Сізіф

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Сізіф
Punishment sisyph.jpg
Сізіф, Тіціан, Національний музей Прадо
Стать чоловіча
Посада king of Corinth[d]
Батько Aiolos[d][1][2]
Мати Енарета
Брати/сестри Перієр (син Еола)
Діти Ornytion[d], Metapontus[d], Главк, Thersander[d], Almus[d], Сінон і Одіссей

Сізіф у Вікісховищі?

Сізі́ф або Сісі́ф (дав.-гр. Σίσυφος) — напівміфічний цар давньогрецького міста Ефіри (Коринфа), батько Главка, засновник династії Сізіфідів. Відомий спробою уникнути смерті, за що був покараний богами і мусив вічно виконувати важку марну працю.

Сізіф у міфах[ред. | ред. код]

Сізіф був сином Еола та чоловіком доньки Атланта плеяди Меропи[3]. Йому приписувалося заселення Ефіри людьми, створеними з грибів, або отримання цього міста в подарунок від Медеї[4]. За законом він мав успадкувати трон Еола, проте його захопив Салмоней. Згідно віщувань оракула, діти, народжені донькою Салмонея Тіро від Сізіфа мали помститися за це. Тому Сізіф спокусив Тіро і та народила двох дітей, але дізнавшись про задум ефірського царя, вбила їх. Сізіф звинуватив суперника в інцесті з Тіро, нібито діти були від Салмонея, і домігся його вигнання[5].

Сізіф володів великими чередами корів, котру завдяки чаклунству викрадав його сусід Автолік. Той був навчений Гермесом змінювати вигляд худоби, тому Сізіф не міг викрити його в крадіжках. Однак він зробив позначки на копитах своєї череди і за слідами дізнався куди вона зникла. Покликавши свідків, він скористався їх сваркою з Автоліком, щоб проникнути в його дім і злягтися з його заміжньою донькою Антіклеєю. Їх сином став герой Одіссей[6].

Коли Зевс викрав німфу Егіну, її батько Асоп прийшов за допомогою до Сізіфа. Той виказав куди зникла Егіна в обмін на те, що Асоп створив у Ефірі джерело, котре ніколи не пересихало[7]. Переховуючись від гніву Асопа, Зевс набув подоби великого каменя. За викриття таємниці Зевс наказав Аїду забрати Сізіфа в своє царство, де піддати суворому покаранню. Коли Аїд прийшов за царем, той замкнув його в колодки, через що люди перестали помирати. Арес звільнив Аїда, зв'язав Сізіфа і доставив його душу до місця покарання. Проте Сізіф заздалегідь наказав дружині не ховати його тіло й на підставі цього заявив, що не може перебувати в царстві Аїда. Він переконав дружину Аїда Персефону відпустити його на три дні до світу живих, щоб забезпечити поховання, й більш не повертався. Гермес силоміць повернув його назад, де за всі злочини Сізіфові було призначено покарання[8].

В Аїді Сізіф мусив викотити на гору важкий камінь, завбільшки з той, в який перетворився Зевс, і скотити його до підніжжя з іншого боку. Та щоразу як Сізіф досягав вершини, камінь падав назад і роботу доводилося починати заново[9]. Меропа через сором за чоловіка не приєднувалася до решти плеяд, що світять на небі[10].

Інший переказ про Сізіфа розповідає про встановлення каменів, які позначали кордони його держави. Сучасники не розуміли, навіщо він це робить, тож переповідали один одному чутки, що під прикордонними каменями цар нібито ховав вбитих ним людей[11].

Трактування міфів про Сізіфа[ред. | ред. код]

У викочуванні Сізіфом каменя на гору та його спуску й поверненні до царства Аїда вбачається відгомін сонячного культу, де Сізіф був божеством. Вірогідно, культ існував у населення перешийку між Пелопонесом і Аттикою, але був витіснений за класичної античності з приходом еллінів. Тому Сізіф у міфах постає в негативному образі та зазнає покарання від еллінських богів. Сізіф ототожнюється з хеттським богом сонця Тесупом і родоським богом Атабарієм, священною твариною якого був бик. Це відображено у володінні Сізіфом чередою і його подорожжю під землю та нагору, подібно до сонця впродовж доби. Також у міфах пояснюється зникнення культу однієї з плеяд, що відбулося під час переходу до ранньокласичної античності[12].

Також покарання Сізіфа пов'язується з тим, що на високій скелі Акрокоринф, що височіє над Коринфом, історичний Сізіф звів царський палац, — Сізіфей. Матеріалу для будівництва на верхівці голої скелі було небагато, тому робітники мусили доставляти нагору величезні кам'яні брили. Падіння такої брили на людину було смертельним. Звідси вірогідно й виникла легенда про сізіфову працю — важку, невдячну, а часто й безглузду — принаймні для тих, хто її виконує. Тому після смерті царя було приречено до такої ж праці. Поява міфів про смерть пояснюється і реальним довголіттям, або ж несподіваним одужанням від якоїсь важкої хвороби[13].

Образ у культурі[ред. | ред. код]

Міф про Сізіфа багато разів використовувався в літературі (Есхіл, Евріпід, Софокл, Крітій) та в мистецтві (наприклад, однойменна картина Тіціана), у транзакційному аналізі. Філософ і письменник Альбер Камю використав у книзі «Міф про Сізіфа» образ Сізіфа як людини, що усвідомлює абсурдність світу і сама визначає власну долю.

У переносному значенні вислів «сізіфова праця» — це безплідна, важка, нескінченна, а то й зовсім непотрібна праця.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Любкер Ф. Sisyphus // Реальный словарь классических древностей по Любкеру / под ред. Ф. Ф. Зелинский, Л. А. Георгиевский, М. С. Куторга и др. — Санкт-Петербург: Общество классической филологии и педагогики, 1885. — С. 1258.
  2. Любкер Ф. Aeolus // Реальный словарь классических древностей по Любкеру / под ред. Ф. Ф. Зелинский, Л. А. Георгиевский, М. С. Куторга и др. — Санкт-Петербург: Общество классической филологии и педагогики, 1885. — С. 33–34.
  3. Аполлодор I.9.3; Павсаній II.4.3; Сервій. Коментарі до "Енеїди "Вергілія II.79.
  4. Аполлодор 1.9.3; Овідій. Метаморфози VII.393; Евмел. Цит. за: Павсаній II.3.8; Гомер. Іліада VI.153; Схолії до «Ахарнянок» Аристофана 390; Схолії до «Аякса» Софокла 190; Цец. Схолії до Лікофрона 980; Овідій. Героїні XII.203; Горацій. Сатири II.17.12;
  5. Гігін. Міфи 60.
  6. Поліен VI.52; Гігін. Міфи 201; Софокл. Аякс 190; Схолії до «Філоктета» Софокла 417.
  7. Павсаній II.5.1.
  8. Феогнід 712 і далі.; Евстафій. Схолії до «Іліади» Гомера с. 487,631 і 1702.
  9. Павсаній. Х.31.3; Овідій. Метаморфози IV.459; Гомер. Одіссея XI. 593—600
  10. Овідій. Фасти IV.175-176; Евмел. Цит. за: Павсаній II.2.2.
  11. Мустафін О. Золоте руно. Історія, заплутана в міфах. Х., 2019, с.21-22
  12. Грейвс, Р. (1992). Мифы Древней Греции. Москва: Прогресс. с. 171–172. 
  13. Мустафін О. Золоте руно. Історія, заплутана в міфах. Х., 2019, с.21

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]