Рогоза Олександр Францевич

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Рогоза Олександр Францевич
Рогоза Олександр Францевич

Військовий міністр Української Держави Україна
Час на посаді:
30 квітня 1918 — листопад 1918
Попередник Лігнау Олександр Георгійович (в.о)
Наступник Щуцький Борис Йосипович (в.о)

Народився 26 травня (8 червня) 1858(1858-06-08)
Київщина
Помер 29 червня 1919(1919-06-29) (61 рік)
Одеса
Звання IRA F8GenBranch 1917 h.png Генерал від інфантерії
Нагороди
Орден Святого Георгія
Орден Святого Володимира 2 ступеня
Орден Святого Володимира 3 ступеня
Орден Святого Володимира 4 ступеня
Орден Святого Олександра Невського
Орден Білого Орла (Російська Імперія)
Орден Святої Анни 1 ступеня
Орден Святої Анни 2 ступеня
Орден Святої Анни 3 ступеня
Орден Святої Анни 4 ступеня
Орден Святого Станіслава 1 ступеня
Орден Святого Станіслава 2 ступеня
Орден Святого Станіслава 3 ступеня

Рогоза́ (Рагоза́) Олекса́ндр Фра́нцевич (18581919) — генерал-поручик російської імператорської армії родом із Київщини, командир корпусу перед Першою світовою війною, у 19151917 роках— командувач 4-ї російської армії. Військовий міністр Української Держави у 1918.

Біографія[ред.ред. код]

Походив з українських священослужителів, дворян Вітебської губернії. Навчався в Полоцькій військовій прогімназії. Військову освіту отримав в Михайлівському артилерійському училищі, випущений в 3-ю гвардійську та гренадерську артбригаду. Служив у лейб-гвардії 3-й артилерійській бригаді (Варшава), у складі якої брав участь в російсько-турецькій війні 1877–1878. В 1883 закінчив Миколаївську академію Генерального штабу.

З 22 листопада 1883 — старший ад'ютант штабу 5-ї піхотної дивізії, з 11 січня 1888 — помічник старшого ад'ютанта Приамурського військового округу, з 1 липня 1888 — старший ад'ютант військової канцелярії при військовому губернаторі Приморської області. З 28 січня 1891 — начальник стройового відділу Керченської фортеці. З 4 вересня 1896 — начальник штабу 32-ї (Рівне), а з 10 березня 1898 — 5-ї піхотних дивізій (Житомир). З 30 серпня 1892 — полковник. З 27 квітня 1900 — командир 18-го піхотного Вологодського полку (Новоград-Волинський). З 2 березня 1904 — генерал-майор, командир 1-ї бригади 27-ї піхотної дивізії, з 22 жовтня того ж року — начальник штабу 3-го армійського корпусу, з 16 червня 1906 — комендант Усть-Двінської фортеці. З 13 квітня 1908 — генерал-лейтенант. З 17 березня 1909 — начальник 19-ї піхотної дивізії, з якою і вступив в Першу світову війну.

Діючи в складі 4-ї армії генерала Еверта, в Таневській битві 21-24 червня (4-7 липня) 1914 відзначився в боях при Вільколазе та Уржендові, де доручені йому сили нанесли поразку частинам 4-ї автрійської армії. З 27 вересня 1914 — командир XXV АК. З 30 серпня 1915 — командуючий 4-ю армією. 5(18) березня 1916 розпочав Нароцьку операцію. Групи Плешкова і Сіреліуса, зазнавши величезних втрат, успіху не досягли, відносного успіху досягла лише група Балуєва. 15(28) березня через великі втрати і відсутність успіху операцію припинено, 2-а армія втратила біля 90,000 (в тому числі до 20,000 вбитими). На його армію покладалося нанесення основного удару фронту в напрямку Барановичів. Крім того, в армію передавалися з резерву XXXV, III Сибірський та ІІІ Кавказький АК, прорив планувався в районі «Фердінандового носу». Правий фланг — ХХУ АК (ген. Ю. Данілов) мусив демонструвати обхід з півночі, одночасно ІХ та Х АК й гренадерський корпус мали атакувати в лоб, а ХХУ, ІІІ Сибірський та ІІІ Кавказький мусили надати їм підтримку. Наступаючі в лоб корпуси були об'єднані в групу генерала А. Драгомирова. Операція почалася 20 червня (3 липня) 1916, однак не мала успіху, та 25 червня (8 липня) була відмінена, втрати склали біля 80,000 вояків (проти 13,000 у австро-німецьких сил). В першій половині листопада 1916 командування 4-ї армії було перекинуте на Румунський фронт в Валахію, де в її підпорядкування передані IV, VII, VIII, XXIX и XXX АК. 5(18)-8(21) грудня 1916 х-а німецька армія зробила невдалу спробу прориву на стикові 4-ї та 9-ї армій в долині Путни. 11(24) грудня 1916 9-а німецька армія нанесла удар в районі Римнік — Серет. В ході 4-денної битви УІІІ та ХХХ АК витримали удар, однак Рогоза був змушений відвести армію з Римніка на Серет — загальні втрати армії склали біля 40,000 вояків (з них 10,000 полоненими). Після Лютневої революціїї одним з небагатьох зберіг за собою посаду керуючого армією. Перед червневим наступом 1917 4-а армія знаходилася в долині Сушиці. В розробленому командуванням Румунського фронту плані наступу армії Рогози доручалося надавати підтримку 1-й румунській армії, наступаючій в передгір'ях Карпат. 11(24) липня фронт перейшов в наступ, відкинувши силами УІІІ ВК генерала Ломновського німецькі війська. 12(25) липня розпорядженням Керенського операція була відмінена. 24 липня(6 серпня) німецькі війська атакували позиції 4-ї армії і нанесли поразку УІІ АК (втрати склали біля 3,000 полоненими та 17 гармат), проте були зупинені артилерійським вогнем. По цьому Рогоза був змушений відвести УІІ АК на Серет, а УІІІ АК на Сушицю. Атака німецьких військ на Мармарешти була відбита 13-ю та 71-ю піхотними дивізіями VI АК. 27 липня (9 серпня) Рогоза почав контрнаступ, відкинувши силами УІІІ АК німецьку групу Венінгера, УІІ АК разом з румунськими військами потіснив групу Моргена. 29 липня (11 серпня) німецькі війська знову почали атаку на Панчіу та Марашешти. Удар був відбитий, і Рогозі передана в підпорядкування 1-а румунська армія генерала Е. Григореско, яка замінила УІІІ АК. 31 липня (13 серпня) в зв'язку з тяжким станом військ Рогоза віддав наказ евакуювати Марашешти, Григореско відмовився підкоритися і генерал Щербачов передав Марашештський напрямок Григореско (разом з УІІІ АК), а управління 4-ї армії переведено в північну Молдавію. В битві під Марашештами армія втратила з 70 тисяч вояків 40,000 а також біля 5 тисяч полоненими. 21 листопада 1917 відсторонений від командування армією більшовиками.

За часів Української Держави[ред.ред. код]

10 квітня 1918 подав заяву про вступ до української армії. Від 30 квітня 1918 р. запрошений гетьманом Павлом Скоропадським на посаду військового міністра в уряді Федора Лизогуба. Був у званні Генерального бунчужного (відповідало царському званню повного генерала). Під керівництвом Олександра Рогози розгорнуто діяльність по створенню збройних сил Української Держави. До цієї роботи залучив ряд генералів, прихильників української державності: С.Дельвіга, М.Юнакова, О.Натіїва, М.Омеляновича-Павленка та ін. Реорганізував Генеральний штаб, який одразу ж приступив до формування восьми стрілецьких корпусів. У військах впроваджувалась українська мова, реформувались Запорізький корпус, Сердюцька, Сіра і Синя дивізії, відновлювалось українське козацтво. З 23 листопада знаходився в підпорядкуванні гетьмана Скоропадського.

В Одесі[ред.ред. код]

Після повалення гетьманату у листопаді 1918 Олександра Рогозу усунули з посади військового міністра. 15 грудня 1918 арештований з наказу Директорії, але незабаром був звільнений. Маючи на меті дістатися Кубані або ж виїхати за кордон, тимчасово зупинився в Одесі, де тоді перебували частини, що оголосили про підтримку Добровольчої армії, та війська Антанти. У березні 1919 відмовився евакуюватися з Одеси та залишився у місті, яке зайняли червоні. Після здобуття міста вояками Григор'єва, був заарештований. За відмову перейти на службу до Червоної Армії розстріляний більшовицьким ЧК 29 червня 1919 року на Катерининській площі.

Джерела та література[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]