Португальська Східна Африка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Мозамбік
Moçambique
див. список назв
колонія Португальської імперії
Мономотапа Flag
1498 – 1975 Народна Республіка Мозамбік Flag of Mozambique (1975–1983).svg
Прапор Герб
Прапор Герби португальських колоній
Гімн
"Hymno Patriótico" (1808–26)
Патріотичний гімн

"Hino da Carta" (1826–1911)
Гімн Хартії

"A Portuguesa" (1911–75)
Португальська
Розташування Португальської Східної Африка
Столиця Стоун-таун[en] (1507—1898),

Лоуренсу Маркеш (1898—1975)

Мови португальська
Державний устрій колонія Португальської імперії
Історія
 - Засновано 1498
 - Ліквідовано 1975

Португальський Мозамбік (порт. Moçambique) або Португальська Східна Африка (порт. África Oriental Portuguesa) — були загальними термінами, якими Мозамбік позначався в історичний період, коли він був португальською колонією.

Назва[ред. | ред. код]

Протягом своєї історії колонія носила такі офіційні найменування:

  • 1501-1569: Капітанство Софала (порт. Capitania de Sofala)
  • 1570-1676: Капітанство Мозамбік і Софала (порт. Capitania de Moçambique e Sofala)
  • 1676-1836: Генерал-капитанство Мозамбік і річок Софали (порт. Capitania-Geral de Moçambique e Rios de Sofala)
  • 1836-1891: Провінція Мозамбік (порт. Província de Moçambique)
  • 1891-1893: Держава Східна Африка (порт. Estado da África Oriental[1])
  • 1893-1926: Провінція Мозамбік (порт. Província de Moçambique)
  • 1926-1951: Колонія Мозамбік (порт. Colónia de Moçambique)
  • 1951-1972: Провінція Мозамбік (порт. Província de Moçambique)
  • 1972-1975: Держава Мозамбік (порт. Estado de Moçambique)

Історія[ред. | ред. код]

Софала в 1683
Острів Мозамбік — невеликий кораловий острів у гирлі затоки Моссуріль на узбережжі Накала на півночі країни, який вперше досліджувався європейцями наприкінці XV століття
Лоуренсу Маркеш в 1905

Коли португальські моряки експедиції Васка да Гами досягли Мозамбіку 1498 року, на узбережжі вже існували арабські торгові поселення. У 1505 португальці почали колонізацію Мозамбіку, заснувавши місто Софала. Господарське освоєння Мозамбіку португальцями почалося наприкінці XVI ст. Ними були побудовані форти Сена, Тете, Софала та фортеця Ілля-де-Мозамбік на острові Мозамбік. У 1558 заснований перший форт Сан-Себастьян, де зупинялися судна, що йдуть в Індію або з Індії, і відправлялися експедиції в пошуках золота. До 1572 територією Португальської Східної Африки управляв губернатор Гоа[2]. У пошуках золота конкістадори освоювали землі вздовж річки Замбезі та поселялися у внутрішніх районах Мономотапи де створювали феодальні володіння -- «прази» своєрідні земельні концесії, які надавалися їм у володіння на правах вічного користування королем Португалії. Розміри цих празів досягали до 50 тис. км², на яких використовувалася праця рабів. Почала вирощуватися кукурудза і маніока, а також розводитися великий рогата худоба. Тропічні хвороби і непокірність місцевого населення ускладнювали ведення господарства. Розграбування країни колонізаторами і їх жорстоке поводження з місцевими жителями в 1627-1632 роках призвело до загального повстання, а наприкінці XVII ст. антипортугальський рух очолив вождь племені розві Чангаміре Домбі. Новий верховний правитель Ньякамбіро уклав союз із повстанцями, і їх об'єднані війська вигнали португальців за межі Мономотапи. Імперія Розві певний період контролювала видобуток золота на копальнях території і успішно відбивала спроби португальців захопити їх, але в 1629 році вождь Мвене Мутапа визнав сюзеренітет Португалії. В результаті численних воєн африканська держава поступово розпалася, а влада вождів Мономотапи утрималася лише у невеликому районі на заході від поселення Тете.  У 1781 році португальцями було закладено поселення -- фортеця Лоренсу-Маркиш (нинішнє м. Мапуту), назване в честь португальського торговця. який ще з середини 1540-х вів активну торгівлю-обмін із вождями місцевих африканських племен. Починаючи з 1810-х років торгівля рабами стала більш прибутковою, ніж торгівля слоновою кісткою. В 1850 році работоргівля офіційно була заборонена. але не зважаючи на це до 1880-х років продовжувався незаконний вивіз невільників з інших колоній та держав. В 1852 році португальські володіння були оголошені окремою колонією Мозамбік. До середини XIX ст. система «праз» стала малоприбутковою і не приносила значних прибутків до королівської скарбниці і хоча ця система з набуттям території статусу окремої колонії була ліквідована, господарства празейруш продовжували існувати до 1890-х років[3][4].

Підкорення внутрішніх районів Мозамбіку продовжувалося до початку XX ст., що викликало у племен обурення і супроводжувалося частими антипортугальськими повстаннями. Повне контроль над східноафриканськими територіями був встановлений лише на початку 1920-х років. Колонією керував генерал- губернатор, якому підпорядковувалися території всіх провінцій. На місцях колоніальна влада опиралася на місцевих вождів, які збирали податки і вербували робочу силу для праці на плантаціях та копальнях. У 1895-1897 роках була проведена адміністративна реформа: колонія була розділена на дистрикти, округи та пости. Також визначалися роздільні зони проживання європейського і неєвропейського населення. У 1895 в поселенні Лоренсу-Маркеш була побудована залізниця, що з'єднала місто з Преторією. Це спричинило швидке зростання населення. У 1897 адміністративним центром колонії стало місто Лоренсу-Маркиш. 11 лютого 1891 року в центральних містах Мозамбіку Маніка та Софала була створена королівська торгова компанія зі стартовим капіталом 40 тис. фунтів стрелінгів, отриманих від фінансистів з Німеччини, Великої Британії та Південної Африки[5]. Концесія була надана на термін в 50 років, протягом яких компанія могла не тільки використовувати природні ресурси і місцеву робочу силу (в тому числі й примусову працю), а й надавати субконцесії. Компанія мала штаб-квартиру в Бейрі, де вона здійснювала державне управління а також управляла поштовими відділеннями. Вона також заснувала приватний банк «Banco-da-Beira»[6]. Але посягання португальців на території розміщені поміж Мозамбіком і  Анголою, зіткнулися з інтересами Великої Британії. Після тривалих дискусій між сторонами 11 червня 1891 був укладений договір, який визначив межі сучасного Мозамбіку. Згідно договору уряд Португалії віддав більше половини їхніх територій в оренду англійським і бельгійським компаніям, діяльність яких була зосереджена в основному на будівництві морських портів і залізниць, необхідних для транспортування сільськогосподарської продукції та корисних копалин. Компанії Мозамбіку, Замбезі та Ньяса побудували залізниці, які зв'язали Мозамбік з сусідніми колоніями Великої Британії. За домовленістю з британським урядом Південної Африки в 1860-1880-х роках чоловіче населення південних районів стали вербуватися для роботи на плантаціях цукрової тростини у провінції Наталь та на шахти Трансваалю[7][8]. Активне використання примусової праці призвело до повстань проти компанії в 1902 і 1917 роках[9]

Після Першої світової війни, в результаті розподілу німецьких колоній та згідно Версальського договору, у 1919 році до Мозамбіку було приєднано район Кіонгського трикутника. В 1920-1930 х роках в колоніях почався національно-визвольний рух проти колонізаторів. Були створені антипортугальські організації "Африканська ліга" та "Асоціація племен Мозамбіку". У 1926 році, після встановлення в Португалії військової диктатури Олівера Салазара та в період світової економічної кризи (1929-1933), посилилася експлуатація робітників на плантаціях, будівництві залізничних та шосейних доріг а також була створена нова система оподаткування. Відмова корінного населення каралася каторжними роботами. Примусові роботи були пов'язані з культивуванням бавовни і покарання «поїздкою на північ» здійснювалося в разі допущеного робітником браку на виробництві, або за запізнення на роботу. З-за розширення бавовняних плантацій, посівні площі скорочувалися. що викликало в колонії часті спалахи голоду[10].

На початку 1940-х років порушення обіцяного забезпечення законності і порядку в торгових компаніях для португальського уряду стали збитковими. З-за неефективності компаній у 1942 році договір не було продовжено і 18 липня 1942 року територія Маніки та Софали була передана португальській колоніальній владі, а Мозамбіцька компанія продовжила працювати в сільському та комерційному секторах[11]

Під час Другої світової війни в основному велася активна торгівля колоніальними товарами з країнами антигітлерівської коаліції, але водночас підтримуючи торговельні зв'язки з Німеччиною. В 1949 та в 1951 роках вибухнули страйки столичних докерів та повстання залізничників у Тете. В 1951 році Португалія оголосила Мозамбік своєю "заморською провінцією"[12].

20 жовтня 1961 року Мозамбіцька торгова компанія стала приватним підприємством, яке пізніше перетворилося в холдинг. 6 вересня 1972 року компанія повністю припинила свою діяльність[13].

На початку 1960-х років за межами країни були створені антиколоніальні політичні групи «Африканський національний союз Мозамбіку» та «Національно-демократичний союз», які в 1962 році об'єдналися у Фронт визволення Мозамбіку (ФРЕЛІМО) на чолі з Едуардо Мондлане. У 1963 році внутрішні конфлікти серед різних етнічних груп населення ледь не привели до розколу об'єднання. В організації залишилися прибічники Мондлане, які були підтримані «Організацією африканської єдності» і визнана як основна партія Мозамбіку. 25 вересня 1964 року партія ініціювала загальну збройну боротьбу проти португальської колоніальної влади. Підтримуючи тісний зв'язок з повстанськими групами Анголи (МПЛА) та Гвінеї-Бісау (ПАІГК) та спираючись на бази в Танзанії та на підтримку СРСР і Китаю, ФРЕЛІМО вів активні бойові дії в північних регіонах країни та проводив на підконтрольній території партійні з'їзди. На кінець 1967 року визвольна армія, яка налічувала на той час понад 8 тис. чол., перейшла від диверсій до захоплення адміністративних центрів та звільнення цілих районів. Незважаючи на те, що португальська армія налічувала 30 тис. чол. та користувалася економічною та військовою підтримкою британських колонізаторів Південної Родезії, визвольній армії вдалося звільнити бл. 200 тис. км². 3 лютого 1969 року в результаті терористичного акту Е. Мондлане було вбито. У 1970 році новим лідером ФРЕЛІМО було обрано Самора Машела. У липні 1972 року держава отримала статус «штату», залишаючись при цьому в повній економічній залежності від Португалії. У квітні 1974 року група армійських офіцерів, які втратили віру в перемогу в колоніях, здійснила в Португалії військовий переворот, відомого як Революція гвоздик, після чого почався діалог з африканськими повстанцями. Новий португальський уряд узяв курс на відмову від політики колоніалізму, і після переговорів 7 вересня 1974 року у Лусаці (Замбія) між керівництвом ФРЕЛІМО та Португалією досягнуто домовленість про надання Мозамбіку незалежності. Було створено перехідний уряд, до якого увійшли представники ФРЕЛІМО та португальського уряду на чолі з Ж. Чіссано. 25 червня 1975 року проголошено Народну Республіку Мозамбік[14].

Географія[ред. | ред. код]

Велика частина прибережної зони колонії була розташована в низовині. Малися піщані дюни і болота. У прибережних водах росли коралові рифи. У внутрішніх районах були розташовані гірські масиви та плоскогір'я. Цілий рік спекотно. Сезон дощів тривав з листопада по березень, у квітні-серпні сухо.

Економіка[ред. | ред. код]

У колонії було розташовано кілька дрібних портів, а головний порт колонії, столиця — Лоуренсу Маркеш — була пов'язана залізницею з Трансваалем. Головним постачальником золота було місто Бейра. Воно пов'язане залізницею з Іньямбане, Шинде, Келімане, Бо та провінцією Мозамбік. Крім того, багато великих річок і озеро Ньяса були шляхами сполучення. З Європи (Португальська колоніальна імперія, Німецька імперія та Британська імперія) в Португальський Мозамбік ходили пароплави.

За сприяння майора Фрейре де Андраде колонія добилася великих успіхів у розвитку. У 1892 його статок оцінювався в 4 951 реал, у 1901 — 21 542[15]. Завдяки йому в 1892-1899 столиця колонії була розширена в 10 разів.[15]

Внутрішня торгівля здійснювалася тубільцями[15]. На узбережжях колонізатори будували англійські будинки. В Португальському Мозамбіку використовувався державний лад Британської Східної Африки, який був створений на основі королівського указу. Все ж колонія залишалася нерозвиненою через брак коштів[15].

Територія Португальської Східної Африки була багата корисними копалинами. У великих кількостях вироблявся цукор. У безмежних лісах росли дерева цінних порід.

Адміністративний поділ[ред. | ред. код]

Територія Португальської Східної Африки ділилася на такі провінції: Мозамбік, Замбезі, Тете, Іньямбане, Лоуренсу-Маркеш та військовий округ Газа. Кожною провінцією керував губернатор, резиденція генерал-губернатора була в Лоуренсу Маркеш.

Суспільство[ред. | ред. код]

Корінним населенням колонії була група народів банту, чисельністю 3 000 000 осіб. Число білих жителів у колонії становило всього кілька тисяч[15].

Територія колонія була поділена на 7 судових округів, на чолі яких стояли 3 судді. Кожне місто мало свою єпархію, які, в свою чергу, підпорядковувалися Патріархату Ост-Індій[pt], розташованому в Гоа.

Судовий контроль здійснювався колоніальними військами та річковою поліцією. Митниці підпорядковувалися уряду. Лише у великих містах були початкові школи.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Cruz, João José de Sousa O Enigma de uma colónia virtual — África Oriental Portuguesa (vulgo Moçambique). Revista Militar (pt). Revistamilitar.pt. Архів оригіналу за 2013-02-05. Процитовано 2013-06-23. 
  2. "Provinces of Mozambique"(англ.)
  3. Cruz, João José de Sousa. 2009. O Enigma de uma colónia virtual – África Oriental Portuguesa (vulgo Moçambique). Revista Militar(порт.). Архів оригіналу за 17 жовтень 2011. Процитовано 22 серпень 2014. 
  4. John Donnelly Fage, A. D. Roberts, Roland Anthony Oliver. The Cambridge history of Africa. Edition: Cambridge University Press, 1986, ISBN 0-521-22505-1, ISBN 978-0-521-22505-2(англ.)
  5. Allen Isaacman and Barbara Isaacman, Mozambique: From Colonialism to Revolution, 1900-1982. 1983, Boulder, Colorado, USA., Westview. p.36.(англ.)
  6. Allen Isaacman and Barbara Isaacman, Mozambique: From Colonialism to Revolution, 1900-1982. 1983, Boulder, Colorado, USA., Westview. p.36.(англ.)
  7. Decreto reorganisando a administração da provincia de Moçambique, que passa a denominar-se Estado da Africa Oriental, dividido em duas provincias, uma de Moçambique e outra de Lourenço Marques(порт.)
  8. Arming Slaves: From classical times to the modern age. Yale University Press, 2006 ISBN 0-300-10900-8(англ.)
  9. Christopher Leslie Brown, Philip D. Morgan, Gilder Lehrman: Center for the Study of Slavery, Resistance, and Abolition. Yale University Press, 2006, ISBN 978-0-300-10900-9.(англ.)
  10. Allen Isaacman and Barbara Isaacman, Mozambique: From Colonialism to Revolution, 1900-1982. 1983, Boulder, Colorado, USA., Westview(англ.)
  11. Allen Isaacman and Barbara Isaacman, Mozambique: From Colonialism to Revolution, 1900-1982. 1983, Boulder, Colorado, USA., Westview(англ.)
  12. Allen Isaacman and Barbara Isaacman, Mozambique: From Colonialism to Revolution, 1900-1982. 1983, Boulder, Colorado, USA., Westview(англ.)
  13. Allen Isaacman and Barbara Isaacman, Mozambique: From Colonialism to Revolution, 1900-1982. 1983, Boulder, Colorado, USA., Westview(англ.)
  14. Allen Isaacman and Barbara Isaacman, Mozambique: From Colonialism to Revolution, 1900-1982. 1983, Boulder, Colorado, USA., Westview(англ.)
  15. а б в г д «Portuguese East Africa» in the Catholic Encyclopedia (1913) (англ.)

Література[ред. | ред. код]

  • Alden C. Mozambique and Construction of the New African State: From Negotiations to Nation Building. Hampshire, 2001(англ.)
  • Cabrita J. Mozambique The Tortuous Road to Democracy. Basingstoke, Palgrave, 2001(англ.)
  • The World of Learning 2003, 53 Edition. L.-N.Y.: Europa Publications, 2002(англ.)
  • Africa South of the Sahara. 2004. L.-N.Y.: Europa Publications, 2003(англ.)
  • African Development Indicators 2003. The World Bank. Washington, 2003(англ.)

Посилання[ред. | ред. код]