Шахматов Олексій Олександрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Олексій Шахматов
рос. Алексей Александрович Шахматов
Олексій Олександрович Шахматов
Олексій Олександрович Шахматов
Народився 17 червня 1864(1864-06-17)
Нарва
Помер 16 серпня 1920(1920-08-16) (56 років)
Санкт-Петербург
Поховання Volkovo Cemetery[d]
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперіяСРСР СРСР
Національність росіянин
Alma mater Московський університет
Галузь наукових інтересів славістика, філологія, історія
Вчене звання академік
Науковий керівник Фортунатов Пилип Федорович
Відомі учні Прісьолков Михайло Дмитрович, Обнорський Сергій Петрович, Голоскевич Григорій Костянтинович

Олексій Олександрович Шахматов (рос. Алексей Александрович Шахматов; 17 червня 1864(18640617) р., м. Нарва — 16 серпня 1920 р., м. Санкт-Петербург) — російський славіст-філолог, історик, основоположник історичного вивчення російської мови, давньоруського літописання і літератури, член Імператорського Православного Палестинського Товариства, академік Санкт-Петербурзької академії наук. Основоположник теорії спільного походження російської, української та білоруської мов, яка лягла в основу ідеологічного штампу про Русь, як «колиску трьох братніх народів».

Життєпис[ред.ред. код]

Народився у м. Нарва. По одержанні докторату в Московському Університеті (1893) працював у системі Петербурзької АН (з 1894), 1906 — 20 гол. відділу російської мови й літератури, з 1909 професор Петербурзького Університету. В центрі зацікавлень Шахматова була історія російської мови, історія літописання в стародавній Русі, а в останні два десятиріччя життя також сучасна російська мова, зокрема синтаксу, але Шахматов лишив також важливі праці з усіх слов'янських мов, а серед них і української, а також з російської діалектології і стародавньої літератури. Методологічно Шахматов був в основному молодограматик, але молодограматичні методи він сполучав з філологічними, прагнучи комплексного охоплення мовно-історичних процесів.

До найважливіших публікацій Шахматова в українському мовознавстві належить стаття про депаляталізацію приголосних перед е та і (1903 Шахматов уважав, що українська мова успадкувала зі так званої давньоруської м'які або напівім'які приголосні перед голосними переднього ряду), короткий нарис історії української мови в збірному вид. «Укр. народ в его прошлом и настоящем» (1916) і низка принагідних, але важливих праць, таких, як докладні рецензії на граматики А. Кримського і С. Смаль-Стоцького, на рукопис словника Б. Грінченка (що відкрила шлях до його публікації), некролог К. Михальчука тощо. Шахматов брав участь також у складанні деклярації Петербурзької АН «Про скасування обмежень малоруського друкованого слова» (1905–1906), що жадала волі друку для українців своєю мовою та в Комісії РАН для перевірки перекладу св. Письма П. Морачевського на українську мову. Це було в згоді з політичними поглядами Шахматова: як типовий російський ліберал (член партії конституціоналістів-демократів) він обстоював культурні права народів Росії, але при умові недоторканости Російської імперії. Відповідно, коли 1917 Україна йшла до незалежности, Шахматов зайняв різко неґативну позицію. З цією політичною програмою була зв'язана також діяльність Шахматова як члена Державної Ради Російської Імперії (1906–1911).

Найбільше цікавила Шахматова в історії української мови проблема її постання, до чого він повертався в багатьох своїх головних працях: «К вопросу об образовании русских наречий и народностей» (1894), «К истории звуков русского языка» (1898–1903), «Курс истории русского языка» (1908–1911), «Очерк древнейшого периода истории русского языка» (1915), «Введение в курс истории русского языка» (1916), «Древнейшие судьбы русского языка» (1917) тощо. Постання української мови, як білоруської, як і двох головних діалектних груп російської мови, північної і південної, в Ш. розглядалися незмінно в рамках загально-історичної російської мови; незмінною лишалася концепція «спільнодавньоруської» мови як проміжного етапу між праслов'янською мовою й іст. трьома східнослов'янськими мовами. Не мігши не помічати відмінностей у мовному розвитку на території східних слов'ян уже десь від 7 в., Шахматов висунув тезу про початок дезинтеґрації «спільнодавньоруської» мови тоді, але пізніше нове єднання під впливом утворення політичної єдности Київ. Руси. Щоб обґрунтувати причини таких протилежно спрямованих процесів, Шахматов висунув спробу реставрувати міґраційні рухи східнословянських племен, включно з ідеєю формування південноросійського наріччя нібито в басейні Дону з пізнішим переселенням на захід, що мало покласти початок утворення білоруської мови. Через те, що ці концепції знаходили дуже мало опертя в історичних фактах, Шахматов раз-у-раз міняв свої погляди, в кожній дальшій своїй праці заперечуючи попередню. Найменше ці зміни поглядів стосувалися до початків української мови, яку Ш. незмінно виводив з «південного наріччя» «спільнодавньоруської» мови, в загальних рисах автохтонного, хоч і тут Шахматов часом містив його початки між Прутом і дол. Дніпром, а часом далі на північ, у середньому Подніпров'ї. Другою слабкою рисою історично-генетичних концепцій Шахматова було його намагання проектувати сучасні говіркові відмінності в давне минуле, будуючи теоретичні концепти проміжних звуків, наприклад, «півм'яких приголосних» (щоб пояснити твердість приголосних перед голосними переднього ряду в українській мові проти м'якости в російській) або припущення наявности в «спільнодавньоруській» мові голосних понаддовгих, довгих, коротких, півдовгих, півкоротких, редукованих тощо — одночасно, що суперечить усьому, що знаємо про мовні структури взагалі.

Не зважаючи на ці вразливі місця, історично-генетичні концепції Шахматова підкуповували своєю цілісністю, включенням колосальної кількости фактів, синтетичністю. На кілька десятиліть вони визначили трактування цих проблем у східньослов'янському мовознавстві, навіть у противників Шахматова; жодна мовознавча школа не мала такого впливу в Росії — СССР у першій половині 20 ст., як школа Шахматова. Учні Шахматова були й серед українських мовознавців, наприклад, В. Ганцов, почасти Леонід Булаховський.

Велике значення для україністики мали також праці Шахматова, присвячені давньоруським літописам з кінцевою метою реставрації первісного тексту літописів, зокрема «Повісти временних літ», які дійшли до нас тільки в пізніших копіях, не раніших від 14 ст. Після широко закроєної редакторської праці над виданнями збережених літописів і численних попередніх студій Шахматов дав синтетичний огляд — реконструкцію первісних літописів у таких працях, як «Разыскания о древнейших русских летописных сводах» (1905), «Повесть временных лет» (1916) і «Обозрение русских летописных сводов XIV–XVI вв.» (1938).

Праці[ред.ред. код]

  • Исследование о языке новгородских грамот XIII и XIV века (1886) (рос.)
  • Исследование о Несторовой летописи (1890)
  • О сочинениях преподобного Нестора (1890)
  • Исследования в области русской фонетики (1893)
  • Несколько слов о Несторовом Житии Феодосия (1896)
  • Древнейшие редакции Повести временных лет (1897)
  • Исходная точка летосчисления Повести временных лет (1897)
  • Киевско-Печерский патерик и Печерская летопись (1897)
  • О начальном Киевском летописном своде (1897)
  • Хронология древнейших русских летописных сводов (1897)
  • Отзыв о сочинении Eugen Scepkin «Zur Nestorfrage» (1898)
  • Начальный Киевский летописный свод и его источники (1900)
  • Исследование о Двинских грамотах XV века (1903)
  • Ермолинская летопись и Ростовский владычный свод (1904)
  • Сказание о призвании варягов (1904)
  • Корсунская легенда о крещении Владимира (1908)
  • Один из источников летописного сказания о крещении Владимира (1908)
  • Разыскания о древнейших русских летописных сводах (1908)
  • Предисловие к Начальному Киевскому своду и Несторова летопись (1909)
  • Заметка о составлении Радзивилловского списка летописи (1913)
  • К вопросу о древнейших славяно-кельтских отношениях (1912)
  • Несторова летопись (1913–1914)
  • Нестор летописец (1914)
  • Повесть временных лет (1916)
  • Житие Антония и Печерская летопись
  • Киевский Начальный свод 1095 г.
  • Очерк современного литературного языка (1913)
  • Очерк древнейшего периода истории русского языка (1915)
  • Введение в курс истории русского языка (1916)
  • Отзыв о сочинении П. Л. Маштакова: «Списки рек Днепровского бассейна», составленный академиком А. А. Шахматовым. Петроград, 1916.
  • Заметки по истории звуков лужицких языков (1917)
  • Заметка о языке волжских болгар (1918)
  • Синтаксис русского языка (1 т. — 1925; 2 т. — 1927)
  • Древнейшие судьбы русского племени (1919)
  • Обозрение русских летописных сводов XIV–XVI вв. — М.; Л.: 1938.[1]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Энцыклапедыя літаратуры і мастацтва Беларусі: У 5-і т., Т. 1. А капэла — Габелен / Рэдкал.: І. П. Шамякін (гал. рэд.) і інш. — г. Мінск : БелСЭ им. Петруся Бровки, 1984. — Т. 1. — 727 с. — 10 000 прим.(біл.)

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]