Орфографія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Орфогра́фія, або ортогра́фія[1] (грец. ὀρθογραφία, від ὀρθός — правильний і γράφω — писати) — історично сформована й загальноприйнята система правил національної мови щодо способів передачі мовлення на письмі, яка поряд із пунктуацією становить правопис певної мови. Інколи терміни «орфографія» і «правопис» уживаються як тотожні.

Вивчає правильність:

  • написання звуків (фонем) літерами;
  • написання слів разом, окремо та через дефіс;
  • вживання великої літери;
  • правила переносу частини слова з рядка в рядок.

Крім того, орфографія регулює написання афіксів і закінчень відмінюваних слів.

В основі орфографії лежить графіка. Водночас вона ґрунтується на певних принципах, які зумовлені фонетичною та граматичною будовою мови й віддзеркалюють шляхи формування та розвитку її правописної системи.

Орфографічні правила, як складова частина системи письмових норм літературної мови, повинні бути єдині для всіх, хто користується даною мовою. Єдність і обов'язковість орфографії для всіх полегшує спілкування людей за допомогою літературної мови, робить його дієвішим, ефективнішим, що, звичайно, сприяє піднесенню мовної культури народу.

Методика навчання орфографії[ред. | ред. код]

Орфографія української мови грунтується на таких лінгводидактичних принципах: фонетичному, морфологічному, історико-традиційному, смисловому (ідеографічному, або диференційному).

За фонетичним принципом слова пишуть так, як вимовляють (слова із знаком м'якшення, з подвоєнням букв, більшість відмінкових закінчень іменників, прикметників, дієслів тощо). Для формування правописних умінь та навичок за фонетичним принципом використовують такі вправи: звуковий та звуко-буквений аналізи, звукове моделювання та конструювання, коментоване письмо, попереджувальний та пояснювальний диктанти, списування з попереднім проговорюванням («орфографічне промовляння»)[2].

Морфологічний принцип потребує застосування правила «однакового позначення морфем» (написання однієї і тієї самої морфеми незалежно від її вимови в різних позиціях). За цим принципом пишуть слова, у яких вимова розходиться з написання. Правопис таких слів потребує перевірки відповідним правилом. Наприклад, слова з ненаголошеними [е], [и], що перевіряються наголосом; написання префіксів роз-, без-, з-, с-; слова з явищем асиміляції (просьба, боротьба, нігті, вогкий); закінчення іменників грýшею, бо меже́ю). Учні виконують певні дії за правилом (алгоритмом): визначають сильну позицію для голосних - під наголосом, для приголосних - перед голосним; здійснюють мовний аналіз.[2]

Історико-традиційним принцип зберігає написання слів, що склалися історично, хоч таке написання не відповідає ні вимові, ні морфемній структурі слова. До таких написань належать збереження подвоєння літер у власних назвах іншомовного походження (Голландія, Руссо, Геннадій), відсутність подвоєння у запозичених загальних назвах (клас, тролейбус, пасажир), а також уживання -е-, -и- у ненаголошенних позиціях (кишеня, пшениця, левада). Написання за цим принципом вимагає запам`ятовування графічного образу слова.[3]

Смисловому (ідеографічному, або диференційному) принципу відповідають випадки подібних за написанням слів, але відмінних за смислом: компанія і кампанія, звука (в лінгвістиці, музиці) і звуку (в інших значеннях), до дому і додому, любов і Любов, орел і Орел, зліз з дерева, не прийшов. Засвоєння смислових написань забезпечується через розуміння значень слів.[4]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Український правопис. Українська національна комісія з питань правопису. 2019. с. 125. 
  2. а б Вашуленко, 2012, с. 280
  3. Вашуленко, 2012, с. 281
  4. Вашуленко, 2012, с. 281—282

Література[ред. | ред. код]