Білефельд
Бі́лефельд (ˈbiːləfɛlt ) — місто, культурний, індустріальний, релігійний і адміністративний центр округи Білефельд (землі Північний Рейн-Вестфалія, Німеччина). Розташований поблизу шляху, який прямував від Рейну до Ельби через гірське пасмо Тевтобурзький ліс. Білефельд має 320 тисяч мешканців.
Історія заснування[ред. | ред. код]
Місто заснував граф фон Равенсберґ в 1214 році згідно з Мюнстерським правом. У XV столітті місто входило до Ганзейського союзу. Відоме, перш за все, як центр з виготовлення тканин з льону. Під час Тридцятилітньої війни Білефельд був під юрисдикцією тодішньої держави Бранденбурґів. У Другій світовій війні 1939—1945 Білефельд, що має пам'ятки середніх віків, був дуже пошкоджений, згодом відбудований в оригінальному стилі.
Табір переміщених осіб у Білефельді заснований восени 1945 і проіснував до січня 1950 (мешканців перевезено до міжнародного табору в м. Гекстер на Везері).
Інфраструктура[ред. | ред. код]
У місті знаходиться відомий медичний центр реабілітації хворих із важкими формами психічних розладів із біблійною назвою Бефіль (або Бетель) — «Будинок Бога» (з івриту), особливо хворих на епілепсію. У Бефілі (нім. Bethel) живуть, навчаються і працюють 6000 хворих. З ними працюють 9600 співробітників. Численна мережа установ соціального спрямування визначає обличчя і сьогоднішнього Білефельда: це і дитячі притулки, і будинки для літніх людей, і численні центри відпочинку для всіх вікових груп. Засновник Бетелю — шоста дитина прусського міністра Ернста фон Бодельшвінга, Фрідріх фон Бодельшвінг, який 1866 року заснував у Білефельді притулок для інвалідів і тих, хто потребує допомоги. Виникло поселення з понад 4000 хворими й здоровими, які жили й працювали разом, як у великій родині.
Білефельд — розвинутий промисловий центр, світову популярність Білефельду здобули такі галузі промисловості, як харчова (найбільш відомий виробник Dr. Oetker), машинобудування, легка промисловість та інформаційні технології.
У 1969 році в Білефельді був побудований Університет, який нині є великим науково-дослідним центром Німеччини (17 458 студентів до початку зимового семестру 2009/2010). Білефельдський університет відомий своїм факультетом соціології, де свого часу викладали Ніклас Луман і Норберт Еліас.
Географія[ред. | ред. код]
Розташоване неподалік від таких великих міст, як Ганновер (100 км, на північний схід), Оснабрюк (60 км, на північний захід), Мюнстер (70 км, на захід), Дортмунд (100 км на південний захід) і Падерборн (50 км, на південний схід), у Тевтобурзькому лісі. 18-те за кількістю мешканців місто Німеччини. Найвища точка міста — 320 м, а найнижча — 73 м. Населення міста близько 330 тис. осіб, місто розділене на 10 округів.
Клімат Bielefeld | |||||||||||||
---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
Показник | Січ | Лют | Бер | Кві | Тра | Чер | Лип | Сер | Вер | Жов | Лис | Гру | |
Середній максимум, °C | 5 | 6 | 10 | 14 | 19 | 22 | 24 | 24 | 19 | 14 | 9 | 5 | |
Середній мінімум, °C | 0 | 0 | 2 | 4 | 8 | 11 | 13 | 14 | 11 | 7 | 3 | 0 | |
Норма опадів, мм | 35.3 | 35.5 | 38.9 | 35.4 | 57.2 | 36.2 | 47.4 | 41.9 | 42.0 | 31.6 | 36.7 | 44.9 |
Транспорт[ред. | ред. код]
Два великі автобани, A2 і A33, перетинаються на південному сході Білефельда. Автострада Ostwestfalendamm сполучає дві частини міста, природно розділену Тевтобурзьким лісом. Станція Білефельд, розташована на залізниці Гамм-Мінден, що є частиною Німецької високошвидкісної залізничної системи ICE. Головною станцією міжміських автобусних перевезень є станція Бракведе[6].
У місті є невелике летовище, проте зазвичай населення та туристи користуються аеропортами Падеборн/Ліппштадт, Мюнстер/Оснабрюк та Ганновер[7].
Основу громадського транспорту міста складає мережа Білефельдського штадтбану, що має чотири лінії.
Українська громада у Білефельді[ред. | ред. код]
Після Другої світової війни в Білефельді жили понад 900 українців у трьох приміщеннях, головним чином у школі Дістервеґшуле. Деякі з них проживали окремо у ближніх селах. Табір Білефельд підлягав британській військовій команді міста. Окрім народної школи й гімназії, там діяло сім фахових курсів, два хори, драматичний гурток, бібліотека, чотири громадські організації, серед них медична служба під керівництвом Г. Францівної та дві парафії — православна (настоятель отець Д. Остапчук) і католицька (приїжджий настоятель студит отець Й. Петерс). 1947—1950 у Білефельді перебував святоюрський канонік отець Леонід Лужницький. Релігійні громади користувалися однією церквою й відправляли спільні молебні та панахиди, відзначаючи ювілеї національних героїв та історичних подій. У таборі діяли українська 7-річна школа, директором якої був М. Смик (псевдонім Сахно), пізніше головний редактор газети «Українські вісті» в Детройті (США). У таборі проживали й діяли видатні українці, серед них — член гетьманського проводу доктор Борис Гомзин, сотник УНР І. Наталенко, сотник УГА І. Рудницький, В. Несторович, видатний економіст і публіцист, автор роману-репортажу «Серця і буревії» (1965). Місцеве представництво української еміграції продовжувало свою діяльність і після ліквідації таборів. Кілька десятків українських родин були направлені до німецької економії, а інших перевезли до табору у Гекстер.
Білефельдська змова[ред. | ред. код]
У Німеччині досить популярною є жартівлива теорія змови, відповідно до якої місто Білефельд насправді не існує, але хтось, з певних причин, змушує людей думати що це не так[8]. Відповідно до цієї теорії, всі дані, які вказують на існування міста, вважаються частиною всесвітнього заговору[9][10].
Людям, які не вірять в теорію, ставлять три запитання:
- Чи знаєте ви когось із Білефельда?
- Чи були ви колись у Білефельді?
- Чи знаєте ви когось, хто побував у Білефельді?
Очікується, що більшість людей відповість «ні» на всі три запитання, що і вважається основним доказом теорії. Якщо хтось все ж відповідає «так» хоч на одне з питань, то про нього кажуть що він бере участь у змові, йому набрехали або промили мізки[11].
Бургомістри Білефельда з 1780 року[ред. | ред. код]
- 1780—1812: Флоренс Консбрух
- 1812—1817: Конрад Вільгельм Делиус
- 1817—1831: Ернст Фрідріх Делиус
- 1831—1834: Адам Юнкерман
- 1835—1853: Фрідріх Вільгельм Едуард Кернер
- 1853—1857: Фрідріх Кларі Крон
- 1857—1881: Людвіг Хубер
- 1881—1910: Герхард Буннеман
- 1910—1932: Рудолф Штапенхорст
- 1932—1934: Паул Пріс
- 1934—1945: Фрідріх Будді (НСДАП)
- 1945—1946: Йозеф Ністру
- 1946—1952: Артур Ладебек (СДПН)
- 1952—1954: Герман Колхазе (ВДП)
- 1954—1961: Артур Ладебек (СДПН)
- 1961—1962: Рудолф Нірхоф (ХДС)
- 1963—1975: Герберт Гіннендаль (СДПН)
- 1975—1989: Клаус Швікерт (СДПН)
- 1989—1994: Еберхард Давид (ХДС)
- 1994—1999: Ангеліка Допхейде (СДПН)
- 1999—2009: Еберхард Давид (ХДС)
- 2009 -: Піт Клаусен (СДПН)
Персоналії[ред. | ред. код]
- Фрідріх Вільгельм Мурнау (1888—1931) — німецький кінорежисер періоду німого кіно.
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Билефельд // Бессарабия — Больм — 1927. — Т. 6. — С. 233.
- ↑ archINFORM — 1994.
- ↑ https://www.destatis.de/DE/ZahlenFakten/LaenderRegionen/Regionales/Gemeindeverzeichnis/Administrativ/Aktuell/05Staedte.html
- ↑ Alle politisch selbständigen Gemeinden mit ausgewählten Merkmalen am 31.12.2022 — DESTATIS, 2023.
- ↑ http://www.rochdale.gov.uk/leisure-and-culture/Pages/20-things-to-know.aspx
- ↑ Bielefeld: Stations. Travelinho.com. Архів оригіналу за 27 грудня 2017. Процитовано 26 квітня 2018.
- ↑ Flugplatz Bielefeld. Flugplatz-bielefeld.de. Архів оригіналу за 29 April 2011. Процитовано 7 квітня 2011.
- ↑ The Bielefeld Conspiracy. YouTube. Том Скотт. 19 жовтня 2015. Архів оригіналу за 25 травня 2017. Процитовано 3 червня 2017.(англ.)
- ↑ Die Bielefeld-Verschwörung [Архівовано 16 травня 2017 у Wayback Machine.] — Сторінка що описує теорію змови в деталях(нім.)
- ↑ Germany's Latest Conspiracy Theory [Архівовано 2 лютого 2007 у Wayback Machine.] — Deutsche Welle(англ.)
- ↑ Билефельдский заговор: история одной шутки [Архівовано 15 червня 2017 у Wayback Machine.](рос.)
Література[ред. | ред. код]
- DP-Lager werden bis Monatsende gerämnt // Westfalen Zeitung, 1950, 26 Jan.;
- Зеленецький О. На громадській ниві: До 25-ліття Центр. представництва укр. еміграції в Німеччині. Мюнхен, 1972;
- Маруняк В. Українська еміграція в Німеччині і Австрії по другій світовій війні. Мюнхен, 1985—98. Т. 1—2;
- Шарко Б. На громадській ниві: З діяльності Центр. представництва укр. еміграції в Німеччині (1968—1987). Мюнхен, 1988.
- В. С. Леник, Л. І. Рудницький Енциклопедія сучасної України. — Т. 2. — Київ, 2003., стор. 769—770
|
|
|