Фрідріх-Вільгельм Мурнау

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Фрідріх Вільґельм Мурнау (нім. Friedrich Wilhelm Murnau, 28 грудня 1888 — 11 березня 1931) — німецький кінорежисер періоду німого кіно.

Мурнау Ф. В.

Біографія[ред.ред. код]

Фрідріх Вільґельм Плумпе (Plumpe) народився 28 грудня 1888 року в містечку Білефельд в Німеччині. Батько Генріх Плумпе, виробник текстилю, був одружений вдруге на матері хлопчика, Отілії, яка була вчителькою. У Фрідріха було два рідних брати, Роберт та Бернхард, та дві прийомні сестри Іда та Анна. Сім'я переїхала з Білефельда до Касселю у 1891/92 роках. У 1907 році Фрідріх став студентом Берлінського університету, але згодом перевівся до Гайдельберзького університету. Вивчав там німецьку та французьку філологію та відвідував лекції з історії мистецтв. Там познайомився та здружився з Гансом Еренбаумом-Дегеле, однокурсником, сином відомого Берлінського банкіра. Ганс і познайомив Фрідріха з богемною субкультурою Берліна. Творча діяльність Мурнау розпочалась з роботи театральним актором. Спочатку він був запрошений Максом Рейнхардтом до своєї школи й навчався там акторській майстерності. З 1912 року він є актором Німецького театру. А з 1914 року став помічником режисера в його труппі. Перша світова війна поставила крапку у театральній кар'єрі Мурнау. Він був призваний до армії й після служби на Західному фронті став у 1915 році командиром батальйону у Латвії. На Західний фронт Мурнау повернувся у 1917 році у якості радиста та спостерігача у повітряних силах. Він був інтернований до Швейцарії у 1918 році і там написав свій перший сценарій. У 1919 році повернувся до Берліну, де мати його загиблого на російському фронті друга Ганса Еренбаума-Дегеле запросила Мурнау жити на її віллі у Грюневальді.

Творчість[ред.ред. код]

З того часу Мурнау починає працювати режисером. Перший фільм — драма «Хлопчик у блакитному» (Der Knabe in Blau), інша назва — «Смарагд смерті»), був знятий у співдружності з Ернстом Хофманном, колишнім колегою по Німецькому театру, який також був продюсером та ведучим актором фільму.

До кінця 1921 року Мурнау зняв 10 художніх фільмів, у п'яти з яких грав його колега та друг по театру Рейнхардта Конрад Вайдт (Conrad Veidt). Сред ранніх фільмів Мурнау виділяються «Голова Януса — трагедія на грані дійсності» (Der Januskopf — Eine Tragödie am Rand der Wirklichkeit), інші назви — «Жах», «Тайна сера О'Коннора», вільна екранізація сюжету «Дивний випадок доктора Джекіла та містера Хайда» за Р. Л. Стівенсоном. Загалом, це були фільми жахів, попит на які був надзвичайно високим у післявоєнні роки. Три з десяти фільмів періоду 1919—1921 рр. існують й досі, а сім вважаються втраченими.

Всесвітню славу Фрідріху Мурнау здобув завдяки революційному для свого часу експресіоністському фільму «Носферату: Симфонія жаху» (Nosferatu, eine Symphonie des Grauens). Головну роль в цій фантазії на тему роману Брема Стокера «Дракула» зіграв Макс Шрек. Настрій фільму був створений не тільки самим режисером, а й значною мірою сценаристом Хенріком Ґалєном (Henrik Galeen) та дизайнером по костюмах та художником Альбіном Ґрау (Albin Grau). Альбін Ґрау навіть створив для цього студію Прана-фільм (Prana-film), однак «Носферату» став першім і останнім фільмом, знятим на цій студії. Кіносвіт і досі зазнає впливу кінематографічної традиції, започаткованої Мурнау цим фільмом. Її прямим продовженням є, наприклад, фільми «Носферату — привид ночі» режисера Вернера Херцога, 1979 та «Тінь вампіра» Еліаса Меріджа, 2000.

У фільмі «Привид» за романом Герхарта Гауптмана, Мурнау використовує новаторський засіб — «суб'єктивну камеру», коли фільм знімається ніби «очами» персонажу. Його герой — дрібний чиновник з багатою уявою, який часто бачить реальність прикрашеною своїми нестримними фантазіями, та страждає від кохання без взаємин.

Ще однієї вершини Мурнау досягає у фільмі «Остання людина» (Der letzte Mann), безтитровій камерній драмі про старого швейцара (класична роль Еміля Яннінгса), що звільнений зі служби та переживає важку психологічну кризу. Цей фільм часто називають кращим та найглибшим твором режисера. Зйомки веде студія УФА (UFA) у Бабельсбергу у травні 1924 року. Це четверта з семи робіт Мурнау у співтоваристві з Карлом Майєром, одним з найвідоміших сценаристів Німеччини 20-х років.

Далі Мурнау звертається до екранізації класичних творів і ставить фільми «Тартюф» (Herr Tartüff) та «Фауст» (Faust — Eine deutsche Volkssage), в кожному з яких знову блискуче грає Еміль Яннінгс. У «Тартюфі» він знову співробітничає з Еріхом Поммером, який продюсував «Останню людину», а Карл Майєр перетворює Мольєрівську комедію на «фільм у фільмі». Студія УФА відкрила новий Берлінський кінотеатр Gloria Palast німецькою прем'єрою «Тартюфу», презентуючи фільм Мурнау як головну громадську подію. «Тартюф» задумувався як грандіозний проект міжнародного ринку кіно. Бюджет фільму склав 2 млн марок. Історія «Фауста» Ґете задумувалася як гарантія витонченості та успішності кінематографу Німеччини. Це був останній фільм, знятий Мурнау для студії УФА.

Після свого першого візиту до США, у січні 1925 року Мурнау підписав контракт з продюсером Вільямом Фоксом. У той час, коли у Берліні відбувалася прем'єра «Фауста» у жовтні 1926 року, Мурнау вже переїхав до США і почав працювати в Голлівуді. Влітку 1927 року він приїхав до Берліну знову проводити перемови з УФА, але проекти, що задумувались з УФА, не матеріалізувались. Вдруге він поїхав до США у червні 1926 року, щоб почати роботу над своїм першим американським фільмом «Схід» (Sunrise: A Song of Two Humans). Це розповідь про чоловіка, звабленого жінкою з великого міста, який заради кохання до неї намагається вбити свою дружину. Фільм був створений на замовлення кіностудії Фокс (Fox Film Studios) Голлівуду. Сценарій, як було записано цю вимогу у контракті, писав Карл Майєр. Зразу після заснування нагороди Оскар фільм отримав її в декількох номінаціях (у тому числі і з формулюванням «Видатна художня постановка») та згодом неодноразово включався до списків найбільш значущих кінофільмів усіх часів.

Наступним фільмом Мурнау став фільм «Чотири дияволи» (Four Devils), історія трагічного кохання у цирковому середовищі. Мурнау вимушений був іти на поступки кіностудії Фокс та змінювати кінцівку фільму згідно з бажанням глядачів (опитування було проведене самою кінокомпанією Фокс). До того ж, після виходу на екрани фільм спробували озвучити, не зважаючи на протести самого Мурнау. Дивним чином разом з озвучанням змінилася кінцівка фільму і озвучена версія була на 3 хвилини довша, аніж німа. Фільм «Міська дівчина» (City Girl), як і «Чотири дияволи», співпав з кризовим для кіно етапом переходу від німого кіно до звукового, тому не мав значного успіху.

Останньою роботою Мурнау став повнометражний документальний фільм «Табу» (Tabu), який він почав знімати на островах південної частини Тихого океану разом Робертом Флаерті. Обидва поважали творчість один одного і були невдоволені умовами у Голлівуді. Тому з радістю взялися до зйомок фільму за власною уявою. Однак, внаслідок творчих розбіжностей з Флаерті, Мурнау змушений був закінчувати роботу над картиною один. Коли картина була відзнята, Мурнау був на «фінансовій мілині», але компанія «Парамаунт» купила стрічку і підписала з Мурнау контракт на 10 років. Він повернувся до Лос-Анджелесу для перемов, збирався бути присутнім на прем'єрі стрічки у Нью-Йорку та поїхати далі у Європу.

Але цього не сталося — 11 березня 1931 року, за тиждень до прем'єри, він загинув в автомобільній катастрофі у Санта-Барбарі (Каліфорнія): його викинуло з машини і він розбився насмерть об бетонну загорожу. Дивно, але ніхто з його подорожніх не постраждав. Зате миттєво поповзли плітки про те, що він вилетів з машини внаслідок того, що в той момент домагався юного шофера-кубинця. Пліткам повірили, і в результаті саме ім'я Мурнау опинилося під забороною, а на його поховання пришло усього 11 чоловік, серед яких були Еміль Яннінгс, Грета Гарбо, Карл Майєр, Роберт Флаерті, Еріх Поммер та Фріц Ланґ. Похований Фрідріх Вільґельм Мурнау на кладовищі Waldfriedhof Stahnsdorf у Берліні.

Фільмографія[ред.ред. код]

  • 1919 — Хлопчик у блакитному / Смарагд смерті (Der Knabe in Blau)
  • 1920 — Сатана (Satanas)
  • 1920 — Горбун і танцюристка (Der Bucklige und die Tänzerin)
  • 1920 — Голова Януса / Двуликий Янус (Der Januskopf)
  • 1920 — Вечір — Ніч — Ранок (Abend — Nacht — Morgen)
  • 1921 — Темна дорога (Der Gang in die Nacht)
  • 1921 — Бажання (Sehnsucht)
  • 1921 — Замок Фогельод (Schloß Vogeloed)
  • 1922 — Маріца (Marizza)
  • 1922 — Палаюча земля
  • 1922 — Носферату — Симфонія жаху (Nosferatu, eine Symphonie des Grauens)
  • 1922 — Привид (Phantom)
  • 1923 — Вигнання (Die Austreibung)
  • 1923 — Фінанси великого герцога (Die Finanzen des Großherzogs)
  • 1924 — Остання людина (Der Letzte Mann)
  • 1926 — Тартюф (Herr Tartüff)
  • 1926 — Фауст (Faust)
  • 1927 — Схід: Пісня двох людей
  • 1928 — Чотири дияволи (4 Devils)
  • 1930 — Міська дівчина (City Girl)
  • 1931 — Табу (Tabu)

Факти з життя[ред.ред. код]

  • За згадками сучасників, Мурнау був дуже високого росту — вище двох метрів.
  • Фрідріх Вильґельм Мурнау став одним з двох головних персонажів фільма Е. Еліаса Мериджа «Тінь вампіра», 2000 — філософсько-фантастичної версії історії зйомок «Носферату: Симфонія жаху». Роль Мурнау в ньому блискуче виконав Джон Малкович.
  • На прем'єрі фільму «Чотири дияволи» 2 липня 1928 року серед публіки були розповсюджені анкети. 49 заповнених анкет, які залишилися після смерті Мурнау та зберігаються у Берлінському Музеї Кіно, містять коментарі не тільки щодо героїв фільму та акторів, а й кінцівки фільму. Мурнау був змушений підкоритись і змінити запланований ним фінал на «хеппі-енд».
  • Фільм Мурнау «Табу» про життя туземців тихоокеанських островів був спотворений цензурою внаслідок того, що в кадр постійно потрапляли нічим не прикриті груди туземних жінок. В одному з початкових епізодів фільму Пітера Джексона «Кінг-Конг» є прямий натяк на цю історію — один з продюсерів говорить про те, що «в таких фільмах глядачам потрібні тільки оголені груди».

Посилання[ред.ред. код]