Успадкування набутих ознак

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Успадкування набутих ознаки — процес успадуквання живими організмами змін у фенотипі, що виникають у організму на якійсь стадії його індивідуального розвитку під впливом зовнішніх факторів.

Історія[ред. | ред. код]

У XIX столітті механізми спадковості були невідомі, тому без будь-якого експериментального підтвердження a priori вважалося, що зміни зовнішнього вигляду рослин і тварин, а також їхньої фізіології, які виникли за життя особини, здатні бути переданими нащадкам. Часто цей гіпотетичний механізм пов'язують з ім'ям французького натураліста Ламарка, хоча у своїй теорії еволюції він лишив цьому фактору лише вторинну роль та обмежив успадкування лише «фізіологічними змінами» (на противагу травмам, інфекційним пухлинам тощо. У різних формах успадкування набутих ознак у власних теоріях використовували Жоффруа Сент-Ілер, Дарвін та інші дослідники.

На початку XX століття досліди Вейсмана поставили під сумнів можливість успадкування набутих ознак. Втім низка дослідників продовжували пошук прикладів такого механізму. Французький біолог Пауль Камерер[en] заявив про фіксацію такого випадку спадкування в жаб, але був викритий у фальсифікації та покінчив життя самогубством. У СРСР у 1940-ті — 1960-ті роки домінуючою теорією еволюції був «творчий дарвінізм», одним з постулатом якої була наявність успадкування набутих ознак. Розвінчання політичної сутності вчення Трохима Лисенка значною мірою дискредитувало ідею успадкування набутих ознак.

У 1970-ті — 1980-ті роки австралійський імунолог Едвард Стіл провів дослідження, в якому встановив успадкування набутого імунітету в мишей. Роботи Стіла були піддані критиці іншими науковцями, зокрема Пітером Медаваром.

Сучасність[ред. | ред. код]

На початку XXI століття низка дослідників в галузі біології проводить паралелі між уявленнями про успадкування набутих ознак та епігенетичними механізмами спадковості, які не зачіпають послідовність нуклеотидів в ДНК).

Зокрема, в 2013 році в експерименті було виявлено, що у нащадків навчених боятися запаху ацетофенону мишей ця ознака зберігалася у двох поколіннях, завдяки зниженню метилювання ДНК промотору гену нюхового рецептора, що сприймає ацетофенон[1].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Dias B. G., Ressler K. J. Parental olfactory experience influences behavior and neural structure in subsequent generations // Nature Neuroscience. — 2013. — Vol. 17, Is. 1. — P. 89-96. doi 10.1038/nn.3594 (англ.)

Література[ред. | ред. код]

  • Стил Э., Линдли Р., Бландэн Р. Что, если Ламарк прав? Иммуногенетика и эволюция. — М.: Мир, 2002. — 237 с. [1](рос.)
  • Lewin R. Lamarck Will Not Lie Down // Science. — 1981. — Vol. 213. — P. 316—321.(англ.)
  • Rothenfluh H., Steele T. Lamarck, Darwin and the Immune System // Today's Life Science. — 1993. — Vol. 5 (7). — P. 8-15 і Vol. 5 (8). — P. 16-22.(англ.)

Посилання[ред. | ред. код]