Міжнародне право

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Міжнаро́дне пра́во — це система юридичних принципів і норм договірного і звичаєвого характеру, які виникають у результаті погодження між державою та іншими суб`єктами міжнародного співтовариства і регулює відносини з метою мирного співіснування.

Періодизація міжнародного права[ред.ред. код]

Як свідчить історія, розвиток міжнародного права лише у планетарному масштабі виявився поступальним. На окремих етапах часто був очевидним регрес. Найбільш динамічно міжнародне право розвивалося починаючи з ХХ ст. Найбільш прийнятною можна вважати таку періодизацію міжнародного права:

  1. Від найдавніших часів до Вестфальського конгресу (1648).
  2. Від Вестфальського конгресу до епохи Великої французької революції (межа XVIII–XIX століть).
  3. Від епохи Великої французької революції до створення Версальської системи.
  4. Від створення Версальської системи до наших днів (сучасна епоха):
  • Версальська система (1919–1939);
    • міжнародне право періоду протистояння тоталітаризму та демократії (1945 — кінець 80-х років);
      • міжнародне право часів переходу до поліцентризму (з кінця 80-х років ХХ ст. до наших днів).

Основні риси сучасного міжнародного права[ред.ред. код]

  • міжнародне право, як це визнає більшість юристів-міжнародників, є правом міжнародного співтовариства. Воно регулює стосунки в рамках цього співтовариства, яке, у свою чергу, немає якоїсь наддержавної влади чи «світового уряду», який би створював норми міжнародного права. Оскільки в міжнародному співтоваристві панує «анархія», міжнародне право у певному сенсі являє собою результат процесів самоорганізації в цьому співтоваристві.
  • міжнародне право більше не можна розглядати лише як «міждержавне» право, оскільки його суб'єктами є не тільки держави. Водночас в науці міжнародного права не має вичерпного переліку суб'єктів цього права, оскільки, наприклад, стосовно міжнародної правосуб'єктності індивідів продовжують точитися дискусії.
  • рушійними силами розвитку міжнародного права є, з одного боку, боротьба між державами та іншими суб'єктами міжнародного права за такі матеріальні і нематеріальні блага в міжнародному співтоваристві, як влада, престиж, економічний добробут тощо; а з іншого — солідарність і співробітництво між цими суб'єктами.
  • міжнародне право є доволі динамічним явищем соціального життя і знаходиться в процесі постійного становлення, розвитку. Саме тому виявляється вельми складно «ухопити» його позаісторичну чи надісторичну сутність у вигляді якоїсь незмінної ідеї.
  • в сучасному міжнародному праві є об'єктивний елемент, який не залежить від волі держав. Маються на увазі загальні принципи права та імперативні норми міжнародного права (jus cogens), які є обов'язковими для держав та інших суб'єктів цього права незалежно від того, чи погодилися вони на створення та існування цих норм.
  • в сучасних умовах міжнародне право не є повністю самостійною нормативною системою, абсолютно ізольованою від інших соціальних регуляторів міжнародних відносин. Норми міжнародного права разом з нормами національного права, що регулюють міжнародні відносини, входять в складну систему міжнародного порядку.
  • з точки зору теорії соціального права Г. Д. Гурвіча, міжнародне право можна розглядати як «право міжнародної (глобальної) інтеграції», яке є відмінним як від права координації, так і від права субординації. З цієї точки зору міжнародне право можна вважати «автономним правом всеєдності, за допомогою якого відбувається самоінтеграція» в масштабах усього людства.

Cфера дії міжнародного права[ред.ред. код]

Cфера дії міжнародного права поділяється на:

  1. сфера суб'єктна, яка пов'язана із колом суб'єктів, які виступають у міжнародно-правових відносинах;
  1. сфера об'єктна, говорячи інакше, це сфера, яка пов'язана із міжнародно правовими відносинами, які безпосередньо виступають об'єктом міжнародного права;
  1. сфера просторова або просто територіальна.

Суб’єктна сфера[ред.ред. код]

На відміну від норм класичного права, в якому суб'єктами міжнародно-правових відносин були лише держави, в сучасності, у міжнародному праві коло суб'єктів міжнародно-правових відносин значно розширюється. Яскравим прикладом є той факт, що на початку XX століття у сфері дії Статуту Ліги Націй снувало трішки більше трьох десятків держав, то до його кінця у сфері дії Статуту ООН їх налічується близько 200. З плином часу міжнародне право починає включати до кола суб'єктів не тільки держави , а і народи та нації, які борються за свою незалежність, організації, і зараз набуло актуального значення питання про включення до цього списку і окремих індивідів. Це яскраво помітно у процесі розвитку захисту основних прав і свобод людини. Але не дивлячись на це, все ж, більшість індивідів, у нашому світі не можуть мати право бути учасниками міжнародно-правових відносин.[1]

Суб'єктна сфера дії міжнародного права має в собі:

  1. Держави.
  1. Народи і нації, що борються за незалежність.
  1. Міжнародні організації та інші похідні суб'єкти міжнародного права.

Актуальним є питання про правосуб'єктність особи. Так з плином часу кількість індивідів, які можуть брати участь у міжнародно-правових відносинах все більш зростає. В наш час існує гарантоване право подати позов проти держави, щодо порушення основних прав і свобод людини і громадянина. Також індивід є безперечним учасником правовідносин у гуманітарному праві. Але в усіх випадках ця міжнародна правосуб'єктність є досить обмеженою.[2]

Об’єктна сфера[ред.ред. код]

Об'єктна сфера дії міжнародного права - це коло регульованих міжнародно-правових відносин.

В загальному, об'єктною сферою міжнародно-правових відносин виступає все, з приводу чого починаються ці відносини між суб'єктами. Прикладами таких об'єктів можуть бути блага, матеріальні і нематеріальні, сюди також можна віднести дії чи утримування від дій. При вивченні цього питання не слід плутати об'єкт міжнародного права і предмет, що являє собою самі міжнародні правовідносини, які виникають внаслідок взаємодії суб'єктів.[3]

Просторова сфера[ред.ред. код]

Просторова сфера дії міжнародного права відіграє важливе значення і зазвичай вона покладена в основу міжнародних договорів. Дана сфера включає сухопутні,морські, повітряні та інші прoстoри, а також геoгрaфічні oб’єкти (наприклад, Антарктика, азово-чорноморський басейн, води відкритого моря, чорноморські протоки та ін.).

Просторова сфера може виступати у правовідносинах як одностороння. Так і в зв'язку із суб'єктною сферою. Також вона може визначати і об'єкт правовідносин. Самостійно вона виступає, коли в угоді чи договорі мова йде про правове регулювання космічного простору, наприклад. У таких ситуація основною умовою при визначені просторової сфери є об'єкт . Наявність дії обох сфер відбувається тоді, коли міжнародно-правовому документі ідеться про права і обов'язки двох і більше суб'єктів міжнародного права . Прикладом цього може служити проект Договору України і Російської Федерації "Про правовий статус Азовського моря і Керченської протоки". [4]

Щодо цієї теми, можна ще звернути увагу на питання розмежування просторових сфер дії міжнародного і національного права. Тут можна виділити три складові:

  1. Дії внутрішньодержавного права у межах держави.
  1. Дія міжнародного права за межами дії державної території.
  1. Взаємне проникнення у сфери дії обох правових систем. Це видно на прикладах із міжнародного морського права (право мирного проходу, право архіпелажного проходу та ін.). Також має місце екстериторіальна дія національного права у сфері дії міжнародного права. Ця дія відноситься до громадян, які перебувають за кордоном. Ці питання зазвичай регулюються міжнародним приватним правом.[5]

Вплив міжнародного права на внутрішнє правo[ред.ред. код]

Безперечно необхідність того, щоб держава дотримувалася міжнародно-правових зобов'язань, ставить її перед питанням, яке стосується впливу міжнародних норм на внутрішній правопорядок, або яке стосується системи через яку виконується цей безпосередній вплив . Цю систему, зазвичай називають механізмом імплементації. І все ж держава повинна виконувати певні дії, які б відобразили вплив міжнародного права на внутрішній правопорядок.

Коли держава визнає ті чи інші норми міжнародного права, вона повинна визначити на законодавчому рівні як буде проходити вплив цих же норм на зародження правовідносин у внутрішній правовій системі. Потрібно пам'ятати , що таке законодавче регулювання переважно застосовується для міжнародно-правових норм, що само-здійснюються.

Такими нормами є ті норми конкретизація яких у національному законодавстві не є обов'язковою. Ось чому ці норми, зазвичай мають пряму дію на внутрішньо-державні відносини. Прикладом такої норми є наприклад ст. 16 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 p.: «Кожна людина, де б вона не знаходилася, має право на визнання її правосуб'єктності». Імплементація повинна бути здійснена для того, щоб норми міжнародного права перетворилися у норми національного законодавства. У деяких країнах, де міжнародно правові норми не застосовуються у внутрішньому законодавстві, метод імплементації є основним способом дотримання і виконання міжнародних зобов'язань. Є три основні способи імплементації, це: трансформація, рецепція, відсилання.[6]

Способи імплементації[ред.ред. код]

Трансфомація[ред.ред. код]

Трансформація означає повну перебудову тексту міжнародно-правового документа, відповідно до законодавства внутрішнього рівня. Таким чином норми міжнародного права часто одержують іншу словесну побудову. Трансформація є дуже актуальною серед держав. Іноді від неї немає можливості відмовитись. Наприклад, для імплементації міжнародних договорів, спрямованих на уніфікацію кримінального законодавства держав, трансформація необхідна. Прикладом є і Україна, коли зміни до кодексів вносяться саме за допомогою трансформації.

Трансформацію називають перетворенням умовно, сама міжнародно-правова норма не втрачає свого статусу і виступає прикладом, для внесення змін у внутрішнє законодавство.Помилка цитування: Відсутній тег </ref> за наявності тега <ref>

Відсилання[ред.ред. код]

Відсилання зазвичай слугує вказівкою у внутрішньодержавному нормативному акті на міжнародне джерело. Це означає , що суб'єкти внутрішнього права можуть прямо застосовувати норми міжнародного права, у у національних(внутрішньодержавних) правовідносинах.

Цей метод є особливим і складним у застосуванні. Відсилання звернене до індивідуально невизначеного спектру міжнародних угод, показує предмет правoрегулювaння і вонo не є орієнтoваним у часі. Воно може діяти щодо міжнародних договорів, які є створені державою, а також щодо договорів, які будуть створені в майбутньому. Важливим є те, що норма, яка відсиляється, повинна бути такою, що сaмоздійснюється. Це явище часто зустрічається у внутрішньо-національному законодавстві, і призводить до прямого застосування міжнародних норм.[7]

Функції міжнародного права[ред.ред. код]

  • координуюча функція — полягає в тому, що за допомогою його норм встановлюють правила поведінки, які є стандартами для всіх держав у їх взаємовідносинах, щоб взаємодіяти сприяючи, а не заважаючи одна одній;
  • регулююча функція — полягає в тому, що в нормах і загальновизнаних принципах держав закріплюються правила, без яких неможливе їх спільне існування та спілкування;
  • забезпечувальна функція — полягає в тому, що міжнародне право містить норми, які спонукають держави дотримуватись певних правил поведінки як у мирний час, так і в період війни;
  • охоронна функція — полягає в тому, що міжнародне право закріплює механізми, які захищають законні права й інтереси держави та дозволяють спільно (колективно) карати порушників.

Джерела міжнародного права[ред.ред. код]

У міжнародно-правовій науці та практиці перелік джерел міжнародного права залишається дискусійним. Більшість теоретиків і практиків міжнародного права (незалежно від школи або напряму) під формальними джерелами міжнародного права мають на увазі фактичний наявний на даний час матеріал, з якого фахівець-міжнародник визначає юридично обов'язкові правила, які можна застосувати до конкретної ситуації. Такий матеріал поділяють на п'ять основних категорій, або форм, які закріплені у ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН «Суд, який зобов'язаний вирішувати передані йому спори на підставі міжнародного права, застосовує:

  • міжнародні конвенції — як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила, напевно визнані державами, що є сторонами спору;
  • міжнародні звичаї як доказ загальної практики, визнаної як правова норма;
  • загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;
  • з застереженням, зазначеним у статті 59, судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм».

Застереження ст. 59 Статуту формулює таке правило: «Рішення Суду обов'язкове лише для сторін, які беруть участь у справі, і лише в даній справі».

Крім того, у міжнародно-правовій практиці нерідко виникає питання про «м'яке» право, яке становлять резолюції міжнародних організацій і конференцій, політичні домовленості, рішення міжнародних судових установ і деякі інші акти.

Щодо ієрархії джерел міжнародного права, то на відміну від внутрішньодержавного права джерела міжнародного права не мають чіткого підпорядкування. Можна говорити лише про імперативні норми jus cogens, які визнаються міжнародним співтовариством загалом як норма, відхилення від якої неприпустиме, і якщо в момент укладення міжнародного договору, він суперечить імперативній нормі, то він оголошується нікчемним. Прикладами таких норм є принципи сучасного міжнародного права: суверенна рівність держав, сумлінне виконання взятих на себе зобов'язань, вирішення міжнародних спорів мирними засобами тощо.

Водночас і міжнародному праву не чужа властивість пріоритетів джерел міжнародного права. Так, Статут ООН є сьогодні найавторитетнішим утіленням основних загальновизнаних принципів міжнародного права, які мають імперативний характер). Усі договори, що суперечать йому, є недійсними. Договори, які вміщують імперативні норми міжнародного права, мають перевагу перед міжнародними договорами, що формулюють диспозитивні норми.

Визнається пріоритет міждержавних договорів перед міжурядовими, міжурядових — перед міжвідомчими. Універсальні договори мають перевагу перед регіональними, регіональні — перед локальними і партикулярними. Зазначені критерії не є стійкими, визнаними в міжнародному праві у договірному порядку. Вони можуть сприйматися тільки як спроба теоретичної класифікації джерел міжнародного права, а не як стала класифікація їх за юридичною силою.

Види зовнішніх проявів міжнародних відносин[ред.ред. код]

  • міждержавні відносини (між державами, між державами і націями, що борються за незалежність);
  • міждержавні відносини недержавного характеру (наприклад, відносини між державами і міжнародними організаціями, а також державоподібними суб'єктами; між міжнародними організаціями; між державами, міжнародними організаціями, з одного боку, і фізичними і юридичними особами — з іншого; між фізичними і юридичними особами);
  • внутрішньодержавні відносини, що входять, по суті, у внутрішню компетенцію держави, але включені в сферу міжнародно-правового регулювання (питання оборони і міжнародної безпеки, надання гуманітарної й іншої допомоги у разі стихійних лих в інших країнах і т. д.).

Міжнародні відносини стають міжнародно-правовими відносинами в результаті угод (укладання договорів або усних угод) між державами й іншими суб'єктами міжнародного права, що містять правові норми, які регулюють їхню поведінку.

Співвідношення з національним правом[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Тарасов О. В. Проблема суб'єкта в міжнародному публічному праві : автореф. дис. ... д-ра юрид. наук : 12.00.11 / О. В. Тарасов ; Нац. юрид. ун- т ім. Ярослава Мудрого. – Харків, 2015. – 40 с.
  2. Правознавство: Підручник В. Ф. Опришко, Ф. П. Шульженко, С. І. Шимон та ін.; За заг. ред. В. Ф. Опришка, Ф. П. Шульженка. - К.: КНЕУ, 2003. - 767 с.
  3. Ушаков Н. А. Международное право: Учебник. — М: Юрист, 2000 р. - 304 с.
  4. Международное право: учебник / под ред. К. К. Гасанова. — М.: ЮНИТИ ДАНА, Закон и право, 2008 р. -479с.
  5. Анцелевич Г.О. Міжнародне публічне право: підручник/ Г.О.Анцелевич, О.О.Покрещук ; за заг. ред. Анелевича Г.О.- Київ: Алерта, 2005.- 424 с
  6. Международное право - информационно-аналитический сайт
  7. Міжнародне право, навчальний посібник, за редакцією М. В. Буроменського, К.: Юрінком Інтер, Київ, 2006 р. - 336 с.


Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Матіас Гердеген. Міжнародне право / Пер. з німецької. — К.: «К. І.С.», 2011. — 516 с.
  • Юридичний журнал " #7/2008 " Мережко Олександр (Доктор юридичних наук, професор Католицького університету Любліна (Katolicki Uniwersytet Lubelski) — Поняття та сутність сучасного міжнародного права
  • Гурвич Г. Д. Философия и социология права: Избранные сочинения. — СПб., 2004. — С. 51-52.
  • Міжнародне право: Навч. посібник / За ред. М. В. Буроменського — К.: Юрінком Інтер, 2005. — 336 с.
  • Баймуратов М. О. Міжнародне публічне право. Підручник. — Харків, «Одіссей». — 2008.


Право Це незавершена стаття з права.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.