Шмирки

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Шмирки
Країна Україна Україна
Область Хмельницька область
Район/міськрада Волочиський
Рада/громада Наркевицька селищна громада
Код КОАТУУ 6820984301
Основні дані
Населення 472
Площа 2,12 км²
Густота населення 222,64 осіб/км²
Поштовий індекс 31231
Телефонний код +380 3845
Географічні дані
Географічні координати 49°39′02″ пн. ш. 26°36′09″ сх. д. / 49.65056° пн. ш. 26.60250° сх. д. / 49.65056; 26.60250Координати: 49°39′02″ пн. ш. 26°36′09″ сх. д. / 49.65056° пн. ш. 26.60250° сх. д. / 49.65056; 26.60250
Середня висота
над рівнем моря
313 м
Місцева влада
Адреса ради 31231, Хмельницька обл., Волочиський р-н, с.Шмирки , тел. 9-77-10
Карта
Шмирки. Карта розташування: Україна
Шмирки
Шмирки
Шмирки. Карта розташування: Хмельницька область
Шмирки
Шмирки
Мапа

Шми́рки — село в Україні, в Наркевицькій селищній територіальній громаді Волочиського району Хмельницької області. Населення становить 472 особи.

Географія[ред. | ред. код]

Селом протікає річка Безіменна, права притока Случі.

Село Шмирки розташоване в ледь помітній долині. З південної сторони його знаходяться три зариблених ставки. Мешканці села беруть воду з колодязів, яких тут шість, розташованих в різних місцях. Місцевість — рівнина, безліса і чорноземна. Ґрунтові дороги рівні. З південно-східної сторони проходить велика дорога з Волочиська на Старокостянтинів. Клімат помірний, не сприяє розвитку епідеміологічних хвороб.

Історія[ред. | ред. код]

Село Шмирки може пишатися своєю давньою історією. За переказами людей (можливо правдивими, можливо надуманими), село Шмирки виникло всередині XVI століття. На території села колись був ліс, який з'єднувався з теперішнім лісом і простягався далі на південь в напрямку села Березина. Саме в центрі, де сьогодні розміщена лікарня і сільська рада, була велика лісова галявина, яка омивалась з заходу, півночі і півдня річкою. На цій галявині було закладено баштан місцевого поміщика, який проживав в селі Малі Жеребки. Для нагляду за баштаном йому потрібен був сторож. Тому тут була збудована перша невеличка хатинка для поміщицького городника, в якій він проживав із сім'єю, виконуючи при цьому одночасно роль сторожа.

Місце, де знаходився баштан, звідусіль оточували віковічні смереки. Тому-то поміщицькі придворні називали його «Смереками». З часом це слово зазнало фонетичних змін, звук «с» змінився на «ш», і стали вимовляти «Шмереки». Пізніше ліс стали викорчовувати і на його місці стали поселятися закріпачені селяни. Поступово росло село, і його спочатку називали «Шмерки», а пізніше Шмирки.

Часи Острозьких[ред. | ред. код]

В XVI столітті це село входило до складу просторих маєтків князів Острозьких, що володіли містами, містечками і селами на південно-східній Волині. Кордон між тодішніми Волинською і Подільською губерніями проходив по невеличкій річці під назвою Бужок, притокою Південного Бугу, що протікає між селами Личівка і Копачівка-2. Для того, щоб уявити собі розміри князівських володінь, достатньо назвати лише ті міста, які в свій час були засновані цією династією — Старокостянтинів, Новоконстянтинів, Острог, Острополь, Базалія (на честь цього ж Костянтина-Василія — на латині Базалія). У 1593 році село Шмирки в числі інших поселень, що входили до складу Базалійської волості князя Костянтина Костянтиновича Острожського, воєводи Волинського, було спустошене і розорене татарами. Це відомо з донесень возних Кшиштофа Щуки та Станіслава Янковського Луцькій міській управі від 7 грудня 1601 року про огляд цих поселень, причому вони констатували, що «людей в нихъ нимашъ».1

Інші династії[ред. | ред. код]

Після занепаду роду князів Острожських в 1620 році село розділило історичну долю інших маєтків, що входили до складу так званої Острожської ординації. В цей період Шмирки довгий час знаходились в орендному володінні дворян Оранських. На основі відомої Кольбушевської транзакції 1753 року 7 грудня воно в числі інших сіл Констянтинівського ключа Волинського воєводства дісталось старості Голштинському князеві Францу Любомирському. В цій транзакції село згадується під іменем «Шмерокъ пана Оранского».

Після цього село деякий час перебувало у володінні двору Вислоцьких, трохи пізніше — двору Лоховських. У 1875 році Лоховський продав цей маєток російському генералові Олександру Володимировичу Лохвицькому. О. В. Лохвицький (1830—1884) був досить відомим юристом в Російській імперії. Закінчивши Московський університет, він довгий час викладав право в Ришелєвському і Олександіврському ліцеях, займав відповідальні пости в закладах міністерства юстиції, написав ряд книг з історії права і юриспруденції. В 1869 році залишив державну роботу в звані, що відповідає генеральському, і став виступати захисником в карних справах. Адвокатська діяльність Лохвицького неодноразово була об'єктом обговорення в суспільстві, обростаючи слухами і стаючи майже легендарною. Він брався за безнадійні справи і обов'язково вигравав судові процеси. Це викликало незадоволення в вищих правлячих колах і під їх тиском Московська рада присяжних примусила прийняти постанову про виключення Лохвицького з числа присяжних повноважних. Але ця постанова була відмінена в вищих судових інстанціях. Стомлений судовими справами, Лохвицький досить часто приїжджав на відпочинок до свого маєтку в Шмирках. Тутешня місцевість була до душі відомому юристові, і він розпорядився розпочати спорудження садиби і закладку парку. Але завчасна смерть на 54-му році життя перервала зачин Лохвицького.

Після його смерті вдова продала Шмирки генералу Павлові Миколайовичу Кічуякий був у той час у відставці і займав посаду голови губернського комерційного суду. Якраз генерал Кіч і завершив задумане попереднім господарем і побудував в селі садибу. В першу чергу було побудовано добротний дім поміщика, трохи пізніше споруджено конюшню і флігель. Фасади двох цих будівель прикрасили колони, портики, балюстради, рельєфна арка, і тому їх зовнішній вигляд більш пишний, ніж сам дім поміщика. Крім того, на території садиби був споруджений дім економа та інші господарські будівлі, а також посаджено парк і упорядковано три ставки. Ставки постійно доглядалися. Їх очищали до піску і було видно, як плавала у воді риба. Для очищення ставків наймали татар. В одному ставку весь намул вони звезли в центр і утворився маленький острів, який назвали «Кемпою» («Кемпінг» — місце для відпочинку). Там посадили дерева і квіти. З берега до острова був прокладений навісний дерев'яний місток. Там пани відпочивали влітку. Весь панський маєток був обнесений високою дерев'яною огорожею з двома брамами для в'їзду і виїзду. Селянам ці брами відчиняли лише в святкові дні, коли вони йшли до церкви. Слід зазначити, що весь комплекс садиби в Шмирках зберігся до наших днів. Правда, від парку залишилось лише кілька старих ялин та лип. Занедбаним стоїть дім економа, а ось інші будівлі перебувають в досить гарному, як для столітніх будов, стані й досі активно використовуються для потреб села. Так, в домі поміщика в свій час була школа, потім лікарня, а тепер розміщується поштове відділення. Флігель займає контора колгоспу, в будинку конюшні з 50-х років — клуб і бібліотека. Це свідчить про відмінну якість панських будинків, яким вдалося простояти більше сотні літ і зберегти свою функціональність і неповторну красу. В Шмирках старовинні будівлі прекрасно збереглися.

Коли старий пан захворів і помер в Одесі, то ховати його привезли в Шмирки. Біля церкви побудували дзвіницю і там його поховали в склепі з усіма почестями. Після революції його тіло перенесли на сільський цвинтар. Маєток успадкував його син Кіч Пилип Павлович. Під час революції молодий пан Кіч виїхав в Чорний Острів, а потім довгий час перебував в Проскурові. Перед від'їздом за кордон Кіч приїхав в Шмирки. Тут він зібрав селян і прохав їх не розбирати панські маєтки. Він говорив, що якщо повернеться, то вони будуть його, а якщо ні, то всі панські будинки будуть належати селянам. Можливо, саме тому багато панських будинків збереглося. В 1927 році пан Кіч виїхав за кордон.

Михайлівська церква[ред. | ред. код]

А якщо комусь доведеться побувати в Шмирках, то радимо відвідати дерев'яну Михайлівську церкву, закладену ще в 1754 році, яка на сьогодні є одним з найстаріших дерев'яних храмів, що збереглися в нашій області.

Старовинний цвинтар до 1794 року був греко-католицьким, а потім прихожани разом з церквою повернулись до православ'я, розширили цвинтар і заново освятили його. У 1873 році цвинтар був обнесений високим валом, перед яким було побудовано дощану огорожу з воротами. Його довжина 65 сажнів, а ширина — 42 сажні, знаходиться на відстані 98 сажнів від церкви на захід від неї. Колись була дзвіниця з іконою Пресвятої Богоматері. Від дзвіниці не залишилось нічого, а ікона знаходиться у вівтарі на високому місці. Про її походження нічого не відомо. Прихожани поклоняються їй, говорять про зцілення, читаючи молитву перед нею. У 1840 році одному селянину із села Вереміївка у сні явилась ікона, яка нібито кликала до себе в Шмирки, а жінка, яка страждала хворобою серця, прийшла за декілька верст, щоб поклонитися Божій Матері, і після молитви в присутності місцевих прихожан одержала зцілення. На честь цього на іконі є зображення серця. Обличчя Богоматері на іконі темне, з Божим дитятком на лівій руці, на голові — металева корона. Робота на полотні досить старовинна, але зображення правильне, чітке. Знизу розміщений латинський напис: « Subtnum praesidium confugimus… — Під Твою милість підлягаєм». Священик Іаків Павлович, який служив тут понад 40 років, передавав прихожанину-літописцю, що коли він здійснював Божественну літургію, то обличчя Богоматері нібито змінювалось перед його очима. Те ж саме бачили і деякі прихожани. І сьогодні дехто відмічає, що обличчя Пресвятої Діви Марії то темніє, то світліє. Коли при переобладнанні церкви у 1872 році священик, отець Оберський, хотів помістити цю ікону в іншому місці, то прихожани не погодились на це, говорячи: «Тут Божа Матір була за наших дідів, нехай залишається і тепер на своєму місці. Вона наша заступниця від всяких бід.»

Церква в с. Шмирки побудована на честь Святого Архистратига Михаїла у 1754 році, але ким — невідомо. Дерев'яна, з такою ж дзвіницею, стоїть вона посеред села, на рівному місці поблизу селянських домівок. У 1853 році поставлена на кам'яний фундамент, покладено нові дубові підвали, постелено нову підлогу, оновлено іконостас, вся церква обшита новими дошками, вкрита металевим покриттям і пофарбована. У 1887 році на кошти прихожан знову пофарбовано і оновлено іконостас. Храм побудований у вигляді шестигранної башти, одноповерховий, круглий, висотою 20 аршин, шириною — 9, довжиною — 21. Три куполи та хрести на куполах дерев'яні, оббиті залізом і пофарбовані у жовтий колір. На захід від храму розташована двоповерхова дзвіниця в три сажні два аршини. Дзвонів шість: перший — у шість фунтів, другий — 18 фунтів, третій — 24, четвертий -1 пуд 4 фунти, п'ятий -9 пудів 35 фунтів із зображенням Богоматері з Божим дитям і підписом «1864 року», шостий — 35 пудів 10 фунтів із зображенням Спасителя з однієї сторони і Божої Матері з іншої і надписом зверху: «1864 Фінляндського в Москві заводу Н. Д.», придбаний у 1885 році поміщиком Лохвицьким і прихожанами за 560 карбованців. Дерев'яна дощана огорожа навколо церкви побудована прихожанами в 1886 році. Всередині церква має вигляд квадратної палати. Храм темний і вузький. Іконостас дерев'яний, різьблений, з колонами, позолочений, чотириярусний. На видному місці розташована вищезгадана давня ікону Богоматері. Серед церковних витворів є срібна 84-ї проби позолочена єлейниця — подарунок церкві Государині Імператриці Марії Олександрівни.

Проводи відбуваються у світлу суботу. Сповідь ведеться з 1807 року, метричні книги зберігаються з 1831 року, оглядові книги — з 1804 року, прихідно-розхідні книги — з 1832, церковний літопис — з 1892 року, опис церковного майна — з 1867.

Землі при церкві: садиба з городами — 2 десятини 848 сажнів, орної землі — 27 десятин 1940 ½ сажнів, сіножать з лісом — 5 десятин 440 сажнів, під церковними забудовами — 341 сажень, під дорогами 27 1/3 сажня — всього 35 десятин 1197 сажнів. На цю землю є план, заявлений в Староконстянтинівському суді і записаний 1838 року 25 жовтня № 389. При загальному розмежуванні селянських земель від поміщицьких дві церковних частини по 15 десятин 339 сажнів у 1870 році відведено в іншому місці, на що є план і геодезичний опис границь, складений дільничним землеміром Миколою Теодоровичем 3 жовтня 1870 року. Земля -прекрасні чорноземи. Причть священика — 300 карбованців і псаломщика 50 карбованців. Дім і господарські будівлі священика споруджені у 1847 році попереднім священиком Іаковом Павловичем за власні кошти і вже зруйновані. Дім і господарські будівлі псаломщика споруджені прихожанами в 1875 році. Однокласне народне училище Міністерства народної освіти існує з 1873 року. Церковно-приходської школи немає. Священнослужителями при церкві с. Шмирки були: Іаків Фостекъ — греко-католик до 1794 року, потім православні Стефанъ Кубинський, Єлісей Пижицький, Григорій Лотоцький, Іаків Павлович, Онисим Флорович Оберський , уродженець села Гаврилівна, який закінчив Волинську духовну семінарію в 1871 році. 24 лютого 1872 року він був призначений священиком в с. Кирилівка, а 30 липня цього ж року переведений до Шмирківського приходу і нині тут служить (1898). Псаломщик Дем'ян Флорович Бучинський, уродженець м. Білогородки, служить в цьому приході з 1898 року. За даними 1896 року, дворів в приході 102, прихожан 832, римо-католиків 40; євреїв 15. Про рух населення в приході можна судити за даними таблиці:

Роки Народилось Шлюбів Померло
Чол. статі Жін. Статі Незаконно

народж.

Всього Чол. статі Жін. Статі Всього
1831-1840 116 95 1 212 68 112 122 234
1841-1850 121 137 2 260 52 116 121 237
1851-1860- 113 136 3 252 50 72 101 173
1861-1870 132 120 - 252 67 114 119 233
1871-1880 170 173 4 347 71 121 125 246
1881-1890 193 180 6 379 71 117 118 235
1891 18 16 - 34 6 8 15 23

 

 

Село у XX столітті

Важкою була доля селян в селі Шмирки в дореволюційний період. Керовані партією Леніна робітники, і селяни піднялись на боротьбу з самодержавством і повалили його. Разом з усім народом Росії вели боротьбу за повалення царизму і трудящі Шмирок.

Жителі села — Сендзюк Василь Пантелеймонович, Сендзюк Кіндрат Пантелеймонович та Царук Наум Прокопович — брали безпосередню участь у подіях Жовтневої революції. Так Сендзюк В. П., матрос Балтійського флоту, який служив на кораблі «Андрій Первозванний», разом з командою корабля викинули за борт 11 офіцерів, обрали командний склад з числа матросів і перейшли на бік більшовиків. Матрос Царук Н. П. служив на міноносці № 128. Команда міноносця встановила зв'язок з більшовиками Путилівського заводу і разом з ними штурмували Зимовий палац. Сендзюк К. П. — матрос Чорноморського флоту, служив на броненосці «Пронзительный». Команда броненосця розправилась з офіцерами і підняла над кораблем революційний прапор.

Невдовзі після жовтневого перевороту у листопаді 1917 року при допомозі по-більшовицьки налаштованих солдатів Південно-Західного фронту трудящі села встановили в Шмирках владу Рад. Керівним органом на селі до другої половини квітня 1919 року був Ревком, а потім сільська Рада депутатів трудящих. Головою сільської ради був Сендзюк Іван Кирилович, секретарем Сліпчук Кузьма.

У роки громадянської війни якихось особливих подій на території села не відбувалося. Хіба що у 1919 році по широкій ґрунтовій дорозі зі Старокостянтинова на Волочиськ, яка проходить між селами Шмирки та Личівка (місцеві жителі називають її «шляхом») проходила кінна бригада М.Будьоного, наздоганяючи відступаючі війська поляк.

З розповіді старожилів: «Кінниця зупинилася в селі Личівка, щоб напоїти коней. Було висушено усі колодязі в селі, а води не вистачало. І лише одне потужне джерело продовжувало втамовувати несамовиту спрагу коней».

Воно й досі, як німий свідок тих часів, радує людей своєю цілющою прохолодною водою. Розміщене воно за селом на «безодні» (так називають сіножать із західної сторони села між високими пагорбами). Колись тут була драговина. В ній затонула худоба, через це її прозвали «безоднею».

У 1922 році члени комуністичної партії, учасники революції, організували в селі соціалістичне господарство-комуну.

Першим організатором і головою був Петерчук П. Члени комуни мали спільну худобу та 111 гектарів землі, яку спільно обробляли.

У 1923 році в селі була створена первинна партійна організація з чотирьох членів КП(б)У. Її секретарем був Тарасов. Першими комуністами були Сліпчук Михайло Іванович, Остапов Петро Федорович, Слободян Яків Васильович, Семенюк Ілля.

У 1925 році була створена комсомольська організація. ЇЇ секретарем був Михалевич Аверій. Організація нараховувала 29 членів (22 юнаки і 7 дівчат). Першими комсомольцями села були Царук Мотря Іллічна, Крамар Анастасія Гаврилівна, Мудрак Іван, Ковальчук Никон Романович, Ліснічук Клим Іванович. Комуністи і комсомольці вели активну боротьбу з куркулями на селі, вели активну культурно-масову роботу. Ними було створено хату-читальню та клуб.

З часом селяни побачили переваги колективного способу обробітку землі і стали поповнювати ряди комунарів. А в 1929 році усі жителі села об'єдналися у два колгоспи: «Нова доба» (головою обрано Сокола Андрія) і «Нове життя» (голова — Калинюк Микита). Першими трактористами на селі були Семенюк Ілля, Панасюк Павло Васильович. Підвищувались врожаї сільськогосподарських культур. Колгоспи вчасно розраховувались з державною хлібопоставкою. Напередодні війни в колгоспах було 350 коней та 52 корови.

Лихоліття 33-го в Шмирках не було позначене людськими жертвами. Населення хоча і голодувало, але випадків смерті не було. В сусідніх селах люди вмирали десятками, та Шмирки Бог милував. Зі свідчень очевидців, людям приходилось їсти торішню гнилу картоплю, шукати по берегах слимаків, діставати з дерев молодих воронят та випікати млинці із лободи — і при цьому діяв закон «Трьох колосків», коли не можна було підібрати з поля загубленого після жнив зерна. В людей конфісковували жорна з тією метою, щоб вони не могли змолоти собі борошна, якщо їм вдасться десь знайти зерна.

З розповіді очевидця Сліпчука Д. М.: "Приходилось їсти млинці з насіння лободи. Одного разу ми назбирали достатньо такого насіння, добавили дві пригорщі крадькома підібраної з поля пшениці, змололи його і спекли кільканадцять млинців. До чого ж вони були смачні! Їх смак пам'ятаю до сьогодні. Навіть є така мрія — попробувати спекти їх ще раз. Чи були б вони такими смачними сьогодні?"

Тепер, коли Верховна Рада України офіційно визнала «Голодомор 33-го» штучно створеним геноцидом проти українського народу, хотілося б порівняти таких два факти 33-го та 43-го років:

  • Факт перший. З розповіді очевидця Рудюк М. М.: «Один чоловік, у якого була велика сім'я, в тому числі троє малих діточок, крадькома назбирав на післяжнивовому колгоспному полі трохи колосків пшениці, щоб хоч якось втамувати голод своїх неповнолітніх дітей. Та про це хтось дізнався і доповів дільничному міліціонеру Сорокіну. На другий день у селі вже був суд. Прибув суддя з району. Було оголошено факт крадіжки соціалістичного майна. Потім попросили присутніх висловити свою думку з цього приводу. Хтось сказав: „Він поступив зловредно!“ Цих слів, як вироку, було достатньо, щоб сім'я назавжди втратила свого годувальника».
  • Факт другий. Під час фашистської окупації, коли на селі був німецький управляючий Ланський, була «залізна» дисципліна і порядок — люди ніколи нічого не крали в колгоспі (колгоспів німці не розганяли). Разом з тим ніхто на селі не голодував та з голоду не пух.

Вже пізніше, у 90-х роках, коли розпочався розвал і занепад сільськогосподарського виробництва, коли нові «голови» ще не до кінця розваленого колгоспу росли як гриби в лісі, люди поговорювали: «Треба сюди повернути Ланського на кілька днів, і кругом буде порядок». Між іншим, саме в цей період з одного із панських будинків було вкрадено одну з найцінніших реліквій села — старовинний чавунний камін, який навіть німці, відступаючи, не зачепили.

Наприкінці тридцятих років колгоспне життя стало потроху покращуватись, але воно було перерване тимчасовою фашистською окупацією. Війна поламала людські долі, порозкидала людей по білому світі. Уся молодь села була насильно вивезена на каторжні роботи до Німеччини. Більшість чоловіків віддавали своє життя на фронтах Великої Вітчизняної війни, гинули в концентраційних таборах, жінки перев'язували поранених в госпіталях.

Шостого липня 1941 року німці підійшли до Шмирок. Біля лісосмуги, зі сторони шляху, ближче до Личівки вони почули поодинокі постріли з пшениці. Двоє наших солдат, що відстали від своєї частини, побачивши озброєних німців, вирішили вбити хоча б офіцера. Його було вбито, проте з двома нашими солдатами німці з допомогою автоматичної зброї розправились швидко. Офіцера поховали на місці загибелі. Впродовж окупації управляючий Ланський примушував доглядати за могилою. Червоноармійців поховали на цвинтарі в с. Личівка. Пізніше тіла були перепоховані на братській могилі в с. В. Зозулинці.

Через деякий час кілька десятків озброєних німецьких солдат, напівроздягнених через велику спеку, в'їхали на велосипедах в село та зупинилися в яблуневому саду зі сторони Зозулинець, щоб відпочити.

Кілька сільських хлопчаків довго з цікавістю спостерігали за ними. Німці грали на губних гармошках, курили, а зголоднівши, привели з села корівчину, застрелили її, зняли шкуру та, приготувавши на вогні, з'їли. Комусь із хлопців закортіло підібрати пусту пачку з-під сигарет, що жбурнув в сторону німець (пачка здалась їм дуже красивою, у нас таких не було), та ледь не поплатився за це порваними штанями. Собака, що тихо лежав поряд одного німця, піднявся та грізно загарчав. Хлопець з переляку утік геть.

На другий день німців не стало. Лише через кілька місяців в село прибув німецький управляючий Ланге (Ланський) і став налагоджувати життя. Люди, які встигли «прихопити» якогось знаряддя з колгоспу, були змушені повернути його назад. В селі продовжувало функціонувати колективне господарство. Сільськогосподарську продукцію відправляли для потреб Рейху. Поряд з цим якусь частину залишали і для селянських потреб. Ланський встигав доглядати за кількома селами одночасно — від В. Жеребок до Личівки. Їздив він на бричці та завжди мав з собою перекладача. В руках тримав палицю, якою «пригостив» не одного мешканця села за неслухняність, чи спробу щось поцупити. Жив він у панському флігелі, де зараз розміщена сільська Рада.

Якось до Ланського прибуло кілька німців із Базалії. Мабуть, збирались відзначити якусь подію. Вони вже кілька годин співали та веселились. Дізнавшись про це, кілька партизан з Шмирківського лісу вирішили забрати в німців зброю, заставши їх зненацька. Вбивати їх не збирались, бо знали, що діє закон, за яким за вбивство німецького солдата могло бути знищене ціле село. Підійшли з південної сторони, де флігель мав високі вікна. Якось пробрались крізь колючу загорожу та підповзли до самого будинку. Один партизан дав автоматну чергу в повітря. Німці з переляку повибігали на коридор. Ланський заховався під ліжко. Партизан розбив вперед ногою вікно і уже переступив, щоб забрати зброю. Та в цей момент Ланський кинув прямо в нього гранату. Від вибуху чоловіка порвало на куски. Він ще проповз кілька метрів до огорожі та помер.

Наступного дня один з мешканців села поховав його біля ставка під липою. Уже після війни тіло перепоховали на братській могилі в с. В.Зозулинці.

Люди, які не бажали коритися окупантам, організовували в Шмирківському лісі партизанські загони. Один з них очолив Іванов, інший — Констянтинів. Селяни допомагали партизанам продуктами харчування, одягом, надавали інформацію про дислокацію німецьких частин. В одному із загонів був житель села Шмирки Рудюк Тимофій Оксентович, який героїчно загинув біля села Іванківці Сатанівського району.

За партизанські дії і допомогу партизанам 28 січня 1944 року фашисти вирішили знищити усіх жителів села. Для цього було зігнано усіх мешканців до колгоспної конюшні. Чоловіків мали розстріляти, а жінок з дітьми спалити живцем. З раннього ранку і до 4 години дня всі чекали свого кінця.

З розповіді свідка Сендзюк М. М.: «Був гарний зимовий день. Сонце піднялося над горизонтом. Хоча стояв мороз, сонце приємно пестило обличчя. Працюючи по господарству, дідусь побачив, що кругом стоять німці з автоматами. Він у тривозі забіг до хати:

- Чомусь навколо села стоять німці.

- То, мабуть, чоловіків будуть забирати, — відповіла бабуся.

Через деякий час дідусь знову зайшов до хати і сказав:

- Щось не те коїться. Від брами йдуть люди молоді і старі і жінки з дітьми. Вирішили одягатися і бути напоготові. А дідуся положили в ліжко. Бабця перев'язала йому голову і біля ліжка поставила воду, імітуючи, що дід важко хворий.

Через деякий час до хати зайшов німець і почав усіх вигонити, але дідуся не зачепив. Всіх людей зігнали у дві конюшні. Багато хто не встиг одягнутися і навіть надіти взуття на ноги. Стояв гул, люди не знали, що їх чекає. Хто стояв ближче до вікна повідомили, що привезли солому і стали обкладати нею конюшню. Люди почали плакати. Німці знали, що в селі є поранені військові, вони наказали їм вийти з конюшні. Вивели також усіх молодих хлопців, наказавши підняти руки вгору. Перед їхніми очима полонених військовослужбовців розстріляли. Але людей не відпускали. Чекали ще начальника.

Та якимось чином дізнавшись про те, що сталося в Шмирках, партизани зв'язались із партизанами Волицького лісу. Від них прибуло кілька чоловік машиною, переодягнених у німецьку форму. Один із них, що знав німецьку мову, віддав наказ відпустити людей.

Пробувши в страхові і холоді від ранку до 16 години дня, люди з полегшенням зітхнули. Це було їх друге народження.»

24 червня 1970 року в газеті «Сільські вісті» під рубрикою «Допоможіть розшукати» з'явилась замітка з назвою «Галя Севастополька». Колишній військовий моряк розшукував свою спасительку військову медсестру Ліснічук Галину Сергіївну. В ній писалось: «Німці почали посилено бомбити місто. Це було суцільне пекло. Гар і дим від спалених будівель виїдали очі. У вухах стояв гул артилерійських канонад. Страшенно завивали юнкерси, фоке-вульфи і месершмітти. Все частіше і частіше у вікна палати влітало каміння і земля. Наче джмелі, гули осколки. Навіть бувалі солдати і моряки втягували голови в плечі і мимоволі здригались за кожним вибухом. І лише одна жіноча постать у задимленій напівтемряві палати не втрачала мужності — це була молода дівчина, жителька с. Шмирки Ліснічук Галина.

Щоб спасти поранених від бомбардування, Галина вирішила переправити їх у більш безпечне місце — до тутешніх скель. З великими зусиллями це було зроблено. Але через кілька днів фашистські бомби добралися і до скель. На якусь мить в очах моряка потемніло і він знепритомнів. А коли прийшов до тями, побачив довкола мертві людські тіла, перебиті милиці, продірявлені безкозирки…

Безжалісно палило сонце. У роті зовсім пересохло. Раптом я вгледів перед собою нашу Галю. Вона стояла з чайником у руках, прислухаючись до стогону, шукаючи живих. Я вперше побачив сльози у мужніх очах дівчини. Але не надовго. Вона розуміла, що бомбардування може початися знов. Не гаючи часу, вона звалювала на плечі живих, але немічних моряків і несла у нову схованку. Закінчила цю роботу вже під свист бомб.

- Ви лежіть тут до ночі, а я постараюсь знайти якийсь транспорт для вас, — проказала і зникла під кулями. І дійсно, коли на землю впали сутінки, прийшов за нами лідер „Ташкент“. Несли мене, міняючись, Галя і двоє моїх бойових друзів. Уже на кораблі, лежачи на палубі, я підняв голову. Біля трапу стояла наша улюблена медсестра Галя і махала хустинкою. Довго, довго, поки не стало видно берега.»

Радянська Армія звільнила село Шмирки 5 березня 1944 року. З фронтів Німецько-радянської війни не повернулось 93 наших односельчанина. Пам'ять про них навіки висічена золотом на обеліску Слави.

Відновлення сільського господарства[ред. | ред. код]

Колгоспники нашого села в найкоротший строк відбудували зруйноване господарство, підвищили врожайність сільськогосподарських культур. У 1947 році колгоспники одержали по 29,3 центнера зернових з одного гектара. За досягнуті успіхи у вирощуванні високих врожаїв зернових культур багато колгоспників було нагороджено орденами і медалями.

Сільськогосподарське виробництво постійно зростало. З 1953 по 1963 рік врожайність жита зросла з 9,5 цнт до 11 цнт, пшениці з 15,6 до 18,3 цнт з гектара, надій молока з 789 до 1387 літрів на фуражну корову.

У 1963 році колгосп «40-річчя Жовтня» села Шмирок об'єднався з колгоспом «Аврора» села Личівка. Відтоді колгосп с. Шмирки носить ім'я «Аврора». Головою правління було обрано Коломійця Миколу Тимофійовича. У 1966 році в колгоспі зросли нові маяки сільськогосподарського виробництва.

Це такі колгоспники: комбайнер Пастух П. М., який намолотив 8 000 цнт дорідного зерна, та Гуляк Ольга Артемівна, яка на площі 27 гектарів виростила по 520 цнт з гектара цукрових буряків. Колгосп мав достатню кількість техніки — 20 тракторів, 12 автомашин, достатню кількість сільськогосподарських знарядь. Утримувалося 1100 голів ВРХ, в тому числі 400 дійних корів, середня продуктивність яких становила 2500 кг молока, свиней — 500 голів, овець — 800 голів, курей — 1000 штук.

Змінилось обличчя села. Було побудовано багато нових добротних будинків. Працювала середня школа, де навчалося 360 учнів, дільнична лікарня на 25 місць, аптека, бібліотека, Будинок культури. У 1976 році вступив в дію механізований тваринницький комплекс на 400 голів корів. Розпочалася робота по підведенню природного газу.

У 1980 році змінився керівний склад колгоспу. Головою був призначений Степанюк Григорій Вікторович. У цей період відбулося ряд перетворень, підвищився культурний рівень життя. Було побудовано добротну школу на 198 місць та дитячий садок на 100 місць, завершено підведення газу до будинків колгоспників. Нового рівня досягнуто в колгоспному виробництві. Урожайність пшениці сягнула 46—50 цнт/га, цукрових буряків — понад 350 цнт/га, надої молока — 3000 кг на корову, а окремі доярки, зокрема Калинюк М., досягли 5-тисячного рубежу.

У 1986 році було змінено керівний склад. Головою правління призначено Пахольчука Д. П. Реставровано панські будинки, здійснено капітальний ремонт доріг, проведено реконструкцію ставків. Вступає в дію медична амбулаторія, поштове відділення, ощадна каса.

Незалежність та розпад колективних господарств[ред. | ред. код]

У 1991 році, після здобуття Україною незалежності, досягнувши найвищого рівня розвитку, колгосп роз'єднується — знову утворюється два колективних господарства: у с. Личівка — «Хлібороб», в с. Шмирки — «Аврора». Колгоспне виробництво починає занепадати. Зміна керівництва (Дячук, Рикун, Ярощенко, Тесля, Томашевський) та відсутність підтримки села державою, призводить до повного розвалу сільськогосподарського виробництва. Усю худобу знищено, с/г техніку та знаряддя, основні засоби продано або забрано за борги. Колгоспники роками не отримують заробітної плати. Селянську землю розпайовують, але змоги працювати на ній самостійно немає. Тому скрізь приходить великий землевласник з великими грошима сумнівного походження. Весь заробіток, який має селянин за здану в оренду частку паю — це три центнери зерна на рік. В таких умовах залишатись на селі молодь не має змоги. Усі «втікають» до міста, де можна хоч якимось чином заробити трохи грошей і якось утримувати сім'ю. Тому різко стала зменшуватись кількість населення в селі. Зросла смертність. У 2006 році по сільській раді народилось 4 дитини, а померло 46 людей. В школі навчається 87 дітей.

Посилання[ред. | ред. код]