Дорошенко Дмитро Іванович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Дмитро Іванович Дорошенко
Дмитро Дорошенко

Дмитро Дорошенко
Народження 27 березня (8 квітня) 1882(1882-04-08)
  Вільно, Російська імперія
Смерть 19 березня 1951(1951-03-19) (68 років)
  Мюнхен, Баварія, ФРН
Національність українець
Громадянство Flag of Russia.svg Російська імперіяFlag of the Ukranian State.svg УНРFlag of the Czech Republic.svg Чехословацька Соціалістична Республіка
Рід діяльності Політик, громадський діяч, історик, публіцист, один з ідеологів Гетьманського руху
Magnum opus: «Історія України 1917 — 1923 рр.»
S: Роботи у Вікіджерелах

Дорошенко Дмитро Іванович псевдонім Д.Д.[1] (* 27 березня (8 квітня) 1882(18820408), Вільно, Російська імперія — † 19 березня 1951, Мюнхен, Баварія, ФРН) — український політичний діяч, дипломат, історик, публіцист, літературознавець, бібліограф. Засновник «Просвіти» на Катеринославщині. Член Київського товариства старожитностей і мистецтв.

З квітня 1917 — крайовий комісар Галичини й Буковини. Член УПСФ, Центральної Ради, Чернігівський губернський комісар(губернатор) за часів Тимчасового уряду Росії і Центральної Ради УНР з вересня 1917 до січня 1918.

У травні-листопаді 1918 — міністр закордонних справ Української Держави.

З 1919 — в еміграції, де був організатором і співробітником українських наукових установ. Один із засновників Музею визвольної боротьби України у Празі.

Життєпис[ред.ред. код]

У студентські роки

Народився у Вільно у родині, що походила зі старовинного українського козацько-старшинського роду на Глухівщині та з якого вийшли два українські гетьмани — Михайло Дорошенко та Петро Дорошенко. Батько — Іван Якович (1848—1914), 1874 року із відзнакою закінчив Харківський ветінститут, протягом 30 років працював ветеринаром у Вільно [2].

Навчався на історико-філологічному факультеті Варшавського, Петербурзького і Київського університетів. В 1903 очолював Українську студентську громаду в Петербурзі. Дуже рано розпочав політичну діяльність, спочатку як член Революційної Української Партії, а згодом — Товариства Українських Поступовців. Активно займався публіцистикою.

З 1897 співпрацював з політичними виданнями в Галичині.

У 1905 році, коли у зв'язку із заворушеннями вищі навчальні заклади Петербурга закрили на необмежений час, переїхав до Полтави, де став співробітником газети «Полтавський час».[3]

Події 1906 року застають його в Києві. В умовах послаблення тиску цензури Дорошенко поринає в національно-політичне життя і стає співробітником таких часописів, як «Громадська думка», «Нова громада», «Рада», «Рідний край», «Хлібороб», «Украинский вестник», «Украинская жизнь», «Україна». Певний час працював вчителем у середніх школах Києва і Катеринослава.[3]

У травні 1906 року з відкриттям Першої державної думи Дорошенко був запрошений до Петербурга на посаду секретаря журналу «Украинский вестник» - органу української парламентської громади.[3]

В 19101914 — редактор часопису «Дніпрові хвилі» у Катеринославі.

Початок Української Революції[ред.ред. код]

Під час першої світової війни обраний уповноваженим Всеросійського Союзу Міст на Південно-Західному фронті1915), очолював відділ допомоги українцям на окупованих російськими військами землях Галичини і Буковини.

В березні 1917 Дорошенко після реорганізації ТУП у Союз Українських Автономістів-Федералістів (з червня 1917 — Українська Партія Соціалістів-Федералістів) став членом цієї організації. З квітня 1917 входив до складу Української Центральної Ради.

22 квітня призначений Тимчасовим урядом крайовим комісаром Галичини і Буковини з правами генерал-губернатора.

Після відступу 2 серпня 1917 російських військ з Галичини повернувся до Києва, наприкінці серпня 1917 йому було запропоновано сформувати новий склад Генерального Секретаріату УЦР. Проте через розходження у поглядах на шляхи становлення української державності з Михайлом Грушевським Дорошенко відмовився від цієї пропозиції. Незабаром був обраний губернським комісаром Чернігівщини і перебував на цій посаді до 24 грудня 1917 (6 січня 1918 за н.ст)· Після цього виїхав до Києва; де й перебував під час боїв за місто і російсько-більшовицької окупації·

Робота в уряді Української Держави[ред.ред. код]

Весною 1918 виїхав у Галичину. Після приходу до влади гетьмана П.Скоропадського повернувся до Києва.

20 травня 1918 очолив Міністерство закордонних справ Української Держави. В період керівництва зовнішньополітичним відомством було відкрито дипломатичні представництва України в Румунії, Польщі, Швейцарії, Фінляндії та ряд українських консульств за кордоном і зарубіжних держав у Києві. В липні-серпні 1918 при активній участі Дмитра Дорошенка відбулася ратифікація Берестейського миру 1918 країнами Четверного союзу (крім Австро-Угорщини).

В середині серпня 1918 у відповідь на антиукраїнську політику уряду генерала С. Сулькевича у Криму Дорошенко вжив ряд заходів для економічної блокади півострова, після реалізації частини з яких кримські власті пішли на переговори про форми державного об'єднання України.

Дмитро Дорошенко часто виступав посередником у пошуках шляхів порозуміння між Павлом Скоропадським і національно-демократичними силами та вироблення умов формування українського уряду на повністю національній основі.

В жовтні 1918 робив спроби вступити у переговори з дипломатичними колами держав Антанти у Берні.

Після падіння Гетьманату працював приват-доцентом Кам'янець-Подільського державного українського університету.

Еміграція[ред.ред. код]

З 1920 перебував у еміграції.

В 1920 разом з Вячеславом Липинським, Сергієм Шеметом та іншими діячами гетьманського руху брав участь у створенні об'єднання українських монархістів — Українського Союзу Хліборобів-Державників.

Наукова робота[ред.ред. код]

Реклама книжок для дітей, українська щоденна газета «Свобода» (США), № 210, 10 вересня 1937

В 1921-1951 — професор кафедри історії Українського вільного університету у Відні, Празі і Мюнхені. Дмитро Дорошенко очолював Український науковий інститут у Берліні (19261931), Українську вільну академію наук (19451951). За визначенням Олександра Оглоблина, Дмитро Дорошенко був першим українським істориком, який дав науковий огляд історії України як процесу розвитку української державності.

Автор близько 1 тис. праць з історії України, історії культури і церкви в Україні. Головні праці Дмитра Дорошенка:

Визначне місце в українській публіцистиці займають книги спогадів Дорошенка «Мої спогади про давно минуле. 1901—1914 роки» (1949), «Мої спогади про недавнє минуле. 1914—1920 роки» (19231924).

Поховано його у Мюнхені на кладовищі Вальдфрідгоф.[6]

У 2013 році при підтримці Музею гетьманства був створений «Гетьманський фонд Петра Дорошенка». Фонд здійснює дослідження діяльності гетьманів України Михайла та Петра Дорошенків, поширення інформації про них, дослідження родоводу Дорошенків.

Вшанування пам'яті[ред.ред. код]

В Чернігові та Снігурівці існують вулиці Дмитра Дорошенка Чернігівська міська рада. Розпорядження № 46-р від 12 лютого 2016 року / 1.48. вулицю Соколовської на вулицю Дмитра Дорошенка.

Примітки[ред.ред. код]

Джерела та література[ред.ред. код]

  • Д. В. Веденєєв. Дорошенко Дмитро Іванович // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ, Координаційне бюро енциклопедії сучасної України НАН України. — К., 2003­–2016. — ISBN 944-02-3354-X.
  • Українська літературна енциклопедія. — Т. 2. — К., 1990. — С. 96; портрет.
  • Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж ; Нью-Йорк : Молоде життя ; Львів ; Київ : Глобус, 1955—2003.. Словникова частина. — Перевидання в Україні. — Т. 2. — Львів, 1993. — С. 583—584; портрет.
  • Баженов Л. В. Поділля в працях дослідників і краєзнавців XIX—XX ст.: Історіографія. Біобібліографія. Матеріали. — Кам'янець-Подільський, 1993. — С. 200—201.
  • Баженов Л. В. Історичне краєзнавство Правобережної України XIX — на початку XX століть: Становлення. Історіографія. Біобібліографія. — Хмельницький, 1995. — С. 199.
  • Малий словник історії України. — К., 1997. — С. 139.
  • Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник. — К., 1998. — С. 87–88.
  • Довідник з історії України. — 2-е видання. — К., 2001. — С. 222.
  • Універсальний словник-енциклопедія. — 3-є видання. — К., 2003. — С. 399.
  • Современная украинская энциклопедия. — Т. 4. — Харьков: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга», 2005. — С. 387—388.
  • Осташко Т. С. Дорошенко Дмитро Іванович // Енциклопедія історії України. — Т. 2. — К., 2005. — С. 455—456.
  • Петрикова В. Діячі бібліотечного краєзнавства на Поділлі та їх вплив на розвиток теорії краєзнавчої бібліографії в Україні в післяреволюційні роки // Вісник історико-культурологічного Подільського братства. — 1995. — № 4. — С. 88.
  • В.Ф. Солдатенко. Дорошенко Дмитро Іванович // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т./Редкол.:Л. В. Губерський (голова) та ін. — К:Знання України, 2004 — Т.1 — 760с. ISBN 966-316-039-X
  • Криськов А. А. Діяльність Д. І. Дорошенка в еміграції (20-ті роки XX ст.) // Духовні витоки Поділля: Творці історії краю: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (9-11 вересня 1994 р., м. Кам'янець-Подільський). — Хмельницький: Поділля, 1994. — С. 38–40.
  • Лозовий Віталій. Дмитро Дорошенко // Подолянин. — 1993. — 28 квітня. — С. 3; портрет.
  • Мельничук Олександр. Працював без упину на користь України // Історичний календар'97. — К., 1996. — С. 124—125.
  • Завальнюк О. М. Д. І. Дорошенко: 75 днів у Кам'янці-Подільському // Краєзнавство: Науковий журнал. — 2001. — № 1–4. — С. 145—148.
  • В. Андрєєв, А. Руденко. Рід Дорошенків у громадсько-політичному та культурному житті України (XVII—XX ст.) / Український історичний журнал.— К., № 1 за січень–лютий 2015. — С. 39–56. — ISSN 0130-5247.
  • Иваницкая С. Г. Дорошенко Дмитрий Иванович // Іваницька С. Г. Українська ліберально-демократична партійна еліта: «колективний портрет» (кінець XIX — початок ХХ ст.). — Запоріжжя: Просвіта, 2011. — С. 377—382.

Посилання[ред.ред. код]