Віденський конгрес

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Стаття 1. Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Стаття 2. Суверенітет України поширюється на всю її територію

Стаття 3. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Стаття 4. В Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом.

Стаття 5. Україна є республікою

Стаття 6. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Учасники[ред. | ред. код]

З меншими повноваженнями були представники Іспанії, Португалії, Швеції і Норвегії, Нідерландів, Швейцарії, Брауншвейг-Люнебургу, Баварії, Вюртемберг.

Хід перемовин[ред. | ред. код]

Особливістю Віденського конгресу було те, що його учасники ніколи не зустрічалися на пленарному засіданні, і велика частина обговорень відбувалалася під час неофіційних зустрічей представників великих держав, без участі делегатів від менших держав. Перемовини тривали не лише за столом переговорів, але й під час прогулянок і полювань, урочистих бенкетів та балів, а іноді просто за грою у карти. Подейкували, що «конгрес не йде, а танцює». Власне, саме під час Віденського конгресу старовинні менуети поступилися місцем новому танцю — вальсу. Позбавлений шляхетської манірності, він не вимагав для себе довжелезних залів королів­ських палаців і більше відповідав новій, буржуазній добі. Але за іронією долі вальс набув поширення саме з легкої руки віденської знаті та її гостей[1].

Справжньою зіркою конгресу був Талейран. Він прибув до австрійської столиці вже як міністр Людовика XVIII і домігся, щоб Франція брала участь в переговорах на рівних з іншими великими державами. Основою мирних угод Талейран запронував зробити принцип легітимізму (від латинського «легітимус» — «законний») — а легітимними вважати лише ті монархії та династії, які існували до революції чи принаймні до 1792 року. Щоправда, союзники погоджувалися повернути дореволюційні кордони лише Франції, від власних загарбань останніх десятиріч ніхто відмовлятися не бажав. Тоді Талейран спробував використати протиріччя між вчорашніми спільниками і нацькувати їх одне на одного. Налякавши Меттерніха тим, що Олександр I хоче прибрати до своїх рук усю Польщу, а Пруссія — Саксонію, він зрештою уклав таємний союз з австрійціями і британцями.

Здавалося, що учасники Віденського конгресу остаточно розсварилися між собою. І цим одразу ж спробував скористатися Наполеон I, який несподівано повернувся до влади у Франції. Він оголосив, що не прагне відновлення загарбницьких війн. Навпаки — одразу ж спрямував до євро пейських монархів пропозицію миру, погодившись на дореволюційні кордони Франції. І принагідно він надіслав Олександру I примірник таємного договору Людовика XVIII з Британією і Австрією, спрямований проти Росії і Пруссії.

Проте монархи були налякані вже самим фактом повернення Наполеона до влади. Новини з Парижа їх знову згуртували і змусили якнайшвидше завершити перемовини у Відні. Вже 9 червня 1815 року був укладений Заключний акт Віденського конгресу, який — у відповідності із рекомендаціями Талейрана — перетворив Європу на спільноту легітимних монархій[2]..

Рішення[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Мустафін О. Справжня історія пізнього нового часу. Х., 2017, с.81-82
  2. Мустафін О. Справжня історія пізнього нового часу. Х., 2017, с.82-84
  3. Couvée, D.H.; G. Pikkemaat (1963). 1813-15, ons koninkrijk geboren. Alphen aan den Rijn: N. Samsom nv. с. 127–130. 

Джерела[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]