Перейти до вмісту

Христіан Вольф

Очікує на перевірку
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Христіан Вольф
нім. Christian von Wolff Редагувати інформацію у Вікіданих
Народився24 січня (3 лютого) 1679[1][2][…] Редагувати інформацію у Вікіданих
Бреслау, Землі Богемської Корони, Священна Римська імперія[3][4] Редагувати інформацію у Вікіданих
Помер9 квітня 1754(1754-04-09)[1][2][…] (75 років) Редагувати інформацію у Вікіданих
Галле, Прусське королівство, Священна Римська імперія[3] Редагувати інформацію у Вікіданих
Країна Прусське королівство Редагувати інформацію у Вікіданих
Діяльністьправник, математик, філософ, викладач університету Редагувати інформацію у Вікіданих
Alma materЄнський університет
Лейпцизький університет[5] Редагувати інформацію у Вікіданих
Галузьматематика[4], філософія[4], юриспруденція, метафізика, філософська логіка і шкільництво[4] Редагувати інформацію у Вікіданих
ЗакладЛейпцизький університет
Марбурзький університет
Університет Мартіна Лютера Редагувати інформацію у Вікіданих
Посадапрофесор Редагувати інформацію у Вікіданих
Науковий ступіньдоктор філософії (1703)
Науковий керівникҐотфрід Вільгельм Лейбніц, Еренфрід Вальтер Чирнгауз і Christoph Pfautzd[5] Редагувати інформацію у Вікіданих
ВчителіCaspar Neumannd і Евальд-Фрідріх фон Герцберг Редагувати інформацію у Вікіданих
Відомі учніЕвальд-Фрідріх фон Герцберг
Ломоносов Михайло Васильович
Joachim Georg Darjesd
Samuel Klingenstiernad[5]
Jakob Carpovd
Йоганн Маттіас Хазе
Johann Stephan Pütterd Редагувати інформацію у Вікіданих
Аспіранти, докторантиЛомоносов Михайло Васильович[5]
Georg Bernhard Bilfingerd
Samuel Klingenstiernad[5]
Martin Knutzend[5]
Johann Samuel Königd[5] Редагувати інформацію у Вікіданих
ЧленствоЛондонське королівське товариство
Прусська академія наук
Французька академія наук
Російська академія наук
Петербурзька академія наук Редагувати інформацію у Вікіданих
Нагороди
CMNS: Христіан Вольф у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

Христіан фон Вольф(ф) (нім. Christian Freiherr von Wolff; 24 січня 1679(16790124), Бреслау — 9 квітня 1754, Галле) — німецький вчений-енциклопедист, філософ, юрист та математик, один з найпомітніших філософів у період після Лейбніца і до Канта.

Послідовник Лейбніца. Доопрацював лейбніцівську філософію до рівня раціоналістичної схематичної доктрини, створив завершену формальну філософію здорового глузду на базі уявлень про розум.

Свою філософію Вольф розглядає як засіб досягнення загального блаженства на підставі завбаченої гармонії, яка лежить у первинній основі буття усіх творінь. Вважаючи, що гармонія світу перебуває в абсолютно могутній істоті (Бог), яка створює світ, керуючись логічними принципами, Вольф розробляє поняття про систему знання. В основу системи закладено вказаний теологічний принцип. Вольф виділяє фізичне знання — про «прості субстанції»; рух і просторові відношення тіл, які пояснюються механічними силами, розглядаються як шляхи встановлення гармонії. Виділяється також наука «пневматологія» — про діяльність духів, математика — про причини речей, етика, право, політика — про волю як властивість душі, філософія — про зв'язок усіх духовних і тілесних сутностей.

Займаючись систематичною формалізацією та узгодженням накопичених філософією знань, послідовно даючи визначення поняттям, які не повинні заперечувати одні одних, Вольф розробляє принципи аксіоматичної побудови наукової теорії. Дані принципи стали помітним поштовхом для розвитку природознавства у XVIII ст.

Життя

[ред. | ред. код]
Меморіальна таблиця на будівлі у Вроцлаві (Бреслау), де Вольф народився і жив у 1679–99 роках

Вольф народився в Бреслау, Сілезії (нині Вроцлав, Польща) в родині скромного достатку. Він вивчав математику й фізику в Університеті Єни, невдовзі додавши до них філософію.

У 1703 році він отримав кваліфікацію Privatdozent в Лейпцизькому університеті,[6] де читав лекції до 1706 року, коли був запрошений на посаду професора математики та натурфілософії до Університету Галле. На той час він уже познайомився з Готфрідом Лейбніцем (між ними тривало листування[7]), філософію якого власна система Вольфа модифікувала.

У Галле Вольф спочатку обмежувався математикою, але після відходу одного з колег додав фізику, а згодом охопив усі основні філософські дисципліни.[8]

Однак твердження, які Вольф висував на користь філософського розуму, здалися його богословським колегам нечестивими. Галле був осередком пієтизму, який після тривалої боротьби з лютеранським догматизмом набув рис нової ортодоксії. Проголошеним ідеалом Вольфа було обґрунтувати богословські істини математично достовірними доказами. Відкрите протистояння з пієтистами спалахнуло у 1721 році, коли Вольф з нагоди складання повноважень проректора виголосив промову «Про практичну філософію китайців» (англ. переклад 1750), у якій він вихваляв чистоту моральних настанов Конфуція, вказуючи на них як на доказ здатності людського розуму власними зусиллями досягати моральної істини.[8]

Пластина з дельфтського фаянсу з шинуазрі, XVII століття

12 липня 1723 року Вольф прочитав лекцію для студентів і магістрату наприкінці свого терміну на посаді ректора.[9] Спираючись на праці фламандських місіонерів Франсуа Ноеля (1651–1729) та Філіпа Купле (1623–1693), Вольф порівнював Мойсея, Христа і Магомета з Конфуцієм.[10]

За свідченням Вольтера, професор Август Герман Франке читав лекції в порожній аудиторії, тоді як Вольф збирав на своїх лекціях близько 1 000 студентів з усіх куточків.[11]

Згодом Франке звинуватив Вольфа у фаталізмі та атеїзмі,[12] і в 1723 році Вольфа усунули з його першої кафедри в Галле — в одній із найгучніших академічних драм XVIII століття. Його наступниками стали Йоахім Ланге, пієтист, і його син, які мали прихильність короля Фрідріха Вільгельма I. (Вони переконували короля, що якщо визнати детермінізм Вольфа, жодного солдата-дезертира не можна буде покарати, оскільки він діяв би лише так, як було необхідно наперед визначено; це настільки розлютило короля, що він негайно позбавив Вольфа посади й наказав йому залишити прусські володіння протягом 48 годин під загрозою страти.)[8]

Того ж дня Вольф вирушив до Саксонії, а невдовзі поїхав до Марбурга, Гессен-Касселя, до університету якого ( Університет Марбурга ) він отримав запрошення ще до цієї кризи, яке тепер було поновлено. Ландграф Гессену прийняв його з усіма почестями, а обставини вигнання привернули загальну увагу до його філософії. Вона обговорювалася повсюдно, і до 1737 року з'явилося понад двісті книг і памфлетів за або проти неї, не враховуючи систематичних трактатів Вольфа та його послідовників.[8]

За словами Джонатана І. Ізраеля, «цей конфлікт став одним із найважливіших культурних протистоянь XVIII століття і, можливо, найзначущішим для Просвітництва в Центральній Європі та Балтійському регіоні до Французької революції».[13]

Прусський кронпринц Фрідріх захищав Вольфа від Йоахіма Ланге та наказав берлінському міністрові Жану Дешану, колишньому учневі Вольфа, перекласти Vernünftige Gedanken von Gott, der Welt und der Seele des Menschen, auch allen Dingen überhaupt французькою мовою.[14] Фрідріх запропонував надіслати примірник Logique ou réflexions sur les forces de l'entendement humain Вольтеру у своєму першому листі до філософа від 8 серпня 1736 року. У 1737 році Metafysica Вольфа була перекладена французькою мовою Ульріхом Фрідріхом фон Зумом (1691–1740).[15] У Вольтера склалося враження, що Фрідріх переклав книгу сам.

У 1738 році Фрідріх Вільгельм почав тяжку працю з читання Вольфа.[16] У 1740 році Фрідріх Вільгельм помер, і одним із перших кроків його сина й наступника, Фрідріха Великого, стало запрошення Вольфа до Прусської академії.[17] Вольф відмовився,[18] але 10 вересня 1740 року прийняв призначення в Галле.

Його в'їзд до міста 6 грудня 1740 року набув характеру тріумфальної процесії. У 1743 році він став канцлером університету, а в 1745 році отримав титул Freiherr (барон) від курфюрста Баварії — імовірно, ставши першим ученим, якого було зведено до спадкового баронського стану в межах Священної Римської імперії на підставі його наукової діяльності.

Коли Вольф помер 9 квітня 1754 року, він був дуже заможною людиною, майже виключно завдяки доходам від лекційних гонорарів, платні та роялті. Він також був членом багатьох академій. Його школа — вольфіанці — стала першою школою у філософському сенсі, пов'язаною з німецьким філософом. Вона домінувала в Німеччині до піднесення кантіанства.

Вольф був одружений і мав кількох дітей.[19]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. 1 2 Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. 1 2 SNAC — 2010.
  3. 1 2 Deutsche Nationalbibliothek Record #118634771 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
  4. 1 2 3 4 Чеська національна авторитетна база даних
  5. 1 2 3 4 5 6 7 Математичний генеалогічний проєкт — 1997.
  6. ↑ Назва його габілітаційної дисертації — Philosophia practica universalis, methodo mathematica conscripta (Про універсальну практичну філософію, викладену математичним методом).
  7. ↑ Leibniz to Christian Wolff (selections) - Leibniz Translations.
  8. 1 2 3 4  Одне або декілька з попередніх речень включає текст з публікації, яка тепер перебуває в суспільному надбанні:
    Pringle-Pattison, Andrew Seth; Anonymous (1911). Wolff, Christian. У Chisholm, Hugh (ред.). // Encyclopædia Britannica (англ.). Т. 28 (вид. 11-те). Cambridge University Press. с. 774.
  9. ↑ Wolff, C. (1985). Michael Albrecht (ред.). Oratio de Sinarum philosophia practica/Rede über die praktische Philosophie der Chinesen. Philosophische Bibliothek (нім.). Hamburg, Germany: Felix Meiner Verlag. с. XXXIX.
  10. ↑ Lang, Donald F. (1953). The Sinophilism of Christian Wolf (1679–1754). Journal of the History of Ideas. University of Pennsylvania Press. 14 (4): 561—574. doi:10.2307/2707702. JSTOR 2707702.
  11. ↑ Auditorium Maximum der Universität Halle (нім.). Rathausseite. Архів оригіналу за 11 лютого 2013. Процитовано 1 січня 2012.
  12. ↑ Uhalley, Stephen; Xiaoxin Wu (2001). China and Christianity. Burdened Past, Hopeful Future. San Francisco: University of San Francisco Ricci Institute for Chinese-Western Cultural History. с. 160. ISBN 0-76560661-5.
  13. ↑ Israel, Jonathan I. (2002). 29. Radical Enlightenment: Philosophy and the Making of Modernity. Oxford University Press. ISBN 0-19925456-7.
  14. ↑ Vidal, Fernando (Грудень 2011). The Sciences of the Soul. The Early Modern Origins of Psychology. University of Chicago Press. с. 92. ISBN 9780226855882.
  15. ↑ Spalding, Paul S.; Schmidt, Johann Lorenz (1998). Seize the Book, Jail the Author. Johann Lorenz Schmidt and Censorship in Eighteenth-century Germany. West Lafayette, Indiana: Purdue University Press. с. 128. ISBN 1-55753116-1.
  16. ↑ MacDonogh, G. (1999) Frederick the Great, p. 129.
  17. ↑ MacDonogh, G. (1999) Frederick the Great, p. 134.
  18. ↑ Fellmann, Emil A. (2007). Leonhard Euler. Springer Science+Business Media. с. 82. ISBN 978-3-76437539-3.
  19. ↑ Wolff, Christian (1841). Eigene Lebensbeschreibung. Leipzig.

Література

[ред. | ред. код]
  • Вольф, Християн // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (гол. редкол.) та ін ; Інститут філософії імені Григорія Сковороди НАН України. — Київ : Абрис, 2002. — 742 с. — 1000 екз. — ББК 87я2. — ISBN 966-531-128-X.
  • Volodymyr Oleksijovyč Abaschnik, Christian Wolff und die Schulphilosophie in der Ukraine. In: Christian Wolff und die europäische Aufklärung. Akten des 1. Internationalen Christian-Wolff-Kongresses, Halle (Saale), 4.-8. April 2004. Teil 5. Sektion 10: Wolff und seine Schule, Sektion 11: Wirkungen Wolffs, Sektion 12: Wolff in Halle — Vertreibung und Rückkehr. Hg. v. Jürgen Stolzenberg und Oliver-Pierre Rudolph. Hildesheim, Zürich, New York: Georg Olms Verlag, 2010, (Wolffiana II.5), S. 287—300.
  • Абашнік В. О. Християн Вольф та Європейське Просвітництво // Наукові записки Харківського економіко-правового університету / Збірник наукових статей. — Харків 2007. — № 1 (5) вересень. — С. 107—110.
  • Абашнік В. О. Вольф Християн // Велика українська юридична енциклопедія: у 20 томах. Том 2: Філософія права / Ред. С. І. Максимов. — Харків: Право, 2017. — С. 109—112. 

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Христіан_Вольф&oldid=47930925