Яневський Данило Борисович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Данило Борисович Яневський
Forum vydavtsiv 2014 (6) (cropped).JPG
Народився 21 червня 1956(1956-06-21) (62 роки)
Чернівці, нині Україна Україна
Місце проживання Київ, Чикаго
Діяльність історія, журналістика
Alma mater Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича
Науковий ступінь доктор історичних наук
Володіє мовами українська, англійська і російська
Титул
Заслужений журналіст України
2005
Конфесія греко-католик
У шлюбі з Марта Коломиєць
Діти Олександр, Георгій
Нагороди
Заслужений журналіст України
Сторінка в Інтернеті YouTube-канал

Дани́ло Бори́сович Яне́вський (нар. 21 червня 1956, Чернівці) — український історик, редактор, телеведучий, радіоведучий. Заслужений журналіст України (2005), доктор історичних наук (2008).

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився 21 червня 1956 року в Чернівцях, нині Україна (тоді УРСР).

Освіта[ред. | ред. код]

1974—1979 — Чернівецький державний університет ім. Федьковича, історичний факультет з відзнакою.

Наукова діяльність[ред. | ред. код]

  • 1983—1993 — Інститут історії України Національної академії наук України, аспірант, науковий, старший науковий співробітник.
  • 1988 — кандидат історичних наук («Пролетаріат і буржуазія України в період загальнонаціональної кризи (вересень — жовтень 1917 р.»).
  • 2008 — доктор історичних наук («Політичні системи України 1917—1920 рр.: спроби творення і причини поразки»).

Погляди[ред. | ред. код]

Щодо Волинської трагедії вважає:

  • це — обопільна різанина, влаштована колишніми громадянами Другої РП, римо-католиками та православними; наслідок національної політики двох режимів — Другої РП та Райху;
  • юридичну відповідальність, згідно з чинними тоді нормами міжнародного права, має нести нацистська окупаційна адміністрація;
  • ні сучасна Україна (правонаступниця УРСР), ні громадяни сучасної України не маємо історично, політично, юридично відповідати за той злочин
  • поляки повинні чітко вказати, про яку з відомих Повстанських армій йде мова: Тараса Бульби, Сергія Качинського, Василя Івахіва (з травня 1943 — ВО «Заграва») — Дмитра Клячківського, який називав свої загони Українська Повстанча Армія;
  • стверджує, що Степан Бандера вказував на самочинність переходу до повстанських форм боротьби Волинської крайової ОУН.[1]

Вважає Богдана Хмельницького антигероєм України, людиною, що принесла Україні катастрофу і який "Людина, яка продавала всіх, кого можна було продати, всім, хто його купував; людина, яка решту свого життя витратила на те, щоб легітимізувати цю квазідержаву, це потворне утворення, в якому людей не існувало взагалі, а існувала ця козацька голота як панівна верства".[2]

Досить критично ставиться до історії України і вважає, що її "роблять у Москві, її роблять у інших географічних центрах, рясно розсипаних по політичній мапі світу. Нам треба, мені особисто треба, дізнатися правду. Я не хочу жити в брехні, і тому те, чим займаюсь, є руйнацією міфів, які називають національними, але які насправді є абсолютно деструктивними і перетворюють наш народ на стадо. Якщо стадо хоче залишатися стадом — нехай залишається; а я вільна людина і хочу жити у вільній країні."[2]

У липні 2018 року підтримав відкритий лист українських діячів культури до ув'язненого у Росії українського режисера Олега Сенцова[3]

Журналістська діяльність[ред. | ред. код]

Монографії[ред. | ред. код]

  • 1992 — Конституційні акти України. Невідомі Конституції України.— Київ: Абрис.
  • 2003 — Політичні системи України 1917—1920 рр. Спроби творення і причини поразки.— Київ: Дух і літера. (Диплом «Найкраща книга року» в номінації «Минувшина»)
  • 2005 — Хроніка «помаранчевої революції».— Харків: Фоліо. (Ґран-прі Міжнародного книжкового фестивалю «Світ книги» — 2005» в номінації «Відкриття року» — «Дзеркало сучасності»: «Найкраща українська книга»: Номінація «Белетристика», версія журналу «Кореспондент»).
  • 2005 — Обличчя «помаранчевої» революції».— Харків: Фоліо. («Найкраща українська книга» в номінації «Документалістика» за версією журналу «Кореспондент», 2006).
  • 2005 — Україна: від Незалежності до Свободи.— Харків: Фоліо. Фото Єфрема Лукацького.
  • 2008 — Загублена історія втраченої держави.— Харків: Фоліо.
  • 2009 — Проект «Україна»: таємниця Михайла Грушевського.— Харків: Фоліо.
  • 2010 — Проект «Україна»: спроба Павла Скоропадського.— Харків: Фоліо.
  • 2010 — Проект «Україна»: крах Симона Петлюри.— Харків: Фоліо.
  • 2010 — Масони, націонал-соціалісти та київський політикум: геополітичний контекст (3 березня 1917 р. — 15 січня 1918 р.).— Київ: [б. в.].
  • 2012 — Проект «Україна»: Грушевський. Скоропадський. Петлюра.— Харків: Фоліо.
  • 2012 — Проект «Україна»: жертва УПА, місія Романа Шухевича.— Харків: Фоліо.
  • 2013 — Проект «Україна»: 30 червня 1941 року, акція Ярослава Стецька.— Харків: Фоліо.
  • 2014 — Проект «Україна»: Відомі історії нашої держави.— Харків: Фоліо.
  • 2015 — Проект «Україна»: Відомі історії нашої держави: продовження.— Харків: Фоліо.
  • 2015 — Роман Шухевич.— Харків: Фоліо.
  • 2017 — Проект «Україна»: Архітектори, виконроби, робітники ТТ. 1-3.— Харків: Фоліо.

Фільмографія[ред. | ред. код]

Автор ідеї/продюсер/науковий редактор фільмів:

  • «Україна: Віра, Надія, Любов» (режисер В. Шмотолоха).
  • «Патріарх. Життя Йосипа Сліпого» (режисер О. Фролов).
  • «Арнольд Марголін — видатний українець і єврей» (2003, НКХФ ім. О. Довженка на замовлення Посольства США в Україні. Автор сценарію і режисер — О. Муратов)[7].
  • «Апельсинова долька. Брестський мир 1918 р.» (3 серії) (режисер І. Кобрин).

Відзнаки[ред. | ред. код]

  • 1996 — у складі колективу «Післямови» перемога у номінації «Телевізійна програма року» на загальнонаціональному конкурсі «Людина року — 1996»[1]
  • 2005 — звання «Заслужений журналіст України»

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]