Орфографія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Детальніші відомості про україномовний синонім орфографії ви можете знайти в статті правопис.

Орфогра́фія[1], або ортогра́фія[2] (грец. ὀρθογραφία, від ὀρθός — «правильний» і γράφω — «писати»),[3] — система загальноприйнятих правил написання слів певної мови. Синонім до правопису.[4]

Орфографія регулює правильність:

  • написання звуків (фонем) літерами;
  • написання слів разом, окремо та через дефіс;
  • вживання великої літери;
  • правила перенесення частини слова з рядка в рядок.
  • написання афіксів і закінчень відмінюваних слів.

Орфографічні/правописні правила, як складова частина системи письмових норм літературної мови, повинні бути єдині для всіх, хто користується даною мовою. Єдність і обов'язковість орфографії для всіх полегшує спілкування людей за допомогою літературної мови, робить його дієвішим, ефективнішим, що, звичайно, сприяє піднесенню мовної культури народу.

Методика навчання орфографії[ред. | ред. код]

Орфографія української мови ґрунтується на таких лінгводидактичних принципах: фонетичному, морфологічному, історико-традиційному, смисловому (ідеографічному, або диференційному).

За фонетичним принципом слова пишуть так, як вимовляють (слова зі знаком м'якшення, з подвоєнням букв, більшість відмінкових закінчень іменників, прикметників, дієслів тощо). Для формування правописних умінь та навичок за фонетичним принципом використовують такі вправи: звуковий та звуко-буквений аналізи, звукове моделювання та конструювання, коментоване письмо, попереджувальний та пояснювальний диктанти, списування з попереднім проговорюванням («орфографічне промовляння»)[5].

Морфологічний принцип потребує застосування правила «однакового позначення морфем» (написання однієї та тієї самої морфеми незалежно від її вимови в різних позиціях). За цим принципом пишуть слова, у яких вимова розходиться з написання. Правопис таких слів потребує перевірки відповідним правилом. Наприклад, слова з ненаголошеними [е], [и], що перевіряються наголосом; написання префіксів роз-, без-, з-, с-; слова з явищем асиміляції (просьба, боротьба, нігті, вогкий); закінчення іменників гру́шею, бо меже́ю). Учні виконують певні дії за правилом (алгоритмом): визначають сильну позицію для голосних — під наголосом, для приголосних — перед голосним; здійснюють мовний аналіз.[5]

Історико-традиційним принцип зберігає написання слів, що склалися історично, хоч таке написання не відповідає ні вимові, ні морфемній структурі слова. До таких написань належать збереження подвоєння літер у власних назвах іншомовного походження (Голландія, Руссо, Геннадій), відсутність подвоєння у запозичених загальних назвах (клас, тролейбус, пасажир), а також уживання -е-, -и- у ненаголошених позиціях (кишеня, пшениця, левада). Написання за цим принципом вимагає запам`ятовування графічного образу слова.[6]

Смисловому (ідеографічному, або диференційному) принципу відповідають випадки подібних за написанням слів, але відмінних за смислом: компанія і кампанія, звука (в лінгвістиці, музиці) і звуку (в інших значеннях), до дому і додому, любов і Любов, орел і Орел, зліз з дерева, не прийшов. Засвоєння смислових написань забезпечується через розуміння значень слів.[7]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Орфографія // Словник української мови : у 20 т. — К. : Наукова думка, 2010—2020.
  2. Ортографія // Словник української мови : у 20 т. — К. : Наукова думка, 2010—2020.
  3. Етимологічний словник української мови : у 7 т. / редкол.: О. С. Мельничук (гол. ред.) та ін. — К. : Наукова думка, 1982— .
  4. Орфографія // slovnyk.ua. 2020
  5. а б Вашуленко, 2012, с. 280.
  6. Вашуленко, 2012, с. 281.
  7. Вашуленко, 2012, с. 281—282.

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]