Портал:Україна/Велети духу/Архів
Файл:Борис Возницький. Автопортрет на тлі часу.jpg Бори́с Григо́рович Возни́цький (нар.16 квітня 1926, село Ульбарів, Волинського воєводства — тепер Дубенський район, Рівненська область — пом.23 травня 2012, в автокатастрофі між селами Куровичі та Печенія Золочівського району Львівської області) — український мистецтвознавець, директор Львівської галереї мистецтв, академік Української академії мистецтв, Герой України (2005), лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (1990), заслужений працівник культури України та Польщі, президент Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв (ICOM), доктор honoris causa.:::::::::::::::: Докладніше
Кара́зін (Каразин) Васи́ль Наза́рович (* 30 січня (10 лютого) 1773, Кручик, тепер Харківська область — † 4 (16) листопада 1842, Миколаїв) — вчений Російської Імперії, винахідник, громадський діяч. Засновник Харківського університету (1805), ініціатор створення одного з перших у Європі Міністерства народної освіти, автор ліберальних проєктів реформування державного устрою і народного господарства. Праці з агрономії, конструювання сільськогосподарських машин. Зробив численні відкриття в галузі органічної і неорганічної хімії, першим запропонував створення мережі метеорологічних станцій по всій державі.:::::::::::::::: Докладніше
Ганцо́в Все́волод Миха́йлович (25 листопада (7 грудня) 1892, Чернігів — 5 жовтня 1979, там же) — український мовознавець. Закінчив 1916 Петербурзький університет. Учень О. О. Шахматова, Л. Щерби, Я. Бодуена де Куртене, в останньому 1916—1917 викладав. Від жовтня 1918 — професор Київського університету. У 1919–1929 — науковий співробітник ВУАН. Досліджував питання діалектології, історії української мови, українського правопису, лексикографії. У праці «Діалектологічна класифікація українських говорів» (1923) розробив наукові засади діал. членування української мови. Досліджував поліські дифтонги («Характеристика поліських дифтонгів і шляхи їхнього фонетичного розвитку»,1923; «Діалектологічні межі на Чернігівщині», 1925). Від 1920 — керівник Комісії для складання словника української живої мови, від 1924 — співредактор «Російсько-українського словника» (вийшли т. 1—3, К., 1924–1933); одночасно був член Харківскої правописної комісії та автором розділу «Фонетика» у проєкті українського правопису (1926). Досліджував проблеми історії української мови, правопису та лексикографії. Заклав основи подальшого розвитку української діалектології, запропонувавши нову класифікацію українських говірок (виділив північні, північно-західні та південно-східні говірки). Член правописної комісії та автор розділу «Фонетика» у проєкті українського правопису (1926), редактор академічного «Російсько-українського словника» (1925–1929). Дослідник автографів Т. Шевченка. Заарештований 1929, засуджений 1930 у справі «СВУ» на 8 років, при чому слідством розглядався як один із ключових авторів ненависного правопису Скрипника. 1938 — ще на 8 років, 1950 висланий у Красноярський край (РФ). 1956 звільнений, мешкав у Чернігові. Реабілітований. 1989 (посмертно).:::::::::::::::: Докладніше
Володимир Вікторович Лесевич (рос. дореф. Лесевичъ Владимиръ Викторовичъ, *27 січня 1838 р., село Денисівка, тепер Оржицького району Полтавської області, †26 листопада 1905 р., м. Київ) — видатний український філософ і російський філософ, літературознавець, фольклорист, етнограф, педагог та громадський діяч. Закінчив гімназію в Києві, Військово-інженерне училище та Петербурзьку Академію Генерального штабу. Дійсний член Наукового товариства імені Тараса Шевченка. Започаткував філософську систему «критичний реалізм», його публікації внесли в світову філософію це поняття. Перший й видатний представник емпіріо-критичного варіанту позитивізму. Засновник першої школи з викладанням наук українською мовою в 1864 р., яку за доносом було знищено російською владою в Україні; друкував свої філософські твори з псевдонімом «Українець» (рос. Украинец). Походив з дворянської родини Лесевичів. Був прихильником української незалежності. У 1879 р. без пред'явлення офіційного звинувачення був засланий до Сибіру.:::::::::::::::: Докладніше
О́рлик Пили́п Степа́нович (*11 (21) жовтня 1672, Косута - †24 травня 1742, Ясси) — український політичний, державний і військовий діяч, Гетьман Війська Запорозького у вигнанні (1710-1742), поет, публіцист. Представник шляхетського роду Орликів (чеського походження). Один із упорядників «Договорів і постанов» — конституційного акту, який іноді називають «першою в світі Конституцією», фактично — козацького суспільного договору.Народився в Косуті (Ошмянський повіт, Віленське воєводство, нині Вілейський район, Мінська область, Білорусь) в сім'ї родовитої литовської шляхти чеського походження — Орликів. Батько Степан Орлик служив у війську польського короля, загинув на 51-у році життя під час польсько-турецької війни в битві під Хотином у грудні 1673 року. Мати — Ірина Орлик (з білорусько-українського роду Малаховських), охрестила сина за православним обрядом (батько був католиком). Навчався у єзуїтському колегіумі у Вільні, а також у Києво-Могилянській колегії, яку закінчив в 1694 році. Навчався відмінно, проявив талант ораторства і поезії, цікавився філософією і літературою, добре володів українською, польською, церковнослов'янською, болгарською, італійською та іншими мовами.:::::::::::::::: Докладніше