Третій шлях (ідеологія)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Файл:Terzaposizione.png
Лого неофашистського руху Terza POSIZIONE

Третій шлях  (або Третя позиція, також Теорія Третьої позиції) — політична ідеологія, яка була розроблена наприкінці 20-го століття політичними партіями, включаючи «Третю позицію» (італ. Terza Posizione) в Італії та «Третій шлях» (фр. Troisième Voie) у Франції. Ідеологія підкреслює протидію як комунізму, так і капіталізму. Політики «Третього шляху», як правило, представляють себе "окремо від лівих і правих", і не знаходяться посеред сіро-ліберальних тенденцій, а синкретизують ідеї з кожного кінця політичного спектра, — як правило, реакційні праві культурні погляди та радикальні ліві економічні погляди.[1][2][3][4][5][6][7] У той же час більшість з них дуже екстремістські.

Поняття Третій шлях (центризм) — використовується в зовсім іншому змісті.

Ця теорія розгладалася такими вченими як Роджер Ґріффін, і переважно британськими політологами. Оскільки в Теорії Третьої позиції до цього часу розроблено цілий ряд нових ідей, в них міститься антилібералізм, претензії до націоналізму, включають такі речі як синтез націоналізму і марксизму-ленінізму — нео-більшовизм.

Теорії Третьої позиції відповідає ідеологія Чучхе, штрассеризм, націонал-синдикалізм, баасизм, фалангізм, перонізм, арабський соціалізм, націонал-більшовизм, націонал-анархізм, нацизм, фашизм.

Приклади зарубіжних країн[ред. | ред. код]

Прикладом такого третього шляху є Веймарська республіка з її "революційним консерватизмом".

Італія[ред. | ред. код]

Початково теорія Третьої позиції в Італії була лівими теоріями, але в 30-х роках вона поступово стала правою. Італійський фашистський лідер Беніто Муссоліні публічно заявив, що в своїй публічній промові він слідував «третім шляхом». Він стверджує, що фашизм повинен бути антикапіталістичним та антикомуністичним. Він сказав, що треба третій спосіб. Після смерті Беніто Муссоліні в Італії третю позицію склали в основному відомі неофашисти Італії Габріель Еддіпопі та Роберто Фіоре.[8]

Франція[ред. | ред. код]

У 1985 році Жан-Жил Малліаракіс створив політичну партію "Третього шляху" (фр. Troisième Voie). Він вважав, що його головними ворогами є США, комунізм, сіонізм. Партія виступала за радикальні шляхи національної революції. Не отримавши жодного місця на загальних виборах в 1991 році партія ліквідувалася.[9] В даний час Національний фронт виступає за теорію третьої позиції.

Чехія[ред. | ред. код]

Чеська робітнича партія також розглядається в якості прикладу третього шляху.

Аргентина[ред. | ред. код]

Хустисіалістська партія також потрапляє в цю категорію.

Південна Африка[ред. | ред. код]

В Південній Африці був близький до крайньої правої третьої позиції і дуже схожий на нацизм: расизм, мілітаризм, антикапіталізм, антикомуністичний рух.

Лівія[ред. | ред. код]

Лівійський Каддафі запропонував Теорію Третього шляху в 1970-х роках. Ця теорія базується на ідеях ісламського соціалізму, арабського націоналізму та прямої демократії, і схожа на титоїзм.[10] Каддафі вважав, що капіталізм і комунізм виявилися непридатними для третього світу, а його третя міжнародна теорія вказує шлях країнам третього світу. У Теорії Третього шляху на основі «міжнародної теорії Каддафі» в Лівії з 1977 року, країна змінила назву Джамахірія, і відповідно, «народна республіка» отримала націонал-соціалістичну форму. Лівійський уряд в Лівії заявляє, що не належить «ні до одної партії», натомість вказує на «прямі демократії» громадськості через «безпосередню участь» місцевих комітетів з управління країною,[11] і місцевого комітету — органу Революційного комітету безпосередньо під контролем Каддафі.[12]

США[ред. | ред. код]

У Сполучених Штатах, в політичних дослідженнях Political Research Associates стверджується, що з кінця 20 століття політика Третьої позиції була підтримана деякими білими націоналістичними і неонацистськими групами, такими як Національний альянс, Американський фронт, Традиціоналістською робочою партією і Білим арійським опором, а також деякими чорними націоналістичними групами такими як Нація Ісламу.[1] У 2010 році Американська партія Третя позиція (пізніше перейменована в Американську партію Свободи) була певною мірою заснована для вираження право-популістського обурення, викликаного фінансовою кризою 2007-2010 років, і політикою адміністрації Обами.[13]

Польща[ред. | ред. код]

В Польщі ідеологія Третього шляху представлена ​​переважно партією Національне відродження Польщі.[14]

Велика Британія[ред. | ред. код]

З Третьою позицією в цій країні була пов'язана політична концепція Політичний солдат, яка відігравала провідну роль у Британському національному фронті з кінця 1970-х років під командуванням молодих радикалів Ніка Гріффіна, Патріка Харрінгтона та Дерека Голланді з Офіційного національного фронту.[15] Неофашистський Офіційний національний фронт — один з двох крайніх правих груп, що з'явилася в Сполученому Королівстві в 1986 році після розколу всередині Британськоого національного фронту.

Росія[ред. | ред. код]

Подібні екстремістські погляди поширюються і в Росії — Національна більшовицька партія та Ліберально-демократична партія Росії є основними прикладами з цих організацій.

Ідеологічну доктрину «Російського світу» називають фактичним крахом немаргінального «сучасного європейського російського націоналізму» — незалежної і самостійної від влади РФ політичної ідеології.[16] Російські ідеологи оголошують "Російський світ" «цивілізаційним полюсом» в протиставлення «американському полюсу», «європейській інтеграції, яка формує принципово нову геополітичну реальність» і «Китаю, який підтягує до себе країни Третього світу».[17] Ідеологію «Російського світу» називають фактичним крахом немаргінального «сучасного європейського російського націоналізму» — незалежної і самостійної від влади РФ політичної ідеології.[18]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Chip Berlet (20 December 1990). Right Woos Left: Populist Party, LaRouchite, and Other Neo-fascist Overtures To Progressives, And Why They Must Be Rejected. Political Research Associates. Процитовано 2010-02-01. «revised 4/15/1994, 3 corrections 1999» 
  2. Roger Griffin (1995). Fascism. Oxford University Press. ISBN 0-19-289249-5. 
  3. Kevin Coogan (1999). Dreamer of the Day: Francis Parker Yockey and the Postwar Fascist International. Autonomedia. ISBN 1-57027-039-2. 
  4. Martin A. Lee (1999). The Beast Reawakens: Fascism's Resurgence from Hitler's Spymasters to Today's Neo-Nazi Groups and Right-Wing Extremists. Routledge. ISBN 0-415-92546-0. 
  5. Roger Griffin (July 2000). Interregnum or Endgame? Radical Right Thought in the 'Post-fascist' Era. The Journal of Political Ideologies 5 (2): 163–78. doi:10.1080/713682938. Процитовано 2010-12-27. 
  6. Antonio, Robert J. (2000). After Postmodernism: Reactionary Tribalism. American Journal of Sociology 106 (1): 40–87. JSTOR 3081280. doi:10.1086/303111. 
  7. Sunshine, Spencer (Winter 2008). Rebranding Fascism: National-Anarchists. Процитовано 2009-11-12. 
  8. Greven, Thomas; Grumke, Thomas. Globalisierter Rechtsextremismus? Die extremistische Rechte in der Ära der Globalisierung [Globalized Right-wing Extremism. The Extreme Right in the Era of Globalization]. VS Verlag. 2006: 136. ISBN 9783531145143
  9. Annuaire de l'extrême-droite en France: Troisième Voie
  10. Libijska džamahirija između prošlosti i sadašnjosti - 1. dio
  11. Protesters Die as Crackdown in Libya Intensifies, The New York Times, 20 February 2011; accessed 20 February 2011.
  12. An Interview with Gaddafi
  13. Southern Poverty Law Center (Spring 2010). Prof Has New Job Running Racist Political Party: Academic Anti-Semitism. Процитовано 2010-04-28. 
  14. Strutyński M., Miejsce tradycjonalizmu katolickiego w ideologii Narodowego Odrodzenia Polski, [w:] Religia i polityka, red. B. Grott, Kraków 2000.
  15. Nicholas Goodrick-Clarke, Black Sun (Goodrick-Clarke book)|Black Sun: Aryan Cults, Esoteric Nazism, and the Politics of Identity, New York University Press, 2003, p. 68
  16. Олег Кашин лето 2014: Украина и ее окрестности. (стор.: 32)
  17. Виталий Аверьянов. Стратегия Русской доктрины. Через диктатуру к государству правды. — Литрес, 2017. ISBN 9785804107216
  18. Олег Кашин. Украина и ее окрестности. — 2014 (стор.: 32)

Див. також[ред. | ред. код]