Сільське господарство

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Виробництво сільськогосподарської продукції за країнами
Мапа показує випуск с.-г. продукції 2005 року кожної окремо взятої країни у відсотках порівняно з найбільшим виробником — Китаєм.

Сільське́ господа́рство (с.-г.) — галузь економіки, що призначена для забезпечення населення продовольством і отримання сировини для промисловості. Галузь представлена практично у всіх країнах. У світовому сільському господарстві зайнято близько 1,1 млрд економічно активного населення.

Сільське господарство — обробка землі (для отримання/підвищення врожаїв) і вирощування свійських тварин. Сільськогосподарські культури потрібні людині для харчування, годівлі тварин і одержання волокна (бавовни і сизалю). Тварин вирощують заради вовни, молока, м'яса чи органічних відходів (як палива). Сільське господарство варіюється від маленьких підсобних господарств і ферм до великих с.-г. артілей і колективних господарств.

Короткий опис[ред. | ред. код]

Сільське господарство зародилося в Середній Азії та Єгипті як мінімум 10 тис. років тому. Сільськогосподарські громади стали основою суспільного устрою в Китаї, Індії, Європі, Мексиці й Перу, а потім поширилися по всьому світі.

Перебудова сільського господарства на наукову основу відбулася в Європі в 18 столітті у відповідь на значне зростання населення. Механізація створила передумови для значного прогресу у сільському господарстві в Європі і США в 19 столітті. Після Другої світової війни стався «бум» використання хімічних препаратів: гербіцидів, інсектицидів, фунгіцидів та добрив. Однак у суспільстві виникла протидія застосуванню деяких видів препаратів, оскільки вони забруднювали і руйнували довкілля. Це стимулювало розвиток альтернативних методів, наприклад, сільське господарство без застосування хімікатів.

Історія сільського господарства[ред. | ред. код]

Антропологічні та археологічні свідчення з різних місць Південно-Західної Азії та Північної Африки вказують на використання диких зерен близько 20 тисяч років тому.

Виникнення сільського господарства пов'язане з неолітичною революцією, що є переходом від господарства Золотої доби до такого, що веде землеробство. Це привело до створення культурних рослин і доместикації (одомашнення) тварин (корів). М. І. Вавілов виділив 8 центрів походження культурних рослин, а його учні і послідовники 4 Центри доместикації тварин. Рослини і тварини, що з'явилися в цих центрах, розповсюдилися потім на велику частину земної суші.

Сільське господарство з прирученням тварин та вирощуванням рослин виникло близько 10 000 років тому. Сільське господарство зазнало значних змін з часів раннього землеробства. У Передньої Азії, Єгипті, Індії розпочалося перше планомірне вирощування і збирання рослин, які раніше збиралися в дикому вигляді.

Давній Єгипет. 1200 р. до н. е.

Незалежий розвиток сільського господарства вібдувався в Північному й Південному Китаї, в Африці (Сахель), Новій Гвінеї, частині Індії та декількох регіонах Америки. Сільськогосподарські практики, такі, як зрошення, сівозміна, вживання добрив та пестицидів були розроблені досить давно, але їхнє масове й ефективне використання почалося лише з XX століття.

У Китаї, рис та просо були одомашнені близько 8000 р. до н. е., з подальшим одомашнення бобових та соєвих. В регіоні Сахель рис та сорго були місцевого походження, до 5000 р. до н. е. місцеві культури були одомашнені самостійно в Західній Африці й, можливо, в Ефіопії, а також в Новій Гвінеї. Докази присутності пшениці та деяких бобових у 6-му тисячолітті до н. е. були знайдені в долині Інда. Апельсини почали культивувати в ті ж тисячоліття. Із сільськогосподарських культур, що їх вирощували в долині близько 4000 р. до н. е. були, переважно, пшениця, горох, насіння кунжут, ячмінь, дати та манго. До 3500 р. до н. е. технології вирощування бавовни й виготовлення з неї текстилю були досить просунутими в долині. До 3000 р. до н. е. почалося вирощування рису. Тростинний цукор також почали вирощувати в той же час. До 2500 р. до н. е., рис став важливим продуктом харчування в Мохенджо-Даро поряд з Аравійським морем. У індійців були великі міста з добре оснащеним зерносховищами. У трьох регіонах Америка самостійно одомашнювали кукурудзу, кабачки, картоплю та соняшники.

Сільськогосподарський календар з рукопису Петруса Кресценція

Якщо під сільським господарством розуміти масштабний інтенсивний обробіток землі, монокультури, організоване зрошення та використання спеціалізованої праці, то «винахідниками сільського господарства» можна назвати шумерів, які започаткували сільськогосподарську діяльність в районі Межиріччя близько 5500 року до нашої ери. Інтенсивне сільське господарство дозволяє набагато більшу щільність населення, ніж при використанні методів полювання й збиральництва, а також дає можливість для накопичення надлишкового продукту для міжсезоння, використання або продажу або обміну. Можливість фермерів, здатних прогодувати велику кількість людей, діяльність яких не має нічого спільного з сільським господарством, стало вирішальним фактором у появі постійних армій.

З 1492 році у світі відбувся великий обмін рослин і тварин, відомий як Колумбів обмін. Сільськогосподарські культури й тварини, які раніше були відомі тільки в Старому Світі, тепер потрапили в Новий Світ, і навпаки. Зокрема, помідор став фаворитом у європейської кухні. Кукурудза і картопля також стали відомі широкому загалу.

З швидким зростанням механізації наприкінці XIX і XX століття, трактори, а пізніше комбайни, дозволили проводити сільськогосподарські роботи з раніше неможливою швидкістю й у величезних масштабах.

Важливими тенденціями сільського господарства в XX столітті були такі:

Зелена революція — комплекс змін у сільському господарстві країн, що мали місце у 1940-х — 1970-х роках і призвели до значного збільшення світової сільськогосподарської продукції. Зелена революція включала активне виведення продуктивніших сортів рослин, розширення іригації, застосування добрив, пестицидів, сучасної техніки. Початок Зеленої революції було покладено 1943 року в Мексиці сільськогосподарською програмою мексиканського уряду та Фонду Рокфеллера. Найбільших успіхів у цій програмі досяг Норман Борлоуг, який вивів чимало високоефективних сортів пшениці, у тому числі з коротким стеблом, які виявилися стійкими до вилягання. До 1951—1956 Мексика повністю забезпечила себе зерном і почала його експорт, за 15 років урожайність зернових у країні зросла в 3 рази. Розробки Борлоуга були використані в селекційній роботі в Колумбії, Індії, Пакистані. 1970 року Борлоуг отримав Нобелівську премію миру.

Органічне сільське господарство — форма ведення сільського господарства, в рамках якої відбувається свідома мінімізація використання синтетичних добрив, пестицидів, регуляторів росту рослин, кормових добавок, генетично модифікованих організмів. Навпаки, для збільшення врожайності, забезпечення культурних рослин елементами мінерального живлення, боротьби з шкідниками та бур'янами, активніше застосовується ефект сівозміни, органічних добрив (гній, компости, пожнивні залишки, сидерати тощо), різних методів обробки ґрунту тощо. До 2007 року на Землі приблизно 30,5 млн га використовуються у відповідності з принципами органічного сільського господарства[1].

На поточний момент науковці запропонували декілька гіпотез пояснення історичного розвитку сільського господарства:

  • Теорія Оази;
  • Теорія Бенкету;
  • Демографічна теорія;
  • Еволюційна гіпотеза;
  • Гіпотеза одомашнення;

та інші.

Роль сільського господарства в економіці[ред. | ред. код]

Обробка ріллі трактором (Швеція)
Обробка ріллі за допомогою худоби (Індонезія)

Роль сільського господарства в економіці країни або регіону показує її структуру і рівень розвитку. Як показник ролі сільського господарства в економіці застосовують частку зайнятого в сільському господарстві економічно активного населення, а також питому вагу сільського господарства в структурі ВВП. Ці показники достатньо високі в більшості країн що розвиваються, де в сільському господарстві зайнято більше половини економічно активного населення. Сільське господарство в таких країнах йде по екстенсивному шляху розвитку, тобто збільшення продукції досягається розширенням посівних площ, збільшенням поголів'я великої рогатої худоби, збільшення числа зайнятого населення у сільському господарстві. У таких країнах, економіки яких відносяться до типу аграрних, низькі показники механізації, хімізації, меліорації тощо.

Найбільш високого рівня досягло сільське господарство розвинених країн Європи і Північної Америки, що вступили в постіндустріальну стадію. У сільському господарстві там зайнято лише 2-6 % економічно активного населення. У цих країнах «зелена революція» відбулася ще в середині ХХ століття, сільське господарство цієї групи країн характеризується науково обґрунтованою організацією, підвищенням продуктивності, застосуванням нових технологій, систем сільськогосподарських машин, пестицидів і мінеральних добрив, використанням генної інженерії і біотехнології, робототехніки і електроніки, тобто розвивається по інтенсивному шляху.

Подібні прогресивні зміни відбуваються і в країнах, що відносяться до типу індустріальних, проте рівень інтенсифікації в них ще значно нижчий, а частка зайнятих в сільському господарстві вище, ніж в постіндустріальних.

При цьому в розвинених країнах спостерігається криза перевиробництва продовольства, а в аграрних навпаки, однією з найгостріших проблем є продовольча проблема (проблема недоїдання і голоду).

Сільське господарство та землеволодіння як основа нагромадження та перерозподілу капіталу для промисловості[ред. | ред. код]

Для європейських аграрних відносин XIX століттті визначальним було збереження великого землеволодіння. В Англії у 70-х роках XIX ст. 250-ти землевласникам належало більше половини всієї землі. У Франції в 1815 р. 0,6 % власників володіли 42,3 % землі. У Німеччині 18 тис. дворян володіли 60 % земельної площі[2].

У 1859 р. продукція американської промисловості перевищила вартість сільськогосподарського виробництва[2].

Див. ще: обезземелювання (Англія), Акт про гомстеди (США), юнкерське землеволодіння, Жовтневий едикт 1807 (Пруссія), парцелярне землеволодіння (Франція)

Див. ще: Інтенсифікація сільського господарства

Галузеві і регіональні особливості[ред. | ред. код]

Як галузь господарства сільське господарство має такі основні особливості:

  1. Економічний процес відтворення переплітається з природним процесом зростання і розвитку живих організмів, що розвиваються на основі біологічних законів.
  2. Циклічний (календарний) процес природного зростання і розвитку рослин і тварин зумовив сезонність сільськогосподарської праці та споживання, попиту.
  3. На відміну від промисловості технологічний процес в сільському господарстві тісно пов'язаний з природою, де земля виступає в ролі головного засобу виробництва.

Фахівці відзначають, що 78 % земної поверхні мають серйозні природні недоліки для розвитку землеробства, 13 % площ відрізняються низькою продуктивністю, 6 % середньою і тільки 3 % високою.

Наразі обробляється близько 11 % всієї суші, ще 24 % використовується під пасовища. Особливості агроресурсної ситуації і спеціалізації сільського господарства значно відрізняється за регіонами. Виділяють кілька термічних поясів, кожен з яких характеризується своєрідним набором галузей рослинництва і тваринництва:

  1. холодний пояс займає простори на півночі Євразії і Північної Америки. Розвиток землеробства тут обмежений недостатністю тепла і багаторічною мерзлотою. Рослинництво тут можливе тільки в умовах закритого ґрунту. На цих малопродуктивних пасовищах в основному розвивається оленярство.
  2. прохолодний пояс охоплює території Євразії і Північної Америки, а також вузьку смугу на півдні Анд в Південній Америці. Незначні ресурси тепла накладають серйозні обмеження на набір культур, які тут можна вирощувати (скоростиглі культури — сірі хліби, овочі, деякі коренеплоди, рання картопля). Землеробство носить осередковий характер.
  3. помірний пояс в південній півкулі представлений в Патагонії, на узбережжі Чилі, островах Тасманія і Нова Зеландія, а в північній займає майже всю Європу (окрім південних півостровів), південь Сибіру і Далекого Сходу, Монголію, Тибет, північний схід Китаю, південь Канади, північно-східні штати США. Це пояс масового землеробства. Ріллею зайняті практично всі придатні за рельєфом території, її питома площа доходить до 60-70 %. Тут можливий широкий набір вирощуваних культур: пшениця, ячмінь, жито, овес, льон, овочі, коренеплоди, кормові трави. У південній частині поясу домінує кукурудза, соняшник, рис, виноград, плодові дерева. Площа пасовищ обмежена, вони переважають у горах і аридних зонах, де розвинене відгонне тваринництво, зокрема, верблюдівництво.
  4. теплий пояс відповідає субтропічному географічному поясу він охоплює всі материки, окрім Антарктиди, зокрема: Середземномор'я, велику частину території США, Мексики, Аргентини, Чилі, південь Африки і Австралії, південний Китай. Тут вирощують по два урожаї на рік: взимку — культури помірного поясу (зернові, овочі), влітку — тропічні однорічники (бавовник) або багаторічники (оливкове дерево, цитрусові, чай, волоський горіх, інжир тощо). Тут переважають низькопродуктивні, деградуючі від неконтрольованого випасу пасовища.
  5. жаркий пояс охоплює простори Африки, Південної Америки, північну і центральну Австралію, Малайський архіпелаг, Аравійський півострів, Південну Азію. Вирощується кавове дерево, фінікова пальма, батат, маніок їстівний тощо. У субаридних зонах знаходяться величезні за площею пасовища з бідною рослинністю.

Структура сільського господарства[ред. | ред. код]

Рослинництво в Україні[3]

Сільське господарство входить до складу агропромислового комплексу і включає такі основні галузі:

  1. Рослинництво. Галузь підрозділяється на підгалузі по вигляду вирощуваних рослин:
  2. Тваринництво
  3. Рибальство.

Екологічні проблеми сільського господарства[ред. | ред. код]

Сільське господарство має більший вплив на природне середовище, ніж будь-яка інша галузь народного господарства. Причина цього в тому, що сільське господарство вимагає величезних площ. В результаті зазнають змін ландшафти цілих континентів, наприклад агроландштафт повністю змінив Велику Китайську рівнину, де колись ріс субтропічний ліс, переходячи на півночі в уссурійську тайгу, а на півдні в джунглі Індокитаю. У Європі агроландшафт витіснив широколистяні ліси, в Україні рілля замінила степи.

Сільськогосподарські ландшафти виявились нестійкими, що призвело до ряду локальних і регіональних екологічних катастроф. Так, неправильна меліорація стала причиною засолення ґрунтів і втрати більшої частини оброблюваних земель Межиріччя, обширне розорювання викликало пилові бурі в Казахстані та США, випасання худоби і землеробство призвело до опустелювання в зоні Сахелю в Африці.

Найсильніше на природне середовище впливає землеробство. Чинники його впливу такі:

І Великий вплив на ґрунти призводить до:

  • руйнування ґрунтових екосистем;
  • втрати гумусу;
  • руйнування структури і ущільнення ґрунту;
  • водяної і вітрової ерозії ґрунтів;

Існують певні способи і технології ведення сільського господарства, які пом'якшують або повністю усувають негативні чинники, наприклад, технології точного землеробства.

Тваринництво впливає на природу менше. Його вплив такий:

  • перевипасання — тобто випас худоби на пасовищах в кількостях, що перевищують здатність системи до відновлення;
  • неперероблені відходи тваринницьких комплексів.

До загальних порушень, які викликає сільськогосподарська діяльність, можна віднести:

  • забруднення поверхневих вод (річок, озер, морів) і деградація водних екосистем при евтрофікації;
  • забруднення ґрунтових вод;
  • зведення лісів і деградація лісових екосистем (збезлісення);
  • порушення водного режиму на значних територіях (при осушенні або зрошуванні);
  • опустелювання внаслідок комплексного порушення структури ґрунтів і рослинного покриву;
  • знищення природних місць проживання багатьох видів живих організмів і, як наслідок, вимирання та зникнення рідкісних видів.

У другій половині ХХ століття стала актуальною ще одна проблема: зменшення в продукції рослинництва вмісту вітамінів і мікроелементів і накопичення в продукції як рослинництва, так і тваринництва, шкідливих речовин (нітратів, пестицидів, гормонів, антибіотиків тощо). Причина цього — деградація ґрунтів, що веде до зниження рівня мікроелементів та інтенсифікації виробництва, особливо в тваринництві.

Шляхи вирішення екологічних проблем сільського господарства[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Цілі сталого розвитку
Global emblem.png

Ціль 1. Подолання бідності
Ціль 2. Подолання голоду, розвиток сільського господарства
Ціль 3. Міцне здоров'я і благополуччя
Ціль 4. Якісна освіта
Ціль 5. Гендерна рівність
Ціль 6. Чиста вода та належні санітарні умови
Ціль 7. Доступна та чиста енергія
Ціль 8. Гідна праця та економічне зростання
Ціль 9. Промисловість, інновації та інфраструктура
Ціль 10. Скорочення нерівності
Ціль 11. Сталий розвиток міст і громад
Ціль 12. Відповідальне споживання та виробництво
Ціль 13. Пом'якшення наслідків зміни клімату
Ціль 14. Збереження морських ресурсів
Ціль 15. Захист та відновлення екосистем суші
Ціль 16. Мир, справедливість та сильні інститути
Ціль 17. Партнерство заради сталого розвитку

Примітки[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Регулятори[ред. | ред. код]

Довідкові матеріали[ред. | ред. код]

Аграрна періодика[ред. | ред. код]

  • Пропозиція — універсальний український прикладний сільськогосподарський журнал.
  • (рос.) Аграрник — всеукраїнська газета для працівників АПК.
  • (англ.) Delta Farm Press.

Науково-навчальні аграрні заклади[ред. | ред. код]