Сізіф

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Сізі́ф або Сісі́ф (дав.-гр. Σίσυφος) — напівміфічний цар давньогрецького міста Ефіри (Коринфа), батько Главка, засновник династії Сізіфідів. Відомий спробою уникнути смерті, за що був покараний богами і мусив вічно виконувати важку марну працю.

Сізіф у міфах[ред. | ред. код]

Сізіф був сином Еола та чоловіком доньки Атланта плеяди Меропи[1]. Йому приписувалося заселення Ефіри людьми, створеними з грибів, або отримання цього міста в подарунок від Медеї[2]. За законом він мав успадкувати трон Еола, проте його захопив Салмоней. Згідно віщувань оракула, діти, народжені донькою Салмонея Тіро від Сізіфа мали помститися за це. Тому Сізіф спокусив Тіро і та народила двох дітей, але дізнавшись про задум ефірського царя, вбила їх. Сізіф звинуватив суперника в інцесті з Тіро, нібито діти були від Салмонея, і домігся його вигнання[3].

Сізіф володів великими чередами корів, котру завдяки чаклунству викрадав його сусід Автолік. Той був навчений Гермесом змінювати вигляд худоби, тому Сізіф не міг викрити його в крадіжках. Однак він зробив позначки на копитах своєї череди і за слідами дізнався куди вона зникла. Покликавши свідків, він скористався їх сваркою з Автоліком, щоб проникнути в його дім і злягтися з його заміжньою донькою Антіклеєю. Їх сином став герой Одіссей[4].

Коли Зевс викрав німфу Егіну, її батько Асоп прийшов за допомогою до Сізіфа. Той виказав куди зникла Егіна в обмін на те, що Асоп створив у Ефірі джерело, котре ніколи не пересихало[5]. Переховуючись від гніву Асопа, Зевс набув подоби великого каменя. За викриття таємниці Зевс наказав Аїду забрати Сізіфа в своє царство, де піддати суворому покаранню. Коли Аїд прийшов за царем, той замкнув його в колодки, через що люди перестали помирати. Арес звільнив Аїда, зв'язав Сізіфа і доставив його душу до місця покарання. Проте Сізіф заздалегідь наказав дружині не ховати його тіло й на підставі цього заявив, що не може перебувати в царстві Аїда. Він переконав дружину Аїда Персефону відпустити його на три дні до світу живих, щоб забезпечити поховання, й більш не повертався. Гермес силоміць повернув його назад, де за всі злочини Сізіфові було призначено покарання[6].

В Аїді Сізіф мусив викотити на гору важкий камінь, завбільшки з той, в який перетворився Зевс, і скотити його до підніжжя з іншого боку. Та щоразу як Сізіф досягав вершини, камінь падав назад і роботу доводилося починати заново[7]. Меропа через сором за чоловіка не приєднувалася до решти плеяд, що світять на небі[8].

Трактування міфів про Сізіфа[ред. | ред. код]

У викочуванні Сізіфом каменя на гору та його спуску й поверненні до царства Аїда вбачається відгомін сонячного культу, де Сізіф був божеством. Вірогідно, культ існував у населення перешийку між Пелопонесом і Аттикою, але був витіснений за класичної античності з приходом еллінів. Тому Сізіф у міфах постає в негативному образі та зазнає покарання від еллінських богів. Сізіф ототожнюється з хеттським богом сонця Тесупом і родоським богом Атабарієм, священною твариною якого був бик. Це відображено у володінні Сізіфом чередою і його подорожжю під землю та нагору, подібно до сонця впродовж доби. Також у міфах пояснюється зникнення культу однієї з плеяд, що відбулося під час переходу до ранньокласичної античності[9].

Образ в культурі[ред. | ред. код]

Міф про Сізіфа багато разів використовувався в літературі (Есхіл, Евріпід, Софокл, Крітій) та в мистецтві (наприклад, однойменна картина Тіціана), у транзакційному аналізі. Філософ і письменник Альбер Камю використав у книзі «Міф про Сізіфа» образ Сізіфа як людини, що усвідомлює абсурдність світу і сама визначає власну долю.

У переносному значенні вислів «сізіфова праця» — це безплідна, важка, нескінченна, а то й зовсім непотрібна праця.

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Аполлодор I.9.3; Павсаній II.4.3; Сервій. Коментарі до "Енеїди "Вергілія II.79.
  2. Аполлодор 1.9.3; Овідій. Метаморфози VII.393; Евмел. Цит. за: Павсаній II.3.8; Гомер. Іліада VI.153; Схолії до «Ахарнянок» Аристофана 390; Схолії до «Аякса» Софокла 190; Цец. Схолії до Лікофрона 980; Овідій. Героїні XII.203; Горацій. Сатири II.17.12;
  3. Гігін. Міфи 60.
  4. Поліен VI.52; Гігін. Міфи 201; Софокл. Аякс 190; Схолії до «Філоктета» Софокла 417.
  5. Павсаній II.5.1.
  6. Феогнід 712 і далі.; Евстафій. Схолії до «Іліади» Гомера с. 487,631 і 1702.
  7. Павсаній. Х.31.3; Овідій. Метаморфози IV.459; Гомер. Одіссея XI. 593—600
  8. Овідій. Фасти IV.175-176; Евмел. Цит. за: Павсаній II.2.2.
  9. Грейвс, Р. (1992). Мифы Древней Греции. Москва: Прогресс. с. 171–172. 

Література[ред. | ред. код]