Віденський конгрес

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Віденський конгрес
Зображення
Місце розташування
Дата й час 1815
Час/дата початку листопад 1814 і вересень 1814
Час/дата закінчення червень 1815
Учасник(и) Клемент Венцель фон Меттерніх, Йоган фон Вессенберг-Ампрінґен, Robert Stewart, Viscount Castlereaghd, Артур Веллслі, Richard Trench, 2nd Earl of Clancartyd, Karl August von Hardenbergd, Шарль Моріс де Талейран-Перігор, Frédéric-Séraphin de La Tour du Pin Gouvernetd, Вільгельм фон Гумбольдт, Emmerich Joseph de Dalbergd, Фрідріх фон Генцd, Pedro de Sousa Holstein, 1st Duke of Palmelad, Joaquim Lobo da Silveira, 7th Count of Oriolad, António de Saldanha da Gama, Count of Porto Santod, Karl Nesselroded, Розумовський Андрій Кирилович, Gustav Ernst von Stackelbergd, Jean de Noaillesd, William Cathcart, 1st Earl Cathcartd, Pedro Gómez Labrador, Marquis of Labradord, Carl Löwenhielmd, Nikolaus von Wackend, Niels Rosenkrantzd, Richard Trench, 2nd Earl of Clancartyd, Hans Christoph Ernst von Gagernd, Charles Pictet de Rochemontd, Ercole Consalvid, Agostino Paretod, Maximilian von Montgelasd, Luigi de' Medicid, Hans von Reinhardd, Johann Heinrich Wielandd, Jean de Montenachd, Karl Philipp von Wreded, Aloys Franz Rechberg und Rothenlöwend, Johann Smidtd, Antoine Marie Philippe Asinari de Saint-Marsand, Filippo Magawly Ceratid, Charles Vane, 3rd Marquess of Londonderryd, Georg Ernst Levin von Wintzingeroded, Leopold von Plessend, Ernst zu Münsterd, Фрідріх Шлегель, Franz Binder von Kriegelsteind, Karl August Varnhagen von Ensed, Friedrich August von Staegemannd, Karl Friedrich von dem Knesebeckd і Wilhelm Ludwig Leopold Berstettd
CMNS: Віденський конгрес у Вікісховищі

Координати: 48°12′30″ пн. ш. 16°21′49″ сх. д. / 48.20840000002777259° пн. ш. 16.36378000002777711° сх. д. / 48.20840000002777259; 16.36378000002777711

Національні кордони в межах Європи, встановлені Віденським конгресом

Віденський конгрес (фр. Congrès de Vienne, нім. Wiener Kongress) — конференція послів великих держав Європи, очолювана австрійським дипломатом Клементом фон Меттерніхом, яка проходила у Відні з 18 вересня 1814 р. до 9 червня 1815 р. До австрійської столиці з'їхалися більше двохсот дипломатів майже з усіх країн континенту.

Мета конгресу полягала в тому, щоб врегулювати питання і перекроїти континентальну політичну карту після розгрому наполеонівської Франції. Переможці прагнули відновити монархії, повалені після Великої французької революції, повернути на континент мир і спокій, але при цьому перекроїти карту Європи — кожен на свою користь.[1]

Учасники[ред. | ред. код]

З меншими повноваженнями були представники Іспанії, Португалії, Швеції і Норвегії, Нідерландів, Швейцарії, Брауншвейг-Люнебургу, Баварії, Вюртемберг.

Хід перемовин[ред. | ред. код]

Віденський конгрес. Жан-Батист Ісабей, 1819.

Особливістю Віденського конгресу було те, що його учасники ніколи не зустрічалися на пленарному засіданні, і велика частина обговорень відбувалася під час неофіційних зустрічей представників великих держав, без участі делегатів від менших держав. Перемовини тривали не лише за столом переговорів, але й під час прогулянок і полювань, урочистих бенкетів та балів, а іноді просто за грою у карти. Подейкували, що «конгрес не йде, а танцює». Власне, саме під час Віденського конгресу старовинні менуети поступилися місцем новому танцю — вальсу. Позбавлений шляхетської манірності, він не вимагав для себе довжелезних залів королівських палаців і більше відповідав новій, буржуазній добі. Але за іронією долі вальс набув поширення саме з легкої руки віденської знаті та її гостей[2].

Справжньою зіркою конгресу був Талейран. Він прибув до австрійської столиці вже як міністр Людовика XVIII і домігся, щоб Франція брала участь в переговорах на рівних з іншими великими державами. Основою мирних угод Талейран запропонував зробити принцип легітимізму (від латинського «легітимус» — «законний») — а легітимними вважати лише ті монархії та династії, які існували до революції чи принаймні до 1792 року. Щоправда, союзники погоджувалися повернути дореволюційні кордони лише Франції, від власних загарбань останніх десятиріч ніхто відмовлятися не бажав. Тоді Талейран спробував використати протиріччя між вчорашніми спільниками і нацькувати їх одне на одного. Налякавши Меттерніха тим, що Олександр I хоче прибрати до своїх рук усю Польщу, а Пруссія — Саксонію, він зрештою уклав таємний союз з австрійціями і британцями.

Здавалося, що учасники Віденського конгресу остаточно розсварилися між собою. І цим одразу ж спробував скористатися Наполеон I, який несподівано повернувся до влади у Франції. Він оголосив, що не прагне відновлення загарбницьких війн. Навпаки — одразу ж спрямував до європейських монархів пропозицію миру, погодившись на дореволюційні кордони Франції. І принагідно він надіслав Олександру I примірник таємного договору Людовика XVIII з Британією і Австрією, спрямований проти Росії і Пруссії.

Проте монархи були налякані вже самим фактом повернення Наполеона до влади. Новини з Парижа їх знову згуртували і змусили якнайшвидше завершити перемовини у Відні. Вже 9 червня 1815 року був укладений Заключний акт Віденського конгресу, який — у відповідності із рекомендаціями Талейрана — перетворив Європу на спільноту легітимних монархій[3].

Рішення[ред. | ред. код]

Фронтальний вигляд актів Віденського конгресу

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Мустафін О. Справжня історія пізнього нового часу. Х., 2017, с.80-81
  2. Мустафін О. Справжня історія пізнього нового часу. Х., 2017, с.81-82
  3. Мустафін О. Справжня історія пізнього нового часу. Х., 2017, с.82-84
  4. Couvée, D.H.; G. Pikkemaat (1963). 1813-15, ons koninkrijk geboren. Alphen aan den Rijn: N. Samsom nv. с. 127–130. 

Джерела[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]