Равенсбрюк

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Крематорій — спалювальна піч у концтаборі Равенсбрюк
Табірні бараки сьогодні

Равенсбрюќ, знаний ще як Жіноче Пекло — концентраційний табір, розташований біля однойменного села в місцевості Мекленбург, Північно-Східна Німеччина, та напроти озера Фюстенбурґ (у групі озер, оточених болотяними землями) кілометрів за 80 на північ від Берліна.

Табір Равенсбрюк засновано на початку війни в 1939 році. Відомий як «Концентраційний табір Равенсбрюк», він складався з головного та допоміжного таборів. Головний табір містив лише жінок: з дня його заснування до часу його звільнення радянськими військами тут було увязнено понад 123.000 жінок. В ньому перебувало велике число громадянок Франції , завдяки чому табір отримав поширену назву «Л'Енфер дес Фемм» (Жіноче Пекло). Весною 1941 року СС добудовало до нього менший за розмірами чоловічий табір.

Серед ув'язнених були і військовополонені, як, наприклад, радянські медсестри Червоного Хреста, захоплені на полі бою, але більшість — цивільні. Були й члени руху опору або примусові робітники, депортовані зі своїх батьківщин на роботи в Німеччину, чия виробнича віддача вважалася недостатньою. Усіх їх було ув'язнено без попереднього суду, а 90% з них походили з антинацистських країн-союзників.

Головний табір було побудовано з розрахунку на 6000 в'язнів, але з 1944 в Равенсбрюку ніколи не було менш ніж 12 000 полонених, а в січні 1945 їх кількість сягнула аж 36 000. Щонайменш 50 000 осіб загинуло в цьому таборі, безсумнівно тисячі зустріли свою смерть у процесі переселення до інших таборів. Головні причини смерті — недоїдання, перепрацювання, переюрблення, антисанітарія, хвороби, старість та зловживання в'язнями зі сторони штату табору.

За неперевіреними даними, щодня в таборі ліквідовували 50 в'язнів пострілом у потилицю [Хто?], відтак убитих спалювали [Хто?]. Ця процедура почалася з кінця 1944 року після рутинного візиту Гіммлера в Равенсбрюк. Командування табору отримало накази від Рейхсфюрера (керівника держави), що всіх в'язнів, які були хворими чи нездатними йти маршем, слід убити [джерело?]. Німці очікували щораз ближче насування радянських військ, та розробили план ліквідації усіх доказів злодіянь [джерело?] , нищачи місцезнаходження таборів та забираючи із собою вязнів. Одного дня два «експерти» з винищення прибули в Равенсбрюк: Шварцгубер та др. Вінкельманн. З їхнім прибуттям почалася організована різанина всіх тих, хто вважався нездатним до евакуації: таких жінок вибирали на спеціальних парадах — їм видавалися рожеві ідентифікаційні картки. Раніше картки цього кольору означали, що тим, кому їх дано, звільнено від важких робіт; ті ж самі картки згодом стали справжніми паспортами смерті: одержавши, жінки-пред'явники їх переводилися до прилягаючого Юґендляґеру (молодіжного табору) на страту. У реєстрах табору відмічено, що їх евакуйовано до Міттельверде, оздоровчого центру в Сілезії. Спочатку страчували [Хто?] цих жінок пострілом у потилицю,  [джерело?] — та вже після розстрілу кількох сотень таким чином командант вирішив, що «прогрес» занадто повільний, — і поспішно збудував [Коли?] для них газову камеру в Молодіжному таборі [джерело?], проте ця інформація не доведена.

Допоміжний комендант, Шварцгубер, описав операцію в газовій камері такими словами:

«Я відвідав одне газування: 150 жінок одночасно заганяли в газову камеру для дезинфекції. Гауптсгарфюрер Молл наказав жінкам роздягнутися, адже ж їх треба було позбавити вошей. Тоді жінок забрали в газову камеру і замкнули двері. В'язень-чоловік виліз на дах та кинув газовий балончик у камеру через трап, який він відразу ж закрив. Я міг чути стогнання і хникання всередині. Після двох-трьох хвилин усе замовкло. Чи жінки були мертвими чи несвідомими — я не міг сказати, оскільки не був присутнім, коли камеру прибирали».

Див. також[ред.ред. код]

Джерело[ред.ред. код]

  • Lord Russel of Liverpool. The Scourge of Swastika. A short history of Nazi War Crimes illustrated. London: Corgi Books. Книга видана багаторазово в 1954—1967 роках(англійською). — С. 168—196.

Посилання[ред.ред. код]