну з проблеми участі дітей у збройних конфліктах. Швейцарія виступила за універсалізацію Оттавського договору по протипіхотних мінах. Зі свого боку Швейцарія фінансує роботу Міжнародного гуманітарного протимінного центру в Женеві, який є найважливішим партнером ООН у сфері реалізації протимінної програми («UNMAS»). Швейцарія активно підтримує створення і роботу дослідницьких програм та інститутів у сфері безпеки. Так, у співпраці з секретаріатом ООН Швейцарія виступила творцем «Гарвардської програми гуманітарної політики і конфліктних досліджень». Швейцарія активно співпрацює і з іншими академічними партнерами, наприклад, з нью-йоркською «Міжнародною Академією світу».

Швейцарський уряд 25 червня 2003, застосував більшість санкцій проти Республіки Ірак відповідно до рішення Ради Безпеки ООН, Резолюції СБ ООН () 1483. Уряд підняв торгові ембарго, ввів обмеження польотів, і фінансові санкції, з серпня 1990 діє ембарго на постачання зброї і заморожування активів, обсяг якого був продовжений, залишаються в силі, і обмеження на торгівлю іракськими культурними цінностями. Хоча Швейцарія не є членом ООН вона приєдналася до санкцій організації проти Іраку, після вторгнення в Кувейт.

Швейцарія також приєдналася до економічних санкції ООН, накладених на Лівію, Сьєрра-Леоне, УНІТА (Анголу), Ліберію і Сербію / Чорногорію. 15 жовтня 2003 Федеральна рада закінчила обмеження на імпорт необроблених алмазів з Сьєрра-Леоне, і скасував санкції проти Лівії.

В жовтні 2000 року Швейцарія вводить санкції ООН проти талібів (резолюції СБ ООН 1267), які згодом доповнили внесенням поправок у квітні 2001 року відповідно до більш жорстких правил ООН (СБ ООН +1333). 2 травня 2002, уряд Швейцарії полегшив режим санкцій відповідно до резолюції СБ ООН 1388 і 1 390, зняття заборони на продаж оцтової кислоти (використовуваного у виробництві наркотиків), афганських авіакомпаній, і афганських дипломатичних представництв. Ембарго на зброю, обмеження на поїздки та фінансові санкційї, залишаються в силі.

В листопаді 2001 року уряд прийняв постанову про оголошення незаконною терористичну організацію Аль-Каїди, а також можливого наступника або підтримуючих організацій. Більше 200 чоловік, пов'язаних з міжнародним тероризмом були в чорному списку, а їхні активи заморожені. Таким чином, швейцарська влада заблокували близько 72 рахунків на загальну суму $ 22600000.

ЄС[ред. | ред. код]

Швейцарія - це країна, яка уважно стежить за процесом європейської інтеграції. Членство в ЄС (тоді Європейська економічна зона - ЄЕЗ) також було на порядку денному в 1992 р., але коли воно не було прийняте на референдумі, Швейцарія призупинила вжиття заходів щодо членства. [17] Незважаючи на це, Швейцарія продовжила переговори щодо наукових досліджень, повітряного та наземного транспорту, політики адміністративних закупівель та намагалася гармонізувати свої закони відповідно до законодавства ЄС. [17]

У травні 2004 року підписано «другий пакет» секторальних договорів ЄС-Швейцарія, який, разом з «першим пакетом» (набрав чинності 1 червня 2002 року), є свого роду альтернативою вступу Швейцарії до ЄС.

В рамках загальнонаціональних референдумів, що пройшли в 2005 році, народом Швейцарії позитивно вирішено питання про приєднання Швейцарії до Шенгенського і Дублінського договору (угоду про це з ЄС входить у «другий пакет»), а також про поширення положень Договору про свободу переміщень між Швейцарією та ЄС (входить в «перший пакет» секторальних договорів) на нових членів ЄС, що вступили в Союз в 2004 році. Разом з тим, прийнято рішення вважати питання про вступ Швейцарії в Євросоюз не «стратегічною метою», як раніше, а тільки «політичної опцією», тобто можливістю.

У 1959 році Швейцарія стала однією з країн-засновниць ЄАВТ, в 1972 році увійшла до Європейського економічного простору, в 2002 році — в ООН.

Швейцарія активно надає гуманітарну допомогу жертвам конфліктів, сприяє економічному розвитку країн третього світу для подолання бідності. Швейцарія підтримує дипломатичні відносини з Російською Федерацією. Дипломатичні відносини між Швейцарією і РРФСР існували з травня по листопад 1918 року, потім були перервані і відновлені вже з СРСР лише 18 березня 1946.

Інші міжнародні організації[ред. | ред. код]

Швейцарія підтримує дипломатичні відносини майже з усіма країнами, завдяки своїй нейтральній поведінці, вона виступає в ролі господаря і посередника в основних міжнародних договорах та конференціях. Країна не має жодних серйозних суперечок у двосторонніх відносинах.

Швейцарія (в основному, Женева) є домом для багатьох міжнародних урядових і неурядових організацій, у тому числі Міжнародного комітету Червоного Хреста (чий прапор по суті — це швейцарський прапор з кольорами навпаки). Одна з перших міжнародних організацій, Всесвітній поштовий союз, знаходиться в Берні.

На території Швейцарії понад століття діють численні міжнародні організації (близько 250).

До теперішнього часу, 22 міжнародні організації мають штаб-квартири в Женеві, 2 в Берні, по 1 в Базелі і Лозанні. Крім того, з 6 міжурядовими організаціями укладені фіскальні угоди, і більш ніж 200 неурядових організацій-радників ООН базуються в Швейцарії. [5]

У Женеві: Європейське Відділення ООН, Європейська економічна комісія ООН, Економічний і соціальна рада ООН, Конференція ООН з торгівлі та розвитку, Всесвітня організація охорони здоров'я, Міжнародна організація праці, Міжнародний союз електрозв'язку, Всесвітня метеорологічна організація, Міжпарламентський союз, Міжнародний Комітет Червоного Хреста, Всесвітня рада церков, Всесвітня торгова організація, Всесвітня організація інтелектуальної власності, Всесвітня організація скаутського руху.

в Берні: Всесвітній поштовий союз, Бюро міжнародної організації пасажирських і вантажних залізничних перевезень, Європейська організація з контролю якості.

в Базелі: Банк міжнародних розрахунків, Міжнародне товариство з внутрішньої медицини.

в Лозанні: Міжнародний олімпійський комітет, Міжнародний комітет історичних наук.

Під час «холодної війни» Швейцарія відіграла важливу роль у Нараді з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ), яка була найважливішим форумом для відносин Сходу та Заходу. Згодом, Швейцарія відігравала провідну роль і в ОБСЄ [17].

Після 1993 року Швейцарія налагодила відносини з НАТО. Швейцаіря отримала допомогу від НАТО у підготовці Звіту про політику безпеки у 2000 році.

Шенгенський простір[ред. | ред. код]

19 травня 2004 Швейцарія підписала договір «Про приєднання Швейцарії до Шенгенської і Дублінської угоди».

З грудня 2008 року Швейцарія є частиною Шенгенського простору, визнає шенгенські візи і видає такі візи сама. Ставши членом Шенгенського простору, Швейцарія отримує доступ до «SIS» — «шенгенського» електронного банку даних ЄС. Скасовується систематичний контроль на внутрішніх кордонах країн Шенгенської угоди, в тому числі на кордонах Швейцарії з Німеччиною, Італією, Францією, Австрією.

Однак, у Швейцарії залишається право здійснювати мобільний вибірковий контроль у внутрішніх областях країни. В даний час Швейцарія фактично знаходиться в «шенгенському режимі», оскільки проконтролювати 700000 переходів кордону, здійснених щодня, фізично неможливо. Що стосується вантажів, то Швейцарія, не будучи членом Європейського митного союзу, має право проводити їх прикордонний огляд.

Участь у миротворчій діяльності[ред. | ред. код]

Хоча швейцарський електорат у 1994 році відхилив пропозицію уряду безпосередньо розмістити швейцарські війська в якості миротворців ООН («Блакитні шоломи»), загалом 23 швейцарські співробітники, включаючи поліцію та військових спостерігачів («Блакитні берети»), служили або зараз служать в ООН. Ці положення є неупередженими, чітко визначеними та охоплюють низку проектів ООН у всьому світі.

У 1996 році Швейцарія приєдналася до проекту НАТО «Партнерство заради миру»,  до Ради євроатлантичного партнерства в 1997 році та розгорнула «Жовті берети» для підтримки місії ОБСЄ в Боснії. У червні 2001 року швейцарські виборці схвалили новий закон, що передбачає розгортання збройних швейцарських військ для міжнародних миротворчих місій під егідою ООН або ОБСЄ, а також тісніше міжнародне співробітництво у військовій підготовці.

З 1999 р. Швейцарська армія брала участь через програму SWISSCOY у миротворчій місії Сил Косово (КФОР), що базується на резолюції ООН 1244, з тривалим перебуванням до 2014 р., після затвердження швейцарською федеральною асамблеєю навесні 2011 р. Основні обов'язки включають нагляд за зусиллями з відбудови, моніторинг та охорона родових місць, військова поліція та медична допомога.

Представництво іноземних юридичних осіб та в іноземних суперечках[ред. | ред. код]

Міністри закордонних справ Німеччини, Великої Британії, Китаю, США, Франції, Росії, Європейського Союзу та Ірану зустрічаються в Женеві щодо тимчасової угоди про іранську ядерну програму (2013).

Швейцарія також представляла Кубу в Сполучених Штатах Америки між 1991 і 2015 рр.

Згідно з низкою договорів, укладених після Першої світової війни, Швейцарія взяла на себе відповідальність за дипломатичне та консульське представництво Ліхтенштейну, захист його кордонів та встановлення звичаїв.

Завдяки своєму тривалому нейтралітету, Швейцарія служила захисною силою для багатьох країн, які не мали дипломатичних відносин між собою, також представляла ще вісім держав неофіційно [5] Після Другої світової війни Швейцарія виконувала додаткові 67 мандатів для різних країн, у тому числі між Кубою та іншими країнами Західної півкулі після Кубинської революції 1959 р., між країнами Близького Сходу після вибуху війни Йом Кіпура в 1973 р. та між Індією та Пакистаном до встановлення відносин у 1976 р.

Сьогодні Швейцарія має шість захисних мандатів:

- інтереси Сполучених Штатів як на Кубі (до 2015 р.), так і в Ірані;

- кубинський інтерес у США (до 2015 р.);

- іранські інтереси в Єгипті;

- інтереси Саудівської Аравії та Ірану між собою;

- грузинські та російські інтереси між собою.

Швейцарія зіграла ключову роль у забезпеченні угоди про перемир'я між урядом Судану та Народно-визвольною армією Судану для регіону гір Нуба, підписаної після тижневих переговорів, що відбулися поблизу Люцерна в січні 2002 року. Швейцарія також направила служби союзним військам у війні в Афганістан.

Швейцарія також відіграє важливу роль у палестинській політиці, намагаючись виступити посередником між Фатхом та ХАМАС щодо інтеграції працівників у Секторі Газа. Швейцарські дипломатичні зусилля зводяться до угоди під назвою «Швейцарський документ», яка спочатку була схвалена обома палестинськими сторонами.Досягнення незалежності

Від Віденського конгресу до кінця «холодної війни» суверенітет і збройний нейтралітет країни - на тлі гуманітарних зобов'язань - були основними положеннями та орієнтирами для зовнішніх відносин Швейцарії.  Витоки цих положень лежать в історії Старої Конфедерації, яка виникла внаслідок оборони та звільнення від впливу іноземних держав, а також власного використання економічних можливостей (прибуток від нещодавно відкритих торгових шляхів через Альпійські перевали тощо). Конфедерати, підсилені успішною оборонною боротьбою, використовували свою військову репутацію для економічно вмотивованих дій  щодо експансії (зерносховище Вельтлін, Тічино та ін.) та для отримання додаткових доходів від найманих служб для іноземних держав.

Нейтралітет Швейцарії[ред. | ред. код]

Перехід до нейтралітету[ред. | ред. код]

Поразка 1515 р. у битві при Маріньяно означала закінчення військової політики великої держави. Відтоді Швейцарська Конфедерація намагалася уникати конфліктів і фактично була нейтральною. З огляду на спустошення і страждання цивільного населення, спричинені Тридцятилітньою війною в Центральній Європі, конфедерати у 1647 р. вирішили продовжити збройний нейтралітет. Це рішення було підтримано європейськими державами через рік у Вестфальському мирі. З часу Віденського конгресу 1815 року Швейцарія згідно з міжнародним правом зобов'язана зберігати свій нейтралітет. Принцип нейтралітету визнаний міжнародним правом і кодифікований Гаазькою угодою про нейтралітет з 1907 року. Гаазька Конвенція 1907 р., що визначала права та обов'язки нейтральних держав під час війни, мала велике значення з точки зору нейтралітету Швейцарії. [16] Обережна зовнішня політика, тобто невтручання у  збройні конфлікти між іноземними державами, вважається основою для історичного успіху маленької держави Швейцарії з моменту угоди Стенсера.

Зовнішня політика Швейцарії згідно конституції цієї країни будується з урахуванням міжнародно-правового статусу постійного нейтралітету.

Постійний нейтралітет Швейцарії виник в результаті підписання чотирьох міжнародно-правових актів: Акту Віденського Конгресу від 8 (20) березня 1815 року, Додатки до Акту Віденського Конгресу № 90 від 8 (20) березня 1815, Декларації держав про справи Гельветічеського Союзу та Акту щодо визнання і гарантії постійного нейтралітету Швейцарії та недоторканності її території. На відміну від інших країн, які обрали подібний шлях виключно під впливом зовнішніх факторів (наприклад, як результат поразки у війні), нейтралітет Швейцарії сформувався і з внутрішньополітичних причин: нейтралітет, ставши об'єднуючою націю ідеєю, сприяв еволюції її державності від аморфної конфедерації до централізованого федеративного устрою.

За роки політики постійного збройного нейтралітету альпійській республіці вдалося уникнути участі у двох спустошливих світових війнах і зміцнити свій міжнародний авторитет, у тому числі шляхом здійснення численних посередницьких зусиль. Принцип підтримки зв'язків «між країнами, а не між урядами» дозволяв вести діалог з усіма, незалежно від політичних чи ідеологічних міркувань. Швейцарія представляє треті держави там, де у них перервані дипломатичні відносини, наприклад, інтереси СРСР в Іраку в 1955 році, Великої Британії в Аргентині під час англо-аргентинського конфлікту 1982 році; в даний час Швейцарія представляє інтереси США на Кубі і в Ірані, інтереси Куби в США, інтереси Російської Федерації в Грузії після розриву дипломатичних відносин між цими країнами в 2008 році. Швейцарія надає «добрі послуги», надаючи свою територію для прямих переговорів між учасниками конфліктів (Нагірно-Карабахської, абхазької і південноосетинської проблеми, кіпрське врегулювання і т. д.).

З усіх існуючих в сучасному світі видів нейтралітету швейцарський — найбільш тривалий і послідовний. Сьогодні Швейцарська Конфедерація не входить ні в один військовий альянс, ні в ЄС. В останні роки, у зв'язку зі змінами в Європі та світі, в уряді і громадській думці набирає силу настрій на користь посилення інтеграції з ЄС і більш гнучкого трактування принципу нейтралітету.

Витоки нейтралітету[ред. | ред. код]

Історичні корені швейцарського нейтралітету виходять із Середньовіччя, і пов'язати його початок з якоюсь певною датою є складно. На цей рахунок існують кілька точок зору.

Багато сучасних, у тому числі російських авторів, пов'язують початок історії швейцарського нейтралітету з поразкою швейцарських військ у битві з французами при Маріньяно (1515 р.) [6]. Тоді на початку XVI століття швейцарські кантони вели завойовницьку політику і в 1508 році захопили Ломбардію, але вже в 1515 році зазнали жорстокої поразки від французів і втратили владу над Міланом. І дійсно, з тих пір Швейцарія не вела завойовницьких війн, але, звичайно, це ще не означало постійного нейтралітету. Про швейцарський нейтралітет як про постійне явище до укладення і після Вестфальського миру, який завершив Тридцятирічну війну, не згадується.

Інша точка зору полягає в тому, що принцип нейтральної поведінки вперше зустрічається у швейцарській історії не як зовнішньополітичний, але як внутрішньополітичний принцип. Так швейцарський історик Едгар Бонжур стверджує, що «поняття швейцарський нейтралітет виникло майже одночасно з поняттям швейцарської нації» [7]. Звичайно, з таким категоричним твердженням можна посперечатися, адже швейцарські кантони в період, коли формувалися феодальні держави в Західній Європі, нерідко втручалися в війни. Відомо, що швейцарці становили наймані війська у різних феодальних володарів. Однак не без цікавості зауважити, що вже в XIV столітті в договорах окремих кантонів з їхніми сусідами вживався німецький термін «stillesitzen» або «stille zu sitzen» (дослівно — сидіти смірно, тихо), що приблизно відповідає пізнішому поняттю нейтралітету. Ще в 1351 році, тобто в той самий час, коли в Конфедерацію вступив Цюрих, її межі намагалися розмістити так, що б залишитися осторонь від жорстоких усобиць, які часто траплялися в Ретії. У тимчасовому союзі Берна і Золотурн з маркграфом Рудольфом фон Хашбергом в 1399 році закріплювалося положення, у відповідність з яким обидва міста залишали за собою право «сидіти тихо», якщо їх партнер по союзу виявиться залученим в конфлікт. Відтак, обидва цих міста не хотіли втручатися в конфлікти, які не зачіпали їх власних інтересів [8].

В 1411 році на той момент ще 7 швейцарських кантонів наклали на регіон Аппенцелль обов'язок залишатися нейтральним у разі конфлікту між самими кантонами. Таким чином, принцип нейтральної поведінки зустрічається вперше як внутрішньополітичний принцип.

Після закінчення Тридцятилітньої війни «Вільна держава» Трьох Союзів "" залишалася бажаним союзником, будь то в сенсі поставки найманою сили або наданні території для транзиту військ. Плата за такі послуги найчастіше приймала форму грошових компенсацій чи обіцянок військової та політичної допомоги. Цікавий той факт, що тільки альянс з Францією в 1614 році був альянсом всіх кантонів. Решта ж союзів та альянсів стосувалися тільки деяких кантонів, наприклад союз католицьких кантонів з Іспанією і Савойєю. Така ситуація не дозволяла Конфедерації цілком «перейти» на чиюсь сторону і робила її незручним партнером в політичному і військовому співробітництві.

У XVI столітті Швейцарія була вже не в змозі вести політику територіальної експансії, характерну для XV століття. І вже після закінчення Тридцятилітньої війни Швейцарія схилялася до заняття позиції нейтралітету і невтручання у великі європейські справи. Знаковою подією цієї тенденції була відмова швейцарських кантонів укласти альянс з розташованої в зеніті могутності Швецією.

В обстановці політичної напруженості в Європі в 30-ті роки XVII століття в Швейцарії вперше виникає ідея збройного нейтралітету. У 1647 році було видано спільне для всіх кантонів «Військове укладення» («Heeresordnung», або «Defensionale»). Згідно з цим «Військовому положенню» створювався єдина Військова рада і загальна мобілізаційна організація, основою якої були військові контингенти кантонів [9].

У ході Вестфальського конгресу швейцарські кантони зробили спробу вивільнитися з-під юрисдикції Священної Римської імперії міста Базель, Шаффхаузен і Санкт-Галлен. Особливу зацікавленість тут мав Базель, бо землі Ельзасу, які були джерелом добробуту як міста, так і всієї Конфедерації, повинні були, за результатами конгресу, змінити свого власника.

Для вирішення цього питання в лютому 1646 році спеціальна сесія Собору прийняла рішення направити посольство в Мюнстер і Оснабрюк. Місію очолив базельський бургомістр Рудольф фон Веттштайн. У ході конгресу основне завдання Веттштайна — звільнення Базеля від обов'язку підкорятися імперському суду — була виконана. Але цим справа не обмежилася. За підтримки французького посла, графа Анрі де Лонгвіля Орлеана, була досягнута домовленість, у відповідність з якою місто Базель та інші землі Конфедерації виводилися б із сфери юрисдикції імперії. Таким чином, імперія визнала суверенітет швейцарських кантонів, який юридично закріпив відділення Швейцарії від Німецької імперії.

Визнання Швейцарії як незалежної держави відбулося в 1648 р. в рамках підписання Вестфальського миру та Мюнстерського мирних договорів. З тих пір у зовнішній політиці Швейцарії прослідковується нейтралітет.

Наприкінці XVII століття швейцарські кантони продовжували постачати європейським феодалам солдатською найманою силою. І виходило так, що швейцарські наймані солдати служили у феодалів, ворогуючих один з одним. Це був свого роду «нейтралітет навпаки», що відрізнявся «незнаходженням» цілком і повністю на чиємусь боці. І врешті-решт 11 вересня 1709 року в битві при місті Мальплаке відбулося криваве зіткнення між швейцарськими найманцями, що служили у французькому таборі з одного боку, і в нідерландському — з іншого [10]. «Слуга двох панів» знову потрапив у центр європейського конфлікту. Це знову підштовхнуло швейцарські кантони до переходу від політики балансування, небезпеки розпадом країни, до політики повного нейтралітету.

Вже як нейтральна держава Швейцарія брала активну участь в процесі врегулювання наслідків війни за іспанську спадщину, а один з мирних договорів був укладений у швейцарському місті Бадені. Це був перший виступ Швейцарії на міжнародній арені як нейтральної держави. Участь Швейцарії у повоєнному врегулюванні не тільки вперше позиціонувало її як нейтральної сили на європейському континенті, а й замкнуло накопичений внутрішній і зовнішньополітичний досвід в єдину національну концепцію нейтралітету.

Таким чином, практика швейцарського зовнішньополітичного нейтралітету розвивалася на шляху від балансування між різними центрами політичної сили до власне нейтралітету сучасного типу, теоретична ідея якого виникла тільки в ході XVIII століття, коли нейтральна позиція Швейцарії стала настільки звичною, що змінити її вже чи представляти стало не можливим.

Республіка Гельветія, заснована під час вторгнення Наполеона, не була нейтральною республікою. Однак після поразки Наполеона в 1815 р. політика нейтралітету була реалізована завдяки політиці реструктуризації, що проводилась у Швейцарії. Згідно з Паризькою мирною угодою, прийнятою у 1815 р., постійний нейтралітет Швейцарії був визаний іншими державами. Однак Швейцарія також отримала право мати армію для захисту. Швейцарія вперше в історії стала моделлю, при якій держава набуває постійного нейтрального статусу, іншими словами, її нейтралітет визнається в законодавчій базі. [16]

Швейцарія дотримувалась політики, яка не суперечить нейтралітету, протягом усього 19 століття. Прикладом є роззброєння французької армії, що перебувала під командуванням генерала Шарля Бурбакі, який знайшов притулок у своїй країні під час франко-прусської війни. [16]

Нейтралітет під час світових воєн[ред. | ред. код]

У день, коли почалася Перша світова війна, Швейцарія провела загальну мобілізацію, а вже 4 серпня 1914 році не забарилася оповістити воюючі держави про те, що вона буде дотримуватися традиційної нейтральної політики. «Швейцарія була нейтральна — але швейцарці нейтральними не були, вони активно заявляли про свою позицію …» [11].Тобто коли почалася Перша світова війна, була мобілізована вся швейцарська армія в 250 тисяч, найбільші військові частини були розміщені на кордонах Франції та Німеччини. У 1915 році Швейцарія повідомила всі воюючі держави поважати її нейтралітет та уникати можливого порушення нейтралітету.

Німецькі швейцарці підтримували Німеччину, а «франкофонні» громадяни — Антанту. Конфлікти між сусідами завжди представляли для держави проблему. Ось і Перша світова війна стала важким випробуванням. У країні розгорілася справжнісінька інформаційна війна. І з того, і з іншого боку знаходилися мисливці, щоб підлити масла у вогонь. У цьому сенсі нейтралітет був найважливішим інструментом для протидії неминучим виникаючим відцентровим силам.

Незважаючи на військові дії, Швейцарія зі своїм досить великим населенням і розвинутою промисловістю зберігала торговельні відносини з обома ворогуючими сторонами. Це не суперечило її статусу нейтралітету. Для торговельних зносин з Німеччиною було створено щось на зразок посередницької контори в Цюриху, а для торгівлі з Антантою — Швейцарське суспільство економічного контролю. Швейцарія дала зобов'язання, що товари, що надходять на її територію, не будуть переправлятися в інші країни. В цілому війна не так сильно пошкодила швейцарської економіки. Її військові витрати в порівнянні з іншими країнами були незначні — всього 1 200 000 000 швейцарських франків.

Швейцарія вийшла з Першої світової війни, зберігаючи нейтралітет. [17] Після закінчення війни в країні дуже швидко запанувала думка, що в нову «демократичну еру» нейтральним державам необхідно зайняти активнішу позицію. Класичний нейтралітет, як здавалося, вичерпав весь свій потенціал і більше не відповідав новим реаліям. Саме такими категоріями мислив видатний швейцарський юрист і дипломат Макс Хубер. Своє розуміння «активного нейтралітету» він виклав у виступі в Люцерні. Дві фундаментальні ідеї, в яких Хубер був переконаний — ідею нейтралітету і ідею активної зовнішньополітичної ангажованості — можна було поєднати тільки в рамках політики «активного нейтралітету».

Ліга Націй, створена Версальською мирною угодою наприкінці Першої світової війни, мала на меті забезпечити мир і стабільність. З меморандумом, переданому Лізі Націй, Швейцарія просила визнати свій нейтралітет умовою членства. Прохання, на яке спочатку відреагували неохоче, нарешті прийняли.Голосуючи за членство в Лізі Націй 16 травня 1920 р., жителі Швейцарії сказали «так» членству у Лізі Націй, було 414830 голосів «за» та 322 937 - «проти». [17] У 1920 році Швейцарія вступила до Ліги Націй, але на особливих положеннях. Швейцарія могла не брати участь у військових санкціях проти агресора, як вимагає Статут Ліги. Відповідно, Швейцарія не повинна була дозволяти іноземним військам проходити через її територію або навіть готувати військову операцію на її території. У цьому велика заслуга Макса Хубера. Однак вона не була звільнена від економічних санкцій, їй би довелося брати участь в економічних заходах, які проводились Лігою Націй щодо країн, які не входять в організацію. Але в жовтні 1935 року, коли в Лізі Націй обговорювалося питання про економічні санкції проти Італії, Швейцарія під приводом нейтралітету відмовилася брати участь в спільній нараді. Швейцарія вагалася, бо мала дружні стосунки з Італією. Хоча Швейцарія повинна була брати участь у цих санкціях через членство в Лізі Націй, вона відмовилася брати участь у бойкоті італійських товарів та забороні торгових відносин з Італією, щоб дотримуватися принципу нейтралітету. Однак, Швнейцарія  заявила, що діятиме спільно з Організацією лише для запобігання експорту зброї та техніки і кредитування. [17] Це було рівносильно відмові від співпраці в рамках організації.

Економічні санкції, введені проти Італії в 1937 році, були скасовані. Уявлення про те, що Ліга Націй не може забезпечити достатній захист нейтралітету Швейцарії, почало посилюватися. 1 серпня 1937 р. член Федеральної ради Джузеппе Мотта виступив з проханням до Швейцарії, щоб та без зволікань повернулася до традиційного нейтралітету. У рішенні Ради Ліги Націй від 14 травня 1938 р. «З огляду на особливе становище Швейцарії, що виникає внаслідок її постійного нейтралітету, Ліга Націй приймає прохання Швейцарії не брати участь у виконанні санкцій, накладених Статутом від цього часу і не підлягати такому запиту від цього часу», було визнано, що колишню позицію Швейцарії щодо нейтралітету було прийнято [17].

Після подій 1938 року, коли Німеччина насильно приєднала до себе Австрію, Швейцарія провела загальну мобілізацію і оголосила про збройний нейтралітет. Всі швейцарські газети помістили декларацію уряду, в якій говорилося: «13 березня федеральна Австрія, з якою Швейцарія підтримувала щирі добросусідські відносини, перестала існувати як незалежна держава. Історична подія, яка сталася на наших очах, може мати далекосяжні наслідки…»[12]. Далі підкреслювалося, що зміни, що відбулися на політичній карті, ніяк не змінять зовнішню політику Швейцарії. «Незалежність і нейтралітет Швейцарської федерації виявляється, навпаки, необхідними, ніж коли-небудь … Урок, який наша країна повинна витягти з цих подій, абсолютно ясне: більше, ніж коли б то не було, необхідно продовжувати наші зусилля і домогтися здійснення наших прагнень до визнання нашого всеосяжного нейтралітету; має бути усунуто будь-яке двозначне тлумачення цього поняття»[13].

Як тільки почалася війна в 1939 році, Федеральна рада Швейцарії призначила генерала Анрі Гісана на чолі армії і наказала мобілізувати війська. На початку війни під командуванням армії знаходилося 400 тис. солдатів, з них 100 тис. на фронті. Враховуючи працівників допоміжних служб, ця цифра сягнула 850 тис., що було вражаючою мобілізацією для країни з чотирма мільйонами населення на той час. Однак вторгнення Німеччини до Польщі та Франції на початку війни спричинило еміграцію до Швейцарії 50-тисячного французько-польського війська. Пізніше, коли Італія вступила у війну на боці Німеччини, Швейцарія була оточена державами Осі. [17].

Швейцарський народ з тривогою стежив, як розгортаються події на кордоні країни. У 1940 року 10 травня Німеччина, не зваживши на нейтралітет Бельгії, Нідерландів і Люксембургу, пройшлася котком по цим країнам. Вторгнення Німеччини в ці країни і порушення їх нейтрального статусу, показало, що порушення нейтралітету, який був висунутий у Гаазі, потребував суду з високими санкціями. У подальший період Швейцарії вже з рушницею в руках довелося відстоювати свій нейтралітет. Вперше було застосовано на практиці те положення міжнародного права, яке свідчить, що нейтральна держава може захищати від армій, флотів і авіації недоторканність своїх територій. Швейцарські збройні сили збили і інтернували велику кількість іноземних літаків. Також було інтерновано частини французьких армій. «Авіація воюючих сторін багаторазово порушувала швейцарський кордон і навіть бомбардувала швейцарські міста помилково» [14]. Відомо, що спочатку Гітлер мав намір вторгнутися до Швейцарії і обговорював це питання зі своїми експертами. Однак участь США у війні в 1941 році зробила і без того складну можливість окупації Швейцарії неможливою [17].

Зовнішня політика Швейцарії після закінчення «холодної війни»[ред. | ред. код]

Федеральна рада відповіла на посилення глобальної політичної та економічної взаємозалежності (глобалізація), що розпочалася після закінчення «холодної війни», доповіддю про зовнішню політику Швейцарії (BAS; Звіт 93), в якій вона сформулювала п'ять цілей і рекомендувала посилити зв'язки з наднаціональними організаціями (багатосторонність). П'ять цілей були включені до переглянутої Федеральної конституції 1999 року (стаття 54). Народ відмовився приєднуватися до міжнародних організацій на референдумі, оскільки побоювався обмеження суверенітету та нейтралітету та віддав перевагу двосторонній співпраці, серед іншого з ЄС. Нейтралітет продовжує користуватися великою підтримкою з боку населення, і вони завжди були обережні, щоб не поставити його під загрозу. Тим не менше, люди проголосували за приєднання Швейцарії до Ліги Націй у 1920 році та за повноправне членство в ООН у 2002 році, після того, як це було явно відхилено в 1986 році. Більшість виборців дотримувалися думки, що вступ до ООН не поставить під сумнів нейтралітет.

Гуманітарна діяльність[ред. | ред. код]

З 1798 по 1848 рік компетенція зовнішньої політики була перенесена з кантонів на парламентський статут вищого рівня, а зі створенням федеральної держави в 1848 році  потрапила в зону відповідальності Федеральних зборів і Федеральної ради. Із створенням Червоного Хреста в 1863 р. та інтернуванням армії Бурбаків під час франко-прусської війни в 1871 р. виникла ідея перетворення Швейцарії на гуманітарний острів миру та надійного притулку для біженців. Як і у випадку з Червоним Хрестом, нейтралітет став чудовим та надійним чинником неупередженості гуманітарної допомоги та добрих послуг для всіх учасників конфлікту. Після 1945 р. для утвердження державної незалежності було сформульовано п’ять керівних принципів: нейтралітет (переважний), солідарність (міжнародне співробітництво, підтримка миру), універсальність (всебічні, безідеологічні дипломатичні відносини), доступність (міжнародне посередництво, добрі послуги) та процвітання.

Участь кантонів у зовнішній політиці Швейцарії[ред. | ред. код]

Федеральна конституція регулює участь народу та кантонів у зовнішній політиці: приєднання до організацій колективної безпеки або до наднаціональних спільнот підлягає обов'язковому референдуму (стаття 140). Факультативний референдум (стаття 141) передбачений для міжнародних угод, які мають необмежений термін і не можуть бути припинені та передбачають членство в міжнародній організації або містять важливі законодавчі положення.

Укладаючи міжнародні договори відповідно до пункту 3 статті 54, Конфедерація враховує обов'язки кантонів та захищає їх інтереси. Кантони беруть участь у підготовці зовнішньополітичних рішень, які стосуються їхніх обов'язків або зачіпають їхні основні інтереси (стаття 55).

Важливі міжнародні угоди[ред. | ред. код]

Незважаючи на право на пряму демократичну участь, люди не змогли проголосувати за низку важливих угод із далекосяжними наслідками. Важливість, яку громадськість надає окремим угодам, не залежить від їх правового статусу. Наприклад, Болонська декларація  вважається загальноприйнятою, хоча вона є юридично необов’язковою заявою про наміри на рівні міністрів. На відміну від цього, Європейська хартія місцевого самоврядування, яка була ратифікована парламентом і є основою для збереження демократії в Європі, навряд чи відома громадськості.

Міжнародні угоди (між урядами) та міжнародні угоди (ратифіковані Федеральними зборами) можуть бути принципово різними.

Приєднання / голосування Назва угоди Тип договору / правовий статус Референдум [5]
1948 ВООЗ Міжнародний договір Ні
1960 ЄАВТ Міжнародний договір Ні
1963 ОЕСР Міжнародний договір Ні
1963 Рада Європи Членство Ні
1966 ГАТТ Членство Ні
03.12.1972 ЕГ Угода про вільну торгівлю Обл. Референдум, 72,5% ТАК, усі кантони ТАК, взяли участь у голосуванні 53%
1975 НБСЄ (з 1995: ОБСЄ) Не є обов'язковим згідно міжнародного права Ні
16.03.1986 ООН Членство Обл. Референдум, 75,7% НІ, всі кантони НІ, взяли участь у голосуванні 51%
17.05.1992 Бреттон-Вудські установи (МВФ та Світовий банк) Державний договір Необов’язковий референдум, 56% ТАК, взяли участь у голосуванні 39%
1992 Порядок денний на 21 століття Не є обов'язковим згідно міжнародного права Ні
06.12.1992 ЄЕЗ Членство Обл. Референдум, 50,3% НІ, 14 4/2 кантони НІ, взяли участь у голосуванні 79%
12.06.1994 Блакитні шоломи ООН (BTFO) Федеральний закон (військове законодавство) Необов’язковий референдум, 57,2% НІ, взяли участь у голосуванні 47%
1995 СОТ Міжнародний договір немає, фак. Референдум не відбувся
1995-1999 Болонський процес Декларація, що не має юридичної сили Ні
1996 Генеральна угода з торгівлі послугами Міжнародний договір Ні
1996 ПЗМ (НАТО) Лист про наміри Ні
18.04.1999 Федеральна конституція Тотальний перегляд Обл. Референдум, 59,2% ТАК, 12 2/2 кантони ТАК, взяли участь у голосуванні 36%
21.05.2000 Двосторонні угоди I Договори з ЄС Необов’язковий референдум, 67,2% ТАК, взяли участь у голосуванні 48%
04.03.2001 ТАК до Європи Конституційна ініціатива Народна ініціатива, 76,8% НІ, усі кантони НІ, взяли участь у голосуваннях 56%
10.06.2001 Озброєння солдатів за кордоном Федеральний закон (військове законодавство) Фактичний референдум, 51% ТАК, взяли участь у голосуванні 43%
10.06.2001 Спільне навчання Федеральний закон (військове законодавство) Факультативний референдум, 51,1% ТАК, взяли участь у голосуванні 43%
03.03.2002 ООН Членство Народна ініціатива, 54,6% ТАК, 11 2/2 кантони ТАК, взяли участь у голосуванні 58%
2002 Міжнародний кримінальний суд Співпраця Ні
18.05.2003 Армія XXI Федеральний закон (військове законодавство) Необов’язковий референдум, 76% ТАК, взяли участь у голосуванні 50%
18.05.2003 Цивільний захист Федеральний закон (закон про цивільний захист) Необов’язковий референдум, 80,6% ТАК, взяли участь у голосуванні 50%
2003 Європейська хартія місцевого самоврядування Європейська хартія Ні
05.06.2005 Двосторонні договори II: Шенгенська угода, Регламент Дубліна II Договори з ЄС, політика асоціацій Необов’язковий референдум, 54% ТАК, взяли участь у голосуванні 57%
21.05.2006 Освітні статті (гармонізація для світового освітнього ринку) Поправка до Конституції Обл. Референдум, 85,6% ТАК, усі кантони ТАК, взяли участь у голосуванні 28%
26.11.2006 Закон про східну допомогу Федеральний закон Необов’язковий референдум, 53,4% ТАК, взяли участь у голосуванні 45%
08.02.2009 Вільне пересування осіб Швейцарія-ЄС: поширення на Болгарію та Румунію Договір з ЄС Необов’язковий референдум, 59,6% ТАК, взяли участь у голосуванні 52%
17.05.2009 Подальший розвиток Шенгену: біометричні паспорти та проїзні документи Договір з ЄС Необов’язковий референдум, 50,1% ТАК, взяли участь у голосуванні 39%
28.11.2010 Федеральна народна ініціатива "За депортацію злочинців-іноземців (ініціатива депортації)" Конституційна ініціатива Народна ініціатива, 52,3% ТАК, 15 5/2 кантонів ТАК, взяли участь у голосуваннях 53%
17.06.2012 Федеральна народна ініціатива "За посилення прав людей у ​​зовнішній політиці (договори перед народом!)" Конституційна ініціатива Народна ініціатива, 75,3% НІ, усі кантони НІ, взяли участь у голосуванні 39%
09.06.2013 Поправка від 28 вересня 2012 року до Закону про притулок (AsylG) (термінові зміни до Закону про притулок) Федеральний закон (Закон про притулок) Необов’язковий референдум, 78,4% ТАК, взяли участь у голосуванні 39%
09.02.2014 Федеральна народна ініціатива "Проти масової імміграції" Конституційна ініціатива Народна ініціатива, 50,3% ТАК, 12 5/2 кантонів ТАК, взяли участь у голосуванні  56%

Визначні особи зовнішньої політики Швейцарії[ред. | ред. код]

• Шарль Піктет де Рошмонт (1755–1824), дипломат, визнання постійного нейтралітету Віденським конгресом.

Гійом-Анрі Дюфур (1787–1875), військовий і політичний діяч, прихильник збройного нейтралітету.

• Йоган Конрад Керн (1808–1888), дипломат, посланник у Парижі.

• Нума Дроз (1844–1899), міністр закордонних справ (1887–1892), торгова політика.

• Адріен Лахенал (1849–1918), міністр закордонних справ (1893–1896), торгова політика.

• Артур Гофман (1857–1927), міністр закордонних справ (1914–1917), суперечлива мирна ініціатива в Першій світовій війні.

• Гюстав Адор (1845–1928), міністр закордонних справ (1917), політика нейтралітету, сприятлива для Антанти.

• Фелікс Калондер (1863–1952), міністр закордонних справ (1918–1919), концепція диференціального нейтралітету.

• Джузеппе Мотта (1871–1940), міністр закордонних справ (1920–1940), член Ліги Націй, президент Асамблеї Ліги Націй.

• Макс Хубер (1874–1960), юрист і дипломат, завдання Ліги Націй.

• Ернст Веттер (1877–1963) вважається батьком національної фінансової оборони у Другій світовій війні. У 1944 році Федеральною радою він був призначений президентом Національного комітету швейцарських пожертв.

• Марсель Піле-Голаз (1889–1958), міністр закордонних справ (1940–1944), суперечлива політика нейтралітету щодо держав Осі.

• Родольфо Олгіаті (1905–1986) координував швейцарську післявоєнну допомогу у вісімнадцяти європейських країнах на посаді керівника центрального офісу швейцарських пожертв. У 1947 році він визнав нове завдання діяльності швейцарської допомоги на підтримку економічно слаборозвинених країн за межами Європи і вперше поставив її у глобальний контекст заради добробуту всіх народів.

• Макс Петіп’єр (1899–1994), міністр закордонних справ (1945–1961), концепція нейтралітету та солідарності.

• Фрідріх Трауготт Вален (1899–1985), міністр закордонних справ (1961–1965), член Ради Європи.

Ганс Шаффнер (1908–2004), міністр економічних справ (1961–1969), членство в ЄАВТ, ОЕЕС та ГАТТ.

• Віллі Шпюлер (1902–1990), міністр закордонних справ (1966–1970), підписав Договір про нерозповсюдження ядерного зброї.

• Ернст Брюггер (1914–1998), міністр економіки (1970–1978), угода про вільну торгівлю з ЄЕС.

• П'єр Грабер (1908–2003), міністр закордонних справ (1970–1978), підписав Заключний акт НБСЄ.

• Артур Білл (1916–2011), розвиток корпусу з ліквідації наслідків катастрофи та швейцарської рятувальної мережі.

• П'єр Обер (1927–2016), міністр закордонних справ (1978–1987), поїздки за кордон до Африки, Південної Америки, Близького та Далекого Сходу.

• Едуард Бруннер (1932–2007), дипломат, посол у Вашингтоні та Парижі, спеціальний представник ООН.

Рене Фельбер (* 1933), міністр закордонних справ (1988–1993), заява про вступ до ЄС.

Флавіо Котті (* 1939), міністр закордонних справ (1993–1999), голова ОБСЄ.

• Джозеф Дайс (* 1946), міністр закордонних справ (1999–2002), член ООН, президент Генеральної Асамблеї ООН.

Дідьє Бурхалтер (* 1960), міністр закордонних справ (2012–2017) та голова ОБСЄ (2014).

Дипломатичні представництва[ред. | ред. код]

Двосторонні відносини[ред. | ред. код]

Африка[ред. | ред. код]

Країна Почались офіційні стосунки Примітки
Алжир
  • Алжир має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Алжирі.
Ангола
  • Ангола має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Луанді.
Ботсвана 1967 рік Обидві країни встановили дипломатичні відносини в 1967 р.
Кабо-Верде 1980 рік Обидві країни встановили дипломатичні відносини в 1980 р.
Чад
  • Чад має посольство в Женеві.
  • Швейцарія має бюро співпраці у Нджамені.
Коморські острови 1977 рік
  • Обидві країни встановили дипломатичні відносини в 1977 р.
  • Обидві країни є повноправними членами Міжнародної організації франкофонії.
Єгипет
  • Єгипет має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Каїрі.
Есватіні 1968 рік Обидві країни встановили дипломатичні відносини в 1968 р.
Ефіопія
  • Ефіопія має посольство в Женеві.
  • Швейцарія має посольство в Аддис-Абебі.
Кенія
  • Кенія акредитована у Швейцарії від її Постійного представництва при ООН в Женеві.
  • Швейцарія має посольство в Найробі.
Лесото 1967 рік Обидві країни встановили дипломатичні відносини в 1967 р.
Мадагаскар
  • Мадагаскар має посольство в Женеві.
  • Швейцарія має посольство в Антананаріву.
Мавританія
  • Обидві країни встановили дипломатичні відносини в 1961 р.
  • Обидві країни є повноправними членами Міжнародної організації франкофонії
Маврикій
  • Обидві країни встановили дипломатичні відносини в 1968 р.
  • Обидві країни є повноправними членами Міжнародної організації франкофонії.
Нігерія
  • Нігерія має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Абуджі та генеральне консульство в Лагосі.
Сенегал
  • Сенегал має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Дакарі.
Сейшельські острови
  • Обидві країни встановили дипломатичні відносини у 1980-х роках.
  • Обидві країни є повноправними членами Міжнародної організації франкофонії .
Південна Африка
  • Південно-Африканська Республіка має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Преторії та генеральне консульство в Кейптауні.
  • Міністерство закордонних справ Південної Африки про відносини зі Швейцарією
  • Федеральний департамент закордонних справ Швейцарії про відносини з Південною Африкою
Зімбабве 1980 рік Обидві країни встановили дипломатичні відносини в 1980 р.

Америка[ред. | ред. код]

Країна Почались офіційні стосунки Примітки
Аргентина 1834 рік Дипломатичні відносини були встановлені в 1834 р. З відкриттям консульства Швейцарії в Буенос-Айресі , а в 1891 р. Відкриттям посольства.
  • Аргентина має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Буенос-Айресі.
  • Перелік договорів, що регулюють відносини Аргентини та Швейцарії (МЗС Аргентини, іспанською)
  • Федеральний департамент закордонних справ Швейцарії щодо відносин з Аргентиною
Беліз 1988 рік
  • Обидві країни встановили дипломатичні відносини в 1988 р.
  • Швейцарія представлена ​​в Белізі через посольство в Мехіко, а з 1996 року - почесне консульство в Белісі.
Бразилія
  • Бразилія має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Бразилії та генеральні консульства в Ріо-де-Жанейро та Сан-Паулу.
Канада 1945 рік
  • Канада має посольство в Берні та консульство в Женеві.
  • Швейцарія має посольство в Оттаві та генеральні консульства в Монреалі, Торонто та Ванкувері.
Чилі
  • Чилі має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Сантьяго.
Колумбія
  • Колумбія має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Боготі.
Коста-Ріка
  • Коста-Ріка має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Сан-Хосе.
Куба Посольство Швейцарії в Гавані
  • Куба має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Гавані.
Сальвадор 1841 рік
  • Сальвадор має посольство в Женеві.
  • Швейцарія акредитована в Сальвадорі від свого посольства в Сан-Хосе, Коста-Рика, і має почесне консульство в Сан-Сальвадорі.
Гватемала
  • У Гватемалі є посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Гватемалі.
Гаїті 1804 рік
  • Гаїті акредитоване до Швейцарії від свого посольства в Парижі, Франція, і має почесне консульство в Цюриху.
  • Швейцарія має посольство в Порт-о-Пренсі .
Мексика 1827 рік
  • Мексика має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Мехіко.
  • Обидві країни є членами Організації економічного співробітництва та розвитку.
Нікарагуа 1956 рік
  • Нікарагуа має посольство в Женеві.
  • Швейцарія акредитована в Нікарагуа від свого посольства в Сан-Хосе, Коста-Рика, і має почесне консульство в Манагуа.
  • Відносини з Нікарагуа та Швейцарією зосереджені на співпраці у галузі розвитку, гуманітарній допомозі та торгівлі.
Перу
  • Перу має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Лімі
Сент-Кітс і Невіс 1992 рік Обидві країни встановили дипломатичні відносини в 1992 р.
Сент-Вінсент і Гренадини 1985 рік Обидві країни встановили консульські відносини в 1985 році, а дипломатичні - в 2001 році
Суринам 1979 рік Обидві країни встановили дипломатичні відносини в 1979 р.
Сполучені Штати 1853 рік Перші офіційні консульсько-американські відносини були встановлені наприкінці 1820-х років. Дипломатичні відносини були встановлені в 1853 році США та в 1868 році Швейцарією. Посол США в Швейцарії також акредитований в Ліхтенштейні.
  • Швейцарія має посольство у Вашингтоні, округ Колумбія, та генеральні консульства в Атланті, Бостоні, Чикаго, Лос-Анджелесі, Нью-Йорку та Сан-Франциско.
  • США мають посольство в Берні та підтримують консульські установи в Женеві та Цюриху.
Уругвай 1828 рік Обидві країни мають довгу історію взаємних економічних відносин, і вони встановили дипломатичні відносини в 1828 р.  Уругвай став популярним місцем для швейцарських мігрантів, починаючи з 1860-х років.  У 1931 році Уругвай закликав до парламентської системи у швейцарському стилі.  У ХХ столітті Уругвай розглядав Швейцарію як зразок урядових, історичних та культурних зав’язків, принаймні з XIX століття.  У 2009 році в Уругваї проживає 956 людей зі швейцарськими паспортами.  Уругвай був описаний як "Швейцарія Америки" в 1951 році " The New York Times"статтю про його популярність як притулку для капіталу, що втік з Європи того часу, та прийняття швейцарських банківських законів.  Томас Дж. Найт також писав, що "Уругвай протягом більшої частини своєї історії був" Швейцарією "Південної Америки".
  • Швейцарія має посольство в Монтевідео.
  • Уругвай має посольство в Берні.
Венесуела
  • Швейцарія має посольство в Каракасі.
  • Венесуела має посольство в Берні.

Азія[ред. | ред. код]

Країна Почались офіційні стосунки Примітки
Вірменія Швейцарія визнала Вірменію незалежною державою 23 грудня 1991 року. З тих пір дві країни підтримують дипломатичні відносини. * Вірменія має посольство в Женеві.
  • Швейцарія має посольство в Єревані.
Азербайджан
  • Азербайджан має посольство в Берні
  • Швейцарія має посольство в Баку.
Китай
  • Китай має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Пекіні та генеральні консульства в Гуанчжоу, Гонконзі та Шанхаї.
Грузія
  • Грузія має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Тбілісі.
Індія 1948 рік
  • Індія має посольство в Берні та консульства в Женеві та Цюриху.
  • Швейцарія має посольство в Нью-Делі та консульство в Бангалорі та Мумбаї.

Індія є одним з найважливіших партнерів Швейцарії в Азії. Двосторонні та політичні контакти постійно розвиваються, а торговельно-наукове співробітництво між двома країнами процвітає.  Швейцарія була першою країною у світі, яка підписала договір про дружбу з Індією в 1947 році.

Іран 1919 рік
  • Іран має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Тегерані.
Ірак У листопаді 2000 року Швейцарія відкрила офіс дипломатичного зв'язку в Багдаді для захисту своїх інтересів. Двосторонні відносини стали тіснішими після війни в Іраку в 2003 році.
  • Ірак має посольство в Берні.
  • Швейцарія акредитована в Іраку від свого посольства в Аммані, Йорданія.
Ізраїль Швейцарія визнала Ізраїль 25 січня 1949 року і відкрила консульство в Тель-Авіві.
  • Ізраїль має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Тель-Авіві.
  • Див. Також Історію євреїв у Швейцарії
  • Посольство Ізраїлю в Берні (лише французькою, німецькою та італійською мовами)
  • Швейцарський департамент закордонних справ про стосунки з Ізраїлем
Японія 1864-02-06
  • Японія має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Токіо.
Казахстан
  • Казахстан має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Нур-Султані.
Киргизстан 1993 рік Обидві країни встановили дипломатичні відносини в 1993 р.
Ліван
  • Ліван має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Бейруті.
Малайзія 1963 рік
  • Малайзія має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Куала-Лумпурі.
Північна Корея Грудень 1974 р.
  • Північна Корея має посольство в Берні.
  • Швейцарія акредитована в Північній Кореї від свого посольства в Пекіні, Китай.
Пакистан Швейцарія визнала незалежність Пакистану від Великої Британії в 1947 р., А дві держави встановили дипломатичні відносини в 1949 р.  Швейцарія посідає п'яте місце за обсягом прямих іноземних інвестицій в Пакистан.
  • Пакистан має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Ісламабаді та генеральне консульство в Карачі.
Палестина Швейцарія визнала незалежність Палестини, а дві держави встановили дипломатичні відносини.
  • Палестина має посольство в Берні.
  • Швейцарія має представництво в Рамаллі.
Філіппіни 1956 рік Двосторонні зв'язки між Філіппінами та Швейцарією сягають початку 19 століття, коли швейцарські торговці, місіонери та мандрівники вирушили до Південно-Східної Азії. Швейцарське представництво на Філіппінах було запропоновано в 1851 р., Що було реалізовано з відкриттям швейцарського почесного консульства в Манілі в 1862 р. Офіційні відносини були встановлені між двома країнами 30 серпня 1956 р.
  • Філіппіни мають посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Манілі.
Саудівська Аравія
  • Саудівська Аравія має посольство в Берні та генеральне консульство в Женеві.
  • Швейцарія має посольство в Ер-Ріяді.
Сінгапур
  • Сінгапур акредитований Швейцарії від свого Міністерства закордонних справ, що базується в Сінгапурі.
  • Швейцарія має посольство в Сінгапурі.
  • Двосторонні відносини Швейцарія – Сінгапур
Південна Корея 11 лютого 1963 р. Встановлення дипломатичних відносин між Південною Кореєю та Швейцарією розпочалося 11 лютого 1963 року.
  • Південна Корея та Швейцарія мали тісні стосунки з часів війни в Кореї.
  • Південна Корея має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Сеулі.
  • Швейцарський департамент закордонних справ про стосунки з Республікою Корея (лише німецькою мовою)
  • МЗС Республіки Корея про стосунки зі Швейцарською Конфедерацією (лише корейською мовою)
Таджикистан 1992 рік
  • Обидві країни встановили дипломатичні відносини 9 грудня 1992 р.
  • Обидві країни є повноправними членами Організації з безпеки та співробітництва в Європі.
Туреччина
  • Швейцарія має посольство в Анкарі та генеральне консульство в Стамбулі.
  • Туреччина має посольство в Берні та генеральні консульства в Женеві та Цюриху.
  • Обидві країни є повноправними членами Ради Європи.
Об'єднані Арабські Емірати
  • ОАЕ має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Абу-Дабі та генеральне консульство в Дубаї.
В'єтнам 11 жовтня 1971 року
  • Обидві країни встановили дипломатичні відносини 11 жовтня 1971 р.
  • Обидві країни є повноправними членами Міжнародної організації франкофонії.
  • Швейцарія має посольство в Ханої та генеральне консульство в Хошиміні.
  • В'єтнам має посольство в Берні.

Європа[ред. | ред. код]

Країна Почались офіційні стосунки Примітки
Албанія 1 березня 1922 р.
  • Албанія має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Тирані.

Дивіться албанців у Швейцарії

Австрія 1687 рік
  • Австрія має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство у Відні .
  • Обидві країни є повноправними членами Ради Європи.
Білорусь 1992 рік
  • Швейцарія визнала Білорусь 23 грудня 1991 року.
  • Білорусь має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Мінську .
  • Федеральний департамент закордонних справ Швейцарії про відносини з Білоруссю
Бельгія
  • Бельгія має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Брюсселі.
Болгарія 1905 рік
  • Швейцарія визнала Болгарію 28 листопада 1879 року.
  • Болгарія має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Софії .
  • Федеральний департамент закордонних справ Швейцарії про відносини з Болгарією
Данія 1875 рік
  • Данія має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Копенгагені.
Фінляндія
  • Фінляндія має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Гельсінкі.
  • Обидві країни є повноправними членами Ради Європи.
Франція Квітень 1521 року
  • Франція має посольство в Берні та генеральні консульства в Женеві та Цюриху.
  • Швейцарія має посольство в Парижі та генеральні консульства в Ліоні, Марселі та Страсбурзі.
Німеччина 1871 рік
  • Німеччина має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Берліні та генеральні консульства у Франкфурті, Мюнхені та Штутгарті.
Греція
  • Греція має посольство в Берні та генеральні консульства в Женеві.
  • Швейцарія має посольство в Афінах.
Угорщина
  • Угорщина має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Будапешті.
Ірландія
  • Ірландія має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Дубліні.
Італія 1868 рік
  • Італія має посольство в Берні, генеральні консульства в Женеві, Лугано та Цюриху та консульство в Базелі.
  • Швейцарія має посольство в Римі та генеральне консульство в Мілані.
Косово Швейцарія визнала Косово 27 лютого 2008 р.  Швейцарія має посольство в Приштині з 28 березня 2008 р.  Косово відкриє посольство в Берні . У вересні 2008 року швейцарська влада спочатку висловила застереження щодо призначеного посла Наїма Мала через його подвійне громадянство  але останній прийняв його. В даний час Швейцарія налічує 212 військовослужбовців, які служать у Косово як миротворці у Силах Косово, очолюваних НАТО .
Ліхтенштейн
  • Ліхтенштейн має посольство в Берні.
  • Швейцарія акредитована в Ліхтенштейні від Федерального департаменту закордонних справ у Берні та має почесне консульство у Вадуці .
Молдова 1992-09-02
  • Молдова має посольство в Женеві .
  • Швейцарія акредитована в Молдові від свого посольства в Києві, Україна та має почесне консульство в Кишиневі .
  • Міністерство закордонних справ та європейської інтеграції Молдови про відносини зі Швейцарією
  • Федеральний департамент закордонних справ Швейцарії щодо відносин з Молдовою
Нідерланди
  • Нідерланди мають посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Гаазі.
Північна Македонія 31 січня 1994 року Обидві країни встановили дипломатичні відносини 31 січня 1994 року.
  • Північна Македонія має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Скоп'є.
Польща
  • Польща має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство у Варшаві.
Португалія
  • Португалія має посольство в Берні та генеральні консульства в Женеві та Цюриху, а також консульські відділення в Лугано та Сіоні.
  • Швейцарія має посольство в Лісабоні та консульство в Порто.
Румунія З 1990-х років Швейцарія фінансово допомагала Румунії на загальну суму 140 мільйонів швейцарських франків між 1996 і 2006 роками та додатково 23 мільйони франків у 2006–2007 роках. Швейцарія стала 12-м найбільшим іноземним інвестором в Румунії.  У 2005 році Румунія експортувала до Швейцарії товарів на загальну суму 206 мільйонів швейцарських франків, причому Швейцарія експортувала до Румунії 547 мільйонів швейцарських франків, що зробило Румунію найбільшим партнером Швейцарії в Південно-Західній Європі.  До 2006 року це зросло на 26% з Румунії та на 38% із Швейцарії.
  • Румунія має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Бухаресті.
Росія 1816 рік Швейцарія відкрила консульство в Санкт-Петербурзі в 1816 р., Оновивши його до делегації через 90 років. Дві країни розірвали дипломатичні відносини в 1923 році, коли Росія переживала період революційних потрясінь - і вони не були відновлені до 1946 року.
  • Росія має посольство в Берні та генеральне консульство в Женеві.
  • Швейцарія має посольство в Москві та генеральне консульство в Санкт-Петербурзі.
Сербія 1916 рік
  • Сербія має посольство в Берні, а також консульства у Женеві та Цюриху.
  • Швейцарія має посольство в Белграді.
  • У Швейцарії проживає близько 186 000 людей сербського походження. Серби є четвертим за чисельністю іноземним населенням у Швейцарії.
  • Міністерство закордонних справ Сербії про стосунки зі Швейцарією
  • Федеральний департамент закордонних справ Швейцарії щодо відносин із Сербією
Іспанія
  • Іспанія має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Мадриді.
Швеція
  • Швеція має посольство в Берні.
  • Швейцарія має посольство в Стокгольмі.
Україна 1991 рік
  • Швейцарія має посольство в Києві.
  • Україна має посольство в Берні.
  • Федеральний департамент закордонних справ Швейцарії про відносини з Україною
Об'єднане Королівство
  • Швейцарія має посольство в Лондоні.
  • Велика Британія має посольство в Берні.

Океанія[ред. | ред. код]

Країна Почались офіційні стосунки Примітки
Австралія 1961 рік Швейцарія відкрила консульство в Сіднеї в 1855 р . І консульство в Мельбурні в 1856 р. Обидві країни встановили дипломатичні відносини в 1961 р.
  • Австралія акредитована у Швейцарії від посольства у Берліні (Німеччина) та має генеральне консульство у Женеві .
  • Швейцарія має посольство в Канберрі та генеральне консульство в Сіднеї .
  • Міністерство закордонних справ і торгівлі Австралії про відносини зі Швейцарією
  • Федеральний департамент закордонних справ Швейцарії про відносини з Австралією
Федеративні Штати Мікронезії 22 квітня 2003 р Обидві країни встановили дипломатичні відносини 22 квітня 2003 р.
Маршаллові острови 22 січня 2003 року Обидві країни встановили дипломатичні відносини 22 січня 2003 р.
Нова Зеландія 1963 рік Швейцарія відкрила консульство в Окленді в 1912 році. Обидві країни встановили дипломатичні відносини в 1963 році.
  • Нова Зеландія акредитована до Швейцарії у своєму посольстві в Берліні, Німеччина.
  • Швейцарія має посольство у Веллінгтоні .
  • Міністерство закордонних справ і торгівлі Нової Зеландії про відносини зі Швейцарією
  • Федеральний департамент закордонних справ Швейцарії про відносини з Новою Зеландією
Папуа-Нова Гвінея 1976 рік Обидві країни встановили дипломатичні відносини в 1976 р.
Самоа 1981 рік Обидві країни встановили дипломатичні відносини 1 серпня 1981 р.
Соломонові острови 2007 рік Обидві країни встановили дипломатичні відносини в грудні 2007 р.

Література[ред. | ред. код]

• Пол Відмер: Швейцарська зовнішня політика та дипломатія. Від Шарля Пікте де Рошмонта до Едуарда Бруннера. Амманн Верлаг, Цюрих 2003, ISBN 3-250-10432-9.

• Вольфганг Гілер та Моріц Боттс (ред.): Зовнішня політика європейських держав, від Албанії до Кіпру. Підручники з політології та навчальні посібники. Scientia Bonnensis, Bonn 2007, ISBN 978-3-940766-01-4.

• Ернст Веттер та Родольфо Олгіаті: пожертви Швейцарії 1944–1948. Звіт про діяльність, Центральний офіс швейцарських пожертв, Берн 1949.

• Маркус Шмітц та Бернд Хаунфельдер: гуманність та дипломатія. Швейцарія в Кельні 1940–1949. Verlag Aschendorff, Мюнстер 2001, ISBN 3-402-05385-3.

• Маркус Шміц: Західна Німеччина та Швейцарія після війни. Реорганізація двосторонніх відносин 1945–1952. Verlag Neue Zürcher Zeitung, Цюрих 2003, ISBN 3-03823-037-5.

Примітки[ред. | ред. код]

1.↑ Федеральна конституція Швейцарської Конфедерації, стаття 54. Федеральна рада, портал уряду Швейцарії, доступ 7 вересня 2019 року.

2. ↑ Зовнішньополітична стратегія, березень 2016. Швейцарська Конфедерація, EDA, доступ 2 грудня 2019 року.

3. ↑ Зовнішньополітичний звіт

4. ↑ Адміністратор EDA: Міжнародні організації у Швейцарії

5. ↑ Дурденевский В. Н. О нейтралитете Швейцарии. // Новое время. 1955. № 22. С. 29.

6. ↑ Edgar B. Swiss neutrality. 1946: Basel. P.330

7. ↑ Афанасьева О. В. К истории швейцарского нейтралитета. // Международная жизнь. 1956. № 1.С.79

8. ↑ Петров И. А. Очерки истории Швейцарии. М.: Циркон. 2006. С.173

9. ↑ Афанасьев О. В. К истории швейцарского нейтралитета. // Международная жизнь. 1956. № 1.С.80.

10. ↑ Петров И. А. Очерки истории Швейцарии. М.: Циркон. 2006. С. 554.

11. ↑ Neue Zürcher Zeitung. 22.03.1938

12. ↑ Афанасьева О. В. К истории швейцарского нейтралитета. // Международная жизнь. 1956. № 1.С.81

13. ↑ International organizations in Switzerland (англ.)

14. ↑ Швейцарська Конфедерація: хронологічні референдуми

15. ↑ ​​Міністр закордонних справ Швейцарії: Дідьє Бурхалтер та його попередники у профілі Про: SRF в Інтернеті від 22 червня 2017 р.

16.↑ Yrd. Doç. Dr. Emine AKÇADAĞ ALAGÖZ, Daimi Tarafsızlık Politikası ve İsviçre Örneği 6 Eylül 2018 tarihinde Wayback Machine sitesinde arşivlendi., 06.09.2018 tarihinde alındı.

17.↑ Serhan Yalçıner, Uluslararası İlişkilerde Tarafsızlık, Daimi Tarafsızlık ve İsviçre Örneği, Süleyman Demirel Üniversitesi, Yüksek Lisans Tezi, 06.09.2018 tarihinde alındı.

Посилання[ред. | ред. код]