Титулярний єпископ

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Титуля́рний єпи́скоп (лат. episcopus titularis) — єпископ Католицької Церкви, який не керує окремою діоцезією, а виконує в Церкві якесь інше завдання.

Історія[ред. | ред. код]

Історія титулярного єпископства пов'язана із захопленням мусульманами християнських держав Близького Сходу, Північної Африки та Іспанії у VII та VIII століттях. Єпископи, які змушені були покинути свої діоцезії і перенестися до християнських країн, допомагали місцевим єпископам. Сподіваючись на те, що християнство скоро знову повернеться на свої давні території, Папи номінували для цих єпископів наступників, яким тимчасово доручали різні допоміжні завдання в існуючих єпархіях або доручали їм іншу місію. Стан тимчасовості продовжувався, а після поразки хрестових походів стало ясно, що боротьба з ісламом триватиме ще довго. Папа Климент V на початку XIV століття санкціонував існуючий стан речей. Відтоді витворився звичай, що єпископи, які хотіли мати єпископа-помічника, зверталися з відповідним проханням до Папи, а той призначав їм до помочі єпископа з неіснуючим титулярним престолом. Таких єпископів почали називати лат. episcopus in partibus infidelium (єпископ на територіях, зайнятих невірними). У 1882 році папа Лев XIII впровадив назву лат. episcopus titularis, яка вживається донині.

Сучасний стан речей[ред. | ред. код]

Сьогодні, за приписами канонічного права, до категорії титулярних єпископів належать: єпископи-помічники, єпископи-коад'ютори, єпископи-емерити, єпископи, які працюють у Римській Курії, апостольські вікарії, екзархи, нунції тощо. Більшість титулярних єпископів мають свій титулярний престол — давню, не існуючу більше діоцезію. Сьогодні призначення титулярного престолу переслідує дві основні цілі: 1) оскільки єпископ мав би бути главою місцевої Церкви, то для єпископа, який не має своєї діоцезії, призначається давню діоцезію, яка формально ніколи не перестає існувати, хоча й немає можливості безпосередньо нею управляти; 2) через таке призначення увіковічнюється пам'ять давніх діоцезій, які колись існували, а зараз знаходяться на нехристиянських територіях або були приєднані до інших діоцезій.

У другій половині XX століття запроваджено деякі зміни у практиці призначення титулярних діоцезій. Зокрема діоцезіальним єпископам, які перестали управляти своєю діоцезією з будь-якої причини (у зв'язку з віком, хворобою, призначенням виконувати інше завдання, наприклад, у Римській Курії) більше не призначають титулярних діоцезій. Вони носять титул єпископа-емерита діоцезії, якою раніше управляли. Єпископи-коад'ютори і військові ординарії також не мають більше титулярної діоцезії.

Титулярні єпископи є повноправними членами Колегії єпископів Католицької Церкви, але їхній голос у Синодах Єпископів та Єпископських Конференціях може бути обмежений, якщо так постановляють відповідні статути цих об'єднань єпископів.

Православ'я[ред. | ред. код]

У Православній Церкві титулярний єпископ — це єпископ, що не має єпархії (не правлячий), і допомагає єпархіальному архієрею. Титулярний єпископ відрізняється від вікарного. Вікарій носить титул реального міста у межах єпархії, єпископу якої він підпорядкований, і періодично може (і має) здійснювати там богослужіння, тоді як титулярний носить історичний титул міста, яке або вже не існує, або перебуває на неправославних територіях, куди цей єпископ не може потрапити. Іноді ці два терміни вживають як синоніми.

Джерела[ред. | ред. код]

  • Codex Canonum Ecclesiarum Orientalium auctoritate Ioannis Pauli II Pp. promulgatus, Typis Polyglottis Vaticanis 1990.
  • Codex iuris canonici auctoritate Ioannis Pauli PP. II promulgatus, Typis Polyglottis Vaticanis 1983.
  • Codex Iuris Canonici Pii X Pontificis Maximi iussu digestus, Benedicti Papae XV auctoritate promulgatus, Typis Polyglottis Vaticanis 1917.