Ольстин Олексич

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Ольстин Олексич — давньоруський військовий та політичний діяч XII століття, воєвода чернігівського князя Ярослава Всеволодовича. В 1184 році вів переговори з половцями, брав участь у поході Ігоря Святославича в степ (1185). Можливо, саме О. Олексич звитяжив на р. Колокша разом з рязанцями (1177). Інша ж гіпотеза приписує йому авторство «Слова о полку Ігоревім».

Життєпис[ред. | ред. код]

Його ім'я двічі зринає в Іпатіївському літописі[1]. 1184 р. половецький хан Кончак вдерся на Південну Русь і, спинившись на ріці Хоролі, запропонував Ярославу Всеволодовичу Чернігівському укласти мир. «Не відаючи підступу», князь вирядив до половців «мужа свого» (вочевидь, боярина[2]) Ольстина Олексича, знехтувавши пересторогою Святослава Всеволодовича не йняти їм віри. Невдовзі шерег південноруських князів рушив супроти Кончака і завдав йому поразки; Ярослав же від участі відмовився, оскільки не хотів на «свойого мужа поїхати»[3].

В 1185 році князь послав Олексича з дружиною ковуїв (легкої кінноти) на підмогу своєму новгород-сіверському васалу Ігорю Святославичу для походу на степ, причому літописець уточнює, що Ольстин був «Прохоровим внуком»[4][5]. Перша сутичка з половцями завершилась легкою перемогою русичів: воєвода зі своїм полком розташувався в авангарді, а коли ворог пустився навтьоки, ринув слідом[1][6][7][2].

У подальших подіях, описаних літописцем, Ольстин не згадується, проте зазначається, що вирішальної миті серед ковуїв зчинилось замішання і вони побігли. Князь Ігор марно силкувався зупинити їх, натомість сам втрапив до полону. За словами літописця, половці «воєводу схопили, — той був раніш поранений». Про кого йдеться, не зрозуміло: це міг бути й сам Олексич, що пояснює відступ ковуїв, або ж якийсь інший воєначальник[1].

Новгородський четвертий літопис згадує ще одного Ольстина, без по батькові, — рязанського боярина, який опинився в полоні Всеволода «Велике Гніздо» унаслідок битви на р. Колокша (1177). Укупі з іншими бранцями його поволокли до Владимира, подальша доля невідома. Літописець мимохідь відмічає, що декількох рязанських бояр тоді стратили, а якихось помилували й відпустили додому[1].

Гіпотези[ред. | ред. код]

Дослідник «Слова о полку Ігоревім» Михайло Тимофійович Гойгел-Сокол висунув гадку, що дід О. Олексича — Прохор — це спом'янутий В. Татищевим Прохор Васильович, тивун і коханець другої дружини Мстислава Великого, висланий останнім до Полоцька, де й помер в порубі[8][1]. Батько Ольстина, на думку того ж автора, — Олекса дворьский, приближений київського князя Мстислава Ізяславича, взятий у полон військами Андрія Боголюбського (1169).

Гойгел-Сокол вибудовує гіпотетичну біографію Ольстина, мовляв, той служив воєначальником у Мстислава Ізяславича, укупі з батьком був пригнаний до Владимира, там служив Боголюбському думцем, згодом Глібу Ростиславичу Рязанському (як «думець і воєвода»), і зрештою Ярославу Всеволодовичу «думцем, послом і воєводою». Ольстин в рамках цієї гіпотези став інформатором автора Іпатіївського літопису щодо подій 1184—1185 рр. й навіть написав «Слово о полку Ігоревім»[9]. «Про його знання, освіченість, ерудиції, — твердив Гойгел-Сокол, — говорить сама за себе „Пісня“»[10].

Версія Гойгел-Сокола стала благодатним підґрунтям для безлічі припущень (наукових і дилетантських), де фігурують можливі автори пам'ятки[11]. Український історик-аматор Борис Яценко підтримав її[12], заявивши, що залученість Олексича «прослідковується досить чітко»[13]. На противагу літературознавець Лев Дмитрієв зазначає, що дані зі «Слова» не можуть використовуватися для характеристики боярина, позаяк його авторство ще слід довести. Версію Гойгел-Сокола він назвав «здогадами…, які не мають під собою неупереджених об'єктивних даних»[1]. Прикметно, але вже Микола Карамзін уважав оповідку про Прохора Васильовича «непристойною байкою», запозиченою в Яна Длугоша[14].

Філолог В. Ю. Франчук припустила, що О. Олексич міг доводитись нащадком когось із племені касогів, які переселились на Русь з Тмуторокані в X—XI століттях[15].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ а б в г д е ЭСоПИ, 1995, Ольстин Олексич.
  2. ↑ а б Кучкин, 2019, с. 13.
  3. ↑ Рыбаков, 1971, с. 212—213.
  4. ↑ Рыбаков, 1971, с. 229.
  5. ↑ Лихачёв, 1976, с. 44.
  6. ↑ Рыбаков, 1971, с. 244; 246.
  7. ↑ Лихачёв, 1976, с. 45.
  8. ↑ Татищев, 1964, с. 188.
  9. ↑ ЭСоПИ, 1995, Гойгел-Сокол Михаил Тимофеевич.
  10. ↑ Сокол, 1976, с. 74.
  11. ↑ ЭСоПИ, 1995, Автор «Слова».
  12. ↑ ЭСоПИ, 1995, Яценко Борис Иванович.
  13. ↑ Яценко, 1993, с. 151.
  14. ↑ Карамзин, 1991, с. 291.
  15. ↑ Бубенок, 2015, с. 14.

Джерела[ред. | ред. код]

Первинні[ред. | ред. код]

Вторинні[ред. | ред. код]

  • Бубенок О. Б. Касоги в Киеве // Вестник Кабардино-Балкарского института гуманитарных исследований. — Нальчик, 2015. — № 3 (26). — С. 7—20.
  • Карамзин Н. М. История государства Российского. — М. : Наука, 1991. — Т. 2. — 832 с. — ISBN 5-02-009493-5.
  • Кучкин В. А. Ковуи: расселение, статус, миграции // Вестник ТвГУ. Серия «История». — Днепропетровск, 2019. — № 1 (49). — С. 4—18.
  • Лихачёв Д. С. «Слово о полку Игореве». — М. : Просвещение, 1976. — 175 с.
  • Рыбаков Б. А. «Слово о полку Игореве» и его современники. — Наука, 1971. — 295 с.
  • Сокол М. Т. К вопросу о творце «Песни о полку Игореве» // Некоторые вопросы отеч. историографии и источниковедения: Сборник научных статей. — Днепропетровск, 1976. — № 3. — С. 50—78.
  • Татищев В. Н. История Российская. — М., Л. : Наука, 1964. — Т. 4.
  • Энциклопедия «Слова о полку Игореве». — СПб. : Дмитрий Буланин, 1995.
  • Яценко Б. І. Про концепцію «Слова о полку Ігоревім» // Березіль. — 1993. — № 7—8. — С. 139—157.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Ольстин_Олексич&oldid=39836859