Бузьке (Миколаївський район)
село Бузьке | |
---|---|
Країна | Україна |
Область | Миколаївська область |
Район | Новоодеський |
Рада | Бузька сільська рада |
Код КАТОТТГ | UA48060330030070435 |
Основні дані | |
Засноване | 1870 |
Населення | 1 529 |
Площа | 1,114 км² |
Густота населення | 1372,53 осіб/км² |
Поштовий індекс | 56636 |
Телефонний код | +380 5167 |
Географічні дані | |
Географічні координати | 47°25′47″ пн. ш. 32°00′02″ сх. д. / 47.42972° пн. ш. 32.00056° сх. д.Координати: 47°25′47″ пн. ш. 32°00′02″ сх. д. / 47.42972° пн. ш. 32.00056° сх. д. |
Середня висота над рівнем моря |
90 м[1] |
Відстань до районного центру |
30 км |
Найближча залізнична станція | Баловне |
Відстань до залізничної станції |
60 км |
Місцева влада | |
Адреса ради | с. Бузьке, вул. Центральна, 1 |
Карта | |
Мапа | |
|
Бу́зьке (до 1946 року — хутір Боброва) — село в Україні, в Новоодеському районі Миколаївської області, центр сільської ради. Розташоване за 30 км на північний схід від районного центру і за 60 км від залізничної станції Баловне. Населення становить 1 529 осіб.
Історія
Село засноване в кінці XIX століття. В січні 1918 року встановлена радянська влада. У 1921 році були створені партійний і комсомольський осередки. У 1931 році утворений радгосп «Бузький».
286 місцевих жителів воювали на фронтах німецько-радянської війни, 62 з них загинули, 257 — удостоєні орденів і медалей.
Повоєнний період
Станом на 1970 рік в селі мешкало 1 741 чоловік. Тут була розміщена центральна садиба радгоспу «Бузький», за яким було закріплено 10 526 га сільськогосподарських угідь, в тому числі 9 392 га орних земель, 1 087 га були під пасовиськами, 150 га займали сади і виноградники. Господарство спеціалізувалося на виробництві свинини, вирощувало зернові і технічні культури (провідними з них були соняшник і рицина). Працювала пилорама.
За успіхи, досягнуті в сільськогосподаському виробництві, багато передовиків були удостоєні урядових нагород, в тому числі орденів Леніна та Трудового Червоного Прапора — доярка В. А. Ткаченко, ордена Леніна — механізатори М. М. Пісковець та І. Ф. Свінцицький, керуючий відділенням радгоспу І. І. Гриневич, кукурудзівник О. С. Осадченко, трьох орденів Трудового Червоного Прапора і ордена «Знак Пошани» — директор радгоспу А. М. Тютюнник, ордена Жовтневої Революції — бригадир рільничої бригади В. М. Лазюта.
На той час в селі діяла середня школа, де працюювали 32 вчителі, що навчали 300 учнів. Діяли дільнична лікарня на 35 ліжок з фізіотерапевтичним, стоматологічним та пологовим відділеннями (14 медпрацівників, в тому числі 3 лікаря), дитячий садок на 90 місць, будинок культури із залом на 400 місць, дві бібліотеки з книжковим фондом 18,1 тисяч екземплярів. У побутовій сфері працювали торговий комплекс з двома торговими залами, кафе, будинок побуту, готель, відділення зв'язку, АТС на 100 номерів, ощадна каса. Вже тоді село було газифіковане, був проведений водопровід протяжністю 28 км. З 1968 року в селі видавалася багатотиражна газета «Радгоспні вісті».
Археологічні знахідки
Поблизу села знайдено кам'яне знаряддя праці доби бронзи (II тисячоліття до н. е.).
Пам'ятники
- у 1957 році в сільському парку встановлено пам'ятник В. І. Леніну;
- У 1965 році в селі відкрито пам'ятник 24 радянським воїнам, що загинули при відвоюванні села.
Люди
В селі довгий час мешкав повний кавалер ордена Слави Петро Федорович Воїн.
Примітки
Література
- Історія міст і сіл Української РСР. — К. : Головна редакція УРЕ АН УРСР. — 15 000 прим.