Руське право

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Князь Ярослав Мудрий тримає Софійський собор і «Руську Правду» — джерело руського права

Ру́ське пра́во — у широкому розумінні правна культура, система права Київської Русі зі слов'янськими та перебраними джерелами права, яка діяла на українських землях у 9—14 століттях, а пізніше продовжувала використовуватись у Великому Князівстві Литовському. Писаними джерелами-пам'ятками руського права насамперед є «Руська Правда» і Литовський статут.

У вужчому розумінні, руським правом називалися рештки давньоукраїнського права, які залишилися в силі на приєднаних до Польщі у 14 століття Холмській і Белзькій землях та в Галичині після 1387 року, коли остаточно цей край приєднано до Польської Корони. Руське право далі діяло на цих землях, хоч поступово впроваджувалися установи польського права. Приватне право діяло довше у стосунку до українського населення, тоді як публічне руське право було усунене цілком з введенням у Галичині польської системи судів 1506 року.

Особливо руське право було поширене серед сільського населення, у так званому інституті. Це були самоуправні громади, які продовжували систему давньоукраїнської верви. Села на руському праві користувалися широкою самоуправою, вибирали своїх зверхників: тіунів, старців і навіть священиків, брали поруку за своїх членів, — громадою відповідали за повинності перед державною владою, мали окремі промислові суди. Однак за цей період стара громада-верв зазнала роздрібнення на менші одиниці (оселі) і під тиском шляхетських володінь втратила самоуправу. У 15—16 століттях відбулося масове переведення сіл з руським правом на німецьке право та загальне поширення польського права. Проте деякі норми руського права збереглися довше у формі права звичаєвого.

Джерела права[ред. | ред. код]

Основними джерелами права в Україні-Русі були: звичаєве право, договори Русі з Візантією, княже законодавство та канонічне право, Руська правда.

Звичаєве право[ред. | ред. код]

Найдавнішим джерелом права було звичаєве право. Воно регулювало порядок здійснення кровної помсти, проведення деяких процесуальних дій (присяга, ордалії, оцінка показань свідків та ін.) З виникненням держави панівні верстви почали пристосовувати звичаї до своїх інтересів, санкціонували та застосовували їх примусово силою державних органів. Правові звичаї міцно вкоренилися в суспільні відносини і продовжували їх регулювати навіть після появи писемних джерел. Прикладом цього є регулювання на підставі звичаїв кримінального та до певної міри цивільного судочинства в общинних (копних) судах.

Русько-візантійські договори[ред. | ред. код]

Іншим джерелом права були русько-візантійські договори 911, 944 та 971 рр. Це міжнародно-правові акти, в яких відображено норми візантійського та давньоруського права, що регулювали торговельні відносини, визначали права, якими користувалися руські купці у Візантії. Тут зафіксовані норми кримінального, цивільного права, визначені права та привілеї феодалів. У договорах також містяться норми, запозичені з усного звичаєвого права. Зміст договорів свідчить про те, що вони регулювали торговельні відносини, визначали права, якими користувалися руські купці у Візантії. Наприклад, договір 911 р. містить статті, які регулюють порядок успадкування майна русів, що були на службі у Візантії, саме руськими нащадками. Статті даного договору містять норми кримінального права, що трактують відповідальність за вбивство. Договори містять також інші норми, які встановлюють відповідальність за крадіжку, тілесні пошкодження, розбій, пограбування тощо. Деякі з них пізніше було відтворено в Руській Правді.

В окремих випадках норми русько-візантійських договорів випереджають тогочасне міжнародне право. Скажімо, договір 911 р. установлював взаємні обов'язки русів та візантійців, пов'язані зі збереженням майна розбитого об берег чужоземного корабля, поки не з'явиться законний володар. До норм міжнародного права належить також обов'язок сторін щодо видачі злочинців.

Князівське законодавство[ред. | ред. код]

Дане джерело права набуває особливого значення з поч. Х ст. Найповнішими писемними джерелами, що збереглися, є статути (устави) Володимира Великого та Ярослава Мудрого, що запровадили важливі нововведення у фінансове, сімейне та кримінальне право. Церковні статути були покликані встановити правові засади відносин держави і церкви, світської та духовної влади, визначити правовий статус духовенства та юрисдикцію церкви.

Устав Володимира Великого з'явився у 995—996 рр. у вигляді грамоти, яка визнавала право церкви на застосування норм церковного законодавства. Пізніше документ було доповнено рядом статей. Зокрема тут фіксується факт хрещення Русі, відображаються договірні відносини між княжою і церковною владою; визначається місце церковної організації в державі; забезпечується право «десятини», тобто відрахувань десятої частини доходів від надходжень: княжих, торговельних, митних, судових.

Устав князя Ярослава Мудрого становив наступний етап письмового оформлення правового становища давньоруської церкви. Його князь склав із митрополитом Іларіоном у 1051—1054 рр. Ця пам'ятка правової культури Київської Русі містить систему правових норм, що регулювали порядок укладення шлюбу і шлюбні відносини; стосувалися стосунків церковної та світської влади; визначали правовий статус служителів церкви, закріплювали їхні привілеї.

Канонічне право[ред. | ред. код]

Із запровадженням християнства у Київській Русі посилюється вплив норм канонічного права. У цій сфері значного поширення набуває візантійське право та його джерела — Закон судний людям (переробка деяких візантійських та єврейських законів); Номоканони (на Русі їх називали Кормчими книгами — юридичні збірники, що містили як церковні правила, так і настанови римських і візантійських імператорів стосовно церкви); Еклога (офіційне законодавче зведення візантійського права VIII ст.); Прохірон (своєрідний посібник для вивчення законодавства Візантії); Книги законні (переклад візантійських законів).

Руська Правда[ред. | ред. код]

Основна стаття: Руська Правда

Найвизначнішою пам'яткою права періоду Київської Русі є Руська Правда — звід законів, найвідоміша пам'ятка давньоруського княжого законодавства, що регламентувала внутрідержавні феодальні відносини Київської Русі. Руська правда — основне джерело пізнання суспільного ладу, держави і права Давньоруської держави. Збірник базується на нормах звичаєвого права, та містить в собі норми різних галузей права, насамперед цивільного, кримінального й процесуального.

Цивільне право[ред. | ред. код]

Законодавство Київської Русі мало досить розвинену систему цивільно-правових норм. Руської правди не лише захищають приватну власність (рухому і нерухому), а й регламентують порядок її передачі у спадок, за зобов'язаннями та договорами. Безпосередніх вказівок на давність як первісний чи похідний спосіб набуття права власності «Руська Правда» не містить. Власник рухомої речі міг користуватися, володіти й розпоряджатися нею. Власникові належала ґарантія судового захисту його права власності в разі порушення останнього та ґарантія вимоги повернути йому втрачену річ (право віндикації). Статті «Руської Правди» про борті, бобри й перевіси вказують і на первісні способи набування права власности: всі тварини, раніше нікому не належні, після оволодіння ними таким способом стають предметом власності особи, що ними оволодіває.

Досить розвинутим було в Київській Русі зобов'язувальне право. Руська Правда регламентувала як зобов'язання за нанесення шкоди, так і зобов'язання із договорів. У документі є згадки про договори купівлі-продажу, позики, кредитування, особистого найму, зберігання, поклажі, поруки та ін.

Найврегульованішими були договори позики. Коли позика становила суму понад три гривні, то при укладанні таких договорів вимагалася присутність послухів. Боржники мали сплачувати значні відсотки («рези» — для грошей, «присоп» — коли позичали жито, «наставу» — в разі позики меду). Руська Правда встановила обмеження у сплаті лише для довгострокової позики розміром 50 відсотків суми боргу щорічно. Але якщо кредитор устиг отримати відсотки за три роки, зобов'язання щодо повернення позики боржником вважалися виконаними.

В умовах розвиненої внутрішньої та зовнішньої торгівлі право Київської Русі детально регулює питання банкрутства й розрізняє три його види. У разі банкрутства «без вини» (стихійне лихо, розбійницький напад тощо) купцю надавалася відстрочка у сплаті боргу. У разі коли «купець проп'є, програє» чужий товар, то на розсуд кредиторів він або продавався в холопи, або отримував відстрочку у сплаті. У випадку злісного банкрутства, коли неплатоспроможний купець позичав у гостя з іншого міста чи іноземця і не повертав борг, він продавався разом з усім його майном.

Шлюбно-сімейне право до прийняття християнства регулювалося звичаєвим правом, яке допускало багатоженство, викрадення наречених. Відомо, що князь Володимир Великий мав п'ять дружин і багато наложниць. Після прийняття християнства сімейне право розвивалося в Київський Русі відповідно до візантійського канонічного права. Установлювалася одношлюбність. Церква забороняла укладення шлюбу з представниками інших конфесій, ухилялась освячувати шлюби між людьми, які належали до різних соціальних станів. Ускладненою була процедура розлучення. Залишаючи дружину без достатніх на те причин, чоловік мав надати їй значну матеріальну компенсацію, а також виплатити штраф на користь церкви. Розмір його залежав від соціального стану подружжя.

Кримінальне право[ред. | ред. код]

Поняття злочину у «Руській Правді» трактувалось як «обида», тобто порушення громадського спокою у будь-якій формі, незалежно від заподіяння фізичної чи матеріальної, чи моральної шкоди. Кримінальний злочин не відрізнявся від цивільного правопорушення; так, злісна несплата боргу за цивільно-правовою угодою визнавалась обидою і тягла накладення штрафу. Об'єктами злочинного діяння були: влада князя, особа (передусім феодала), майно, звичаї. Об'єктивною стороною злочину вважалась спроба вчинити злочин (тобто, замах) і закінчений злочин. Розрізняли злочини, вчинені з умислом та без нього, наприклад, розрізняли вбивство, скоєне з умислом, випадково, у стані афекту, у бійці, у стані сп'яніння тощо. Раб не був суб'єктом злочину — матеріальну відповідальність за нього ніс господар. Вікового обмеження кримінальної відповідальності не існувало, також невідомим було поняття осудності. Проте, існувало поняття співучасті, зокрема у скоєнні крадіжки- усі співучасники несли однакову відповідальність, розподіл функцій поміж ними не передбачався.

Види злочинів[ред. | ред. код]

  • проти князівської влади (повстання, перевіт — перехід на сторону ворога);
  • проти церкви та християнської моралі (віровідступництво, церковна татьба, нищення хрестів, розриття могил, чародійство тощо);
  • майнові (розбій, крадіжка, пошкодження, незаконне користування чужим майном, привласнення загублених коней, зброї, одежі тощо);
  • проти сім'ї й моральності (розпуста, багатоженство, співжиття з черницею, кума з кумою, зґвалтування, сексуальні збочення тощо).
  • проти особи;

У свою чергу, злочини проти особи поділялися на такі:

  • убивство. Про нього йдеться у багатьох статтях Короткої редакції і Просторової редакції;
  • каліцтво, рани, побої. Найбільшою образою традиційно називають завдання ударів палицею, жердиною, піхвами меча, тупим його боком. За таке накладали великий штраф. Тут ідеться про посилений захист честі представників панівного класу;
  • образа людини дією: витягти перед нею меча, штовхнути, вирвати вуса чи бороду.
  • Майнові злочини. Серед них найтяжчим вважали розбій. Багато говориться про т. зв «татьбу».[1] Небезпечним злочином був підпал току або двору Злочинним діянням було протизаконне користування чужим майном: самовільна їзда на чужому коні, переховування холопів, привласнення загублених коня, одягу, зброї.

Покарання[ред. | ред. код]

У Київській Русі існували такі види покарань віддання на поталу та віра. Відшкодування нанесених збитків здійснювалось за допомогою різноманітних штрафів: головництво, урок, повернення крадених речей. Віддання на поталу («поток і розграблення») було вищою мірою покарання за Руською правдою. Злочинця та його сім'ю виганяли з общини, а майно конфісковували на користь общини (пізніше — на користь князя). З часом під відданням на поталу стали розуміти фізичну розправу і конфіскацію майна. Це покарання призначали лише у трьох випадках: за вбивство під час розбою, крадіжку коней та підпал. Наступним за тяжкістю видом покарання була віра — штраф, який призначався лише за вбивство[2]. Віра була грошовим стягненням, яке йшло на користь князя. Найбільш поширений розмір віри — 40 гривень. Це був дуже великий штраф. За цю суму можна було купити 20 корів або 200 баранів. Рядовий общинник, який присуджувався до уплати віри, потрапляв у тяжке становище. Виходом для таких людей був інститут дикої віри — штраф, який платила община сама або разом з правопорушником. За завдання каліцтва, важких тілесних ушкоджень призначалося напіввір'я — 20 гривень.

Решта злочинів каралися «продажем», під яким розуміли штраф у розмірі від 1 до 12 гривень. «Продаж» надходив до князівської казни, а потерплий отримував «урок» — грошове відшкодування за завдані йому збитки. Родичі вбитого отримували грошове відшкодування, яке мало назву головництво. Більшість дослідників приходять до висновку, що головництво стягувалось в тому ж розмірі, що і віра.

Процесуальне законодавство[ред. | ред. код]

За періоду Київської Русі судовий процес носив змагальний (обвинувальний) характер, сторони в ньому були рівноправними. Він починався із заклича — публічної заяви потерпілого про пропажу та її прикмети. На той момент, чіткого розмежування між кримінальним і цивільним процесом не було, проте певні процесуальні дії могли застосовуватися лише щодо кримінальних справ. Наприклад, гоніння сліду, — тобто пошук злочинця за його слідами. Якщо слід вів до верви, вона мала видати винного чи платити дику віру. Специфічною процесуальною дією був звод: коли особа, у якої була знайдена чужа річ, оголошувала себе добросовісним набувачем. Набувач вказував на того, у кого він ту річ, той у свою чергу міг вказати на третього і т. д.[3]

Судовими доказами вважалися: свідчення видоків (очевидців правопорушення), послухів (свідків доброї чи недоброї слави підозрюваного), зовнішні прикмети, речові докази, власне зізнання. За відсутності інших доказів, могла застосовуватись присяга (рота), що супроводжувалася цілуванням хреста, а також суди божі. При випробуванні водою підозрюваного кидали зв'язаним у воду, і якщо він тонув, то вважався невинним. При випробуванні розпеченим залізом, невинним визнавався той, у кого не залишалося слідів опіків. Рішення суду виносилися в усній формі, а до їх виконання залучалися спеціальні посадові особи (вірники, наприклад, збирали кримінальні штрафи за вбивство).

Окремі інститути[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Музиченко П. П. Історія держави і права України: Навч. посіб. — 4-те вид., стер. — К.: Т-во «Знання», КОО, 2003. — 429 с.
  2. Заруба В. М. Історія держави і права України: Навчальний посібник. — К. : Істина, 2006. — 416 с.
  3. Історія держави і права України: практикум: навчальний посібник для студ. юридич. спец. вузів / І. Я. Терлюк ; Нац. акад. внутр. справ України. — Київ: Атіка, 1999. — 192 с.

Джерела та література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]